Правила гри. Частина перша

Зранку вставати не хотілося, але у двері постукали, гучно і наполегливо. Я виліз з-під ковдри, пробуркотів: «Уже йду!» — і почав одягатися.

У їдальні гості вже розправлялися з солодким. Я кинувся надолужувати втрачене, одночасно шукаючи очима вчорашню співрозмовницю. Вона сиділа на протилежному кінці столу поруч із журналістом й перемовлялася з ним. Карна перехопила мій погляд і привітно кивнула, хоча продовжувала слухати цього писаку.

Мугід займав чільне місце; він зачекав, доки всі поснідають, а потім попросив іти за ним.

Розділившись на невеличкі групки і тихенько перемовляючись, ми вийшли з Великої зали та спустилися на перший поверх. Старий відгорнув один із гобеленів, відчинив приховані за ним двері та пропустив нас усередину.

Там була невеличка кімната, з м’якими зручними кріслами, тьмяним освітленням та стінами, облицьованими темним деревом. Крісла стояли півколом навпроти ще одного, що скидалося швидше на трон, із незвичайно високою спинкою і твердим сидінням. Його вирізали з цільного шматка якогось незнайомого мені каменя. Трон мав особливу привабливість і красу, мертву красу.

Старий запросив нас сідати, сам влаштувався на троні, розслаблено опустивши руки на широке рівне поруччя.

Я опинився між Карною та журналістом. Він глянув на мене і підморгнув, наче натякаючи на щось, відоме лише нам. Я презирливо поглянув на писаку й відвернувся, зосередившись на оповіді.

— Панове, — промовив старий рівним тихим голосом, спокійно оглядаючи нас. — Настав час зайнятися тим, задля чого ми тут зібралися. Змушений попередити, історія ущелини насичена досить моторошними подіями. Саме через це ми встановили для туристів вікові обмеження, і саме тому я переконливо прошу: якщо хтось відчує, що йому стає дедалі важче сприймати, не соромтеся, кажіть. Я сподіваюся на ваше свідоме ставлення. Отож, якщо немає заперечень, починаймо.

Цікаво, на що це схоже…

ОПОВІДЬ ПЕРША

Схоже на те, що мені судилося померти не від ворожої стріли, навіть не від трунку заздрісного підступника. Мене вб’є нудьга.

Талігхіл, спадкоємний принц Ашедгуну, похитав головою. Клята спека вкупі з вимушеним байдикуванням довели до того, що сьогодні він зігнав злість на Домабові. Управитель приміської садиби мовчки вислухав гострі слова і, вклонившись, пішов, — але на душі у принца залишилося неприємне відчуття. Він ніколи не розмовляв так із Домабом, хоча б тому, що управитель найменше заслуговував на подібні слова. Це все спека.

Принц потер скроні й смикнув себе за довгий тонкий вус. Краще не стало.

Талігхіл вийшов з альтанки, що анітрохи не рятувала від нудотної спеки, і попрямував до ставка. Яскраво-блакитні та рожеві камінці, якими була вимощена доріжка, тихенько похрускували під гостроносими мештами. Принц мимохідь відзначив, що листя на багатьох кущах та деревах пожовкло, а троянди вже втрачають зів’ялі пелюстки, хоч і розквітли нещодавно. Садівники не встигали вимітати мертвобарвні клаптики, і ті шаруділи у розпеченому повітрі, то злітаючи, коли їх підхоплював легкий вітерець, то осідаючи на траву.

Вважалося, що ставок у парку був завжди. Він незмінно залишався серцем садиби, тим центром, від якого все й походить. Щось постійніше важко було уявити. Тепер ставок висох майже наполовину, і вайлуваті коропи все частіше розтинали блискучу поверхню спинними плавцями. Верби тяглися до води, але так і не досягали її, лише ронили листя; воно скупчувалося під берегами, збиваючись у безформні грудки. Від ставка йшов тяжкий дух застояної води.

Принц зійшов до берега, присів при воді й глянув на своє відображення, яке ледь здригалося у прозорому мерехтінні поверхні. Ставний двадцятисемирічний чоловік із широко поставленими блакитними очима, в яких завмерла нудьга. Чорне хвилясте волосся, коротенько підстрижене на чолі, позаду зібране в пишний хвіст, перехоплений вузькою стрічкою із золотавої тканини. Яструбиний ніс над тонкими губами, під ними — гостре підборіддя, до якого тягнулися обвислі вуса, — колишня гордість володаря. На грудях — розхристаний вишитий халат, перехоплений поясом із китицями на кінцях; нап’ялися на колінах білі шовкові штани, на правій ногавиці звідкись узялася темна плямка. Ось такі ми, спадкоємні принци. Придивишся — нічого особливого.

Талігхіл позіхнув і всоте подумав, що непогано було б чимось зайнятися. Але чим?! Читати тексти старовинних сувоїв? Насолоджуватися черговою наложницею? Черевугодничати? Чи вирушити в таку спеку на прогулянку? Скажімо, до мисливського будиночка в горах?

Остання думка видалася йому слушною: потрібно ж вибачитися перед Домабом? Потрібно. Та вибачень замало, до них варто додати якийсь подарунок. Він не уявляв собі, що це має бути, але для того й існує ринок у столиці (до якої від садиби не так уже й далеко). Тож так і зробимо.

Незабаром у супроводі двох принцевих охоронців та кількох носіїв паланкін із Талігхілом вирушив до Гардгена. Деякий час принц розмірковував, що ж подарувати Домабові, але так нічого й не придумав. Плавне похитування заколисало, і він заснув.

— Вставайте, Пресвітлий. Уже Гардген, — тихий настійливий голос Джергіла вирвав із глибин сну. Охоронець відгорнув фіранку і легенько тряс Талігхіла за плече, аби той прокинувся. Крізь отвір у паланкін проникли яскраве світло і далекий рівний гул міських вулиць.

— Пресвітлий, — повторив Джергіл. — Ми під стінами столиці. Куди далі?

— На ринок, — сонно пробурмотів Талігхіл. — І опусти, нарешті, цю кляту фіранку, бо осліпну!

— Слухаю, — охоронець зник, а заколисливе похитування поновилося, хоча принц уже не хотів спати. Він потер очі, вмостився зручніше і спробував згадати сон, від якого його відірвав Джергіл. Чорні пелюстки, що прилипли до мештів. Чорні пелюстки — наче попіл.

Більше нічого пригадати не вдалося. Чи звернутися до тлумача снів? Утім, він, як завжди, почне теревенити про знамення й богів, та врешті-решт так нічого і не скаже. От і звався б знаменувачем, а не тлумачем снів. До того ж, досить важко людині, яка не вірить у богів, вислуховувати подібне. Навіть якщо ти сам — Пресвітлий, і дар твій — віщі сни. Зрештою, збуваються вони не так уже й часто! У будь-якому разі, цьому можна знайти цілком розумне пояснення. А сьогодні й геть сміхота — якісь пелюстки. І це — віщий сон?!

Поки Талігхіл намагався переконати себе, носії з паланкіном дісталися ринку Той займав досить велику частину столиці і простягався на кілька десятків кварталів — найгомінкіших та найнебезпечніших. Або, якщо хочете, найпривабливіших та найтаємніших. Однак, безумовно, найнесподіваніших. Там можна було купити все, що здатна уявити собі людина: від перламутрового ґудзика до каравану верблюдів, від дрібки пахощів з пилку кривавої лілії до пучечка моркви, від… Словом, там можна придбати все. Ринок відвідували і найбідніші мешканці столиці, і Пресвітлі; там збиралися торговці з усіх усюд; укладались угоди на один гріш і на цілу маєтність. Це було місто в місті, зі своїми неписаними законами, своєю таємною владою та її охоронцями. Були навіть спеціальні провідники. З їхньою допомогою покупець міг знайти потрібну річ лише за півдня, замість того, щоб витратити на її пошуки кілька діб. Звісно, працювали провідники не безкоштовно, однак зацікавлені сторони залишалися задоволеними співпрацею.

До принцового паланкіна підбіг маленький моторний чоловічок з дрібними полохливими очицями та довжелезним носом.

— Чого панове бажають? — поцікавився він запопадливим тоном. — Коктар знає ринок краще за будь-кого іншого і ладен допомогти в пошуках потрібних товарів — за символічну платню.

— Нехай проведе до статуеток, — звелів охоронцеві Талігхіл. Він іще не був упевнений в тому, що саме збирається подарувати Домабові, аби затерти провину перед ним, та для початку статуетки здавалися нічим не гіршими за будь-що інше.

Коктар уклонився так, що його довге волосся ледь не торкнулося бруківки:

— Які бажає оглянути ясновельможний пан? Зі слонової кістки чи вирізьблені з дерева? З прихованими сюрпризами чи без? Серйозні чи потішні, чи, можливо, сороміцькі? Яких розмірів? Або…

— На твій смак, — урвав Талігхіл.

— Прошу за мною, панове, — проторохтів провідник.

Він урізався в натовп, пронизливо вигукуючи: «Дорогу! Бережись! Дайте дорогу!»

Принц відсторонено оглядав, як людське море розступається перед паланкіном. Чорні пелюстки на мештах. Що це могло означати? Сон не давав йому спокою. Якби хоч пригадати докладніше! Талігхіл напружував пам’ять, та за винятком окремих, незрозумілих фрагментів нічого не пригадувалось. Але ж не вірю я в усе це насправді!?

Коктар тим часом упевнено просувався до лише йому відомої мети. Незабаром зупинився біля невеличкої крамниці. Над дверима бадьоро виблискувала вивіска «Статуетки божественні, людські та звірині — зі слонової кістки».

— Гадаю, варто розпочати звідси, — пробурмотів провідник. Прочинив двері і запросив вельмишановних заходити.

Усередині було світло, курилися ароматичні палички, на численних полицях стояли статуетки. Біля входу, на невеличких стільчиках розсілися двоє громил, чиїм завданням, певно, був порятунок відвідувачів від тяжкого гріха — крадіжки.

З-за столика вискочив огрядний бородатий торговець з обличчям дрібного хабарника. Він спритненько задріботів до новоприбулих.

— Чим можу прислужитися, панове?

— Я хотів би оглянути товар, — мовив принц.

— Як забажаєте, пане, — вклонився товстун. — Як забажаєте.

Він відійшов убік і почав перешіптуватися про щось із Коктаром. А Талігхіл попрямував уздовж полиць, розглядаючи статуетки. Мабуть, ось ця: довгобородий старий стоїть, зіпершись на посох, і, примружившись, дивиться у далечінь. Цікаво, що бачив він за той час, поки стояв тут? Наше щастя, що деякі речі не можуть розмовляти, інакше наговорили б вони!..

(Чому фігурка видається такою знайомою?)

— Скільки коштує оця? — запитав він у товстуна.

Той, здригнувшись, підскочив до полиць:

— Яка, пане? Ця? Справа в тому…

Принц різко зупинив торговця:

— Не треба історії про унікальність цієї статуетки. Просто назви ціну.

Зрештою, він заплатив таки разів у два більше, ніж коштував «сивобородий», залишив крамничку і знову вмостився на подушках. Слідом за ним вийшов Коктар і схилився перед паланкіном:

— Куди забажаєте тепер?

— Мабуть, до виходу.

Провідник насмілився.

— З вашого дозволу… Нещодавно з’явився товар, гідний ясновельможного пана.

— Що за товар? — роздратовано запитав Талігхіл. Хоча, гадаю, хлопець розбирається в таких речах і навряд чи запропонує мішки чорного перцю.

— О, вельмишановний пане, це дуже незвичайний товар, — прицокнув язиком Коктар. — Це гра.

— Гра? — перепитав принц.

— Гра, пане, — підтвердив провідник. — Прошу, погляньте, і якщо вважатимете, що вона не варта уваги, я відмовлюся від платні за послуги.

— А якщо варта, вимагатимеш удесятеро більше, — посміхнувся Талігхіл. — Гаразд, веди.

Провідник не збрехав. У всякому разі, людей товар приваблював. Носіям ставало дедалі важче продиратися крізь натовп; кілька разів охоронцям довелося навіть підганяти занадто незграбних.

— Махтас, велична гра, гідна Пресвітлих, — лунав здалеку гучний голос. — Махтас, велична…

Паланкін опустили, принц вийшов, і Коктар повів його до шатра, звідки долинав голос. Джергіл ішов попереду і розкидав людей, які так і липли до входу.

— Вони що, грають? — запитав у провідника Талігхіл.

Коктар здивовано зиркнув на принца;

— Дивляться, пане.

Просто дивляться?

Вони проштовхалися до центру шатра і зупинилися неподалік від огорожі — товстої линви, натягнутої на металеві жердини. На линві, через рівні проміжки висіли трикутні прапорці, які, щоправда, мало допомагали стримувати цікавих. Цьому, швидше, сприяли високі м’язисті чолов’яги, які завмерли по периметру огорожі з короткими важкими дрючками в руках.

За огорожею на великому круглому столі лежала чималенька дошка, розкреслена на правильні шестикутники. На ній стояли якісь фігурки, але доки Талігхіл не підійшов ближче, так і не зміг зрозуміти, кого вони зображали. Перед дошкою в м’якому кріслі сидів сивобородий старий у коштовному халаті й примруженими очицями спостерігав за натовпом. Мабуть, подібне видовище розгорталося досить часто і нічого нового він не знаходив. Як не знаходив і потенційних клієнтів для свого специфічного товару.

Аж ось старий помітив Талігхіла, і обличчя торговця ледь помітно здригнулося. Він зиркнув на глашатая, потім — знову на Талігхіла та його супутників. Коктар злегка кивнув старому так, аби цього не завважив Пресвітлий. Та принц побачив, хоча й не подав вигляду. Не варто забувати, що провідник одночасно працює на себе, на клієнта й на торговця.

Старий уже підвівся з крісла та наближався до них.

— Бачу, панство зацікавилося махтасом, — промовив він різким скрипучим голосом, уважно розглядаючи Талігхіла, ніби оцінював, чи вистачить у незнайомця грошей, аби купити гру, чи краще не витрачати на нього час. Хоча навряд — Коктар нечасто помилявся.

Принц ствердно кивнув: мовляв, зацікавилося, проте не так, щоб дуже. За звичаями ринку, варто бодай на мить показати, що чогось хочеться, як ціна на це «щось» підскочить до захмарних висот. І швидше з принципу, ніж через надмірну заощадливість, Талігхіл не збирався переплачувати зайве.

— Ходімо, ходімо, — запросив старий. — Я розкажу і покажу.

Він припідняв линву, принц нахилив голову й ступив на той бік, за ним — охоронці з Коктаром. Натовп невдоволено загомонів, коли за наказом торговця людей почали спроваджувати з шатра.

Старий знову розсівся у кріслі та запропонував трохи зачекати — «хлопці» розберуться з натовпом і принесуть крісло й для принца. Талігхіл сторопів від такої неповаги, хотів уже послати все до демонів і повертатися до садиби, та потім передумав, бо придивився, нарешті, до фігурок, що стояли на дошці, і зрозумів: перед ним мініатюрні зображення фортець. А ще — воїнів, бойових звірів, колісниць і дерев. Він не знав, чому дивуватися насамперед: що все це дивовижно схоже на живі створіння, чи тому, що кожна фігурка завменшки з фалангу пальця. Розгніватися й піти геть уже і на думку не спадало.

Охоронці тим часом витурили роззяв, опустили завісу шатра і принесли Талігхілові крісло. Він сів, не відриваючи погляду від дошки і вдивляючись у деталі: кожна фігурка відрізнялася від інших і мала в собі стільки ж індивідуальності, скільки й жива людина. Знаю, що так витріщатися на товар не можна, але… А он той, он той, з гордовитим поглядом і плюмажем із пишного пір’я — але ж красень! Тільки… як у це грати?

Старий із задоволеним виглядом сидів навпроти, повільно потираючи руки, наче йому зненацька замлоїло кістки. Він дав покупцеві (здається, вже не потенційному, а справжнісінькому) насолодитися виглядом фігурок, а потім легенько бухикнув, аби привернути увагу.

— Якщо дозволите, розповім про правила гри в махтас, — він допитливо зиркнув на принца, наче підраховував, скільки ж просити.

— Розповідай, — дозволив Пресвітлий.

— Ось — гральне поле, — старий показав на розкреслену шестикутниками дошку. — Воно поділене на сектори, кожен сектор — на клітинки. На клітинці може вміститися не більше однієї бойової одиниці. — Талігхіл поглянув на торговця, і той пояснив. — Бойові одиниці — ці фігурки. Тож, — провадив далі, — на кожну клітинку стає лише одна фігурка. Без сумніву, є винятки… — старий підвівся з крісла й, вибачившись, пішов кудись, бурмочучи собі під ніс.

— Що з ним? — запитав принц у Коктара.

Той знизав плечима:

— Не знаю, пане. Раф-аль-Мон завжди такий… Химерний.

Повернувся старий із товстенним шовковим сувоєм, який ледь уміщався у циліндричному футлярі з м’якої шкіри. Раф-аль-Мон витяг сувій і розгорнув, анітрохи не бентежачись тим, що всі присутні спостерігають за ним.

— Ось! — виголосив старий, указуючи пальцем на якийсь рядок. «На одній клітинці може стояти більше, ніж одна фігурка у таких випадках: А — якщо відбувається бій за правилом сто сімнадцятим (див. вище), Б — якщо воєначальники обмінюються військами або ж…»

— Хвилиночку, — обірвав його Талігхіл. — Хотілося б дізнатися загальні правила. Про виключення поговоримо пізніше — коли… якщо я забажаю купити цю гру.

— Звичайно, пане, — Раф-аль-Мон підніс догори обидві руки, через що сувій почав потроху сповзати з кістлявих колін. — Звичайно, як забажаєте. — Старий спритно підхопив і поклав його на гральне поле.

— То на чому ми зупинилися? — він покуйовдив сиву борідку. — На бойових одиницях. Як бачите, вони різні. Як у житті, в махтасі є і прості солдати, і полководці, фортеці, бойові звірі та багато іншого. Згідно з правилами, бойові одиниці взаємодіють одна з одною, прагнучи єдиного: знищити суперника та захопити всі фортеці. В махтас можна грати як з однією або кількома особами, так і самому. Безперечно, цікавіше воювати з кимось, але іноді корисно вдосконалювати майстерність на самоті. Якщо купите, зіграю з вами кілька разів, аби у процесі пояснити правила та допомогти зорієнтуватися, що до чого.

— І скільки ж коштує гра? — байдуже запитав принц. Він здогадувався, що сума, яку назве Раф-аль-Мон, йому не сподобається, і ще менше вона сподобається палацовим скарбникам; але він знав, що купить махтас, скільки б той не коштував. Здається, щойно Талігхіл нарешті відшукав ті єдині ліки, які здатні врятувати його від невимовної нудьги.

Раф-аль-Мон назвав ціну. Принц зажурено похитав головою і розпочав торги. Втім, після тривалих і впертих перемовин сума все одно залишилася неймовірною, лише трохи наблизившись до припустимої. Не зважаючи на це, Талігхіл заявив, що купує махтас. Раф-аль-Мон уклонився, приховуючи посмішку, і поцікавився, коли доставити гру до палацу.

— Не до палацу, а у садибу, — виправив Талігхіл, — і щоб особисто Раф-аль-Мон; заразом і грати навчить, і розписку на виплату грошей отримає.

Торговець якось непомітно проковтнув посмішку та запитав, коли ж з’явитися.

— Навіщо відкладати? — мовив Пресвітлий. — Уранці й приходь.

Він попрощався з провідником, звелівши заплатити йому обумовлену суму й додаток, після чого носії вирушили до садиби, а принц погойдувався на подушках і думав про гру. Можливо, махтас допоможе розігнати нудьгу, доки повернеться батько. А потім — на північ, якомога далі, в гори, заховатися в якійсь мисливській хатинці, прокидатися на світанку, полювати на гірських козлів; вистежувати барсів, купатися у крижаних струмках — усе, що завгодно, тільки б далі від цієї спеки, що доводить до божевілля.

(І снів.)

Так, і снів. Хоча, від них не сховатися навіть у горах.

На жаль, хилитання знову навіяло сон. Інакше й бути не могло. Не морочити ж голову тим, що означали чорні пелюстки на мештах…

Скорбота. Гірка скорбота та великі клопоти. Пелюстки чіпляються до підошов, їх не позбутися. Це ж сон. Просто сон! Але скорбота все одно відчувається, вона переповнює душу, і Талігхіла трясе від почуттів, що накочуються, накочуються, накочуються… Трясе. Кляті пелюстки!

— Прокидайтеся, Пресвітлий. Ми вже повернулися, — це, звичайно, Джергіл. Як химерно наш розум переробляє зовнішні подразники у сновидіння.

Талігхіл потер скроні, дивуючись цій чужій думці.

Наближався вечір. У садку вже лунали поодинокі трелі цикад; незабаром вони зіллються у загальне цвірчання, вітаючи бліде обличчя місяця. Якщо ти, аби вибачитися перед Домабом, не збираєшся витягти його з ліжка, — варто поквапитися.

Узявши пакунок зі статуеткою, принц піднявся широкими низенькими сходами на ґанок і, прочинивши масивні двері, зайшов до зали з високою стелею та численними прикрасами на стінах: трофейними шкурами і головами впольованих звірів, зброєю, гобеленами, скульптурами й багато чим іншим. Тут горіли свічки, а в кутку тріщали в каміні дрова — ніби й без цього не було нестерпно жарко!..

Раптом до кімнати зайшов низенький лисіючий чоловік похилого віку в охайному, але не розкішному халаті з вишитими вепрами. Не помічаючи Талігхіла, він підійшов до вогню і стомлено опустився в крісло, витягнувши до полум’я ноги у м’яких мештах. Так сидів деякий час, зрідка зітхаючи та підкидаючи щипцями вуглинки, що викочувалися. Талігхіл закляк, не наважуючись заговорити.

Нарешті взяв зі столу пакунок і попрямував до чоловіка в кріслі.

— Домабе…

Чоловік у халаті з вепрами поглянув через плече й стиха зітхнув, оскільки різкий порух завдав йому болю.

— Це ти, Талігхіле? Храрріп казав, ви ходили на ринок. Як там, у столиці? Прохолодно, як і тут?

Принц здивовано розвів руками:

— Домабе, там теж спекотно, як і тут.

— Певна річ, — кивнув управитель, погоджуючись. — Вам, молодим, спекотно. А я ось, бачиш, навіть вчинив невеличке свавілля та розпалив вогонь: мерзну.

— Домабе… — Талігхілові кортіло смикнути себе за вуса або ж торкнутися китиць на кінці паска, але стримався. — Сьогодні вранці я різко розмовляв з тобою, хоча зовсім не мав на те підстав. Коли померла мати, ти замінив мені і її, і батька, виховував та допомагав. Демони! Я не вмію говорити красиво, й просто хочу сказати, що не повинен був зриватися… От, знову. Це все клята спека. Знаєш, я навіть не пригадую, з якого приводу, власне, насварився на тебе.

— Сідай, — Домаб вказав на крісло поруч із собою. — Я нагадаю.

— Я не вважаю, що…

— Ми говорили про сни, Талігхіле, — управитель подивився на цього двадцятисемирічного чоловіка, якому належало стати правителем країни. Інші тремтіли під поглядом Пресвітлого, але Домаб уже звик до цих занадто байдужих, наче неживих очей. І звик говорити принцеві правду, якої той не бажав чути. — Йшлося про сни. Твої віщі сни. Я запитав, чи не наснилося тобі вночі чогось такого — надто вже похмурим було твоє обличчя. А ти запевняв, що тобі ніколи нічого такого не сниться. Ти доросла людина, Талігхіле. Час глянути правді у вічі: Пресвітлі — не просто династія правителів. Кожен із… вас володіє певними Божественними здібностями, що здавна даруються самими Богами.

— Домабе, зажди, — принц підніс руку, немов намагаючись відгородитися від цих слів. — Я знаю про здібності. Це пов’язано зі спадковістю, але не треба балачок про богів.

Управитель важко зітхнув і похитав головою:

— Ти так само впертий. Схоже, навіть мені тебе не переконати. Шкода. Шкода, бо краще я, ніж життя. А воно, рано чи пізно, візьметься за тебе.

— Життю я так-сяк дам раду, — вимушено посміхнувся Талігхіл.

— З милості б Богів… — знову похитав головою Домаб. — А що це у тебе в руці?

— Це? — перепитав принц. — Подарунок. Я вирішив, що вибачень недостатньо, й вибрав ось це.

Він почав розгортати пакунок. Домаб спостерігав, і на вустах його дедалі чіткіше вимальовувалася легка іронічна посмішка.

— Як ти гадаєш, хто це? — спитав управитель.

— Мудрець, певно… — Талігхіл покрутив подарунок. — А що?

— Нічого особливого. Просто це — Бог Мудрості, Оаль-Зіїр. Дивний збіг, чи не так?

Принц не знав відповіді.

(Так ось чому фігурка здалася знайомою.)

— До речі, — зауважив він, — ледь не забув. Сьогодні на ринку мені вдалося купити дивовижну гру. Уяви… — і він почав переповідати, що трапилося в місті.

— Цікаво б поглянути, — мовив Домаб. — Ну, гаразд, — підвівся він, — красно дякую за подарунок; і за слова добрі — також дякую. Піду, поставлю його туди, де він почуватиметься зручно, — управитель посміхнувся, але посмішка вмить злетіла з його обличчя. — Та все ж мені здається, що сьогодні у тебе був віщий сон. Не знаю… — він постояв, уп’явшись поглядом у килим. — Не знаю, чому, але мені хочеться застерегти тебе від чогось — лише Боги знають, від чого. Певно, живучи поряд із вами, Пресвітлими, мимоволі отримуєш часточку вашого Божественного дару. І холод цей… Піду, — сказав нарешті. — Але якщо захочеш поговорити зі мною — буди серед ночі, буди, коли заманеться.

— Гаразд, Домабе, — пообіцяв Талігхіл.

Управитель пішов, забравши фігурку Оаль-Зіїра, а принц відсунувся від полум’я та замислено подивився на обгортковий папір, що валявся на підлозі. Я вже доросла людина, а цей чоловік змушує мене почуватися маленьким хлопчиком. Мабуть, варто переглянути своє ставлення до нього. Поводитись упевненіше й жорсткіше.

Принц повечеряв і попрямував до спальні, вже передчуваючи те, що чатувало на нього у снах.

Фігурка Оаль-Зіїра стояла на невеличкому мармуровому постаменті перед сходами на другий поверх до покоїв Талігхіла. Принц не мав сумніву: місце обране Домабом не випадково. І не вимагатимеш же, аби переставив — образиться!

Принц здолав уже половину відстані, коли щось впало йому в око. Він поглянув на мешти — до підошви причепився чорний овальний листок. Мабуть, налип, коли Талігхіл стояв на веранді. Принц здригнувся та нахилився, щоб віддерти його і швиргонути якомога далі. Пресвітлий спостерігав, як листок, повільно кружляючи, падає на килим вітальні: потім попрямував далі.

Увійшов до спальні й сів на ліжко, вп’явшись невидющим поглядом перед себе. Затим загасив світильники й ліг на покривала. І заснув.

У снах на нього, певна річ, очікували чорні пелюстки.