Правила гри. Частина перша

НІЧ З П’ЯТОГО ДНЯ НА ШОСТИЙ

Сьогодні вночі — знову ґвалт. Здається, це набуває дедалі грандіозніших масштабів.

Я прокинувся від жахливого трубного крику, наче якась тварина вмирала і з останніх сил благала про допомогу. Я не вважаю себе особливо вразливим, але у цій клятій «Вежі» мимоволі станеш таким.

Накинувши сорочку та натягнувши штани, я вискочив за двері й побіг до сходів. Крик лунав знизу, вже дещо тихіше, наче небезпека, яка загрожувала тому, хто кричав, минула.

На мій подив, ніхто, крім мене, крику не почув. Точніше — не вибіг на нього.

Я перехилився через поруччя та подивився вниз.

Там біля одного з гобеленів стояв олень. Могутній звір утомлено закинув назад голову, обтяжену розкішними рогами, й тремтів усім тілом; з рани над лопаткою точилася кров.

Перескакуючи через сходинки, я помчав до тварини. Не знаю, що стукнуло мені в голову, — олень запросто міг розпанахати мені черево одним помахом «розкішних» рогів.

Але коли я, захеканий та розпатланий, опинився внизу, звіра й близько не було. Зате там стояв Мугід і незворушно дивився на мене.

— Щось трапилося, пане Нулкере?

— Де олень?!

— «Олень»? Вам, здається, наснився поганий сон.

Я похитав головою, ледь віддихуючись. Все-таки втратив форму, сидячи у цій клятій «Вежі»!

— Не мені, пане Мугіде. Не мені. То що ви зробили з оленем?

— А що я, на вашу думку, міг зробити з оленем? До речі, звідки б він тут узявся? Якщо ви не забули, ми ізольовані від зовнішнього світу.

— А ця кров — вона звідки взялася? — я втомлено ткнув пальцем у чорну пляму на підлозі.

— Облиште! Яка кров, пане Нулкере? Просто хтось із служників розлив олію. Я накажу, і до ранку плями не стане.

— Не сумніваюся, пане Мугіде.

Нагорі заклацали двері, і чиїсь ноги загупали по сходах. Певно, шановне сприймаюче панство вирішило нарешті з’ясувати причину гамору. А Мугід тепер посилатиметься на мене — мовляв, прокинувся, вибіг ледь не у спідньому і кричав щось про оленя.

Гидко стало. Я розвернувся та пішов нагору.

— Що сталося? — запитав Данкен, звісившись з поруччя.

— Нічого, — похмуро кинув я.

— Але ж хтось кричав, — роздратовано мовив Валхір.

Я відмахнувся:

— Спитайте у пана Мугіда.

Данкен, здається, зрозумів. Решта заблимала очима і проводжала мене поглядами, доки я не опинився на своєму поверсі.

Хлопця в окулярах серед них не було — певно, надто міцно спав.