Правила гри. Частина перша

Мугід, звичайно, мав рацію — до ранку пляма зникла. А якщо не було її, то й говорити нема про що. Наснилося, наверзлося, начулося. Набачилося.

— Зізнайтеся, Нулкере, ви ж учора щось бачили, — невимушено мовив Данкен, коли ми снідали. Великий Конспіратор! Можна подумати, Мугід не помітить наших перешіптувань.

Я здивувався дій думці. З якого дива мені приховувати від старого, що я розмовляю про вчорашнє? Це ж я опинився у дурнуватому становищі.

— Бачив, — пробуркотів я. — Скажіть, Данкене, в горах водяться олені?

Той спантеличено подивився на мене й зморщив лоба:

— До чого тут олені, Нулкере? Ви намагаєтеся втекти від відповіді?

— Просто цікаво… Я вчора бачив оленя.

— Уві сні?

— Наяву, Данкене, наяву! Хоча наш шановний оповідач бажав переконати мене в протилежному.

Журналіст кивнув:

— Отже, олень. І що він робив, ваш олень?

— Сходив кров’ю. Кричав. До речі, ви не чули крику вночі?

— Чув, — Данкен потягнувся за тістечком. Здається, не було нічого, що могло змусити цю людину хоча б на кілька хвилин забути про сніданок. — Чув, тому й вибіг із кімнати. Шкода, що не відразу — спочатку лежав та розмірковував: «Здалося чи ні?» Решта, до речі, вчинила так само.

— Ви й про це встигли дізнатися?

— Становище зобов’язує, — самовдоволено заявив Данкен. — Ви останній неопитаний.

— Ось і ні. Очкарика серед нас немає, тож гадаю, ви не встигли влаштувати йому допит.

Журналіст скривився:

— Ну у вас і вислови, пане Нулкере! «Допит»! Хоча змушений визнати: не встиг. Зате з’ясував, що юнак захворів. Певно, тримав відчиненим вікно й застудився.

Я зневажливо пхикнув:

— Запитували, мабуть, у Мугіда?

— А у кого ще? Він поки що — найпоінформованіша людина в готелі.

— І найправдивіша, — саркастично додав я.

— У крайньому разі, будемо знати офіційну версію.

У цей час мого плеча торкнулися. Я оглянувся.

— Ви пліткуєте, наче старезні бабусі, — сказала, посміхнувшись, Карна. — Поділитеся кількома секретами з дівчиною, яка вмирає від цікавості?

Я поглянув на Данкена:

— Урятуємо дівчину?

— Ви завжди вирізнялися невиправданним людинолюбством, — зауважив той. — Розповідайте, а я займусь тортиком.

— Схоже, пан журналіст наїдається на майбутнє, — сказала Карна.

— Ага, він дізнався, що насправді запаси готелю незабаром закінчаться, а ніякого радіопередавача в Мугіда немає. Ось і докладає зусиль, аби перед смертю нажер… наїстися.

— Нулкере, облиште грубощі! — наказав журналіст. — Я не бачу жодної причини, аби ображати кухаря, котрий виготовив цей шедевр, — він вказав на шматок торта. — Крім мене його ніхто не їсть: решта наших «колег» вдарилися у філософію і розглядають власні тарілки так, наче це — ключі до всіх таємниць буття. А кухаря шкода.

— Тож, що ви так натхненно обговорювали? — запитала Карна. — Невже таланти місцевого кулінара?

— Ні, — розсміявся я. І стисло переказав те, що сталося цієї ночі та нашу розмову з журналістом.

Дівчина уважно вислухала мене.

— Зрозуміло. Скажіть, Нулкере, у вас не виникає думки, що пан Мугід добре поінформований про все, що з нами відбувається? Я маю на увазі «надталанти на добу».

— Якщо й так, він у цьому не зізнається.

— А ви не замислювалися, чому?

— Що — «чому»?

— Та все — чому! — вигукнула Карна. Притишила голос і пояснила: — Чому Мугід став оповідачем, чому живе у «Вежі», чому ми на добу стаємо власниками надприродних здібностей, чому старий знає про це, чому приховує своє знання, а не допомагає нам? Чому, врешті, ми самі нічого не робимо?

— Останнє я можу пояснити. Зранку до вечора у нас немає вільної хвилини. Ми прокидаємося, снідаємо та сприймаємо. Потім обідаємо та сприймаємо. Або взагалі сидимо до вечора голодні, бо не відриваємося від оповіді, нарешті вечеряємо та йдемо спати, втомлені настільки, що не здатні навіть піднятися вночі, коли чуємо крик. Звичайно, ми нічого не робимо. У нас немає часу навіть замислитися як слід.

— Панове, — вимовив Мугід. — Коли ви не заперечуєте, підемте вниз, аби розпочати нову оповідь.

Я викривально змахнув рукою:

— Бачите?

— Так, — кивнула Карна. — Бачу. З цим треба щось робити, ви згодні?

— Згоден, але що? — ми піднялися з-за столу і вийшли слідом за іншими. Тільки Данкен захоплено заходився біля тарілки з тортом.

Дівчина зітхнула.

— Не знаю. Але щось робити треба.

Журналіст, нарешті, відірвався від солодкого й приєднався до нас.

— Давайте поміркуємо над цим, — запропонував я, — а вранці обговоримо ідеї.

— Давайте. Це насправді…

ОПОВІДЬ ВОСЬМА

Це насправді була лише церемонія, а не урочисте поховання, яким ушановувався кожен правитель-Пресвітлий. Бо попередні вмирали на руках служників, а від Руалніра залишилася тільки напіврозкладена голова, — її до домовини не покладеш. Яке тут поховання…

Скорботна процесія вийшла з палацової брами та попрямувала до Алеї володарів. Під Алею ще у прадавні часи відвели велику паркову зону, де встановлювали пам’ятники всім колишнім правителям-Пресвітлим. У кінці Алеї чорніли масивні металеві двері, що вели до гробниці померлих членів династії. Алея була відкритою для відвідувань і вважалася однією з визначних пам’яток Гардгена. Лише до гробниці сторонній людині неможливо потрапити: хитромудрий механізм, який було виготовлено стародавніми майстрами, відчиняв стулки, коли у невеличку замкову щілину вставляли та провертали певну кількість разів спеціальний ключ. Він зберігався у Харліна і зараз лежав у кишені його траурного вбрання. Коли настане час, палацовий скарбник вийде й виконає свій обов’язок, а поки що він простував, скорботно схиливши голову, разом з усіма. Поруч з Харліном ішов Талігхіл, на обличчі його не проглядало жодних почуттів.

Місто стало напрочуд метушливим та сірим. Похмурі обличчя перехожих, понурі погляди, стиснуті в кулаки руки. Не було того, що називають загальною скорботою за померлим, хоча Руалніра, здавалося, любили і шанували. Так і виходить: живеш та не знаєш, як про тебе згадають — рядком у крихкому сувої або безліччю товстелезних книжок; надмогильним каменем чи розкішним пам’ятником; щирою сльозою або байдужим поглядом…

Похоронна процесія розтяглася. Попереду несли порожню домовину, прикрашену квітами та стрічками, за нею йшли родичі та близькі. Пронизливо пищали дудки, в’яло озивалися барабани і жалісливо подавали голос струнні. Талігхіл простував бруківкою, ступаючи по чорних пелюстках, розсипаних тут згідно з традиціями.

Вони дісталися до Алеї володарів, коли небо над головами почало загрозливо темніти. Жерці, як і належало, піднесли до нього свої молитви (Руалнір шанував багатьох Богів, отож сьогодні звучали імена не лише Ув-Дайгрейса та Оаль-Зіїра), потім вхід до гробниці було розкорковано. Домовину внесли і встановили на кам’яному підвищенні, сполохавши пацюка. Хвостатий заховався у кутку та здивовано спостерігав за людьми: малі круглі очі блищали у світлі смолоскипів. Певно, пацюк сподівався від пуза побенкетувати після того, як двоногі підуть, але помилявся — домовина була порожня.

…Виголошено необхідні слова, зіграно прощальний гімн; церемонія скінчилася. Ще один правитель династії став історією.

Коли вийшли, надворі періщив дощ. Джергіл дбайливо простягнув Талігхілові накидку, але той різким порухом передав її одній з вельможних панн, котрі миттю вимокли і нагадували мокрих пав. До палацу Талігхіл рушив пішки. Вологі пелюстки розлізалися та липли до чобіт.

Iз цим покінчено. Після обіду — зведення на престол. Привселюдне. І привселюдне оголошення війни з Хуміндаром — для тих бовдурів, які ще не второпали, що Руалнір помер не від серцевого нападу.

Джергіл із Храрріпом одними поглядами розганяли натовп перед Пресвітлим, і він ішов, розбризкуючи калюжі. Зараз йому до запаморочення захотілось спати. Але до вечора знайти хоча б кілька годинок на відпочинок не вдасться. Та й пізніше… Що там? Чергове засідання?..

Процесія втяглася до палацу, і брама зачинилася, відсікаючи збентежений, майже німий натовп від вельмож та охоронців. Народ не розходився, бо вранці глашатаї оповістили про очікувані події державного значення. Звичайно, людей цікавило не гарне видовище, а новини. Невизначеність завжди лякає, особливо якщо у повітрі витає слово «війна».

У палаці все було готове для зведення на престол. Сам престол прикрасили двома чорними стрічками, котрі символізували траур за Руалніром, а над спинкою повісили вінок з червоних квітів. Тронну залу наповнили запахи ароматичних паличок та свіжість, яку приніс неочікуваний дощ. Вельможі скупчилися вздовж золотистої килимової доріжки, що вела від дверей до трону. Обабіч його стояли Тієліг та Вашук — верховні жерці Богів Війни та Мудрості.

Талігхіл зазирнув до тронної зали через шпарину в дверях і похмуро подивився на вартових. Ті шанобливо робили вигляд, наче не бачать того, що бачити не належить.

Жахливо хотілося спати і аж ніяк не йти до зали. Але він штовхнув двері та увійшов, — герольд уже розважливо проголошував ритуальні слова. Почалося.

Вельможі заворушилися, забрязкотіли парадними шаблями, відчуття свіжості миттєво зникло. Талігхіл подумки скривився; він завжди намагався й надалі намагатиметься уникати велелюдних церемоній, але якщо доля змушує — терпи.

Тієліг перехопив його погляд, і опустив зморшкуваті повіки, підбадьорюючи: йди, не хвилюйся.

Принц зробив перший крок по доріжці до трону, розуміючи, що це остання мить у його житті, коли він усвідомлює себе принцом. За кілька десятків кроків він стане правителем Ашедгуну. Лишень для цього слід зробити абищицю: визнати, що у нього є дар богів. Шкода, що Домаба немає, він порадів би, почувши таке з вуст

(свого сина)

Талігхіла.

Нечутно ступаючи килимовою доріжкою, Пресвітлий наблизився до трону на встановлену традиціями відстань. Тепер черга жерців.

Вашук — немолода людина, низького зросту, з сивиною на голові та в бороді і з незвичайно світлими блакитними очима — зробив крок уперед та виголосив речитативом першу дхору:

Дхори писалися так, аби майбутньому правителеві не треба було сушити голови та пригадувати відповідь.

Крок до Пресвітлого зробив Тієліг:

Цю дхору верховний жрець Бога Війни писав спеціально для Талігхіла.

Тепер — найскладніше. Пресвітлий сподівався, що не забуде слів, які мусить виголосити.

Обидва верховних жерця схилили голови, а потім уся зала, наче один велетень, прогула:

Талігхіл велично підійшов до трону і сів під гучні оплески присутніх.

Тієліг та Вашук голосно проказали:

На цьому церемонія скінчилась, і правитель Талігхіл залишив залу. Він вийшов у внутрішній дворик та зупинився, чекаючи Тієліга та Вашука.

— Ну що, — запитав, — усе як слід?

— Так, Пресвітлий, — підтвердив Тієліг. — Закон дотримано, отож ніхто не матиме підстав сумніватись у вашому праві на престол.

— Чудово. Тепер — виступ перед народом, та займемося нагальнішими справами.

— Часу обмаль, — погодився Вашук. — Зараз хвилина вартує більше, ніж іноді рік.

— Я боявся почути від тебе щось подібне, — пробурчав Талігхіл. — Добре, ходімо.

Він попрямував до виходу. Охоронці миттєво утворили навколо щільне кільце і утримували, доки не прийшли на головну площу міста.

Жерці, опинившись трохи позаду процесії, перезирнулися, і Тієліг розвів руками:

— Деякі намагаються жартувати, коли смерть заглядає їм в обличчя. Талігхіл з таких. Але це не означає, що він нездатен тверезо оцінити ситуацію.

— Здається, ти знаєш про нього дуже багато, — всміхнувся Вашук.

— Що поробиш? Руалнір просив доглянути за ним.

— А якби не попросив?

— Але ж попросив, — знизав плечима Тієліг. — Навіщо думати про те, чого не сталося? Краще як слід поміркувати над тим, що може статися. І підготуватися до цього.

— Якщо можливо, — уточнив Вашук.

— Звісно.

Процесія підійшла до головної площі Гардгена, і Талігхіл, у супроводі охоронців, піднявся на поміст, з якого зазвичай виголошувалися важливі новини. Навколо вже бурхав незвично мовчазний натовп; серед простого люду виблискували обладунки вартових. Тієліг та Вашук приєдналися до Талігхіл а і стали обабіч.

Пресвітлий підніс до небес правицю, вимагаючи тиші, і натовп, здавалося, перестав дихати.

— Мешканці Гардгена! Як і ви, я охоплений тугою за правителем, котрий пішов від нас, за моїм батьком — великим Руалніром. Він правив мудро, і тінь війни не заступала сонця над нами. До останніх днів так було, але Хуміндар, куди правитель їздив із місією миру, підступно знищив усіх послів та оголосив нам війну. Важкої днини я приймаю трон та титул ашедгунського правителя. Обіцяю, що доки битиметься серце, я не припиню помсти хумінам за смерть батька. Чоловіки, прийшов час взятися за мечі! Потрібно захистити ваших дітей та жінок від ворожої навали. Ашедгунці ніколи не були рабами — не станьмо ними й зараз!

Натовп заревів, сотні людей у нападі гніву здійняли до неба руки.

Серед загального гамору слова Тієліга міг розібрати лише Пресвітлий:

— Чудова промова! Тепер час іти.

— Саме це я й збирався зробити.

Вони почали спускатися з помосту, і охоронцям довелося як слід попрацювати, аби прокласти шлях до палацової брами крізь збуджений натовп.

Біля мурів палацу їх наздогнала висока жінка у блискучих обладунках. Її чорне, коротке волосся стискав тонкий обруч; великі карі очі дивилися на Пресвітлого уважно й вимогливо. З-за плеча у войовниці виглядав короткий бойовий лук, а на повному стегні похитувався у піхвах вигнутий клинок.

Жінку можна назвати вродливою, якби не тонка нитка шраму, що перетинала ліву щоку.

— Мій правителе, — мовила вона низьким, не позбавленим привабливості голосом. — Мій правителе, мені необхідно поговорити з вами.

Джергіл запитально поглянув на Талігхіла.

— Нехай увійде разом із нами, — звелів Пресвітлий. — Поговоримо у палаці. Поспішайте — мені не хотілося б померти в обіймах закоханого натовпу!

Вони проминули браму і опинились у внутрішньому дворі, де було незвичайно людно. Передвоєнні турботи позначалися на всьому, і на житті палацу теж.

Правитель повернувся до войовниці й, насупившись, проказав:

— Отож, про що ви хотіли говорити?

— Вам потрібні бійці? — запитала жінка. — Я уповноважена представляти Братство Вільних Клинків. Ми прийшли у Гардген якнайдорожче продати своє вміння воювати.

— Джергіле, нехай хтось відведе її до Армахога, — наказав Пресвітлий. — А нам варто піти у залу для нарад.

— На мою думку, пане, старегх саме там, — зауважив верховний жрець Бога Війни.

— Ймовірно, Тієліже. Ходімо.

Доки вони прямували до зали, войовниця жодним порухом не виявила емоцій з приводу побаченого. А коридори палацу таки лишалися коридорами палацу, навіть у воєнні часи. Гобелени, що зображували давні баталії у таких деталях, про які здатні були лише мріяти хроністи; безцінні вази з унікальним розписом; килими, по яких боязко навіть ступати!.. Але войовниця ніяк не відреагувала на побачене. Тієліг вирішив, що недаремно вона представляє тут найманців, котрі зібралися в столиці. І бувала ця жінка у таких халепах, яких Талігхіл навіть уявити не може. Дуже корисна людина, коли як слід її зацікавити. Але ціну собі войовниця знає, тож доведеться посушити голову.

У залі для нарад було майже порожньо — частина з тих, хто останні два дні майже невідступно знаходився тут, скористалися сьогоднішньою перервою, аби хоч трошки поспати. Тільки Армахог зосереджено шарудів стародавніми картами й у кутку, притулившись до стінки і напівз’їхавши з крісла, куняв Харлін. Кроки змусили його прокинутися, і деякий час палацовий скарбник спантеличено кліпав очима, намагаючись уторопати, де ж він знаходиться. Потім пригадав, набрав поважного вигляду та підвівся:

— Церемонії скінчилися?

— Так, — підтвердив Талігхіл. — Але здається, Харліне, ви благополучно все проспали.

Скарбник збентежено кахикнув:

— Зізнатися, так і було.

— Нічого, — заспокоїв правитель. — Повірте, я б на вашому місці вчинив так само.

Потім повернувся до старегха:

— Армахоже, я привів жінку, яка представляє Вільних Клинків. Вони пропонують свої послуги.

Старегх відвів погляд від карт та подивився на гостю; очі його несподівано блиснули:

— Тессо, це ти?!

— Ви знайомі?

— Так, Пресвітлий, — зізнався Армахог, підводячись з-за столу та вхопивши войовницю в обійми. — Колись вона служила сотником під моїм командуванням. Потім… — старегх наштовхнувся на важкий погляд Тесси і знічено додав, — потім закортіло погуляти світом. От і пішла.

— Зрозуміле бажання. І який він, світ?

— Нічого особливого, знизала плечима войовниця. — Щоправда, я тут не задля того, аби ділитися враженнями, але за відповідної нагоди розповім, мій правителе.

В устах іншої ця фраза могла б звучати двозначно, але вимовлена Тессою, вона означала тільки те, що означала.

— Досить розмов про враження, — мовив Талігхіл, сідаючи на чолі П-подібного столу. Зараз мене цікавлять два запитання. Перше: де всі, хто повинен тут бути? Харліне, якщо вам не важко, передайте сторожі, щоб розшукали людей і запросили сюди. Проблему з Хуміндаром ще не вирішено, відпочивати рано.

— А друге? — запитала Тесса.

— Друге стосується вас, — незворушно продовжував Пресвітлий. — Я хотів би детальніше розглянути вашу пропозицію.

— Коли чутки про майбутню війну почали поширюватися, члени Братства зрозуміли, що матимуть можливість заробити. Ми не любимо вести справи з державою: вона обдурює вдвічі частіше, ніж приватні замовники. Насамперед, через відчуття безкарності. Уявного, чесно кажучи, відчуття…

— Може, обійдемося без зайвих погроз? — роздратовано поцікавився Талігхіл. Я досі не почув нічого конкретного. Здається, ви збиралися розповісти, з чим прийшли?

— Так, — холодно кивнула войовниця. — Повторюю, ми не любимо зв’язуватися з державою, але цього разу вирішили зробити виняток. Дехто з Братства нещодавно був у Хуміндарі й знайомий з тамтешніми обставинами. Ці люди вважають: Клинкам необхідно втрутитися. Інакше нам доведеться стати громадянами Об’єднаного Хуміндару.

— Що це означає? — спохмурнів Талігхіл.

— Те, що без нашої допомоги Ашедгунові не виграти війни.

Армахог невдоволено похитав головою.

— Вибач, Тессо, але, здається, ти надто гарної думки про людей, яких представляєш. Скільки їх набереться? Сотня? Дві? Така кількість навряд чи зіграє важливу роль.

— П’ять сотень, — карбуючи слова, мовила войовниця. — П’ять сотень професіоналів. Не мені пояснювати, старегху, що це немало.

У цей час двері з гучним скреготом прочинилися і на порозі з’явився градоуправитель — худий високий чоловік із глибоко посадженими очима, над якими нависали розкішні густі брови. Градоуправитель насупив їх — над переніссям виріс чорний пухнастий кущ:

— Погані новини, Пресвітлий. У Гардгені вже впродовж трьох днів перебувають члени Братства Вільних Клинків. На жаль, мені доповіли тільки сьогодні — з відомих вам причин.

— Лангіле, ніхто вас не звинувачуватиме, — запевнив градоуправителя Талігхіл, — бо ці три дні ви знаходилися тут. Та й представниця Братства має до нас ділову пропозицію. Знайомтеся: Тесса — Лангіл.

Войовниця ввічливо, але не дуже шанобливо кивнула градоуправителеві й повернулася до Пресвітлого:

— То що ви вирішили?

— Потрібно все обміркувати, — похитав головою Талігхіл. — Завтра, у цій же порі, ми повідомимо про своє рішення.

— Я прийду, — пообіцяла Тесса. Попрощалася та пішла.

— Дивна жінка, — пробурмотів правитель. — Армахоже, хотілося б почути про неї більше.

— Добре, Пресвітлий. Поговоримо, коли вам буде завгодно.

— Не зараз — точно, — посміхнувся Талігхіл. — Отже, панове, займемося тим, від чого нас відірвали церемонії. Старегху, ви з’ясували, які в нас можливості?

— З’ясував, — відповів Армахог. Він підвівся та пройшовся вздовж стіни, на якій висіла карта світу. Відкашлявся і почав розповідь.

— Ми опинилися у парадоксальній ситуації. Не вистачає лише однієї складової, яка б забезпечила нам остаточну перемогу. Часу.

Старегх помовчав, міряючи кроками залу.

— Час, — мовив нарешті Армахог. — Ми можемо зібрати армію, здатну перемогти військо хумінів, але для цього не вистачає часу. В нашому розпорядженні надто мало по-справжньому сильних бійців, — тих, кого Тесса називає професіоналами. Система інформування, яка існувала і частково існує досі, убезпечувала нас від раптового нападу сусідів. Брати Хпірни позбавили нас усіх інформаторів та встигли подолати значну відстань до кордонів. Офіцери та рядові не встигнуть зібратися.

Після виголошення вражаючої новини, Армахог на деякий час змовк і знову закрокував уздовж стіни з картою.

Нарешті Талігхіл не витримав:

— Усе?

— Ні, — похитав головою старегх. — Певну кількість воїнів ми маємо, з їхньою допомогою ми можемо затримати хумінів у Кріні й виграти час.

— Чудово! — вигукнув Харлін. — Тоді чому?..

Армахог втомлено зітхнув та підніс руку, закликаючи до тиші:

— Бо це не вирішить проблеми. Коли сили, що маємо зараз, відправити у Кріну і затримати хумінів, поклавши там цю частину війська, — ми програємо війну. Людей, яких встигнемо зібрати протягом виграного часу, не вистачить, аби розбити вороже військо.

— Отже, потрібно відіслати у вежі тільки частину сил з тих, котрі є зараз у нашому розпорядженні, — спокійним рівним голосом мовив Талігхіл. Він чудово розумів, що старегх згадав би про такий варіант, коли б він був прийнятний. Пресвітлий говорив про неможливе, аби відшукати можливе. Після такої кількості партій у махтас правитель не мав сумніву: вихід існує. Тільки потрібно його відшукати.

— Якщо ми відішлемо лише частину війська, воно не затримає хумінів надовго. Ми не встигнемо зібрати людей, — Армахог, заклавши руки за спину, продовжив карбувати крок. Карти, що лежали на столі, тихесенько шаруділи, коли повітря торкалося їх — наче намагалися підказати людям рішення, таке просте та очевидне. Талігхілові здавалося, що рішення десь поряд: варто простягнути руку. Але куди її простягати — він не знав.

— Ми змушені відправити туди всіх, розумієте?! — з неприхованим стражданням вигукнув старегх. — Усіх, хто є у нас зараз. Але — вони будуть потрібні й потім. А «потім» для тих, хто увійде у вежі, не буде. Їм доведеться битися до останнього.

— Скільки? — незворушно запитав Пресвітлий. — Як довго вони муситимуть битися?

— Доки зможуть. Не знаю, скільки мине часу, як швидко хумінські розвідники відшукають обхідні стежки. Тоді частина ворожого війська зайде з тилу та вдарить по вежах з двох сторін. Не виключено, що знайдуть і входи — ті, що у долині Ханху. У будь-якому разі смерть наших — неминуча.

Талігхіл замислився. Ситуація, описана старегхом, видавалася йому чимось знайомою.

— Гаразд, — мовив Пресвітлий, — я поміркую над цим. Тепер давайте перейдемо до інших питань. Перше: скільки харчів та зброї ми можемо перевезти у вежі Кріни? Друге: що робити з Братством Вільних Клинків?

Армахог сів у крісло перед своїми картами і почав розгладжувати їх тремтячими пальцями. Він майже не слухав, що казав Харлін стосовно грошей, необхідних, аби закупити «харчі та зброю».

Тесса… Як несподівано — це так на неї схоже! Заявитися безпосередньо до Пресвітлого й говорити від імені цих найманців.

Армахог ніколи не сприймав членів Братства — на це були причини. Його найкраща учениця

(та що приховувати, більше, ніж просто учениця)

пішла колись, віддала перевагу не йому, а Братству. Він розумів і частково виправдовував її вчинок, але «професіонали» Тесси для старегха назавжди залишилися найманцями.

Колись він сподівався, що вона повернеться. Тепер… тепер у Армахога була дружина, дорослі син та донька. Він не руйнуватиме сім’ю заради

(справжнього кохання?)

того, що було давно, у напівзабутому минулому. Ми змінилися за ці роки. Безглуздо сподіватися повернути те, що минуло. Це був її вибір — і мій також.

Харлін обіцяв правителю негайно віддати розпорядження про доставку до веж усього необхідного для тривалої облоги. Талігхіл кивав.

На що він сподівається? На що ми всі сподіваємося? На диво? Боги давно покинули нас. Навіть «професіонали» Тесси не врятують становища; єдине, на що вони здатні — відстрочити загибель. Тесса!.. Вона, напевно, забажає виїхати у вежі. Талігхіл відішле найманців туди, а вона… вона не залишиться осторонь. Що робити?! Я не можу допустити, щоб… Я…

Він відсунув карти й уп’явся очима в полум’я лампи, що висіла навпроти.

А що я можу?

— …храм допоможе, — говорив Тієліг. — Нам зараз нелегко, та дещо…

— Я не забуду цього, — пообіцяв Талігхіл. — Гаразд, питання з харчами вирішено. Зі зброєю все зрозуміло. Що з Братством?

— Мені здається, Пресвітлий, ніхто не сумнівається: вони нам потрібні, — Армахог не впізнав свого голосу — той став крихким, наче весняна крига.

— Правильно, — погодився правитель. — Питання в ціні.

— Доведеться прийняти їхні умови, якою б не була ціна, — зітхнув Харлін. — Я не воїн, але бачу: у майбутній кампанії кожен меч буде на рахунку. А Вільні Клинки — це Вільні Клинки.

— Безумовно, — Талігхіл повернувся до старегха. — Це я перекладаю на ваші плечі, Армахоже. Займіться членами Братства, укладіть домовленість… їхній ватажок — ваша знайома, тож вам буде легше знайти спільну мову.

— Як накаже Пресвітлий, — уклонився старегх.

— Здається, все, — підсумував правитель. — У кожного достатньо невідкладних справ, не буду вас затримувати. Зустрінемося ввечері, панове, та обговоримо, хто що встиг владнати.

Засовалися крісла — стурбовані можновладці залишали залу нарад.

— До речі… Армахоже… — мовив у спину старегхові Талігхіл. — Залиштеся, мені потрібно переговорити з вами.

Рудоволосий воєначальник мовчки став біля спинки крісла, очікуючи, доки всі вийдуть і правитель пояснить суть справи.

— Ось що, — Пресвітлий вибрався з-за підкови стола й уважно подивився на карту на стіні. — Здається, я знайшов вихід.

Армахог увічливо чекав продовження.

— Отож, проблема в нестачі часу — або сил. Нам потрібно і те, й інше. Думаю, ми можемо це отримати. Вихід є. Час ми виграємо лише затримавши супротивника в ущелині Кріна…

— Даруйте, що перебиваю вас, Пресвітлий, але щойно я зрозумів — існує ще один спосіб.

— Який саме?

— Перемовини, — пояснив Армахог. — Ми можемо вислати до хумінадрських воєначальників парламентарів, яким буде наказано якомога довше вести перемовини… Хоча часу, який ми виграємо таким чином, все одно буде недостатньо для мобілізації армії.

— У тім-то й річ! Звичайно, відмовлятися від цього варіанта ми не будемо. Але… Ось що я пропоную. Все одно нам доведеться зустріти хумінів у Кріні — скільки б не затримувало їх посольство. Сили, які ми можемо відрядити у вежі, здатні дати фору в часі — але після цього вони будуть потрібні нам тут. Висновок напрошується один: коли хуміни знайдуть гірські стежки та почнуть обходити ущелину з флангів, ми виведемо більшу частину воїнів з веж, залишимо там тільки мінімальний склад, щоб ввести ворога в оману щодо реальної кількості військ у Кріні. Так виграємо час та збережемо більшу частину сил.

— Наскільки я зрозумів, — похмуро мовив Армахог, — частина воїнів невідворотно загине в тих вежах. Але ніхто не захоче добровільно вмирати заради жодних ідеалів. Якщо вам здається інакше, благаю, позбудьтеся ілюзій, доки не пізно!

— Дивно чути від вас такі слова, старегху. Здається, ви перебільшуєте.

— Звичайно, перебільшую, — спокійно вимовив Армахог. — Дехто погодиться померти заради того, аби інші виграли війну. Зрештою, йдеться про їхню батьківщину. Але… Існує дрібничка, яка все псує. Ті, кого ви оберете в жертви, у душі будуть ображено запитувати: чому саме я? Зауважте: впродовж певного, як ми розраховуємо, — досить тривалого часу, — «смертники» та «несмертники» знаходитимуться поряд. Єдине почуття, що виникне у них, — ненависть одне до одного. До визначеного часу вони просто перегризуть горлянки своїм сусідам, але не випустять їх із веж.

— Слушна думка, — визнав Талігхіл. — Якщо чесно, я чекав подібних слів. Але зазделегідь не хотів говорити про іншу можливість.

— Хіба вона існує?

— Так, — Пресвітлий потер перенісся і на мить закрив очі. Він неймовірно стомився — і від церемоній, і від розмов. Від розмов — особливо. — Існує, — мовив нарешті. — Нічого не казати тим, кого ми оберемо, аби прикрити відхід основної частини військ. Себто, не казати не тільки на початку бойових дій у Кріні — це зрозуміло і новачкові: солдатові не слід повідомляти зайве. Але не говорити навіть під час відступу тих, кому судитиметься залишити ущелину живими, аби надалі воювати за Ашедгун. Вивести основні війська з веж потай від приречених.

— Жорстоко.

— Жорстокість виправдана необхідністю, — правитель сплів пальці у замок і вперся в нього підборіддям. — Мені не подобається ця ідея, але іншого виходу не бачу.

Армахог кахикнув:

— Я, зізнатися, також. Та…

— Давайте поки відкладемо суперечки, — попросив Пресвітлий. — Незабаром вечір, усі зійдуться, я розберуся з ними, потім вислухаю ваші заперечення. Іншим казати поки нічого не будемо.

Він зітхнув і знов потер перенісся.

— Йдіть, Армахоже. Йдіть.

Старегх уклонився Пресвітлому й вийшов. Двері гучно брязнули, у залі запанувала тиша. Вона нечутно підійшла до Талігхіла, присіла поруч, пригорнула та поцілувала у лоба — так цілувала мати, коли він, нагулявшись за день, починав куняти за вечерею. Правитель хотів підвестися і йти до покоїв, щоб виспатися перед вечірнього нарадою, але…

Не помітив, як заснув.

(зміщення — вогняна китиця, яка залишає на очах жовтогарячо-золотаву стрічку)

Тесса вийшла з палацової брами і зупинилася на мить, роззираючись.

Вечоріло. Сонце ще не впало блискучим мідяком за горизонт, але через високі будинки, що виросли обабіч вулиці, світло майже не проникало сюди. Було не дуже людно: квапилися додому лоточники, що трохи затрималися, та на перехресті гугнявив сліпий жебрак. У стічній канаві длубалася курка. Як вона опинилася у такому місці одна-однісінька, і чому ніхто не поспішає познайомити її зі своїм казаном?

Тесса попрямувала до «Благословення Ув-Дайгрейса». Його клієнтами зазвичай були воїни, звідси і назва. Зараз гостинний двір був заповнений Вільними Клинками, які приїхали до столиці найнятися на службу до правителя.

Войовниця підійшла до «Благословення» задвірками, зупинилася біля невисокого кам’яного паркану і постукала у хвіртку. Відчинив худорлявий підліток, він шанобливо вклонився Тессі і пропустив її усередину. Визирнувши на вулицю, огледівся і лише тоді зачинив.

На задньому дворі «Благословення» було порожньо; з вулиці, на яку виходив фасад, долинали звуки гулянки: п’яні вигуки, музика, хриплий сміх. У кількох вікнах горіло тьмяне світло, решта темніла квадратними ґудзиками.

Тесса пройшла вузьким коридорчиком і піднялася до себе у місцинку. Їй вдалося відвоювати досить непогану кімнатку на третьому поверсі — непогану, якщо враховувати, що попит на житло різко зріс.

Тут войовниця зняла лук, відстібнула піхви і втомлено впала на ліжко. Деякий час вона лежала у напівтемряві, дивлячись широко розплющеними очима в стелю. Потім знехотя підвелася, вийшла з кімнати і спустилася до зали.

Кен вже сидів там. Сог з Укріном — теж.

Розмова обіцяла бути важкенькою.

Тесса всілася на вільний табурет так, щоб за спиною була стіна, а вхід до зали — перед очима. Кен привітав її і знаком наказав служниці принести ще один кухоль. Сог та Укрін сиділи за дальнім столиком і поки що Тесси не помітили. Або робили вигляд, що не помітили.

Кен налив вина і простягнув кухоль:

— Пий.

Тесса подякувала, але ледве вмочила губи.

— Щось не хочеться.

— Ну як? — спитав Кен.

Вона подивилася на цього широкоплечого, немолодого вже чоловіка, який міг одним ударом звалити розгніваного буйвола, а тепер сидів і покірно чекав на розповідь. Зовнішність оманлива — небезпечний і буйний з першого погляду, Кен дуже рідко втрачав самовладання і взагалі відрізнявся незбагненною простодушністю. Здавалося, не місце такому у Вільних Клинках, але Кен прийшов у Братство давно, значно раніше ніж Тесса, і завжди користувався повагою у замовників. На відміну від брата, до речі…

— Підійдуть Сог з Укріном, тоді розповім, — мовила Тесса.

— Гаразд, — покірно погодився найманець. Він поклав на стіл могутні руки і почав роздивлятися шрами, ніби там ховалася відповідь на його запитання — відповідь, яку Тесса не хотіла виголошувати.

Навколо столика вирувала зала, а тут панувала обтяжлива мовчанка.

Укрін нарешті помітив войовницю. Він щось сказав Согові — той обернувся. Перехопив погляд Тесси, кивнув їй і почав пробиратися до столика. Укрін не відставав, тільки затримався, щоб розрахуватися.

— Повернулася, — похмуро констатував Сог, опускаючись на вільний табурет.

Як бачиш, — холодно відповіла войовниця. — Не радий?

Її співрозмовник пригладив блискуче волосся тонкими кістлявими пальцями і скривив губи:

— Радий. І що сказав Пресвітлий?

— Завтра, — Тесса потягнулася за кухлем і відпила трохи вина. — Відповідь буде завтра.

— Ти говорила про Братів? — запитав Кен. Не міг не запитати, і Тесса це розуміла, але відчула роздратування: хотіла промовчати, але, певно, не вийде.

— Ні, — відповіла войовниця, з викликом дивлячись на Сога — не на Кена. — Не говорила. Спочатку нехай вирішить, чи потрібні йому ми.

— Чудово! — саркастично розсміявся Сог.

Тесса завжди дивувалася, звідки в цьому невисокому худорлявому чоловікові береться стільки енергії та емоцій. І чому вони переважно негативні, енергія — руйнівна.

— Чудово! — повторив Сог. — Ми всіма правдами й неправдами зібрали у столиці півтисячі Вільних Клинків, а тепер з’ясовується, що вірогідність здійснення плану під сумнівом! Просто розкішно.

— Ми знали, що задум може провалитися ще на початковій стадії, — незворушно зауважив Укрін. — Ти теж знав, Соже.

— Звісно! — пхикнув воїн. — Але решта — а таких немало, — цього не знає. І якщо…

— Годі! — гаркнула Тесса. — Якщо я хоч трохи розуміюся у людях, правитель завтра візьме нас на службу. На наших умовах. Я бачила обличчя його радників — вони усвідомлюють, що іншого виходу немає.

— Тесса має рацію, — втрутився Кен. — До того ж, старегх — її давній приятель. Не турбуйся, Соже, все буде гаразд.

— Турбуватися слід якраз тобі, Кене, — знизав плечима той. — Це доля твого брата залежить від милості Талігхіла та дипломатичних талантів Тесси. Я не турбуюся.

— Ось і добре, — підсумував Укрін. — Завтра все з’ясується. А доти немає сенсу переливати з пустого в порожнє.

— Згоден, — невдоволено скривився Сог. — Сподіваюся, завтра Тесса принесе втішні новини.

Войовниця промовчала.

Принесли замовлення Тесси і кухлі для Сога та Укріна. Жінка взялася за їжу, і чоловікам, хочеш чи ні, довелося залишити її у спокої. Сог та Укрін обговорювали переваги й вади прямих клинків — недавнього нововведення у хуміндарській армії. Кен мовчав.

Розправившись із млинцями, Тесса залишила гроші, недбалим порухом голови попрощалася зі співрозмовниками та пішла до себе.

Сог спостерігав за нею зло примруженими очима.

— Вона щось приховує, — пробурмотів найманець. — Надто довго була у палаці, надто мало розповіла…

— Вгамуйся, — меланхолійно кинув Укрін. Він випростав під столом довгі ноги і ліниво відпивав з кухля. — Врешті-решт, Армахог — її давній приятель. Може, затрималася, щоб… побалакати про те, про інше.

Сог недовірливо похитав головою:

— При живому Тогіні? Не вірю.

— Тогін далеко, — зауважив Укрін. — А Армахог — тут. До того ж, з дипломатичної точки зору…

(зміщення — меч та блискавка)

— Я обміркував вашу пропозицію, — глухо вимовив Армахог. — Я… незгоден із цим планом.

У залі вони залишилися вдвох — старегх та правитель. Було далеко за північ. Свічки у фігурних канделябрах втягнули обсмалені голови у товсті плечі й ридали гарячими слізьми. Гучно відлунювали слова. Талігхіл спохмурнів, але слухав.

— Я вважаю, у нас нічого не вийде. Надто великий ризик — якщо війська з веж не встигнуть залишити їх раніше, ніж хуміни обійдуть ущелину з флангів, ми втратимо все. Окрім того…

— Зачекайте, — підняв руку Пресвітлий. — На сьогодні це — єдиний план, який дає хоча б надію на перемогу. Інших немає. Запропонуйте щось годяще, і я перший вигукну: «Хай буде так!» До того ж часу давайте домовимося: не відкидати — а намагатися втілити у життя. Пам’ятаєте махтас? — «жертвувати частиною, щоб зберегти ціле». Нехай це буде нашим девізом у майбутній війні.

Старегх хотів заперечити. Слів так багато, і всі вони можуть переконати Пресвітлого, довести, що він помиляється, але… Армахог промовчав. Мабуть, надто втомився, аби щось доводити.

— Як завгодно Пресвітлому.