Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Тиша навколо вибухнула різноголосим гамором — усі поспішали поділитися враженнями від першої оповіді. Я, до речі, теж.

— Боги, як спекотно! У вас нічого попити?

— Ці пелюстки. І голоси. Вони ж розмовляли давньоашедгунською! Я не знаю цієї мови, хіба трохи, у межах шкільної програми! Але ж розумів усе!

— Погодьтеся, це… справляє враження! Але як тут спекотно! Чи немає, часом, у когось води?

Журналіст, який сидів праворуч від мене, видобув зі своїх численних кишень фляжку. Він надовго приклався до неї, потім запропонував Карні, дивлячись повз мене. Дівчина вдячно прийняла флягу, а цей проноза тим часом похитав головою:

— Боги, ну й ну! Ніколи до кінця не вірив у подібні речі. Тисячу разів слухав розповіді, але не вірив. Демони! Передчуваю, що цей репортаж вдасться на славу.

Я саркастично хмикнув та повернувся до дівчини:

— Ну, як ви після такого? Все гаразд?

Вона мило посміхнулася і передала мені воду:

— Дякую. Начебто, все добре. Хоча — бере за душу!

Я тицьнув напівпорожню фляжку журналістові (звичайно, не відпивши ні ковтка) і знову повернувся до Карни, та раптом писака чіпко схопив мене за руку:

— Постривайте, Нулкере. Адже вас звуть Нулкер?.. Тільки не кажіть, що не умліваєте від спраги. Пийте, химеруне, і не ображайтеся за вчорашнє.

Я стримано подякував — та води ковтнув. Спека у кімнаті була нестерпна, а можливо, так здавалося після оповіді. Я віддав таки кляту фляжку журналістові й знову повернувся до Карни. Дівчина втішала огрядну жіночку з великими переляканими очима та сильною задишкою; жіночка сиділа поряд із Карною й хапалася за серце, різко хитаючи головою — фарбовані кучері хльоскали її по обличчю. Інші сприймачі теж не змовкали ні на хвильку.

Мугід дав нам можливість досхочу виговоритися, підвівся зі свого кам’яного трону і закликав до тиші.

— Отож, панове, — мовив, — ми розпочали знайомство з історією ущелини. Нас чекає багато оповідей, але на сьогодні, гадаю, досить. Усі ви, як і Талігхіл, певно, зголодніли й охоче повечеряєте.

— Пообідаємо, — виправив хтось.

— Я не помилився, — озвався Мугід. — Повечеряєте. Оповіді забирають багато часу, зараз уже вечір. Прошу пройти до Великої зали. Гадаю, стіл вже накрито.

Ми піднялися і, не припиняючи обговорення, попрямували до виходу. Я затримався, пропускаючи вперед панн. Несподівано відчув чиюсь мідну долоню на плечі. Оглянувся.

— Пане Нулкере, — промовив Мугід, дивлячись мені в очі, неначе хотів просвердлити в голові дві дірки. — Пане Нулкере, я оповідач зі стажем. Для мене доступні багато речей, про які інші можуть лише здогадуватися. Будьте обережним, пане Нулкере, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запам’ятати.

— Про що ви, пане Мугіде?

— Ви знаєте, про що, — з притиском мовив старий. — Повторюю, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запам’ятати. Марна справа. Я б навіть сказав, шкідлива.

Він легенько підштовхнув мене до виходу і, наче глузуючи, додав:

— Смачного, пане Нулкере.

— Вам також, — відповів я, не повертаючи голови. — Але я не розумію…

Позаду рипнули двері й впевнені кроки загупали по камені.

Я оглянувся. Оповідач не йшов з усіма, він наблизився до одного з гобеленів і зник за ним.

Що він мав на увазі?

Коли всі повечеряли й сиділи, смакуючи солодке та обмінюючись враженнями, я знову потрапив до лап журналіста. Цей проноза доторкнувся до мого рукава, привертаючи увагу, і заговорив:

— Знаєте, здається, ви ще сердитеся на мене. Мабуть, я не мав права ставити ті запитання й так настирно вимагати відповіді, але…

Я ледь стримався, щоб не погодитися. Врешті-решт, людина намагається вибачитися.

— Цей дурнуватий антураж, — він обвів виделкою залу і розгублено похитав головою, — псевдосмолоскипи, псевдогобелени та псевдовежа — справили дивне враження. От і чіплявся вчора, мов реп’ях. Мені здалося, ви також відчули… Пробачте, — знову повертаюся до вчорашнього. О, я ж не відрекомендувався! Ваше ім’я мені вже відоме — поділилася Карна, — а вам моє — ні. Данкен, журналіст, пишу для кількох столичних видань, у тому числі й для…

— Перепрошую, — підійшовши, втрутилася Карна. — Просто хочу побажати доброї ночі.

Вона чарівно всміхнулася та пішла у супроводі служника. Я подумки вилаявся. Данкен, здається, відчув зміну в моєму настрої, бо перервався на півслові.

— Знаєте, Нулкере, іноді мені здається, що я даремно вліз у все це.

— У що «це»? — схоже, я не втримався від нотки роздратування. — І чому ви зізнаєтеся у «цьому» саме мені?

— А кому ще? — з деяким викликом запитав він і знову обвів виделкою залу, вказуючи на гостей, які потроху розходилися. — Кому? Товстулі, що дрижала вже після першого сеансу, наче скажений холодець? Чи о-он тому хлопцеві в окулярах, який тільки й робить, що нервово поправляє свої недоладні скельця та витріщається на все, наче риба з акваріуму? Чи, може, дідуганові, котрий нагадує генерала у відставці? Певен, після другого — третього сеансу половина з них утече, навіть не взявши компенсації. А половина тих, які залишаться, почне тихо божеволіти.

— Тоді розкажіть Карні, — порадив я. — Чи її ви також зараховуєте до людей «нижчого ґатунку»?

— По-перше, я не казав, що вважаю цих людей у чомусь гіршими за нас. Просто у деяких нервова система слабша, ніж потрібно для оповідей. По-друге, я вже розповів Карні.

— І?..

— І вона зрозуміла мене. Навіть сказала — демони мене б забрали! — що теж це відчула, і коли піднімалася вчора сходами, і потім.

Я глибоко вдихнув повітря й почав повільно видихати, сподіваючись хоча б трохи заспокоїтися. Розмова ставала дедалі абсурднішою.

— Зачекайте. Що «подібне» їй примарилося? І чому ви розповідаєте про це мені?! Чому?! Демони б вас забрали!

— Бо я не можу тримати це у собі! — розпачливо зашепотів, нахилившись майже впритул до мого обличчя, Данкен. — Ось чому! Бо я переляканий і не знаю, що мене жахає.

Несподівано він додав:

— Стосовно ж «чогось подібного» — гадаю, ви чудово розумієте, що я мав на увазі.

— Ні! — прогарчав я, шаленіючи. — Я не якийсь там розтриклятий Пресвітлий з даром читання думок і не розумію того, про що не кажуть відверто й навіть думати бояться! Ви псих, Данкене, просто людина з надмірною фантазією, людина, яка понавигадувала нісенітниць і намагається сховатися від них, розповідаючи про це іншим! Боги, вам що, мало оповідей?! Навіщо нагнітати й так тяжку атмосферу?! Невже задля того, аби потім написати крутий «репортаж із проклятої вежі»?

— Ось! — вигукнув він, диригуючи виделкою на небезпечній відстані від моїх очей. — Ви щойно зізналися.

— У чому я зізнався, скажіть на милість?!

— Що тут тяжка атмосфера, — виголосив він, уп’явшись похмурим поглядом. — І тепер вам не відмовитися від цих слів.

Тоді я зробив, певно, єдине, що могло б збити його з пантелику. Я розреготався. Я реготав довго, не звертаючи уваги ні на його здивовану фізіономію, ні на обережні погляди служників. А нареготавшись, поплескав його по плечу і підвівся:

— Мені немає від чого відмовлятися. Якщо хочете, якщо вам буде легше, — я готовий тисячу разів повторити: «Тут тяжка атмосфера». Задоволені, друже? Сподіваюся, бо більше не в змозі нічим зарадити. Бажаю приємно провести час, сподіваюся, за сніданком не побачимося.

З цими словами я повернувся та вийшов геть. Божевільний день — і гідне його завершення.

У кімнаті було нестерпно холодно. Коли я виходив, забув закрити вікно, нічне повітря проникло всередину, вихолодивши простирадла й ковдру. Та це на краще: страшенно кортіло лягти й заснути, але спати було ще рано, і прохолода допомогла прийти до тями, зосередитися.

Я витяг із сумки диктофона і взявся до роботи. Окрім того, треба було зробити декілька ескізів, поки зображення тримаються в пам’яті. Чомусь здавалося, що попереду на мене чекають важкенькі днини з мінімумом вільного часу, а за такого розкладу, те, що не фіксуєш відразу, як правило, швидко і незворотньо забувається.

Скінчивши роботу, я загасив світло і заліз під ковдру. Звичайно, треба обміркувати все, що сталося сьогодні після оповіді, й серйозно, — але сил уже не лишилося. Я міг тільки сподіватися, що у моєму сні не буде чорних пелюсток і божевільних журналістів. Утім, якби треба було вибирати між ними, я, напевно, обрав би пелюстки.