…Коли я спустився до Великої зали, то із задоволенням помітив: за столом зібралися не всі. Данкена, скажімо, немає. Дрібниця, а приємно. Певно, хропе, мов байбак, після вчорашніх відвертостей. Мабуть, ще й напився, як свиня.
Я сів на стілець з левиними лапами замість ніжок і всміхнувся до Карни:
— Привіт! Як спалося?
Вона мило відповіла:
— Дякую, не дуже. У цих кімнатах або ж надто душно, або дрижаки хапають. Вчора мерзла під ковдрами, а сьогодні — навпаки. Здається, частково у цьому винна вчорашня оповідь.
— Можливо, — погодився я, накладаючи салат. — Пам’ятаєте, як відразу всім закортіло пити?
— Правильно. Я тоді ще здивувалася, а згодом забула — стільки вражень!
— Так, — кивнув я, — вражень аж надто багато.
І все-таки, куди подівся журналіст?..
Виявилося, Данкен чекав нас унизу, біля гобеленів, і виглядав так, наче його гепнули по голові чимось важким. Помітивши нас, нервово здригнувся, завмер, потім нерішуче ступив назустріч шановному панству.
— Доброго ранку, добродію, — привітав його Мугід. — Ви вирішили сьогодні не снідати?
— Так, — пролепетав той, червоніючи, наче цнотливиця, яку піймали за спогляданням певних розділів медичної енциклопедії. — Вирішив.
Ніколи б і гадки не мав, що цей проноза вміє червоніти, але не вірити власним очам не було жодних підстав.
Усі ввійшли до кімнатки і розташувалися, де й учора. Данкен при цьому сидів, відсунувшись від мене так далеко, як тільки зміг, і постійно зиркав у мій бік. Здається, він остаточно з’їхав з глузду.
— Розпочнемо, панове, — вимовив Мугід, вмощуючись у кам’яне крісло. — Чи всі почуваються добре, чи готові сприймати?
Ми підтвердили, і він…
— Він прийшов уже давно, Пресвітлий. Просто ніхто не наважувався вас будити.
Талігхіл нетерпляче зітхнув і похитав головою. Ясна річ, вони «не наважувалися його будити»! Раф-аль-Мон вже бозна-скільки чекає, а вони «не наважувалися будити»!
Принц енергійно відкинув край ковдри.
— Накажіть, аби накрили стіл і запросили пана Раф-аль-Мона поснідати зі мною.
Він збіг сходами, відчуваючи, як нестерпно кортить зайнятися махтасом. Гра вже була десь тут, і принцеві хотілося негайно взятися за неї.
Спускаючись, принц ковзнув поглядом по фігурці Оаль-Зіїра й невдоволено скривився. «Боги»! Що Домаб тямить у цьому? Що взагалі хто-небудь з них, «віруючих», насправді знає про об’єкт своєї віри?
Ці думки настільки контрастували з сонячним ранком, що принц відкинув їх подалі й про все забув. До певного часу.
В їдальні — велетенській лункій залі, прикрашеній вишукано й зі смаком, — на столі вже парували всілякі наїдки. На місці Талігхіла сидів Раф-аль-Мон і зацікавлено принюхувався до того, що стояло перед ним: супницю нещільно накрили кришкою, з неї вибивався приємний аромат. Пресвітлий увійшов і повільно наблизився до столу, ліниво розмірковуючи: зігнати торговця зі свого місця зараз чи приберегти сюрприз до завершення сніданку. Ото старий сконфузиться!
— Доброго ранку, — мовив принц. — Сподіваюся, ви приємно провели час, доки чекали на мене?
— Еге ж, — кивнув торгівець. — Просто чудово. Ваші служники напрочуд привітні й гостинні.
— Дійсно. Ну що, почнемо?
Раф-аль-Мон спантеличено подивився на Пресвітлого, і той зрозумів: старий, як і кожен віруючий, перед трапезою мусить помолитися Богам.
— О, — всміхнувся принц, — не звертайте уваги. У мене своє ставлення до того, що називається релігією. Моліться скільки завгодно — мене це не збентежить.
Старий розгубився.
— Але… Це не мені завгодно, Пресвітлий. Це завгодно Богам.
— Безперечно, — кивнув Талігхіл. — Богам. Отож, моліться їм. Повторюю, мені до цього байдуже.
Раф-аль-Мон знову поглянув на принца, встав зі стільця, підвів очі до стелі і виструнчився, наче солдат-новобранець на першому огляді. Зараз Раф-аль-Мон дуже нагадував принцеві того священика, який читав молитву над домовиною матері: так само звисала до землі і тремтіла борода, так само догідливо дивились у небо широко розплющені очі. І всі довкіл маленького Талігхіла теж дивилися в небо, а він — єдиний! — дивився в обличчя мами. Її вкусив — подумати тільки! — скажений собака, що невідомо як опинився у садибному парку. Безглузда смерть! Відтоді жодна тварюка не могла наблизитися до садиби ближче ніж на сотню кроків, не ризикуючи бути підстреленою з лука охоронцями чи посіченою ними на капусту. Але ж маму це не врятувало. Про яких богів — усемогутніх і справедливих — можна вести мову в такому випадку? Вони не вберегли найчистішу і найневиннішу душу в усьому світі — його матір. У неї був дивовижний для Пресвітлих дар: лікувати смертельні хвороби. А себе не змогла врятувати. Батько, дар якого у здатності вигравати в азартних іграх, кусав губи від безсилля, а Талігхіл… Талігхіл якраз напередодні її смерті вперше побачив віщий сон. Але він не вірив у богів. Незважаючи на сни, незважаючи на все, не вірив у богів. Немає їх, всемогутніх та справедливих, немає й не було. І ніколи не буде. Тому, коли принц бачив людей, які моляться, страшенно дратувався. Вони хотіли вірити — і тому вірили. А насправді богів не існує.
Мабуть, Раф-аль-Мон відчув на собі важкий погляд Талігхіла. А може, він уже закінчив молитву. Торговець квапливо сів й узявся до їжі. На обличчі старого проглядало збентеження — в країні не розголошували невіру наслідного принца в Богів. Та й ніхто цим особливо не переймався, принаймні, поки Талігхіл залишався спадкоємним принцом…
— Ви привезли гру? — поцікавився Пресвітлий, коли взялися за солодке.
— Без жодного сумніву, — не до ладу відповів Раф-аль-Мон. Певно, нещодавнє непорозуміння все ще займало його думки. — Привіз, Пресвітлий, і готовий дати кілька уроків. Сподіваюся, вони вам знадобляться.
Вони перейшли на веранду, де незабаром з’явилися носії з пакунками. Торговець звелів принести широкий стіл і почав власноруч розгортати пакунки, заявивши, що не довіряє носіям — ті можуть випадково щось зламати. Принц нетерпляче очікував, коли ж розпочнеться гра.
Нарешті все було розставлено, обгортковий папір та вовну позабирали моторні служники, а Раф-аль-Мон узяв до рук циліндричний футляр з м’якої шкіри і заходився видобувати звідти товстелезний сувій — «Зведення правил для гри в махтас». Талігхіла буквально переповнювало прагнення якомога швидше розпочати гру.
Раф-аль-Мон поплямкав губами та підвів задумливий погляд на Пресвітлого:
— То що, розпочнемо?
Талігхіл погодився — як він сподівався, не надто поквапливо.
— Без жодного сумніву, — сказав торговець, — найкраще трохи поспостерігати за тим, як гратиму я.
— Сам?
— Я ж казав, що в махтас можна грати самому, — відповів старий. — Отож, розпочнемо.
(Невеличке зміщення у часі — немов перед очима провели барвистою пір’їною: на мить на сітківці залишається яскравий слід.)
Гучне сюрчання цикад. Свічки розганяють темряву навколо грального поля і двох нахилених над ним людей. Очі принца гарячково виблискують, він щось каже, і старий киває у відповідь, пересуваючи фігурку бойового слона. Біля входу стоїть Домаб і засмучено хитає головою.
— Незабаром північ, принце. А ви не їли з самого ранку.
Талігхіл відсторонено підводить голову:
— Що?.. Ти маєш рацію, Домабе, не їв… Пізніше, гаразд?
Раф-аль-Мон м’яко накриває руку принца своєю:
— Вам необхідно поїсти, Пресвітлий. І мені.
— Г-г-гаразд, — зволікає той. — Гаразд, ходімо їсти. Але ми не скінчили партію…
— Скінчимо, — запевняє Раф-аль-Мон. — Завтра вранці.
— Чому ж завтра? — невдоволено запитує Талігхіл. — Можна після вечері.
— Зізнатися, я трохи втомився.
— Втомився? За вечерею і відпочинеш.
Раф-аль-Мон переглядається з Домабом і за спиною у принца безпорадно розводить руками. Управитель похмуро мовчить.
(Пір’їна перед очима.)
Після вечері принц був змушений піддатися на вмовляння і дозволити Раф-аль-Монові поспати. Сам Талігхіл, холодно побажавши торговцю надобраніч, повернувся до грального поля. Деякі тонкощі правил залишилися поза його увагою, і Пресвітлий хотів уточнити деталі.
Він узяв до рук сувій, почав читати, але світла було недостатньо. Тоді Талігхіл відклав «Зведення» вбік і просто дивився на фігурки махтасу. Йому здавалося, варто відвернутися і вони оживуть: забряжчать клинки, піднесеться до небес стогін поранених і несамовиті вигуки переможців, заревуть бойові слони й загарчать собаки.
— Завтра від’їздить твій батько.
Талігхіл повернувся. Поруч стояв Домаб, одягнений у свій улюблений халат із дикими вепрами, і розглядав гральне поле.
— Так, — погодився принц. — Гаразд, Домабе. Дякую, що повідомив.
— Ти не поїдеш до Гардгена попрощатися з батьком? — у голосі управителя прозвучала ледь помітна нотка подиву.
— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповів принц. — У мене ж гість.
— Виправдовуєшся — значить, почуваєшся винним.
— Але…
— Домабе, батько їде не на війну, — похитав головою Талігхіл. — Він просто вирушає до Хуміндара, бо там змінилася влада. Дипломатичний візит — безпечніше, ніж прогулянка лісом на баскому коні. А у мене гість.
— І махтас, — ледь чутно додав управитель.
— І махтас, — погодився принц. — Ти бачиш у цьому щось ганебне?
Запитання прозвучало надто задирливо, та відступати Талігхіл не звик. Я доросла людина, а цей чоловік розмовляє зі мною, наче з бешкетливим хлопчиськом. Час переглянути своє ставлення до нього. Я ще вчора вирішив це зробити, чи не так?..
— Ні, — прошепотів Домаб. — Не бачу. Моє лихо саме у тому, що я не бачу, але відчуваю. Цей холод. Він не до добра.
— Який ще холод? — щиро здивувався Талігхіл. — Мухи в’язнуть у повітрі від задухи. Який холод, Домабе?
— Мій, — відповів той. — Мій власний холод. Він віщує щось недобре. Але я не знаю, що саме! Скажи, Талігхіле, тобі не снилося нічого… такого?
— Не треба знову про це, — у голосі принца забриніла сталь… або крига. — Ми ж учора про все домовилися. Мені-не-сниться-нічого- «такого».
— Вірно, — спроквола вимовив управитель. — Даруй. Як це я забув? Пресвітлому постелити на веранді?
— Я надаю перевагу спальні.
Домаб мовчки вклонився і пішов.
Принц провів його поглядом, у якому не було й краплини якогось почуття. Байдужість статуї — ось, що було в тих очах.
Добре. Зрештою, я вже не малий хлопчисько. І маю власну голову на плечах.
(Тільки чи достатньо її?)
Остання думка здалася чужою, наче хтось невидимий сидів усередині та єхидно нашіптував Талігхілові усіляку погань. Він криво посміхнувся. Нехай. Нехай нашіптує, що завгодно. Але я не дозволю втручатись у моє життя!
Ця думка теж не сподобалася принцові. Було в ній щось відступницьке, немов він визнавав свої пророчі сни чи навіть богів. Але, звісно, все це дурниці.
(Пелюстки. Сьогодні вночі знову наснилися чорні пелюстки під ногами. Тому ти в такому захопленні від махтасу. Гра дозволяє забутися. І тому ти сидиш тут і не насмілюєшся піднятися в спальню. Бо знаєш: на тебе чатують сни з чорними пелюстками.)
Що за дурниці?!
Талігхіл підвівся: він нічого не боїться і доведе це. Собі доведе. А завтра виграє в клятого старого, обов’язково виграє!
Перш ніж іти спати, принц зазирнув до їдальні й поцупив зі столу трохи печива. Зголоднів за день — собі у цьому можна було зізнатися.
Заморивши черв’яка, Талігхіл попрямував у вітальню і почав підійматися сходами. Майже без роздратування поглянув на фігурку Оаль-Зіїра і вирішив: хай Домаб ставить її, куди хоче — його справа. Вивести Талігхіла з рівноваги віднині буде непросто. Ще подумав, що треба обов’язково наказати, аби привели наложницю — найрозкішнішу та найдосвідченішу. Але це завтра, бо сьогодні він надто втомився і над усе на світі хоче (спати без снів) просто поспати.
Проходячи повз кімнати матері, призупинився. Як можуть люди бути настільки нерозумними, щоб вірити у богів? Пригадався Раф-аль-Мон, його молитва. Є щось неприємне у цій людині. Але він навчає грі — доти маю з нього користь. Більшу, ніж від Домаба, який постійно намагається мною керувати.
Зайшов, зачинив двері, щільно запнув штори, опустився на ліжко і поглядом ковзнув по мештах. Знову!
Принц зі змішаним відчуттям гидливості і жаху відліпив чорний листок і відкинув геть, наче отруйну гадину.
Загасив свічки та вклався, але не міг заснути. Думка про те, що на килимі лежить чорна пелюстка, не давала спокою. Довелося вставати, запалювати світло і шукати. Знайшов, розсунув штори і викинув у напіввідкрите вікно клятий (знак) листок.
Лише тоді зміг заснути.