Правила гри. Частина перша

Сьогодні нас не будили, але ми прокинулися вчасно: чи то за звичкою, чи то давав знаки голод, адже майже всі вчора так і не вечеряли.

За сніданком я звернув увагу на дві деталі, варті того. По-перше, ніхто з панів сприймаючих не виявляв ніяких надприродніх здібностей, з чого можна було зробити… різні висновки! Та Боги з ними, з висновками. Було заняття й цікавіше.

А саме — поспостерігати за паном Мугідом. Раніше я бачив його розгніваним і самовпевненим, трохи іронічним і незворушним, як засмажений карась. Але ніколи — таким, як зараз.

Старий виглядав цілком заглибленим у себе. Він над чимось напружено мізкував, і начхати йому було і на нас, панів сприймаючих, і на вежу, і на вхід у вежу, який, до речі, досі залишався завалений камінною брилою. Мугід над чимось напружено розмірковував. Розважував. Сумнівався. Сподівався — і водночас боявся дозволити собі ці сподівання. Журився. Шукав вихід.

Обличчя оповідача передавало всі емоції, а от про тему роздумів годі було здогадатися.

На таку «нестандартну» поведінку Мугіда звернув увагу не тільки я. Решта теж кидала зацікавлені погляди на старого, хоча обговорювати сей феномен ніхто не наважувався.

Урешті-решт ми закінчили сніданок, і Мугід повів нас униз. Поцікавився, чи ми готові…

ОПОВІДЬ ОДИНАДЦЯТА

— Ваші дорожні торби готові, пане, — служник ввічливо вклонився і завмер біля дверей у очікуванні подальших наказів.

— Добре, — сказав Обхад. — Іди до стайні, скажи, щоб сідлали двох коней. І ще двох — на зміну.

Служник вийшов, а воїн підхопив обидва мішки і востаннє оглянув кімнату. Всім вищим офіцерам, які були на службі у Пресвітлого, належало мати таку, не надто простору, але зручну кімнату у палаці. Про всяк випадок. Палацовими апартаментами Обхад користувався рідко, віддаючи перевагу найманій кімнатці неподалік у місті. Тому і було тут так незатишно. (Може, не тільки тому, а й через те, що ти досі не створив сім’ї, старий?) Однак, інколи і від цієї кімнати була користь — сьогодні, наприклад.

Обхад повернувся з відпустки, тільки-но чутки про майбутню війну досягли північної провінції. Старий тисячний не чекав офіційного виклику, розуміючи, що має значення кожна хвилина. Тому і з’явився в палаці раніше від інших; тому майже не розпаковував дорожніх мішків; тому і отримав цікаве завдання, взятися за яке кортіло Обхадові негайно. Якийсь благополучний мешканець міста вважав би це ідіотизмом. Але у тисячного була своя істина, що відрізнялася від припалих пилом істин городян; вона полягала в тому, щоб жити, рухаючись по лезу клинка, — тільки таке існування для Обхада мало сенс. Він знав, що коли потрапить до Ув-Дайгрейса, проситиме одного — знову повернутися на землю. «Дякую, Боже Війни, за ласку, але дозволь ще раз відчути насолоду ризику». Тисячному здавалося, що Ув-Дайгрейс зрозуміє його.

У стайнях усе було готове — сідай та їдь. Він скочив у сідло, взяв у руки поводи трьох коней і спрямував до виходу. Обхада без зайвих розпитувань випустили з палацу, і от уже темні вулички Гардгена зімкнулися обабіч камінними будинками, замислено, наче чотками, граючись луною кінських копит.

У храмовому районі жалібно скиглили флейти і гули барабани. Врочисте поховання… чиє?

Тисячний виїхав на вулицю Церемоній, вщерть заповнену людьми, зупинив коня і придивився.

Поблискував місячним сяйвом чорний кругляк бруківки; скрізь були люди, багато людей. Здебільшого — служителі різних культів, одягнуті незвично яскраво і пишно, з вінками, ритуальними музичними інструментами, з зосередженими обличчями і сумними поглядами.

Обхад спішився і рушив крізь натовп, притримуючись стін храмів, оскільки центром вулиці пересуватися було неможливо. Але і тут, скраю людського потоку, тисячного кілька разів затримувала туга сила натовпу. Доводилося зупинятися і перечікувати.

Під час однієї вимушеної зупинки він мимохідь став свідком розмови — навіть не розмови, а тільки фрагменту, який видався цікавим, — нехай і не настільки, щоб затриматися і дослухати до кінця.

Розмовляло двоє. Один — низький сивий чоловік із надзвичайно світлими блакитними очима, інший — одягнений в дорогий халат худорлявий старий, який постійно потирав руки. Кістки у нього ниють, чи що?

— … Так, — казав блакитноокий. — Тобі не збрехали (в голосі відчувалася погано прихована зневага до співрозмовника).

Старий похитав головою:

— Шкода. Він був одним із небагатьох, кого я не вважав своїм ворогом.

— Це не було взаємно, — голос блакитноокого став холоднішим, погляд — жорсткішим. — Мені казали, що ти не з’явишся в Гардгені. Тебе ж попереджали.

— Сьогодні така ніч… — старий невизначено знизав плечима та потер руки. — Без жодного сумніву, я не з’явлюся в Гардгені найближчим часом. Але сьогодні я захотів приїхати — і приїхав. Нацькуєш на мене своїх храмових псів?

— Ти знаєш, що ні. У тебе є право попрощатися з ним, — блакитноокий помовчав, а потім мовив, більше для себе, ніж для співрозмовника. — Дивні часи. Ніяк не можу повірити, що він дійсно помер.

— Що? — здригнувся старий. — Що ти сказав?

— Хіба ти не знав? — здивувався блакитноокий. — Він помер. Так-так, саме в тому значенні, яке вкладають у це слово…

Натовп розступився перед Обхадом, і він квапливо втиснувся у звільнений простір, так і не дослухавши розмови до кінця.

Нарешті мети було досягнуто: перед тисячним височів храм Ув-Дайгрейса. Обхад заїхав на задній двір, прив’язав коней, піднявся сходами і — шанобливо зупинившись перед порталом, — увійшов у храм.

Обхад бував тут неодноразово, оскільки шанував Бога Війни більше за інші Божества. І завжди, варто було ступити під купол храму, як із тіні з’являвся якийсь молодший жрець і промовляв ритуальну фразу привітання. Цього разу Обхада зустріла лише пустка — більше нікого.

Він постояв на порозі, здивований зневагою до традицій, потім попрямував до вівтаря. Тисячний знав, що десь тут має бути прохід, який веде до кімнат жерців. Час підганяв, і Обхад збирався порушити усамітненість служителів Бога, щоб вчасно виїхати з міста. Ув-Дайгрейс пробачить…

Коли він наблизився до вівтаря, з вулиці хтось зайшов, заступаючи світло смолоскипів та ліхтарів.

— Щось шукаєте, пане? — поцікавився ввічливий голос.

— Так, — обернувся Обхад. — Я від пана Армахога. Ваш верховний жрець…

— Розумію, ви той, хто їде на перевал, — сказав прибулий. — Вибачте, що змусив чекати. Коні готові?

— Так.

— Тоді рушаймо, — людина жестом запросила Обхада до виходу. — Тієліг просив не затримуватися.

Коли вийшли на вулицю, з небес, несподівано і люто, вперіщила злива. Урочиста процесія завмерла, наче вода, що падала з неба, була знаменням… утім, хто знає.

Обхад подивився вгору і фиркнув, струшуючи з вусів краплинки. Його супутник натягнув на голову каптур і очікувально подивився на тисячного. Вони завернули за ріг і підійшли до коней.

Уже в сідлі Обхад згадав, що не знає імені супутника.

— Як вас звати?

— Джулах, — долинуло з-під каптура.

Тисячний кивнув і повернув коня до виїзду на вулицю Церемоній. Їм доведеться здолати велику відстань — і лишалося сподіватися на витривалість жерця. Здається, цей витримає.

(вирване з темряви сяйво від гниляків на цвинтарі — зміщення)

Біля Ханху зробили зупинку. Якби воля Талігхіла, він гнав би людей і тварин далі, але необхідно вимити колишніх каторжників; до того ж, Ханх не струмочок, що наповнився навесні водою, по мосту всім одразу не пройти. І хоч військо негайно почало переправу, це загрожувало затягнутися щонайменше на півдня — невесела перспектива. Талігхіл послав Шеддаля на той берег, а сам залишився на цьому, щоб контролювати процес.

«Чудовий Ханх тихої днини», — писав колись поет-філософ. Поет помер, а слова залишилися, і тепер Талігхіл розумів, чому. Справді чудовий. Він уже безліч разів бував тут, але рідко звертав увагу на річку — крізь фіранку паланкіна багато не побачиш. Тепер, опинившись перед водяним велетнем, що поважно розлився, — завмер у сідлі, затамувавши подих… утім, яке там «затамувавши»! — у нього перехопило подих від цієї величності та непоспіху; так повзе по своїх справах удав-довгожитель, так хитає верхівками бамбуковий гай, так крокує перед плугом кремезний віл, так дихають хмарами гори. Так несе свої води Ханх.

Сонце відбивалося у кожній зморшці водяної гладіні, переливаючись золотими монетами в найдрібнішій хвильці; летіли, наполохані гучними голосами й іржанням коней, рибалочки — яскраві довгоносі пташки розміром із горобця-переростка; біля дальнього очерету діставав сіті напівголий селянин у круглому солом’яному капелюсі. Дерев’яний міст, збудований чи не самим Хреганом, відсвічував промені натертими до блиску поверхнями статуй, вирізьблених на перилах. Мостом рухалися люди і коні. Збирачі податку за перехід на той берег (інакше — за які кошти ремонтувати міст?!) відійшли і сиділи на колоді, знехотя перекидаючись порожніми словами. На солдат вони лише заздрісно косилися: скільки грошей можна було б… Але ж не сперечатимешся з Пресвітлим — довелося пропустити.

З-за спини Талігхіла виїхало два вершника на замилених скакунах, і збирачі миттєво підвелися.

Прибулі деякий час сперечалися з розпорядником переправи (здається, нею керував Укрін) — той не збирався пропускати, поки на протилежному боці не опиниться все військо. Вершники запекло доводили своє.

У результаті прибулі все ж домовилися, бо прилаштувалися до воїнів і потихеньку почали просуватися до мосту. Збирачі хотіли були хоч із цих здерти платню, але їм показали якусь грамоту — ті відчепилися.

Проїхали.

Нижче за течією, за мостом, мили «везунчиків». Це прізвисько міцно приклеїлося до колишніх каторжників, і тепер по-іншому їх називали рідко: справді ж — везунчики!

Колишні каторжники здригалися від дотику хвиль, нагрітих на сонці, і з насолодою зривали брудне ганчір’я, що мусили носити останні… скільки місяців? Люди відкидали дрантя геть, подалі від себе і від берега, розірвані клапті пливли за течією, перекидаючись і опускаючись на дно, чіпляючись за невеличкі острівці річкових рослин та круглі, з вирізаною долькою листки лотосу. Звільнившись від останніх ознак неволі, «везунчики» починали несамовито змивати з тіла бруд, який буквально в’ївся у шкіру. Воїни, змушені виконувати роль наглядачів, схвально позирали, дехто коментував, але несміливо, більше за звичкою. Все-таки у людей свято: їх вернули до життя, коли й сподіватися на це не могли. Чуже щастя солдат звик поважати.

Тесса похитувалась у сідлі, напівзаплющивши очі — аби не бачити. Тогін, як і решта, люто зривав ганчір’я і старанно мився, розбризкуючи воду. Його худе, з виступившими ребрами тіло було вкрите шрамами і саднами… вона пам’ятала його іншим — сильним та владним, насмішкуватим та іронічним, вона… чи пам’ятала? Пам’ятала, яким він був насправді? Тепер дивно дивитися на цю… людину. Тогін здавався чужим; це лякало.

Ти, мабуть, теж здаєшся йому чужою. Владна, самовпевнена, сидиш верхи і — згори вниз — спостерігаєш за його радістю, зовні спокійна, як одна зі статуй на поручнях мосту. Колись ти була іншою.

Але… я ж змінилася заради нього! Щоб врятувати, щоб…

Тесса відвернулася і роздратовано торкнулася коня шпорами, від’їжджаючи від берега. Вона лише зараз помітила, що серед натовпу, який зібрався на березі, стояли Кен із Кейосом. Войовниця спішилася та підійшла до них.

Кен теж змінився, але Тєссі лише тепер це впало в око. Він став… світлішим, чи що? В ньому з’явилася якась іскра, якої не було раніше. Він неначе стара кімната, до якої повернувся колишній господар. Цей господар відкриває рипучі віконниці, струшуючи з них пил, і сонячне проміння заливає приміщення.

Кен посміхнувся войовниці і поплескав по плечу Кейоса:

— Ми вирішили поки не переправлятися, зачекати…

— Розумію.

Вони мовчки дивилися, як вимиті «везунчики» виходять з води і одягають новий одяг, що їм видали за наказом Талігхіла. Потім колишніх каторжників вишикували та повели до мосту, на переправу.

Розпечене сонце сповзало до річки.

(блиск на воді — зміщення)

Переправлятися закінчили пізно вночі, коли жертовний серп місяця розсік небо, зросивши його бризками зірок. Талігхіл опинився на південному березі одним із останніх, і йому, щиро кажучи, було не до поетичних порівнянь. «Чудовий Ханх…» — демони з ним, із Ханхом! Авангард війська, яке розтяглося страхітливим запиленим змієм, уже входив у тунелі, що вели до веж, а незабаром там опиниться і він, правитель Ашедгуну. Шлях у темряву, шлях до смерті. Тут не до поезії. Та й спати хочеться страшенно.

Талігхіл позіхнув і похитнувся у сідлі, коли кінь необережно ступив на загублений кимось розірваний черевик. Тієліг, що їхав поруч, уважно подивився на правителя, але невдоволено промовчав. Пресвітлий сам розумів, що треба відпочити, але підганяв людей… Приїдемо у вежі, там відпочинемо… — якщо буде час на відпочинок.

Гуркіт копит.

Під’їхав Сог, кістлявий уїдливий Клинок, один із помічників Тесси.

— Пресвітлий, згідно з розпорядженням, війська зараз розділяються та входять у Східний та Західний коридори. Але там нічого не сказано про «везунчиків»… — Брат запнувся і виправився, — про звільнених Клинків. Як бути з ними?

— Нехай чекають, — відмахнувся Талігхіл. Приїду — вирішимо на місці.

— Як завгодно Пресвітлому, — Сог уклонився і поїхав уперед.

Скрипіла збруя, хрустів під копитами пісковик.

— Чи дозволено мені втрутитися? — мовив із темряви Тієліг.

— Облиште ці словесні реверанси, — роздратовано наказав Пресвітлий. — Втручайтеся, скільки завгодно.

— Дякую, — незворушно промовив жрець. — Мова про «везунчиків».

— Уважно слухаю.

— Поділіть їх, — порадив Тієліг. — Так буде краще… і безпечніше. Наскільки я розумію, їм відведено роль жертв; що ж, це не найгірше з можливих рішень. Але я б на вашому місці думав на кілька ходів наперед — як у махтасі. Зокрема, варто взяти до уваги варіант, в якому жертви здогадуються про своє призначення. Звичайно, доля «везунчиків» чекає й на інших… ви розумієте… але ці — особливі. Після того, що вони пережили на копальнях, ці… пани здатні на різне.

Талігхіл деякий час розмірковував. Нарешті вимовив стиха:

— Мабуть, так і зроблю.

Тепер військо рухалося рівниною, по якій то там, то тут стирчали кам’яні брили різних розмірів. Воно розділилося навпіл, і тепер уже двійко гігантських зміїв-щупальців тягнулися у протилежних напрямках. Лише невеличка групка людей завмерла збоку, очікуючи прибуття Талігхіла. Що ж, Талігхіл прибув.

Зупинивши коня, він подивився на колишніх каторжників. Саме їх… на смерть. Одним помахом руки.

До групки приєднався Сог.

— Пресвітлий, Вільні Клинки розділилися на два однакових загони і зараз йдуть Західними та Східними коридорами. Залишилися тільки… — Брат вказав на «везунчиків».

— Їх теж розділіть на два загони, — наказав правитель. — Частину — у Західний, частину — у Східний.

Клинок спішився, віддаючи розпорядження, а Талігхіл повернув коня до входу у Західний коридор; охоронці рушили слідом.

Люди, навіть не спішуючись, в’їжджали під склепіння та зникали в лункому череві, яке можна було помітити тільки зблизька і то — при світлі ламп, прилаштованих у спеціальних гніздах. Той, хто йтиме останнім, загасить вогонь та замкне вхід — за допомогою невидимих механізмів, які рухалися, керовані таємними важелями; таких дверей кілька, і вони надійно ізолюють військо від зовнішнього світу.

Нахилившись на вході, Пресвітлий в’їхав усередину.

Неймовірний гамір вдарив у вуха, і на якусь мить Талігхіл оглох. Кінь нашорошував вуха та форкав, однак потроху йшов уперед.

Ось я і тут. Ось і тут. І зараз від мене мало що залежить…. Можна навіть задрімати.

Утома й напруга останніх днів далися взнаки — правитель закимарив у сідлі. Крізь туманну млу безглуздих сновидінь пробивалося іржання коней, шепіт солдат та брязкіт обладунків. Хтось цікавився, чи довго ще, і його запевняли, що до світанку напевне дістануться, потім — скрегіт позаду: зачиняли проміжні двері. До світанку неодмінно дійдуть.

— Вставайте, пане, — це вже десь було. Все повторюється.

Талігхіл відкрив очі й позіхнув:

— У чому річ?

Храрріп (очевидно, він змінив Джергіла) пояснив:

— Під’їжджаємо, Пресвітлий. До Північно-Західної.

Правитель вирівнявся, відчуваючи нестерпний біль у сідницях. Це лише початок?

Коридор закінчувався звичайнісінькою брамою, люди завмирали перед нею, висвічуючись чорними постатями, відтак зникали, ступаючи туди. У вежу.

Ввійшов і Талігхіл.

Навколо було людно та шумно, у великій круглій залі з високою стелею форкали коні та сновигали люди. Частина прибулих прямувала до іншого підземного коридору, що вів до Південно-Західної.

Пресвітлому допомогли спішитися і до нього миттю підійшла низенька людина в легкій кольчузі, одягненій поверх полотняної сорочки. Незнайомець нагадував типового главу сімейства: старше сорока, але не сивий; добрі очі, зморшки біля повік та на лобі, пишні короткі вуса й жорстка борідка. Правитель здогадався: це Хранитель Північно-Західної, пан Лумвей.

— Із прибуттям, — уклонився той. — Бажаєте піти до своїх кімнат? Пізніше я запрошу вас на сніданок, а поки — даруйте — немає часу. Треба розібратися з людьми та кіньми.

— Нічого, — махнув рукою Талігхіл. — Я зачекаю.

Напівдрімота ненадовго відігнала втому, і зараз Пресвітлому було цікаво спостерігати за тим, що відбувалося. Вони знаходилися в одному з нижніх ярусів вежі, у підземеллях для зберігання продуктів та утримання коней. Поверхи для проживання знаходилися вище, як і балкони-машикулі зі стрільницями,[1] на яких захисникам доведеться провести не одну годину.

Його увагу привернула знайома постать у плащі з відлогою:

— Я б на вашому місці відпочив хоча б трішки, — зазначив, підійшовши Тієліг. — Щойно зійшло сонце, тож детальніше ознайомитися з вежею і безпосередньо підготуватися до оборони можна буде пізніше. Як і до церемоній. Утім, вам вирішувати.

— Слушна порада… — Талігхіл позіхнув. — Добре, скористаюся нею.

Верховний жрець подивився вслід правителю та його охоронцям, повільно похитав головою. Хлопчик росте значно швидше, ніж можна було очікувати. Це добре. Не виключено, що ще не все втрачено. Хоча, звичайно…

Пресвітлому — Пресвітле, жерцю — жерцеве.

(смолоскип летить просто у вічі — зміщення)

— Вставайте, пане, — це вже десь було. Все повторюється.

У двері постукали.

Талігхіл потрусив головою та зіщулився, намагаючись збагнути, де він. А, це Північно-Західна! Ми приїхали… на війну.

У роті, як це буває після довгого і не зовсім гарного сну, назбиралося гіркої слини, горло пересохло, хотілося води. Але паскудний настрій викликало зовсім не це. Просто… все, кожна дія, думка, здавалися знайомими — вже пережитими. Нудота підкочувалася зсередини; не існуюче та забуте (абсурд!) минуле шкреблося ззовні.

— Вставайте, пане.

Він не відповів, підвівся і рушив до дверей. Якщо будять, значить щось важливе. Без причини Пресвітлих не турбують, навіть під час війни.

За дверима очікував Храрріп, незворушний, як завжди:

— Пан Хранитель Лумвей разом з іншими чекає на вас, аби снідати.

— Чудово, — кивнув Талігхіл. — Йдемо.

Йому відвели кімнату на третьому поверсі вежі, посередині між глибокими місткими підвалами та ярусами, призначеними для гарнізону. Де було зручно: не треба далеко йти, щоб опинитися у залі для урочистих сніданків. Звичайно, такі сніданки у Північно-Західній (як і в інших вежах Кріни) — рідкість, але мудрі будівничі передбачили й таку можливість.

До речі, про мудрих будівничих. Пам’ятаю, ще в дитинстві, коли я вивчав географію та інші науки про землю, наставники щось розповідали про богів. Мовляв, саме вони, боги, збудували ці вежі, відмежувавши Ашедгун з півдня від можливих нападів диких племен. Звичайно, дикі племена, які тепер називаються хумінами, дикими були у ті часи, а тепер… Тепер усе інакше.

У залі — Великій залі, як пояснив Храрріп — на Талігхіла чекали всі впливові пани, яких обставини привели у Північно-Західну. На чільному місці за столом, — на превеликий подив Пресвітлого, який звик вважати це місце своїм скрізь і всюди, — сидів Хранитель Лумвей, простий та домашній, цілком позбавлений офіціозності, якою, поза сумнівами, страждали багато ашедгунських вельмож. Ліворуч від Хранителя сиділа невисока міцна жінка не набагато молодша за нього, з акуратно зачесаним волоссям кольору сонячного проміння. Дружина пана Лумвея, Хоча я, на його місці, відіслав би її подалі звідси…

Стілець праворуч від Хранителя залишався порожнім — мабуть, був призначений для Пресвітлого. Далі сидів незамінний Тієліг, у тому ж своєму балахоні, щоправда, відкинувши відлогу. Жрець тихо перемовлявся з незнайомою Талігхілові людиною, яка, судячи з одягу, також була служителем Ув-Дайгрейса. За ними розміщувалися сотники ашедгунського війська, офіцери постійного гарнізону вежі й представники Вільних Клинків — Тесса та Кен. Якби ворог забажав — і коли б мав таку можливість — позбавити військо керівництва, досить було завалити стелю у залі чи підсипати в їжу трунку.

Талігхіл привітався та пройшов на вільне місце: сваритися через дрібниці Пресвітлий не збирався. У нас попереду надто багато спільних турбот, щоб звертати увагу на такі абищиці.

Тієліг схвально прослідкував за правителем, але нічого не сказав.

Пан Лумвей познайомив Талігхіла з дружиною, потім урочистий сніданок із нагоди прибуття гостей розпочався.

Власне, особливих урочистостей не було. У повітрі вже відчувалося щось визначне. Що саме — Талігхіл не знав.

Лише коли до зали увійшов служник та пошепки запитав пана Лумвея, на котру годину готуватися до огляду загонам, Талігхіл зрозумів — відчув — ВІЙНА. Він чув, останніми днями часто повторював це слово, але лише зараз збагнув, осягнув його значення.

Хранитель запитав, і Пресвітлий кивнув: так, нехай через півгодини — якраз досить, аби скінчити сніданок; огляд так огляд. Не було сил залишатися за столом; правитель попросив вибачення і підвівся, аби піти. Куди? Не знав і не надавав…

Хтось ухопив Талігхілла за рукав. Пресвітлий опустив погляд: Тієліг. Що йому треба?

— Даруйте, можна вас на хвильку, мій правителю?

— Звичайно, — погодився Пресвітлий. — Ходімте.

Вони залишили Велику залу і вийшли на широкі сходинки, які проходили наскрізь Північно-Західну, від найглибших підземель до дзвіниці.

— Я слухаю, Тієліже.

— Моє запитання здасться дивним, але… — з вами все гаразд? Я знаю про війну, мабуть, більше, ніж будь-хто з присутніх; принаймні, мені відомий стан, в якому іноді перебувають люди, що вперше вскочили у… подібну халепу. Боги…

— Тільки не треба проповідей, Тієліже, прошу! — роздратовано промовив правитель. — Вистачає турбот! Ви чули: огляд. Мені треба перевдягнутися та підготуватися, тож — якщо у вас немає до мене інших справ — йдіть до своїх, а я піду розбиратися зі своїми.

Верховний жрець уклонився і провів пильним поглядом Пресвітлого, який рушив нагору. Що ж, шок, звичайно, до кінця не минув, але вже краще. Головне — зайняти його чимось, щоб усілякі дурниці не лізли в голову. А далі в нього просто не буде часу на сторонні думки.

Краєм ока Тієліг помітив, що з зали вийшли Кен з Тесою. Вільні Клинки залишили сніданок, тільки-но випала можливість — їх дуже цікавило, хто з «везунчиків» потрапив у західні вежі.

Колишніх каторжників розмістили на першому поверсі житлового корпусу Північно-Західної — і не випадково. Коли розпочнеться облога, саме сюди буде спрямовано перший удар; і якщо з верхніх поверхів воїни скидатимуть на атакуючих усіляку киплячу та горючу погань, то тут… мабуть, один лише Ув-Дайгрейс знає, що доведеться робити тим, хто знаходитиметься тут. Точно — не розважатися з куртизанками.

До «везунчиків» було приставлено декілька штатників. («Звичайно, не тільки для охорони, як можна!..»). Однак Тессу та Кена пропустили без зайвих ускладнень — ватажків уже знали в обличчя.

У великій кімнаті майже не було меблів: лише два поверхи металевих лежаків та стіл під стіною. Кілька смолоскипів копіювали кожен рух тіней та повітря, ворушачи в такт вогняними пальцями.

— …І тут, розумієш, цей син блохастої дворняги хльоснув мене по спині! Тварюка! Я розвернувся, але…

— Замовкни, Базіко! Тебе не задушили ланцюгами в Могилах лише через те, що тоді батоги пройшлися б по нас. Але твоє тявкання…

— Послухай, ми вільні люди, і я не дозволю…

— Замовкни! І слухай мене. Ми — не вільні люди. І вже — не Вільні Клинки. Хочеш знати, якого дідька нас витягли з Могил? Бо з нами були Скажений та Шрамник. Першого домагається братик, другого — Гостроязика. І до речі…

З якоїсь полиці ковзнув важкий скособочений силует:

— А ну повтори, Розумнику.

— І повторю…

Брязнули двері, й до кімнати увійшли Кен з Тессою. За їхніми спинами промайнули постаті «наглядачів».

Розмова-лайка згасла, лишився тільки силует посеред кімнати.

— Прийшли, — з відразою процідив силует. І повільно повернувся до Клинків.

— Ти невдячний, Маборе, — холодно промовила Тесса. — Як завжди.

— А ти, Сестричко, занадто обачна, — вищирився Скажений. — За що дякувати? Швидше, я мушу кланятись в ніжки Братикові. Тільки не хочеться.

Кен схилив голову і тихо вийшов. «Наглядачі» випустили його та щільніше зімкнулися перед дверима. «Везунчики» завмерли, напружено слідкуючи за Скаженим: що далі?

— Де Сог? — недбало поцікавився той у войовниці. — Я гадав, він першим примчить дружньо поплескувати по плечу… — Мабор скривився, — …кинджалом.

— Коли війна скінчиться, я все-таки викличу тебе на Суперечку, — сказала Тесса, замислено постукуючи пальцями по руків’ю меча. — Шкода, що не маю права зробити це зараз. Дуже шкода. Ми витягували вас із багна, в якому ви плавали з ласки Скаженого, а тепер, замість того, щоб поводити себе по людськи, ви, Клинки, порушуєте Кодекс. Битися з кожним я не збираюся — а ось тобі, Маборе, певно, кину виклик.

— До ваших послуг, пані Тессо, — блазнюючи, розкланявся той, — але мені чомусь здається, що справа до цього не дійде. Ви правильно розрахували. Барикадне м’ясо, дешеве, до того ж, гідне вас, пані. Врятувати своїх Братів від смерті — чи не чудово? А те, що тут нам світить захлинутися власними тельбухами — це деталі. Зрештою, така смерть краща, ніж повільне здихання на копальнях. І до Ув-Дайгрейса, знову-таки, потрапити більше шансів. Моя вдячність не знає меж, пані Сестричко.

— Ми тут на рівних умовах, Маборе, — ти навіть не уявляєш, наскільки ці умови рівні, — тож не варто скаржитися. Натомість ті, хто виживе, отримає свободу. Та й померти з гідністю, захищаючи Ашедгун — уже краще, ніж здохнути в пилу копалень.

— Уже! — несамовито вигукнув Скажений, підступаючи до неї впритул. — Уже! Тільки за кілька місяців я й без твоєї допомоги накивав би п’ятами з Могил, чуєш! А тепер!..

Хльосткий звук вибухнув у кімнаті й примусив усіх здригнутися. Мабор приголомшено подивився на руку Тесси, потім торкнувся своєї щоки і знову перевів погляд на войовницю.

— Ти!..

Вона стомлено зітхнула:

— Уже кивав п’ятами. Чи не так? Так. Спіймали. Дали довічне. А тепер — посадили б на кіл або повісили, мов якогось злодія-трупоїда. І правильно зробили б, до речі. Це я, дурепа, послухалася Кена та дозволила втягнути себе в таку авантюру… Все, досить. Теревенити у мене немає часу. Поговоримо… після війни.

Тесса вийшла, за нею — «наглядачі», щільно замкнувши двері. Мабор постояв, подивився їм услід. Сплюнув на підлогу та повернувся на лежанку.

Запанувала напружена мовчанка. Розмова з Гостроязикою декого збентежила: он, Клинками назвала, а Скажений казав…

Урешті-решт з’явився призначений над «везунчиками» командир — високий чоловік без двох пальців на лівиці. Він уважно оглянув колишніх каторжників і вказав на Мабора.

— Будеш головним. За будь-яке порушення дисципліни відповідаєш особисто. Зараз вам видадуть форму. Вдягтися, привести себе до ладу, за чверть години повернуся, перевірю. Щоб усе було якнайкраще. Зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів, — понуро відповів Скажений.

— Запитання?

— Коли розпочнеться?

Голос командира став рівним та незворушним:

— Не знаю. Ще запитання? Якщо немає — виконувати наказ! — і він грюкнув дверима.

Внесли форму.

— Бач, хвилюється, — сказав Базіка — вилупкуватий воїн, схожий чи то на чаплю, чи то на жабу. — Навіть не назвався, Трипалий.

— Нічого, він з тобою ще встигне познайомитися — пошкодуєш, — хмикнув вічний опонент Базіки — Розумник. — До речі…

— Замовкни, — тихо проказав Мабор. — І щоб форма сиділа, мов друга шкіра. Інакше…

— Яка різниця, в чому вмирати? — зітхнули на якійсь полиці.

— А коли вмирати, тобі немає різниці? — вкрадливо поцікавився Скажений.

Більше суперечок на цю тему не виникало.

Трипалий з’явився точно у призначений час, оглянув, висварив деяких, але справедливо, після чого наказав чекати. У вежах плацу немає, тому Пресвітлий ходив по кімнатах, що створювало деякі незручності, — і йому, і солдатам.

Час тягся повільно, форма незвично натирала шию, а ремені, здавалося, затягнуті надто міцно. Аж ось двері клацнули і до кімнати ввійшов правитель у супроводі «челяді». Трипалий наказав загону вишикуватися, і Талігхіл ковзнув поглядом по напружених обличчях «везунчиків», кивнув та розвернувся, аби йти далі. Було помітно, що він стомився — чи від перевірок, чи від ще чогось.

— Даруйте, мій правителю, — несподівано сказала Тесса, яка опинилася серед «челяді». Даруйте, але…

Талігхіл зупинився біля дверей:

— Щось не гаразд?

— Бачите, Пресвітлий, цей десяток складається з людей, що були звільнені згідно з нашою угодою. Наскільки пам’ятаю, вони вважаються вільними з тієї миті, як потрапили у вежу. Однак, їх досі тримають під охороною.

Правитель відмахнувся:

— Ми обговоримо це після огляду, пані Тессо. Гадаю, все вирішиться.

Базіка збирався був реготнути, але помітив погляд Скаженого і передумав. Решта — й поготів.

Талігхіл вів далі:

— Нехай за годину десятник та його заступник разом із вами, пані, зайдуть у мої покої. Продовжимо, панове, — і вони вийшли.

Трипалий наказав Маборові бути готовим до прийому у Пресвітлого, після чого залишив «везунчиків» наодинці.

— Тьху, лихо, — пробурчав Розумник, залазячи на полицю та розв’язуючи шнурок, що стягував комір сорочки. — Або вона нас купити вирішила, або…

Він не договорив: нічого путнього в голову не приходило. Решта теж розбрелися по своїх місцях. Лише Мабор стояв посеред кімнати і люто дивився туди, де щойно стояли «пани перевіряючі». Всією своєю сутністю хижої тварини, Скажений відчував у тому, що відбувалося, підступність, якусь складну пастку, яка вже змикалася над ним — клац, клац, клац — відчував наближення смерті. Ще кілька таких клацань, і голова з плечей, а душа вирушить до Фаал-Загура. Ще кілька… Скільки?

(зміщення — чужа тінь у порожньому дзеркалі)

Нагорі було холодно: наскрізь пронизував вітер і світило сонце — слабо, упівсили. Талігхіл обперся ліктем об край стрільниці та подивився в ущелину, яка причаїлася під ним, навколо нього, над ним — скрізь. В ущелині було тихо. Окремі пориви вітру, брязкання металу на одітому з балконів лише підсилювали, підкреслювали тишу, що наповнювала Кріну до країв.

Пресвітлий стомився. Дивно та несподівано, адже ще зранку, одразу після сніданку, його сповнювали зовсім інші відчуття. Мабуть, через огляд. Ці обличчя; багато облич. Він знав, що згадуватиме їх дуже часто — опісля. Якщо виживе.

І ще, «везунчики». Ось хто насправді займав думки Талігхіла. Люди, які точно загинуть в Кріні. Це різні поняття: «ймовірно» і «точно». Там із сумлінням ще можна якось домовитися, на правах шкуродера-лихваря воно погодиться залишити кілька щасливих безтурботних годин (звичайно, під відсотки — о! доведеться заплатити сповна! — але це буде згодом); тут же ти знаєш, що…

У Північно-Східній, навпроти, щось зблиснуло, відбиваючи сонячні промені; шолом? Треба наказати, аби поводилися уважніше, а то у хумінів виникнуть підозри… Але не відволікатимемось. Пресвітлий. «Везунчики». Як справедливо сказала Тесса, це не може тривати далі. Дисципліна дисципліною, правила правилами, але тримати їх під охороною… Але якщо каторжники збунтуються? Не даремно Тієліг радив розділити їх на два загони. Щоправда, я втнув дурницю: треба було розосередити їх по інших десятках, тоді проблеми б не виникло; але — побоявся, не подумав, а тепер — розбирайся. Ймовірно, доведеться дозволити їм вільно ходити вежею.

До речі, час повертатися. Зараз прийде Шеленгмах (так, здається, звати того офіцера, у якого не вистачає двох пальців?), прийде з Тессою і… кого він там призначив на посаду свого заступника?

Талігхіл востаннє глянув на ущелину — знову його охопило відчуття, що він десь бачив подібну картину — нехай і не точнісінько таку саму, але дуже схожу, — що вже був тут. Це лякало, передусім своєю незрозумілістю.

Сонячний зайчик від шолома дозорного Північно-Східної пробіг по стінці, завмер на дверях, легенько торкнувся пошкарублих боків дзвонів. Такі дзвони були в кожній із чотирьох веж і призначалися для перемовин (звичайно, коли хуміни увійдуть в ущелину, не раніше).

Зайчик плигав, його рухи стали розважливішими й обміркованішими. Неначе власник шолома махає мені рукою.

Талігхіл все-таки обернувся; з Північно-Східної дозорний дійсно махав рукою, розгледівши людину, але не підозрюючи, хто саме стоїть навпроти. Пресвітлий несподівано для себе всміхнувся й помахав у відповідь. Потім відійшов у тінь і почав спускатися. Храрріп, що чекав на сходах, мовчки рушив слідом.

Тесса й Шеленгмах із помічником вже були біля дверей Талігхілової кімнати. Він запросив візитерів і наказав Храрріпові нікого не впускати, «лише за негайної потреби».

— Розпочнемо, панове. Я згоден, що становище, в якому перебувають звільнені Клинки, принизливе. З іншого боку, ми на війні, а вони — колишні каторжники, злочинці. Де гарантії, що у найкритичніший момент вони не підведуть?

— Важко давати гарантії, коли у тебе попереду два вибори: смерть та смерть, — похмуро мовив косоплечий помічник Шеленгмаха, з тих. Десятник суворо подивився на нього, але залишив зауваження про дисципліну на потім.

— Не могли б ви висловлюватися конкретніше, шановний? — попрохав Талігхіл «везунчика». Не те, щоб він не розумів, про що йдеться, просто хотів вислухати цю людину.

(яку ти збираєшся вбити. Моральне самокатування, так?)

— Можу й конкретніше. Але навіщо? Ви ж усе чудово розумієте, Пресвітлий. Це очевидно. Я, звичайно, вірю в Ув-Дайгрейса, але якось не кортить мені вмирати найближчими днями. А отримавши волю — й поготів. Хоча, яка це воля? Лише подоба.

— До речі — ми якраз зібралися, аби вирішити це. Решта ж — умови угоди. Цілком могли відмовитися, ніхто вас не змушував підписувати.

— Облишмо, — попросив Шеленгмах. — Ми всі тепер в одному човні… вежі. На мою думку, пани, яких позаочі називають «везунчиками», усвідомлюють, що шляху назад немає. Як правильно зазначив мій помічник, є вибір між смертю та смертю. Але це також вибір, і вибір не з простих. Вибір між ганебною смертю боягуза, слимака, та героїчною смертю захисника батьківщини, що ладна здивувати самого Ув-Дайгрейса.

Мабор скептично похитав головою: йому набридло говорити з ними — тими, хто жив іншим життям. У панів ще лишилися поняття про смерть геройську та боягузницьку… у Тесси он також. А я в Могилах всі ці уявлення повтрачав. Можливо, ті й лишилися Клинками — я вже інший, їм не зрозуміти…

— Вибачте, мій правителю, але вирішувати вам, — втрутилася нарешті Тесса.

— Якщо так вважаєте… Гаразд, хай відкличуть варту. Їм знайдеться важливіша робота, ніж охороняти майбутніх соратників.

Мабуть, пани візитери здивувалися, що правитель здався так легко. Але він дійсно не вбачав користі з охорони «везунчиків». Та й страшенно хотілося спати — і більше нічого. Навряд чи двадцять три каторжники зможуть щось змінити, скажімо, перерізати вночі весь гарнізон та пропустити хумінів. Нісенітниці, абсурд. Не тих боїмося. Навіть смішно.

Талігхіл покликав Харріпа і сказав, що ляже поспати. «На вечерю? — не варто. Мабуть, прокинуся вранці. 1 тобі того ж».

Він роздягнувся й ліг, відчуваючи всім тілом: щось не так: чи то надто жорсткі простирадла, чи то задушно, чи…

(Звідусіль кричали. Це дике багатоголосе волання свідчило, що навколо люди, багато людей. І вони перелякані.

Треба вжити якихось рятівних…

Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником караючим мечем, лаючись та змахуючи руками. Потім нахлинуло щось зовсім уже незвичайне, зовсім не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Словом, не звідси. Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як ширма, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»)

Він здригнувся й розплющив очі, за мить до цього усвідомивши, що знову бачив сон. Не сон, а саме сон.

Над ліжком навис вірний Джергіл, кричав та розмахував руками.

Ніколи його таким не бачив. У чім річ?

З’ясувалося, все дуже просто.

Хуміни прийшли.

Супутником Обхад був задоволений: витривалий, мовчазний, ловить усе на ходу. Мабуть, до його замкнутості тисячний і міг би висунути претензії, оскільки любив побалакати, але зараз все одно було не до розмов. Слава Ув-Дайгрейсові, їм вдалося перетнути Ханх одразу, майже не затримуючись, а могли ж втратити кілька годин!

Двоє вершників мчали трактом, давно випередивши військо Талігхіла й повертаючи на схід, аби піднятися вузькими гірськими стежинами на перевал Анг-Силіб — єдиний зручний для переходу армії супротивника; решта стежок були надто вузькими, звивистими та плутаними.

…Гірська стежина спочатку була широкою та зручною. Ніяких, звичних «прірви — праворуч, бескиди — ліворуч», усе, як слід. Місяць, звичайно, не сонце, але його світло теж допомагає у мандрівках, отож приблизно половину шляху вершники здолали без перешкод. Потім почалися несподіванки.

— Не рухайтеся, — попросив хтось за їхніми спинами, попросив м’яко, неголосно, наче боявся розбудити сплячого. — Зупиніть коней та спіштеся.

Обхад прикро хекнув. Звичайно: нічого дивного, що він про це не подумав, урешті-решт, востаннє в Кріні був давно, як тут пригадаєш… Але Армахог, Армахог — молодець, д-демоне смугастий! Так поспішав, аж забув попередити.

— Тепер кажіть, чому ви тут, — звелів невидимка.

Найвірогідніше, сидять о-он за тим валуном. Але де гарантія, що ще одного-двох десятків спостерігачів немає в інших місцях.

— Для цього, панове, нам зовсім не обов’язково спішуватися, — спокійним, трохи насмішкуватим тоном зауважив Обхад. — Ми б і так сказали.

Він змовк в очікуванні, що зараз накажуть не мудрувати, а відповідати на запитання, але невидимі співрозмовники не опустилися навіть до такого.

— Це ятру? — напівзапитально сказав Джулах найзвичайнісіньким тоном, наче мова йшла про новий спосіб гартування клинка. — Я не помиляюся?

Запитував він в Обхада, але відповіли згори:

— Ти не помиляєшся. Ми — ятру. А ви хто такі?

— Це довга розмова, — сказав тисячний. — Її зручніше вести біля вогнища, посьорбуючи чай та споглядаючи зірки, а отак, на стежці, все не поясниш. Скажу лише головне: Ув-Дайгрейс готує свої володіння для нових гостей, їх незабаром буде дуже багато. Війна.

— Ми знаємо. І пам’ятаємо про борг. Якщо ви приїхали тільки, щоб…

— Ми приїхали не «тільки, щоб»! — роздратовано кинув у темряву Обхад. — Може, досить грати у хованки? Чи так боїтеся нас двох, що навіть не наважуєтеся вийти, як належить гостинним господарям?

— У нас давно не було гостей, воїне, — сказав худорлявий чоловік середнього віку, несподівано з’явившись перед Обхадом. — Ми не боїмося вас. Ходімо, вчитимося мистецтву гостинності разом. Ходімо, посланцю Пресвітлого, розповіси, з чим приїхав.

На стежці миттю стало велелюдно, наче на вулиці Гардгена. Горці взяли коней за вуздечки й повели уперед, «гості» з провідником йшли трохи позаду.

…Селище ятру виглядало напрочуд спокійно. Втім, такі ідилічні настрої зіпсували нечіткі постаті, що ворухнулися по периметру кам’яного майданчика, де розташовувалися шатри; зойкнув птах, миттю відгукнувся інший: це поводир Обхада й Джулаха, приставивши до рота долоні, крикнув совою. Постаті вартових відступили у темряву й завмерли.

— Заходьте та почувайтеся в безпеці, — сказав худорлявий ятру, вказуючи на центральне шатро.

Усередині воно було розділене на кілька окремих приміщень; Джулаха й Обхада провели у центральне, до вогню. Їм піднесли килимки для сидіння, і всі, господар, його одноплемінники та гості, розсілися навколо полум’я.

— За законами гостинності, — вів далі худорлявий, — я мушу запропонувати вам поїсти та відпочити, й лише потім турбувати вас своїми запитаннями…

— Правильно, — подумки всміхнувся Обхад, — але сьогодні можна відійти від традицій. Ми поїмо та відпочинемо згодом, зараз я волів би пояснити причину нашого візиту. До речі, панове, мене звуть Обхад, мого супутника — Джулах.

— Моє ім’я — Ха-Кинг, — повідомив худорлявий. Після цього він представив сімох ятру, що сиділи поруч, але тисячний не запам’ятав імен. «Ха-Кинг», «Ха-Кинг» — щось знайоме… Десь я вже чув…

Обхад розповів про своє завдання, продемонстрував вірчі грамоти — Ха-Кинг довго й уважно вивчав сувої.

— Ми допоможемо, — повідомив нарешті. — Тільки поясніть, як.

— Взагалі-то, плану як такого я не маю. Все залежатиме від обставин. Ви зможете виділити людей, аби спостерігали за стежками, що ведуть на перевал з південних схилів гір?

— Так.

— Тоді нам із Джулахом залишається влаштуватися на Коронованому, запасти дров для сигнальної ватри і чекати знаку від ваших людей. Тоді ми передамо повідомлення у Південно-Західну, а там із допомогою дзвонів перекажуть решті веж.

Ха-Кинг замислився.

— Гарне рішення, мені подобається. Сьогодні переночуйте в моєму шатрі, а завтра вас відведуть на Коронованого. До того часу відшукають підходящих людей.

— Чудово! Пресвітлий напевне оцінить це!

— Це наш обов’язок, і ми про нього ще не забули. Така ціна нашої недоторканності, нашого миру й нашої свободи — і ми згодні платити.

— Скажи, Ха-Кинге, а якби… у вас не було зобов’язань перед Пресвітлим — ви б допомогли?

— Навряд чи. Оскільки нас би в такому випадку не існувало. Зрозумій, не буває ятру-рабів, але немає й правителя, котрий би погодився дозволити нам жити незалежно від його волі. Наші прадіди вдавалися до крайнощів, ми обрали «золоту середину»: життя, свобода та служіння. Не найгірший вибір, чи не так?

Їх влаштували на ночівлю в шатрі. Тисячний зміг заснути не відразу, але лежав тихо, пригадуючи події багаторічної давності. Джулаха ж зовсім не було чути, наче він одразу вирушив у світ сновидінь. Гарний хлопець, витривалий, терплячий, хоч і химерний. Та зрештою, всі ми не без того…

Поснідавши, вони вирушили далі гірською стежиною в супроводі кількох ятру. Ха-Кинг обіцяв Обхадові, що їм приноситимуть на Коронованого їжу та повідомлятимуть новини. Сказав, і сам навідається до них. І добре. Можливо, я даремно вбачаю у кожному ятру своїх старих знайомих. А коли і так — то й що?..

Коронованого видно було навіть звідси. Високий бескид трохи нагадував загорнуту в плащ людину з короною, він упирався в самісіньке небо, притискаючи верхівкою до яскраво-блакитного полотнища кілька хмарок-роззяв. Під’їхавши ближче, подорожні розгледіли вузеньку стежину, що звивалася аж до верхівки.

— Коні пройдуть? — запитав тисячний у ватажка горців, такого ж худого, як і Ха-Кинг.

— Так, — кивнув ятру. — І травиця там гарна, соковита.

Біля підніжжя горці попрощалися з Обхадом та жерцем, вирушивши на південний бік Анг-Силіба, а мандрівники почали підйом. Ближче до вечора, вони вже стояли на зеленій чуприні Коронованого. За порадою Ха-Кинга, Обхад із Джулахом вирішили звести невеличкий курінь: було тепло, але нагорі гуляв вітер, і навіть зубці корони не захищали від нього, а від можливого дощу — поготів.

Коней стриножили. Обхад узявся за курінь, а жрець зібрав хмизу для нічного вогнища та приготував вечерю.

Коли все найнеобхідніше було зроблено, в ущелині панували сутінки. Почали співати цикади, зашурхали в траві всюдисущі миші; тихенько форкали коні, яким вперше за кілька останніх днів випала нагода як слід відпочити. Сонно тріскотів хмиз у ватрі, й життя знову дало послаблення, втягнуло пазурі й заховало ікла. Обхад не хотів загадувати, чи надовго: за останні роки він навчився цінувати такі хвилини — без них життя, навіть ризиковане, не було б повним.

— Кажуть, — зауважив він, дивлячись у ніч, — кажуть, Коронований стоїть тут не випадково. Ти чув цю байку?

Джулах підвів голову й сонно подивився на тисячного:

— Га? Що? Пробачте, я прослухав.

— Ти знаєш легенду про Коронованого? — повторив Обхад.

— Н-ні. Напевне, це якась місцева.

— Навряд, — ліниво протяг тисячний. — Я її чув у Гардгені… і потім ще кілька разів. Легенда стверджує, що Коронований це демон, якого Боги Ашедгуну перетворили на бескида. Він колись програв наймолодшому з них, Гравцю, у кості, й аби розплатитися, мусив оберігати вхід до країни — цю ущелину.

— А вежі навіщо? — запитав Джулах. — Їх, як розповідають, теж будували Боги.

— Коронований начебто віддає вежам свою силу… — тисячний замислився. — Не знаю, цього в легенді не було.

Жрець мовчав. Обхад вирішив, що той задрімав: після довгої дороги і роботи — не дивно. Нехай.

Тисячний підвівся й підійшов до зовнішніх зубців кам’яної корони, аби подивитися на вежі та ущелину. Але поглянувши вниз, він із тихим вигуком відсахнувся. Згорблена постать біля вогнища миттю підскочила:

— Що?

— Хуміни. Там, біля входу в ущелину. Здається, збираються розбити табір. Заходити, мабуть, будуть завтра.

Джулах наблизився до краю майданчика.

— Виходить, почалося, — констатував жрець.

— Почалося.

Він помовчав.

— Коли хочеш, йди відпочинь, я повартую в першу половину ночі. Все одно не засну.

Звичайно, Обхад брехав. Справжній воїн може заснути в будь-якій ситуації; коли ти в облозі або коли тримаєш облогу — все одно — час не вибирають. Він брехав. Просто хотів, аби помічник зараз пішов спати — тисячному треба було поміркувати на самоті.

Джулах слухняно попрямував до куреня, а Обхад так і залишився стояти, спостерігаючи за вогнями ворожого війська й не помічаючи, що нічний вітер розтріпує пасма сивого волосся.