Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ П’ЯТИЙ

До речі, ми зараз не дуже відрізнялися від стародавнього принца. Теж безпорадні, і все залежить від того, як швидко до «Вежі» дістануться рятівники, як швидко вони зможуть забрати камінь. Я, звичайно, вірив Мугідові, що в готелі достатньо харчів та води, що ми тут не повмираємо з голоду й холоду; вірив, але турбувало не це. Старий не врахував одного фактора. Не врахував, бо не знав про нього або ж знав, врахував, але промовчав.

Головне, що про цей фактор знав я — і, не почуваючись у безпеці, божеволів від запитання: «Хто сьогодні володіє надприродньою властивістю? І якою?»

— Прошу всіх до Великої зали, на вечерю, — Мугід піднявся з трону, і я відзначив, що сьогодні він рухається якось уповільнено. Певно, втомився.

— Нулкере, з вами можна?..

— …поговорити? — завершив я.

Карна здивовано подивилася на мене.

— Даруйте, але останніми днями подібну фразу мені доводилося чути надто часто. Схоже, Данкен збирається написати про мене статтю. Або відразу кілька статей.

— Певні? Було б цікаво почитати.

— Мені також, — зізнався я. — Отож, про що ви хотіли поговорити?

— Про вчорашній вечір… І про цю жахливу ніч, — повагавшись, додала вона.

З кімнатки для оповідей усі вже вийшли, отож ми залишилися наодинці.

— Я, коли пам’ятаєте, вчора ввечері сказала: «Було б гарно, якби пішов дощ». Або щось подібне — зараз не можу точно пригадати.

— А потім усю ніч не вщухав дощ.

— От, ви теж помітили!

— Ні, щойно здогадався, коли ви нагадали. То вас засмутив подібний збіг обставин?

— Ви не знаєте всього, — з відчаєм мовила дівчина. — Пам’ятаєте, коли впав камінь, котрий завалив вхід, усі вибігли на сходи, і я тоді кричала про мишу? Пам’ятаєте? Так ось, я побачила мишу до того, як камінь упав. Я відчула, як по мені щось бігає, перелякалася, закричала та засвітила лампу. Помітила тільки сіру спину й довгий хвіст, потім миша сховалася у щілині, а я з усієї сили жбурнула туди книгу. Знаєте, коли дуже налякана..

— Знаю, — я накрив її руку своєю. — Я розумію, що ви уявили. Але навіть якщо ваші припущення правильні, все вже скінчилося. Ви не можете більше керувати силами природи.

— Звідки ви знаєте?..

— Знаю, бо був першим, хто відчув подібне. У вас з’являється та чи інша надприродна властивість — та лише на добу. Так було зі мною, з Данкеном, з вами. І ще з Селлою. Тільки у кожного з’являються різні здібності.

Карна закусила губу та підвелася.

— Підемо до столу. Про нас, мабуть, вже думають демон знає що.

Треба було заявити, мовляв, я не проти, щоб дати привід таким думкам. Або просто-напросто обняти її… А я, наче проклятий, думав про те, що на нас чекає завтра. Про те, що у «Вежі» нас семеро — сприймачів; і що буде, коли кожен по разу відчує себе Пресвітлим? Підемо «по другому колу»?

І ще мені здавалося: камінь не заберуть — ні сьогодні, ні завтра. Надто невдоволеною була Мугідова пика, надто впевнено він розмовляв із Данкеном — занадто впевнено.

Ми пішли на другий поверх, не перериваючи мовчанки. У залі знаходилися тільки Данкен із генералом, тож наша поява не викликала зайвої уваги.

Я заходився біля їжі, шкодуючи, що не можу як слід покопирсатися у місцевій бібліотеці. Можливо, там є відповіді на мої запитання. Однак часу на пошуки не залишається. Якщо Мугід і далі оповідатиме так довго, то ми тільки і будемо їсти, спати та сприймати. Звичайно, йому так вигідніше: на дозвіллі ніхто не ставитиме зайвих запитань. Наш старий дуже не любить зайвих запитань.

Повечерявши, я пішов спати, навіть не працював: сил не залишилося. Надто багато всього навалилося в цей день — камінь, війна, смерть…

Я здригнувся і подумав, що починаю потроху ототожнювати себе з Талігхілом. Здається, ще першого дня Данкен говорив щось подібне. Для повного комплекту не вистачає лише цього!

Сон звільнив мене від подібних роздумів, але заспокоєння не приніс.