Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

— Це щось новеньке! — вигукнула Карна. — Цього немає в жодній історичній праці.

— Правильно, — відгукнувся Мугід. — Коли наші оповіді скінчаться, ви зрозумієте, чому.

— Сьогоднішній сеанс закінчено? — уточнив я.

— Так. Завтра продовжимо, панове.

Ми потихеньку розходилися.

Не знаю, як інші, а я маю намір зайнятися читанням «Феномену».

Так-с, на чому ми минулого разу зупинилися? Ага, там було посилання на Додаток, пов’язаний з суурами. Подивимося.

Назва «суур» походить від імені давньоашедгунського мудреця Ісуура. Життя цієї людини, його слова й діяння заслуговують, аби їм були присвячені великі томи (що, до речі, робилося і робиться донині). Вчення Ісуура багато в чому визначило розвиток філософії, природознавства і культури Ільсвура на кілька століть уперед. Саме воно стало основою світогляду для особливого суспільного прошарку в давньому, а потім — новому Ашедгуні, — мандрівних мудреців.

В Ісуура було багато учнів; принаймні, людей, що так себе називали, — було більш, ніж досить. А сам він стверджував, що не приймав учнів. «Тільки той, хто живе за серцем і йде за своєю душею, стає моїм учнем» (1, стор. 23). З погляду Ісуура, таких — небагато.

Усе-таки вони були, і ще за життя мудреця деякі «перестали бути учнями, піднялися на наступний щабель вічності» (1, стор. 71). Вони залишили Ісуура і мандрували Ашедгуном і поза його межами.

Після смерті Ісуура мандрівні мудреці зібралися на могилі вчителя і радилися. (Вже на той час за ними закріпилася назва «суури», етимологія якої досить прозора.) Мета й результати зібрання перших суурів невідомі.

За кілька днів мудреці розійшлися і продовжували жити, як і раніше. Поступово у них з’явилися послідовники — вчення Ісуура «продовжувало жити у серцях, осяваючи шлях тим, хто бажав цього» (З, стор. 25–26).

Уклад життя суурів мало змінився відтоді. «Кроками своїми міряти путь, їсти те, що пошлють Боги і дадуть люди; не гніватися, не злословити, не чинити шкоди душі людській — ось наша доля», — все це суури пронесли крізь віки. Вони несподівано для інших — «тих, що зазнали марноти світу» — набули статусу недоторканних. За вбивство суура карали суворо і жорстоко. Це створило вигідні для обох сторін умови: вони не торкалися «марноти світу» — світ не чіпав їх. У такий незвичний і мудрий спосіб можновладці Ашедгуну позбавилися своєрідної небезпеки, яку несли в собі суури. Як стверджують деякі аналітики, мандрівні мудреці могли б серйозно похитнути світооснову, якби не опинилися частково «ізольованими від світу».

Житєвий триб суурів, здавалося, відкидав можливість будь-якої організованості та управління. Однак, раз на три роки (за необхідності — й частіше) більшість мудреців приходила на могилу Ісуура. Там вони проводили кілька днів, але завжди тема та результат зборів для невтаємничених залишалися невідомими.

Тож, повторимо: впродовж досить довгого часу, — аж до ан-тегу, що перетворив стародавні Ашедгун та Хуміндар на єдину державу, — суури залишалися поза «марнотою світу». Ан-тег не викликав особливих хвилювань серед мандрівних мудреців (якщо поняття «хвилювання» можна застосувати до них). Вони продовжували жити відчужено, але поступово (це легко помітити уважному історику) згадки в літописах про мандрівних мудреців усе частіше пов’язані з певними людьми — носіями феномену Пресвітлих.

Першу таку згадку знаходимо в «Літописі Ашедгуну нових часів» Ганеля. Ім’я суура (вірніше — його безіменність, що загалом властиво мандрівним мудрецям) пов’язане з історією Риги Проклятого (див. РОЗДІЛ 15). Надалі жодна людина, у якої виявлявся феномен Пресвітлих, не залишалася поза увагою суурів.

Можемо визначити кілька варіантів долі феноменоносіїв (відносно ролі мандрівних мудреців).

Варіант перший. Суур зустрічається з феноменоносієм до повноліття останнього або невдовзі після нього (до 25–27 років). Зазвичай, феноменоносій іде з мудрецем і подорожує з ним.

(Примітка. Цікавим є статус феноменоносія при мудреці. Наскільки нам відомо, він ніколи не ставав учнем суура. Він залишався супутником).

Тоді феноменоносій, як правило, опинявся в ізоляції від «марноти світу» і не втручався в неї. Звичайно, були й винятки (наприклад, історія Риги Проклятого).

Супутник супроводжував суура до самої смерті. Як свідчать письмові пам’ятки, він намагався не допустити — і найчастіше не допускав, — одруження супутника. Так чи інакше, у феноменоносіїв, які мандрували із суурами, дуже рідко з’являлися діти (відомі лише поодинокі випадки). Цей факт разом із висновками, про які йтиметься далі, дає ще одне підтвердження прибічникам теорії генетичної природи феномену Пресвітлих (див. РОЗДІЛ 3).

Варіант другий. Суур знаходить феноменоносія, коли той уже живе самостійно. Мудрець гостює в нього, бесідує. Врешті, останній або залишає «марноту світу» — життя його в такому випадку збігається з Варіантом першим, — або продовжує жити по-старому. Тоді суур з’являється ще раз, уже на схилі віку феноменоносія. Зазвичай, рано чи пізно той ішов із мудрецем.

Варіант третій. Суур знаходить феноменоносія наприкінці життя останнього. Феноменоносій майже завжди залишає «марноту світу».

Життя кожного відомого нам феноменоносія збігається з одним із вищезазначених варіантів. Проаналізувавши дані, приходимо до несподіваного висновку. З часу підписання ан-тегу аж до смерті Пурнела — останнього феноменоносія (якщо не вважати такими оповідачів, а про це сказано окремо — (див. РОЗДІЛ 15), суури втрутились у «марноту світу» і призвели до повного зникнення феноменоносіїв. Коріння цього ми, певно, знайшли б у світогляді мандрівних мудреців, у якихось канонах, але, на жаль, маємо лише нотатки, залишені Ісууром і деякими його учнями (див. БІБЛІОГРАФІЮ). Немає сумніву, що за роки, які минули від написання цих документів до підписання ан-тегу, філософія суурів зазнала досить суттєвих змін. А їхні цілі? Вони були й залишилися невідомими. І мабуть, уже ніколи не будуть пізнані та розтлумачені.

Авжеж!

Цікава штукенція, ця книжечка. Не даремно я взяв її з бібліотеки. І шкода, що до їдальні її нести не можна…

Бо саме туди я, зголоднілий, вирушив.

Уже спускаючись на другий поверх, наздогнав пана Чрагена. Він не помітив мене, бо був надто заглиблений у власні думки. Я кахикнув.

— А, пане Нулкер! — сказав «академік», погладжуючи куцу борідку. — Даруйте, захопився роздумами.

— Про що, коли не секрет? — поцікавився я.

— Гм, звичайно, секрет, — посміхнувся Чраген. — Але вам відкрити можна, оскільки ви мені подобаєтеся: небагато молодих людей вашого віку цікавляться стародавньою літературою. Зараз, знаєте, все більше віддають перевагу телевізорам, стрибкам з парашутом та іншій маячні.

— То чим же вам не подобаються стрибки з парашутом? — здивувався я.

— Давня історія, — міцно стулив сухенькі губи «академік». — Н-да, давня та сумна. Був колись у молодості закоханий в одну гарну і розумну дівчину — дуже, до речі, схожу на пані Карну. Залицявся, вірші писав. І, уявіть, вона пішла від мене до чемпіона з цих самих стрибків з парашутом. Я, звичайно, вирішив не здаватися і поспішив на вишку для стрибків, щоб довести — собі і їй, — що я теж не ликом шитий, а коли і шитий, то вже певно не ним. Упав і зламав ногу.

Я спробував стримати посмішку — не вийшло. Пан Чраген махнув рукою:

— Смійтеся, смійтеся, мені теж смішно, коли згадую. Але парашутів відтоді не люблю. То про що ми?..

— Про секрет, який ви збиралися відкрити, — нагадав я.

Ми увійшли до Великої зали й сіли, продовжуючи розмову.

— Так-от, про секрет, — «академік» потягнувся за тушкованим м’ясом. — Секрет, знаєте, простий. Я думав про стародавні мови. Про деякі збіги й семантику окремих ієрогліфів. До речі, мені здалося, ви знаєтеся на давньоашедгунській?

— Трішки. В межах університетського курсу.

— А що закінчували? — діловито поцікавився Чраген.

— Намагався багато, але нічого не закінчив, — пожартував я. — На фізико-математичному було нудно, на фізкультурному — теж, вступив на філфак — а життя змінилося і довелося шукати роботу. Роботу знайшов, але виявилося, що слід вибирати між нею і навчанням. Віддав перевагу першій. Отож нічого зрештою і не закінчив.

— Але книжку давньоашедгунською прочитати зможете? Не заперечуйте, я бачив, що можете.

— Навіть не збираюся: можу. Ось, до речі, перед тим, як іти вечеряти, читав.

— То коли буде потрібна консультація, я можу на вас розраховувати?

Я розвів руками:

— Наскільки це буде в моїх силах. Але майте на увазі, я не фахівець.

— Я, на жаль, також, — пробурмотів «академік».

Решту часу ми розмовляли про якісь дрібниці.

Пан Чраген виявився цікавим співрозмовником, і його історії про «романтичну юність» були кумедними та розважливими.

Потім прийшов Данкен і втрутився у нашу розмову.

Почувався він сьогодні як на голках, що, схоже, було його звичним станом. Кілька разів журналіст у пориві почуттів плескав мене по плечу та руці, тож незабаром і я, і пан «академік» почали позирати на нього скоса. Врешті-решт Данкен поїв і пішов, ексцентричний та сповнений енергії.

— Дивна молода людина, — флегматично зауважив Чраген.

— Це точно, — погодився я. — А іноді дуже втомлює.

— Правильно. Але кожен маскується залежно від можливостей, — сказав «академік», підводячись з-за столу. Що він має на увазі?

— То я можу розраховувати на вашу допомогу щодо давньоашедгунської? — перепитав він.

Я підтвердив.

Прийшов до себе і вийняв з кишені цидулку. Сподіваюся, «академік» не помітив.

«Якщо те, що дається нам, — дар, подібний тим, які були у Пресвітлих, чому — Валхіри? Це надто небезпечно і взагалі — поза межами».

Данкен має рацію, демон його проковтни! Правитель, що має дар співпереживання такого рівня, як учора пан Валхір, — це ж потенційний божевільний! Уся моя теорія руйнується. Що тоді?

Читати перехотілося. Я лежав, розмірковував — і не помітив, коли заснув.