Правила гри. Частина перша

— А що далі? — з обуренням запитав хтось. Схоже, Карна.

— Пані, — докірливо мовив Мугід. — Кому, як не вам, історику, це знати?

— Але у літописах немає згадок про верховного жерця Ув-Дайгрейса, Тієліга. І про багато інших речей — теж.

— Так, — погодився старий. — Про все це ви дізнаєтеся свого часу. Однак я хотів, аби ми пообідали перш ніж продовжити.

Дівчина трохи заспокоїлася. Всі почали неохоче підніматися з крісел та виходити з кімнатки. Мене — здається, це стало дурною звичкою! — вхопив за рукав Данкен і змусив відокремитись від інших.

— Ходімте прогуляємося, — запропонував він. — Звичайно, це позбавить нас обіду, зате я покажу вам дещо варте уваги.

— Сподіваюся, не раритет із місцевої бібліотеки?

— Ні, — посміхнувся журналіст. — Зовсім ні. Тобто, певна річ, можу і раритет показати, їх тут декілька, але, гадаю, вам буде цікавіше дізнатися, що спричинило нічний гамір.

— Данкене, ви схильні применшувати, — зауважив я. — …Йти хоч недалеко?

— Аж нагору. Та інакше показати це, не привертаючи уваги решти, буде важкувато.

— Вважаєте, відмовившись від обіду, ми не привернемо уваги?

— Ні, якщо коли повернемося у кімнатку оповідей, ви розхвалюватимете раритети.

— …яких я й бачити не бачив.

— Що-небудь вигадаєте, — недбало кинув Данкен. — Вони, певно, їх також не бачили.

Підійматись довелося довго. Я упрів та захекався, хоча й журналіст виглядав не найкраще. Нарешті сходи закінчилися, впершись у вузькі високі двері. Данкен безцеремонно штовхнув стулку — і вдарила хвиля шпаркого холодного повітря.

— Ну і чим же ви збираєтеся порадувати, га? — запитав я, мружачись від яскравого сонячного світла. — Місцевими краєвидами вам навряд чи вдасться мене вразити.

— Й гадки не мав, — хмикнув Данкен. — Ви надто нечутлива та обмежена людина, аби вражати вас краєвидами. Погляньте-но краще туди, — він безстрашно перехилився через кам’яний парапет і тицьнув пальцем униз.

Мені такий геройський вчинок дався набагато важче. Тобто не пальцем тицяти, а перехилятися через парапет.

Якісь дурні думки в голову лізуть, несвоєчасні. Особливо якщо врахувати…

Я відсахнувся, відмовляючись вірити власним очам. Потім закинув голову догори: над нами стримів односхилий дах, прикріплений одним краєм просто до скелі, до якої тулилася «Вежа». Між майданчиком, на якому ми стояли, та іншим, зовнішнім краєм даху, простягнулись кам’яні смуги зі щілинами для бійниць. З однієї такої бійниці визирав назовні Данкен, я дивився з іншої. У цій величезній порожнині, під дахом, висіли велетенські нечищені дзвони. Товкачиків не було… — наче язики вирвали.

Але це я вже звертав увагу на дрібниці, відволікався від основного. Боявся подумати. Бо найзначніша «дрібниця» лежала на майданчику перед входом до «Останньої вежі» — величезний валун, котрий невідомо як там опинився. Тобто, відомо, що звалився він звідкись згори — тому й була гуркотнеча вночі. Але як звалився, і що спричинило до цього?..

Утім, навіть це зараз було не важливо. А важливо те, що ми були замкнені у клятій «Вежі». Мій план розпадався, наче порохнявий пліт у могутньому річковому потоці, розпадався та потопав.

А як було гарно продумано: розіграти істерику, від’їхати раніше, ніж усі! Ще б гроші зберіг. Головне, що я майже про все, про що можна було, дізнався. Лишилося тільки піти, не затримуючись до фінальних сцен. Бо всі попередні колеги мої залишалися до закінчення оповідей — і завжди поверталися ні з чим. Якщо взагалі поверталися…

Схоже, і я можу розділити їхню непривабливу долю.

Але про все це поміркую згодом, а зараз варто було б спуститися вниз, аби не пропустити черговий сеанс.

І ми почали спускатися.

— Мугід знає? — поцікавився я. Безглузде запитання. Звичайно, знає. Ось тільки яких уживатиме заходів?

Журналіст підтвердив:

— Авжеж. Сьогодні вночі, коли він усіх розігнав по кімнатах, я подумав про щось подібне тому, що ми побачили. Тож вирішив піти подивитися. Спочатку визирнув зі свого вікна, але звідти майданчика не видно. Довелося підійматися нагору. Я б міг спробувати відкрити двері на першому поверсі, але… Там був Мугід, тому я не наважився… Так я побачив те, що показав вам — було темно, але якраз на той час з-за хмар вийшов місяць. Я вирішив спускатися; до сходів — а там стоїть старий. Не повірите, але відчув себе хлопчиськом, котрий нашкодив, а його застукали на місці злочину і тепер мусять дати різок… або й гірше. А він тільки сказав — тихо так, владно: «Йдіть спати», — і посунувся вбік. Мене пропускав. Я й припустив униз. А він, напевно, піднімався не для того, щоб мене у ліжко відправити. Виходить, знає.

…Спустилися ми швидше, ніж піднімалися. Та коли прийшли, виявилося, що на першому поверсі ще (чи вже?!) нікого немає. Я вирішив був зазирнути до кімнатки, аж раптом на сходах пролунали голоси і вся кумпанія, задоволена, бо сита, приєдналася до нас.

Утім, де тільки на перший погляд здалося, що вони задоволені. Потім я придивився уважніше і зрозумів: помилився. Вони були перелякані — просто надто старанно приховували де за фальшивими посмішками. Лише довготелесий парубок в окулярах дивився на світ розгублено та кривив кутики вуст. Лише неприродно голосно сміялася Карна. Лише…

Мугід помітив нас та вимовив рівним голосом, наче обговорював меню на вечерю:

— Гадаю, новину, яку я повідомив вам, шановне панство, повторювати для панів Нулкера та Данкена немає сенсу. Ви ж були нагорі й бачили все на власні очі, чи не так, пане журналісте?

Той уклонився, блазнюючи:

— Як і ви, вельмиповажний оповідачу. Але якщо поділитеся зі мною міркуваннями з приводу того, що ми робитимемо, аби вибратися звідси — що ви робитимете — буду дуже вдячний.

— Підемо у кімнату, там розповім.

Я наблизився до Карни і стиснув її холодні пальці:

— Не турбуйтеся, все буде гаразд.

Вона кивнула і спробувала посміхнутися, але усмішка була вимученою.

— Звичайно, все буде гаразд. Я не турбуюся.

Дівчина змовкла, хоча відчувалося: сказала не все, що хотіла.

Мугід опустився на трон і заговорив рівним незворушним голосом:

— Пан Данкен цікавиться, яких заходів ми вживатимемо, аби вибратися з «Вежі». Яких заходів я вживатиму. Так от, панове, — жодних.

Дружина Валхіра голосно зойкнула. Довготелесий парубок напружено засопів і поправив окуляри, котрі сповзли на ніс. Генерал у відставці підвівся зі свого місця й відкрив рота…

— Заспокойтеся, панове, — провадив далі Мугід. — Дайте договорити.

Дочекався, доки генерал сяде, і продовжив.

— Отже, я не робитиму анічогісінько, аби вибратися з «Вежі». У нас попереду ще декілька днів з оповідями. За цей час сюди приїдуть рятівники, камінь заберуть, і ви, живі та неушкоджені, залишите готель. Харчів достатньо, отож не турбуйтеся — від голоду чи від спраги не помремо.

— Чудово! — вигукнув Данкен. — Чудово! А як сюди дістануться рятівники?

— Так, як дістався автобус, котрий відвіз пані Селлу. У мене є невеличкий радіопередавач, пане журналісте.

— То вже завтра тут будуть люди і вхід розчистять? — наполягав Данкен.

— Я б не розраховував на завтра. Скажімо: завтра-післязавтра.

Журналіст задоволено кивнув та відкинувся на спинку крісла.

— Чи можу я розпочати оповідь? — запитав Мугід. Ніхто не заперечував.

ОПОВІДЬ СЬОМА

Біля південної брами Гардгена було людно, у повітрі клубочилася густа пилюка. А ще тут було спекотно. Варта, вдягнена у кольчуги та шоломи, сходила потом і заздрісно дивилася на перехожих. Ті могли дозволити собі оголитися до пояса або ж залишити лише пов’язку на стегнах — з простолюдина ніхто не спитає. А їм, охоронцям, доводилося вистоювати цілий день у обладунках — гірше, ніж тортури в камері смертників. Раніше вартові могли дозволити собі незначні порушення статуту і заступали на варту без кольчуг та шоломів. Але два дні тому ситуація змінилася: тепер на будь-кого, хто ризикнув би заступити на варту без повного обладунку, чекало жорстоке покарання батогами. Отож доводилося мовчки зносити витончені знущання керівництва та сушити голову над тим, що ж спричинило до таких жорстокостей. (Чутки про війну з Хуміндаром поки що не просочилися за межі палацу — Армахог потурбувався).

Крізь горлянку відкритої брами до Гардгена брудним потоком вливалися подорожні. Здебільшого це були селяни околишніх поселень, які везли на ринок товари; значно рідше зустрічалися купці або вельможі. Але найдивовижнішим було те, що за останні два дні — якраз відтоді, як накази начальства стали несподівано суворими — до міста почали сходитися Вільні Клинки. По одному, по двоє-троє вони заходили через південну браму, влучно кидали сторожі монетку, сплачуючи прохід, і запитували, де знаходиться «Благословення Ув-Дайгрейса». Поки що їх було мало, але розумні люди підозрювали: це тільки поки що.

На жаль, серед перехожих все частіше траплялися жебраки, не здатні сплатити мито. Таких доводилося відганяти геть, хоча найспритніші пробиралися у місто.

Один із вартових, вузькоокий, з борідкою клинцем, штовхнув іншого під ребро:

— Знов.

До брами наближалися, хитаючись, троє подорожніх. Їхній одяг давненько перетворився у безформне та безбарвне лахміття. Один із харпаків притискав до запалих, наче продавлених грудей невеличку торбинку, від якої розходився сморід, якого не ладен був перебити навіть специфічний аромат жебракового одягу.

Вузькоокий вартовий прогарчав щось нерозбірливе та потягнувся за галябардою:

— Стоят-ти!!! Я сказав, стоят-ти, вир-родки!

Вкрита пилюкою колона, що поступово втягувалася у казанок міста, здригнулася, але втямивши, що звертаються не до неї, продовжувала просування. Три торботряси зупинилися і покірно чекали, доки до них підійдуть.

Вартовий задер догори борідку й попрямував до жебраків, недбало перекидаючи з руки в руку галябарду. Чи від того, що вона була важкуватою, чи через спеку та слизькі пальці, галябарда вислизнула з рук воїтеля і ледь не відтяла йому півстопи. Вартовий крякнув, підняв зброю і злісно подивився на заброд, котрі стали мимовільними свідками конфузу.

— Хто такі? Що треба в столиці?

Один із жебраків заговорив, і голос його виявився неочікувано владним та гучним:

— Нам необхідно бачити Армахога або самого Пресвітлого. У нас дуже важливі відомості.

Хтось із перехожих, почувши ці слова, реготнув, уявляючи, які важливі справи можуть бути у заблуд до старегха або принца.

Вартовий почервонів, вирячив очі та прогарчав:

— Ану геть, мер-рзото! Хутко!

— Ти надто багато собі дозволяєш, — заявив халамидник, викликавши у натовпу ще більше захоплення. Деякі навіть почали зупинятися, аби помилуватися винятковою картиною: жебрак вичитує вартовому.

— Ти ризикуєш…

— Мовчати!!! — обірвав вартовий. — Це ти ризикуєш — не дожити до…

У цю мить троє торботрясів, наче за сигналом, схопилися з місця і, безцеремонно пхнувши охоронця, вгвинтилися у натовп. Галябарда знову впала надто близько до ніг вартового, і той заревів, наче бегемот, який під час сезону парування побачив самицю.

Товариші ображеного кинулися ловити зухвальців, але не встигли: обвішаним обладунками важко демонструвати рекорди з бігу. Та й штовхатися вуличками Гардгена, залишивши варту напризволяще… Тут справа могла скінчитися більше, ніж просто батогами.

Халамидники ж пробігли кілька кварталів, не зупиняючись, і тільки остаточно впевнившись, що переслідувачів немає, віддихалися. Той, що з продавленими грудьми, як і раніше, притискав до серця смердючу торбинку — дбайливо й водночас з огидою.

Відсапавшись, халамидники вирушили до палацу. Певно, вони не збрехали вартовому, коли казали, що саме їм треба в столиці.

Біля зовнішніх мурів, що оточували палац, садок та комплекс надвірних споруд, харпаків зупинили. Вартові тут також були не в гарному гуморі, бо, як і сторожа біля зовнішньої брами, ходили в повних обладунках. Але ці хоч не були настільки тупі, аби не второпати: якщо троє жебраків прагнуть вдертися до палацу, то у них є для цього привід. Молодшого з караулу, як заведено, послали до сотника, аби той вирішив, що робити з «гостями». Але біля воріт гонець наткнувся на Армахога, який, почувши в чому річ, вирішив розібратися з халамидниками особисто.

Старегх підійшов до брами; жебрак з продавленими грудьми раптово скрикнув. Сторожа загрозливо насунулася на торботрясів, але Армахог зупинив її різким помахом руки.

— Шеддалю? Ти?! — вражено прошепотів воєначальник.

— Так, — тремтячим голосом відповів жебрак.

І вартові, придивившись, упізнали в ньому того, кого менш за все очікували зустріти у такому вигляді: сотника елітної гвардії Руалніра. Вірніше, колишнього сотника колишньої елітної гвардії.

— Я… — почав Шеддаль.

— Мовчи, — обірвав старегх. — Підемо, вас нагодують, відмиють, одягнуть… потім — розповіси. Листа ми отримали.

— Подяка Богам! — скрикнув сотник та рвучко впав на коліна, складаючи руки у молитовному жесті. — Вони почули наші благання. То ви готуєтеся?..

Армахог похмуро кивнув:

— Готуємось.

Він повів «гостей» до казарм. Потім різко зупинився, з досадою скривив губи й пішов до палацу, знаком наказавши не відставати.

— Про те, що знаєте — ані пари з вуст, — кинув на ходу старегх якомога недбаліше.

— …Якщо запитуватимуть?

— Демони, ти ж сотник! Гаркнеш, аби заткнули пельки…

…Армахог залишив сотника і його супутників опам’ятовуватися після дороги, а сам поквапився до зали нарад. Там уже два дні поспіль тривало засідання військової ради.

В просторому приміщенні без вікон стояли ароматичні свічки; висіла карта світу, яким його знали років п’ятдесят тому. Втім, за півсотні років ніяких особливих змін у пізнанні світобудови не відбулося. Може, тільки два-три дрібних самостійних князівства визнали владу імперії, та на білій плямі, котра хизувалася у верхньому правому куті (себто, на північному сході) знайшлася невеличка долинка, а за нею — знову гори. А що за горами, відомо лише Богам.

Навколо П-подібного столу сиділи люди, від яких могло щось залежати: Пресвітлий Талігхіл (ймовірніше, вже не спадкоємний принц, а правитель), воєначальники, Харлін та кілька його помічників, градоуправитель і Тієліг. Усі невідлучно знаходилися тут з моменту отримання листа про те, що посольство в Хуміндар знищене і що до південних кордонів Ашедгуну просувається величезне військо хумінів.

Обговорювали одне: «Війна». Талігхіл цікавився, яке військо можна зібрати за час, що залишається. Харлін мимрив про вбогий стан фінансів. Армахог заявив: потрібні відомості надасть за кілька днів, але за попередніми підрахунками рекрутованих разом із регулярниками не вистачить — якщо цифри у листі правдиві. Тієліг мовчав.

Старегх узагалі не розумів, що робить тут верховний жрець Ув-Дайгрейса, як парадоксально це б не звучало у даній ситуації. Цікаво, чому вибір принца (правителя!) прийшовся саме на верховного жерця Ув-Дайгрейса? І наскільки прагнув цього сам Тієліг?

Армахог розповів про несподівану появу Шеддаля, і за столом значно пожвавішали. Пресвітлий оголосив невеличку перерву, й усі засовали кріслами. Талігхіл із задоволенням піднявся та пройшовся залою, розминаючи ноги; наблизився до старегха і запитально подивився на нього.

— Не знаю, — розвів руками той. — Не знаю, Пресвітлий, сам гублюсь у здогадках.

— Коли їх приведуть?

— Тільки-но помиються та перевдягнуться. І тільки-но зможуть говорити. Наскільки я розумію, весь шлях вони здолали пішки.

— Із самого Хуміндару? — Талігхіл був вражений.

— Не знаю, не говорили. Проте… дивлячись на них, не скажеш, що останні кілька днів вони їли та спали.

Пресвітлий кивнув і знову заходив, наче дикий звір, якого спіймали та посадили в клітку. Наскільки б просторою не була ця клітка, він ходитиме з кутка в куток, неначе шукаючи виходу, наче не вірячи власним очам, котрі свідчать: виходу немає.

Війська, яке є зараз, недостатньо. А коли — і якщо! — вдасться зібрати решту, може бути запізно.

Найзручніше місце для битви — ущелина Кріна, де ворог буде затиснутий, зав’язне і затримається. Але цей бій не буде вирішальним. На інші ж бої може не вистачити солдатів. І що робити, Талігхіл не знав.

Прочинилися двері, до зали ввійшов один із Армахогових підлеглих та повідомив старегхові, що Шеддаль зі супутниками готові відповісти на запитання.

— Нехай приходять, — звелів Пресвітлий, сідаючи в крісло. Решта з нетерпінням зиркала на двері.

Колишній сотник елітної гвардії Руалніра та два гвардійці увійшли і завмерли на порозі.

— Ви можете говорити все, що вважаєте за потрібне, — сказав Талігхіл. — Тут зайвих вух немає.

— Пресвітлий, ви вже знаєте про події в Хуміндарі? — охриплим голосом мовив Шеддаль.

— Тільки у загальних рисах. Розкажіть детальніше, якщо можете.

— Спершу я мушу показати вам дещо.

Лише зараз Армахог помітив, що Шеддаль притискає до грудей ту торбинку. Вона і досі смерділа — і дехто з присутніх вже ткнув носом у напахчені хустинки.

Сотник поставив торбинку на стіл та відгорнув краї. У залі засмерділо ще сильніше, а Шеддаль повільно опустив руку та витяг за волосся чиюсь голову. Вона вже почала розкладатися, але ще не втратила рис. Армахог одразу впізнав цей гострий ніс та широкі вилиці — ніс та вилиці Руалніра. Та й чию ще голову зберігав би Шеддаль стільки днів, терплячи сморід та відразу?..

— Це… — сотник здригнувся. — Це, Пресвітлий, те, що залишили від твого батька брати Хпірни.

— Хто такі брати Хпірни? — запитав Талігхіл, і судячи з тону, йому й на думку не могло спасти, що це голова батька. Але Армахог бачив очі Пресвітлого і не помилявся: у них була сама смерть.

— Це ті, хто нині володарює у Хуміндарі, — пояснив Шеддаль. Він трохи заспокоївся, і голос його вже не так бринів та хрипів, як раніше. — Вони — близнюки.

— Гаразд. А тепер розкажіть, що ж сталося.

Погляди всіх буквально вп’ялися у Шеддаля.

Той заговорив.

(Зміщення — карколомне та стрімке, наче падіння з дванадцятого поверха)

Тієліг простував вулицями Гардгена й не впізнавав їх — так усе змінилося за дні, які він провів поруч із принцом та можновладцями Ашедгуну. В місті з’явилося більше людей, у натовпі частіше зустрічалися озброєні молодики. Якимось чином вони дізналися про набір до армії і прийшли, аби стати у нагоді Ув-Дайгрейсові. Ймовірніше за все, вони не знають, що у них мало шансів повернутися з цієї війни. Але навряд чи їх залишать у спокої, якщо в Ашедгуні правитимуть горезвісні брати Хпірни…

Сьогодні Тієліг вирішив залишити можновладців і сходити до храму. Треба було приготуватися до завтрашньої церемонії та зведення на престол. А ще відпочити від постійних дебатів. Можновладці ходили по колу — до сьогоднішнього дня. Тільки від Шеддаля вони дізналися про склад ворожого війська і про те, як швидко армія просувається до кордону… Лише сьогодні Тієліг прокинувся рано-вранці у чужій кімнаті і, доклавши зусиль, пригадав, де він та чому тут знаходиться.

Пригадав і засподівався, що, може, все й обійдеться. Не обійшлося. Становище навіть гірше, ніж він очікував.

Руалнір та його почт були підступно вбиті просто у палаці Хпірнів. Лише сотник та п’ять гвардійців дивом урятувалися — вони під час різанини перебували за межами палацу. Випадково Шеддаль дізнався про те, що відбувається, зачаївся і навіть відіслав листа до Ашедгуну за допомогою довіреної людини. Знову ж таки, завдяки неймовірному збігу обставин, Шеддаль та два гвардійці прорвалися крізь кільце оточення і втекли.

Як з’ясувалося, саме тоді Хпірни вирішили знищити всіх інформаторів Ашедгуну — одним ударом. Вони знали багато, тож спромоглися знешкодити майже всіх.

Тієліг розумів: подібна оповідь викликає підозру, надто багато збігів. Але жерцеві здавалося, що Шеддаль не бреше. Сотникові насправді вдалося врятуватися, він дійсно викрав голову Руалніра, оминувши усі перешкоди та діставшись до Гардгена на два дні пізніше за поштового голуба. Шеддаль був не з тих, хто здатен на зраду. А Тієліг був не з тих, кого можна обманути доладними байками або ж майстерною грою. Тому, коли Пресвітлий запитав, чи вірить жрець Шеддалеві, той відповів: вірю. І цим врятував сотника від страти, а Талігхіл ладен був уже віддати наказ. Звичайно, хлопчик тримається, але подібні оповідки сприймати спокійно важко. Не дивно, що він був, як на голках.

Тієліг похитав головою і ступив на вулицю Церемоній. Біля облупленої стіни храму Бога Успіху, Геер-Діла, як і два дні тому, сидів торговець амулетами. Тієліг підійшов до нього.

— Торгуєш? — тихо запитав у низенького чоловічка.

— Торгую, — погодився той, не підводячи голови. — От тільки ніхто не купує. Не вірять.

— Знаю. Не вірять. Але можливо, скоро все зміниться.

— Гадаєш?

— Війна, — сказав жрець. — Вона змусить їх повірити. Коли у людини не залишається сподівань, коли від її сили, розуму, доброти вже нічого не залежить, — вона згадує про Богів.

— І проклинає їх за те, що дали надто мало сили, розуму та доброти, — гірко розсміявся торговець амулетами. — Як на мене, навіть війна нічого не змінить. У всякому разі, для Геер-Діла. Але не для Ув-Дайгрейса, тож — вітаю.

— Не знаю, чи приймати твої вітання…

Помітив запитальний погляд продавця і пояснив:

— Війна.

Потім, не прощаючись, пішов далі, до свого храму. Чоловічок дивився йому вслід і розгублено перебирав амулети, що глухо бряжчали.

(Зміщення)

Принц не спав усю ніч.

Як несподівано все змінилося! Талігхіл обкатував на язиці слово «війна» так, наче болів зуб, і він увесь час торкався цього зубу; зуб від цього нив ще більше.

— Війна.

Талігхіл ніколи не був на війні. От батько був.

(Припустимо, не твій батько, а Руалнір)

Та яка різниця?!

(Ніякої)

Батько був на війні. Підкорював східні племена. Підкорив за кілька тижнів та повернувся. Усієї війни — одна назва.

(Чого ти турбуєшся? Якщо нічого не зміниться, ця війна також скінчиться за кілька тижнів. Тільки в ролі Руалніра будуть брати Хпірни, а в ролі східних племен — ашедгунці.)

Принц перевернувся на другий бік.

Надто багато всього відразу. Зізнання Домаба, військо, якого не вистачає, аби стримати натиск хумінів; завтрашня церемонія, сходження на престол. Він муситиме довести своє право на цей престол. Визнати, що у нього є дар богів, відмітина правителя династії Пресвітлих. Це лише церемонія, але для Талігхіла визнання значить надто багато.

Та він зробить це. Відмовитися від престолу в такі дні він не може. Не має права. Доведеться стиснути гордість у кулаці і вичавити по краплині, наче смердючий застояний гній.

Та й… Гордість? Але ж він насправді бачив сни, котрі тепер стали реальністю!

Чорні пелюстки? Завтра буде вдосталь чорних пелюсток. Вони встелять вулиці, по яких піде траурна процесія.

Я знав це набагато раніше, ніж поїхав батько. Я міг його врятувати!

(По-перше, це не твій батько. По-друге, ти не знав. Чорні пелюстки могли означати і твій похорон. Кожного Пресвітлого ховають так. Пригадай, матір теж так ховали)

До ранку принц не заснув, а вранці коловоріт невідкладних справ закрутив його, наче безпорадне кошеня. Ним він і був у ці дні.