Правила гри. Частина перша

За сніданком пригадалося все, що сталося напередодні. Данкен дивився на мене і робив бровами такі красномовні рухи, що І самий неосвітенний дурень здогадався б: журналістові кортить «забомбити» мене запитаннями. Я подивився на нього не менш промовисто і скорчив таку гримасу, що Данкен миттєво перервав мімічні вправи й заходився біля їжі.

Коли спускалися у кімнатку для оповідей, журналіст учепився в мене:

— Ну що?

— Що «що»?! прошипів я. — Бажаєте вислухати звіт про виконану роботу? Не буде звіту! Нічого я не дізнався, зрозуміли! А ви сподівалися, бігатиму по «Вежі» й наказуватиму всім негайно ставати на вуха?

— Заспокойтеся, — попросив Данкен, і в голосі його забриніла нотка втоми. — Не нервуйте.

— Я — не нервую. І не розумію, чому це нервуєте ви, ми ж тут не назавжди. Мине кілька днів, скінчаться оповіді, і скажемо один одному «прощавай». Тож на все життя підпасти під мій поганий вплив вам не загрожує. А тут намагатимуся втриматися від необміркованих висловлювань. Задоволені?

Він приречено зітхнув:

— Ні.

— Чому?

— Бо це не вирішує проблеми. — Данкен наче пояснював найпростіші речі п’ятирічному хлопчику.

— Вам неодмінно треба посадити мене під скло і вивчити, бажано — з розтином? — я почав поступово виходити з себе.

— Та ні! Я…

Договорити не вдалося. Ми опинилися у кімнатці для оповідей, тут було не до розмов. І так уже до нас приглядалися.

Ну що ж, договоримо…

ОПОВІДЬ ТРЕТЯ

— Що ж, поговоримо, коли повернуся, — Руалнір був невдоволений, але намагався цього не показувати. Врешті-решт, могли існувати вагомі причини, через які принц не приїхав до Гардгена, аби попрощатися з батьком.

Армахог, верховний головнокомандуючий армії Ашедгуну, інакше кажучи старегх, неохоче кивнув, не відриваючись від споглядання завіс на вікні. Армахогові було незручно. Він знав, що Руалнір прикро вражений учинком сина, але нічим зарадити не міг.

— Час вирушати, — зітхнув Пресвітлий.

Все було готове, і він від’їхав би до Хуміндара на годину раніше, але чекав та сподівався: раптом син просто запізнюється. Далі затримуватися не було сенсу. Очевидно: Талігхіл не приїде.

— Поїдь у садибу та передай листа, — нагадав Руалнір.

Армахог запевнив, що обов’язково передасть. Сьогодні ж.

Пресвітлий і старегх спустилися широкими сходами у двір, де невдоволено помахували хвостами, втомившись від тривалого чекання, коні й витирали піт з чола люди. До Руалніра підвели жеребця, Пресвітлий злетів у сідло і оглянув процесію.

— Рушаймо! — скомандував гучно та змахнув рукою.

Процесія заворушилася, поволі виповзла з палацового подвір’я і попрямувала до парадної брами, що, ледь чутно скрегочучи, прочинилася — делегація Ашедгуну виїхала на вулиці столиці.

Цього Армахог уже не бачив. Він звелів конюху сідлати жеребця і відійшов, щоб не стояти на шляху служників, котрі снували взад-вперед. Цей літній чолов’яга з довгими обвислими вусами й копицею рудого, наче грива лютого лева, волосся колись розпочинав службу звичайним піхотинцем і пам’ятав, що життя простої людини досить важке.

Він досяг своєї посади власними зусиллями, і тому знав ціну скибки хліба та м’якого ліжка, знав більшою мірою, ніж деякі з придворних фінансистів. А ще Армахог знав, що на душі у нього зараз неспокійно. Йому не подобалося, що Руалнір мусить їхати до нового правителя Хуміндару, про якого, по суті, нічого невідомо. Всі ашедгунські інформатори несподівано й одночасно захворіли або зникли, а офіційних даних було дуже мало. Надто мало!

Конюх привів осідланого жеребця, Армахог подякував і поставив ногу у стремено.

(Зміщення у часі й просторі, воно б’є по очах і випалює на сітківці паралельні прямі — малюнок фантастичного пера)

Після сніданку Талігхіл знову сів грати. Раф-аль-Мон сьогодні виглядав піднесено, він кілька разів змахував руками й захоплено починав щось пояснювати, та перехоплював здивований погляд принца і зупинявся. Пресвітлий навпаки — почувався мерзенно, але не розумів, чому.

Вони скінчили партію, і Талігхіл, звісно, програв. Нерозумно було б очікувати іншого, чи не так?

Старий замислено поплямкав губами, покрутив у руках фігурку латника з піднесеним догори мечем і запитав:

— Знаєте, пане, у чому ваша похибка?

— Ні. Буду дуже вдячний, якщо поясниш.

— Ви, пане, — пояснив старий, — побиваєтеся за кожним воїном, піклуєтеся про частину, тому втрачаєте ціле. — Раф-аль-Мон схематично продемонстрував, як відбувався бій і в які моменти принц помилився.

— Розумієте?

Талігхіл кивнув, хоча зовсім не був певен. Махтас виявився складнішим, ніж уявлялося спочатку, але й цікавішим.

— Ще партію?

— Як буде завгодно Пресвітлому, — вклонився старий.

Другий двобій Талігхіл програв швидше і з меншими втратами з боку суперника.

— Ще?

Раф-аль-Мон сумно розвів руками:

— Перепрошую, але невідкладні справи змушують мене відмовитися. Якщо буде завгодно Пресвітлому, я повернуся за кілька діб, аби продовжити навчання.

Роздратованим помахом руки принц відпустив торговця. Коли той був уже біля дверей, дещо цікаве спало на думку Талігхілові:

— Скажи, звідки ти взяв гру?

— Шкода, мій принце, але я не маю права розповідати, — голос торговця затремтів. — Дозвольте промовчати.

— Йди геть.

Все одно не відповів би. Чи збрехав.

Талігхіл почав розставляти на гральному полі фігурки, аби розпочати партію з самим собою. В цей час у дверях постав Домаб, осудливо поглянув на махтас і підкреслено байдуже повідомив:

— До вас Армахог, Пресвітлий. З листом від вашого батька.

— Хай зайде, — не відриваючись, звелів Талігхіл. — До речі, накажи випустити Раф-аль-Мона зі служниками та розпискою на отримання грошей за махтас.

— Як забажає Пресвітлий.

Ото б жбурнув чимось важким у цю пику! Набрид уже зі своїми вічними турботами!

Армахог, брязкаючи шпорами, зайшов на веранду і став неподалік від принца, витягнувшись і очікуючи, доки на нього звернуть увагу. Те, що старегх дозволяв собі у розмові з правителем, він не дозволяв при зустрічах із принцом. Талігхіл міг бути — коли хотів — чванькуватим і жорстоким, наче прагнув довести всьому світові, що він — спадкоємний принц.

Поставивши чергового латника на відповідну клітинку, Пресвітлий повернувся і жестом запросив Армахога сідати.

— Домаб казав, є лист від батька, — зауважив він.

— Так, Пресвітлий, — підтвердив старегх. — Правитель був дуже… здивований, що ви не приїхали попрощатися. Чекав, а не дочекавшись, попросив передати листа.

— Дякую, Армахоже, — нехай в мене влучить блискавка, якщо виправдовуватимуся. — Подивимось…

У листі батько був досить стриманим. Просив Талігхіла на час, доки буде відсутній, переїхати до палацу. Дивно, ми ж обговорювали і вирішили, що це зайве. Харлін впорався б з усім, а найважливіші питання надсилав би на розгляд.

Талігхіл відклав листа та невдоволено похитав головою. Він не хотів переїздити до Гардгена — там було ще спекотніше і осоружніше, ніж у садибі. До того ж махтас…

— До речі, Армахоже… — недбало вимовив принц, — якщо ви не зголодніли і не поспішаєте, може, зіграємо кілька партій?

Старегх несхвально поглянув на гральне поле, але промовчав. Він здогадувався, що не дозволило спадкоємцеві приїхати попрощатися з батьком. І це йому не подобалося.

— Матиму за честь. Пресвітлий.

— Тоді ознайомлю вас із правилами. — Принца не приваблювала перспектива грати самому; та й старегх найкраще підходить, щоб відточувати майстерність?

Принц почав пояснювати.

(Ще одне зміщення — несподіване, наче спалах блискавки)

У садибу Пресвітлих Раф-аль-Мон приїхав у кареті. Тут і тепер карети були не в моді, але йому подобалися більше, ніж паланкіни. Крім того, пересування в екіпажі забирало менше часу, а іноді це могло зіграти вирішальну роль. Як, наприклад, зараз.

Поки служники запрягали коней, Раф-аль-Мон чекав, умостившись на м’якому сидінні і вкотре перечитуючи розписку. Сума, вказана в ній, певно, неабияк здивує палацового скарбника… принца також — згодом. Але Раф-аль-Мон мав намір опинитися на ту мить якомога далі від Гардгена. Та й не буде тоді у Талігхіла часу, аби розшукувати старого торговця — інші турботи ляжуть на пресвітле чоло.

Раф-аль-Мон визирнув у віконце карети й рипучим голосом гукнув:

— Жвавіше, демони вас зжери!

Головний з його служників, худорлявий Джулах, квапливо наблизився й уклонився:

— Все готове, пане.

— Чого ж чекаєте, бовдури? Вирушаймо! Негайно, — звелів торговець, зачиняючи віконце перед носом служника.

Карета похитнулася, рушила. Виїхала зі стайні, прогуркотіла бруківкою, що вела до головної брами садиби, проминула браму і здійняла куряву на шляху.

Домаб, який спостерігав за від’їздом торговця і чув останні слова, невдоволено хитнув головою: «Цікаво, куди він поспішає?»

Треба було б, певно, розповісти принцові, але той все одно не послухає. Талігхілові наче батогом під хвіст влучили. Домаб спробував переконати себе, мовляв, надто переймається тим, що не входить до його компетенції. Переконати на вдалося. Холодно.

(знову зміщення)

Карета Раф-аль-Мона в’їхала до столиці й відразу вирушила до палацу Пресвітлих. Торговець під час подорожі трохи закуняв, а тепер прокинувся, вмостився зручніше і поглянув у віконце.

Екіпаж підкотився до високого кам’яного муру, котрий оперезував череваня-пагорба з палацом Пресвітлих на верхівці. Широка брукована дорога прослизала у шпарину під масивною брамою, над якою, на мурі, підносилися вартові будки, настільки майстерно оформлені, що необізнаній людині здавалися лише прикрасами. Але Раф-аль-Мон був певен, що за візерунками та барельєфами переховуються стрільці, у разі потреби ладні влучити у ціль величиною з мізинець. Зараз вони, без жодного сумніву, спостерігали за каретою.

Джулах зіскочив з лавки позаду екіпажа та наблизився до брами.

— Вельмишановний Раф-аль-Мон просить аудієнції у Харліна, палацового скарбника.

Ніщо не свідчило про те, що Джулаха почули, але велетенські стулки почали прочинятися — карета в’їхала у двір і зупинилася перед вартовими. Джулах, уклонившись, прочинив дверцята; Раф-аль-Мон ступив на внутрішнє подвір’я, мружачись від сліпучого полуденного сонця. Він огледівся і звернувся до вартового, який, певно, був за головного.

— Мені потрібно побачитися з паном Харліном, — вимовив торговець тоном, що не припускав жодних заперечень.

— Про вас повідомлять, — незворушно відповів вартовий. — Накажете випрягати коней?

— Ні, — загрозливо прорипів Раф-аль-Мон. — Накажу провести до пана палацового скарбника. У мене немає часу — дуже поспішаю…

— Незважаючи на це, вам доведеться зачекати, — обірвав вартовий. — Не я встановлював правила, пане. Вони однакові для всіх.

Після чекання, що здалося старому нестерпно і невиправдано довгим, з’явився служник, — він передав згоду пана палацового скарбника, аби допустили гостя. Раф-аль-Мон знову вибрався з карети і пішов до палацу в супроводі двох вартових.

Роздратований, Раф-аль-Мон крокував мозаїчною підлогою, наче охоплений хіттю журавель, високо здіймаючи довгі ноги та похитуючись усім тілом. Старий знав, що виглядає не найкраще, але нічого не міг вдіяти. Він нервувався… бо нервувався.

Харлін сидів у просторій кімнаті, котра була заповнена столами і людьми; люди постійно щось говорили, гортали та писали. Над ними, наче невидима хмарина, сконцентрувалося монотонне гудіння осиного гнізда. І Раф-аль-Мон щойно засунув туди руку.

Палацовий скарбник — невисокий, з ледь помітною лисиною та сивими скронями — одягався неефектно, але зручно: одяг не заважав рухам, хоча й не рятував від задухи, що панувала у ці дні всюди.

Коли торговець увійшов, на нього ніхто не звернув уваги, і лише коли один із вартових наблизився до Харліна та щось прошепотів на вухо, палацовий скарбник відірвався від паперів і попрямував до візитера; обличчя його ні на мить не полишала втомлена заклопотаність.

— Вітаю вас, — холодно повідомив скарбник, байдуже розглядаючи старого. — Бажаєте говорити зі мною?

Раф-аль-Мон невиразно мугикнув та протягнув Харлінові розписку принца: «Подателю цього…» Говорити з тобою мені не дуже й треба…

Палацовий скарбник пробіг очима аркуш, потім підвів погляд та уважно подивився на Раф-аль-Мона. Знов уп’явся у розписку, читаючи вже без поспіху, придивляючись до кожної закарлючки.

— Що ж… — кахикнув урешті-решт, опустивши руку з розпискою, але не поспішаючи повернути пергамент Раф-аль-Монові. — Коли бажаєте отримати вказану суму?

Старий посміхнувся — ледь помітно, кутиками вуст:

— Сьогодні. Зараз, якщо точніше.

Палацовий скарбник знову кахикнув та потягнувся за хустинкою. Витер лисину, недовірливо похитав головою і підніс руку, аби знову перечитати розписку, але зупинився.

— Сьогодні? У нас немає такої суми готівкою, пане Раф-аль-Моне.

Старий знову посміхнувся — він знав, чого вартувала скарбникові ця гречність.

— Нічого, пане Харліне, я згоден отримати вказану суму коштовним камінням.

— Як завгодно, — відповів той, приховуючи бажання стусанами вигнати дідугана геть. — Але ви, сподіваюся, розумієте, що отримаєте меншу за вказану в розписці суму?

Раф-аль-Мон чемно вигнув ліву брову:

— Чому?

— Податки і таке інше, — невизначено змахнув рукою Харлін. — Та якщо волієте висловити протест, ми готові розглянути його. Це забере кілька днів (за які скарбник зустрінеться з принцом та з’ясує, за що ж дідуганові видано розписку).

— Ні, пане Харліне, — вимушено посміхнувся Раф-аль-Мон. — Я не протестуватиму. Я волію отримати вказану суму.

— З відрахуванням податків?

— Так.

Пауза.

— Прошу, йдіть за мною.

Не випускаючи з рук клятий папірець, Харлін рвучко вийшов із кімнати. Торговець поспішив за ним, подумки потираючи руки: «Вдалося!»

Вони, наче два урядових скороходи, пролетіли коридорами палацу, розполохавши служників та служниць, і почали спускатися спіральними сходами вниз, до скарбниці Пресвітлих. Раф-аль-Мон вже задихався та кляв жвавість скарбника; той почувався не краще. Позаду брязкотіли зброєю й обладунками вартові.

Нарешті скарбник зупинився перед непримітними дверцятами, ключиком, якого носив на шиї, відчинив їх. Провернув кілька разів велике колесо, що випирало зі стіни праворуч від входу, натиснув на стулку, відсуваючи її вбік. Харлін, а за ним торговець із вартовими увійшли до скарбниці.

Вона виявилася невеликою і нагадувала швидше комору ощадливої господині: до стін були прилаштовані широкі полиці з невисокою окантовкою, аби речі не поскочувалися на підлогу.

Тут було все: коштовне каміння з усього світу, зливки золота та срібла, витвори мистецтва та багато іншого. Кожна річ мала бірочку, на якій було вказано вартість, час надходження та інша важлива інформація. Коштовне каміння й монети лежали у спеціальних пакуночках, зважені та оцінені; до пакуночків також були пришиті бірочки.

Раф-аль-Мон був у захопленні від ставлення палацового скарбника до своїх обов’язків — що не завадило торговцеві відчувати до Харліна ще й відразу. Особливо ворожість посилилася, коли старий отримав винагороду (з відрахуванням «податків та іншого»). Він невдоволено скривився, розписався і квапливо пішов зі скарбниці, притискаючи до грудей кілька мішечків.

Прямуючи лабіринтом коридорів, торговець занурився у роздуми, тому здивований вигук, що прогуркотів весняним громом над головою, змусив Раф-аль-Мона нервово здригнутися. Він ледь не впустив мішечки і розлючено поглянув на зухвальця, збираючись висловити все, що думає.

— Ти?!

Поруч із торговцем стояв старий, одягнений у простий сірий халат та підперезаний нарагом. Голова незнайомця нагадувала череп, який обтягли засмаглою шкірою; світло-блакитні очі дивилися на Раф-аль-Мона з неприхованим презирством, правиця мимоволі лягла на руків’я метального ножа.

— Ти?!

Два вигуки пролунали майже одночасно.

— Що ти робиш тут, мерзенне дитя проклятих батьків? — з люттю поцікавився старий у торговця.

Той вишкірився у відповідь.

— Йди, куди йшов, не плутайся під ногами. Тебе це не стосується.

— Можливо, — процідив крізь зуби засмаглий. — Та якщо ти до присмерку (він демонстративно поглянув у вікно — там сонце вже чіпляло краєм палацовий мур), якщо до присмерку не залишиш столицю, — боюся, твоє тіло вранці знайдуть в якомусь сміттєвому рові.

— Жерці Ув-Дайгрейса заплямують себе подібним вчинком? — презирливо скривився Раф-аль-Мон.

— Для цього знайдеться хтось нижчого чину, — відповів засмаглий. — Щоправда, якби дізналися, кого доведеться «обслуговувати», вимагали б більшої платні — за багно на руках.

— Згоден, — огризнувся торговець. — Платити довелося б більше. Але не за багно — за ризик.

— Геть! — прогарчав засмаглий.

Раф-аль-Мон хмикнув і гордовито попрямував далі у супроводі вартових. Вони за час бесіди не зронили ані пари з вуст, тільки ховали задоволені посмішки у пишних вусах. Їм не сподобався пихатий дідуган, тож не поспішали втручатися.

Засмаглий постояв, проводжаючи Раф-аль-Мона похмурим поглядом, потім пішов далі — тепер, змінивши свої плани, — до скарбниці.

Харлін зачиняв двері сховища, при цьому тричі плутався у кількості поворотів колеса, чого раніше не було. Клята розписка справила на Харліна сильне враження: він не міг уявити, що хтось здатен підробити подібний документ та заявитися за грошима, але ще менше — що наслідний принц здатен видати таку розписку. «Боги, що ж Раф-аль-Мон продав Пресвітлому?!» — приголомшено думав Харлін, зачиняючи двері.

Нарешті він упорався із замками та, повернувшись, побачив Тієліга — верховного жерця Бога Війни. Жрець завмер на останній сходинці чорно-сірою постаттю і спостерігав за скарбником.

— Доброго дня, Харліне. Нехай Боги будуть милостиві до вас і вашої оселі.

— Доброго дня, Тієліже, — стримано відповів той. — На жаль, ваше побажання запізнилося.

— Боюся, що так, — погодився жрець. — По дорозі я зустрів старого, який тягнув у тремтячих лапках кілька мішечків з бірками скарбниці. Оскільки поруч із ним крокували вартові, я не зупинив його. Сподіваюся, не помилився.

— Ні, — похитав головою Харлін, — не помилилися. Що привело вас сюди у пізній час?

— Питання, яке я вже встиг виголосити. Чим прислужився Ашедгунові цей старий?

— Не маю уявлення, — зізнався Харлін, витираючи лисину зіжмаканою хустинкою. — Прокляття! Хотів би я знати…

— Певен, скоро дізнаєтеся, — зауважив Тієліг. — Завтра Талігхіл прибуває у столицю.

— Чому ви так вирішили?

— Руалнір просив мене приглядати за принцем і допомогти в разі потреби. Він збирався поговорити з ним, аби той на час відсутності правителя знаходився в місті, але Талігхіл не приїхав. А відразу після Руалнірового від’їзду до садиби Пресвітлих вирушив Армахог з листом до принца. Гадаю, завтра Талігхіла слід чекати в палаці.

— Ви вражаюче поінформовані, — сумно посміхнувся Харлін.

— Нічого вражаючого, — знизав плечима Тієліг. — Урешті-решт, я верховний жрець Ув-Дайгрейса.

Він почав підніматися сходами, а Харлін замислився. Про те, чому жрець Бога Війни знає про переїзд спадкоємця до столиці. Про те, як Тієліг приглядатиме за принцем, котрий терпіти не може усіляких жерців та будь-які згадки про Богів.

Так ні до чого не додумавшись, палацовий скарбник вирушив нагору за верховним жерцем.

(Зміщення, несподіване і яскраве — втім, як завжди)

Була глибока ніч, про що свідчили хори цикад та одноокий місяць, який спостерігав за грою. На веранді запалили свічки, на столику поставили вазочки з фруктами та печивом, поруч віддавали останнє тепло нічному повітрю чашки з чаєм.

Остання атака захлинулася. Талігхіл вивів резерви і добивав залишки воїнства Армахога.

— Все, — несподівано мовив той, відкидаючись у кріслі й простягнувши руку до чашки.

— Що? — не зрозумів Талігхіл.

— Я програв, — відповів старегх, наїжачивши вуса. Він відсьорбнув з чашки. — Цілковита поразка, армію відновити неможливо. Вітаю, Пресвітлий.

Принц не втримався — задоволено посміхувся, сподіваючись, що тіні приховають посмішку — надто хлопчаковою вона б виглядала.

— Що ж… — він також потягнувся до чашки. — А знаєте, у чому помилка?

— Ні, Пресвітлий, — зізнався Армахог. Хотів, здається, щось додати, але стримався.

— Справа в тому, що… — принц замовк, добираючи слова, — побиваючись за кожним воїном, піклуючись про частину, втрачаєте ціле.

«Звучить, наче погано завчена фраза», — спало на думку Армахогові. Він розвів руками:

— Я роблю так, як звик поводитися у житті.

Талігхіл невдоволено скривився і вже не хотів, аби тіні приховали його обличчя.

— А махтас і є одним із проявів життя, — зауважив принц. — Хіба ні?

— Як буде завгодно Пресвітлому, — вклонився Армахог. — Пізно. Я можу йти?

— Авжеж. Якщо забажаєте, вам постелять у кімнаті для гостей, а ні — дадуть ескорт до столиці. Але якщо залишитеся, завтра вирушимо разом — я також їду до міста.

— Навряд чи мені потрібен ескорт, Пресвітлий, — старегх поставив чашку, підвівся. — Маю сумніви, що хтось насмілиться напасти, а якщо таке станеться — у світі стане на кілька нечестивих душ менше. На добраніч.

Принц провів Армахога невдоволеним поглядом.

Потім позіхнув та потягся за яблуком. Помітив лист, якого привіз старегх. Батько від’їхав.

Несподівана туга здавила груди, принц закашлявся, жбурнув яблуко у темряву. Демони! Що діється?!

Але він знав, що діється. Точніше, здогадувався: це якось пов’язано з його снами, але думати про те, що коїлося, не бажав.

Усе владнається.

(Ти ж знаєш, що це брехня)

Усе владнається! Сни — дурниці!

(Ні. І ти знаєш це)

Дурниці! Пусте! Це лише сни.

(В інших людей це були б лише сни. Але не в тебе. Не в тебе…)

Важко сперечатися з собою. Значно легше піти нагору, у спальню. Навіть коли ти знаєш, що там на тебе чекають чорні пелюстки.

(Мерехтіння веселкових пір’їн — зміщення)

Армахог поганяв коня і картав себе за дурість: він цілком міг заночувати в садибі. Але принцові слова про те, що махтас — «один з проявів життя», вразили його за живе. Через кляту гру спадкоємець не приїхав попрощатися з батьком. Через неї…

Назустріч Армахогові з темряви, гуркочучи, вилетіла карета. У напіввідчиненому віконці промайнуло обличчя, яке здалося старегхові знайомим. Дідуган, котрий зустрівся мені сьогодні у садибі Пресвітлих. Дивний збіг.

Кінь хропнув під ним, немов скаржився на життя, але й далі мчав у бік Гардгена. Армахог ще раз озирнувся, та карета вже зникла, а гнатися за нею старегх не хотів. Важкий день. Ще й програв у цей триклятий махтас.

Попереду замиготіли вогники на вежах міста.

Коли Армахог в’їхав на вулиці Гардгена, помітив кілька сірих постатей, що сновигали поблизу. Але чи варто було дивуватися, що в цю незвичайну ніч, яка змінила такий самий день, жерці Бога Війни Ув-Дайгрейса не спали?

Мабуть, не варто.