Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ ДРУГИЙ

У кімнатці було гамірно, як на ринку стародавнього Гардгена. Щоправда, сьогодні ніхто не просив води і не верещав. Та й товстуля не задихалася.

Крім того, мовчав Данкен. Ця зміна була настільки незвичайною, що я навіть не знав, чи радіти мені. Коли такі люди мовчать, чекай чогось неприємного. А мені зараз тільки цього й бракувало, — начебто все, що відбувалося, було дуже приємним.

Журналіст сидів ліворуч від мене і дивився у мій бік. Я подумки намагався розібратися: що не так? Одягнувся надто яскраво? Здається, ні. І не та це людина, яка витріщатиметься на сусіда через незвичне вбрання.

Я оглянувся, неабияк роздратований тим поглядом, і збирався сказати щось різке та в’їдливе, коли журналіст перелякано виставив уперед руки й прошепотів:

— Мовчіть!

— Що?

— Благаю, мовчіть! — повторив він, пильно дивлячись мені в очі. Якщо Данкен прагнув, аби я відчув усю серйозність сказаного, він свого досяг. Я прикусив язика і слухав. — Мовчіть, я все поясню. Тільки-но вийдемо звідси — поясню. Але мовчіть, благаю вас!

Схоже, він зациклився, — спало на думку, але я промовчав.

— Зараз полудень, панове, — повідомив, піднімаючись із кам’яного трона, Мугід. — Є час, аби відпочити й ознайомитися з вежею, якщо забажаєте.

— Можна запитання? — це сухорлявий невеличкий чоловічок, схожий на старенького академіка (так, певно, і є).

— Слухаю, пане Чрагене, — гречно озвався оповідач.

— Чому вчора ми сприймали до пізнього вечора, а сьогодні закінчили раніше? — опонент погладив маленьку борідку, потім хустинкою дбайливо витер спітнілу — аж блищала! — лисину: у кімнатці було надто душно.

— Усе просто. Розумієте, пане Чрагене, кожна оповідь — окрема історія. Її не бажано розривати, це тільки зашкодить. — Цікаво, що він має на увазі і кому «це» може зашкодити? — Тож, іноді сеанси триватимуть півдня, іноді — добу. Все залежить від епізоду, який я оповідатиму, аби всебічно ознайомити з історією ущелини.

— Ще запитання, панове? — оповідач огледів нас.

— Ви казали про знайомство з вежею, — це підвелася Карна. — А що тут є? На що ви порадите подивитися?

— Влучне запитання, — вдоволено кивнув Мугід. — Я не рекомендуватиму нічого конкретного. Ходіть усюди, роздивляйтеся. Звичайно, крім кімнат, куди вхід відвідувачам заборонено.

— А як ми дізнаємося про це? — спитав чоловік похилого віку в діловому костюмі з короткою стрижкою. Цей пан увесь час сидів поруч із жінкою трохи молодшою від нього (певно, дружина).

— Дізнаєтеся, — загадково відповів Мугід.

— Ну що ж… — завагався чоловік.

— Не турбуйтеся, пане Валхіре, — заспокоїв старий. — Вам та пані не загрожує заблукати чи потрапити у потаємне місце, побачивши яке, відразу вмирають. Усе буде гаразд.

Пан Валхір вимушено посміхнувся. Я був вражений: спостерігати три абсолютно різні усмішки за такий короткий час! І на додаток — ще й мовчазний Данкен. Просто день чудасій!

Мугід знову огледів нас, наче вихователь малюків, вирішуючи, чи випускати на прогулянку.

Мені його погляд, щиро кажучи, не сподобався, та й не дивно: після вчорашніх слів я міг ставитися упереджено.

— Ну що ж, шановне панство, — підсумував оповідач. — Я прощаюся до вечері, обідатимемо, коли хто захоче. Приходьте до Великої зали, а служники подбають про все. Втім, — додав він за мить, — гадаю, з вечерею буде так само. Тому до завтра, панове. Можливо, з деякими з вас ми сьогодні не побачимося.

Я хотів, аби передусім це стосувалося мене — зовсім не кортіло зайвий раз зустрічатися з ним. Цілком вистачить Данкена з його божевіллям.

Той уже кліщем учепився в рукав моєї сорочки і тягнув з кімнатки. Я тільки й устиг безпорадно поглянути на Карну та вимушено посміхнутися. Здається, вона не звернула на мене особливої уваги, бо захоплено гомоніла з товстулею і паном Чрагеном. Ось іще одна усмішка. Такий собі день фальшивих усмішок! Лише Карна з усієї нашої компанії усміхалася щиро, без прихованих думок. Мабуть.

Данкен здригався усім тілом, наче загнаний кінь. Не було жодного сумніву, що він тяжко хворий. Найбільше це нагадувало лихоманку, але я ніколи як слід не знався на хворобах. Тут має бути лікар. Пізніше запитаю у… ні, не в Мугіда, у служників.

— Даруйте, але ви муси… благаю, вислухайте. А до того нічого не кажіть.

Годі, чи Данкен це взагалі?!

— Підемо, — він не відпускав рукава.

Варто було підвести брови й відкрити рота, аби запитати, куди він має намір піти, як журналіст зблід і затремтів ще дужче.

— Благаю, мовчіть!

Я заховав запитання подалі, у найтемніший закут пам’яті, й подумки поцікавився — навіщо це роблю? Відповідь була до банального проста: мені цікаво.

Ми вийшли з готелю на площадку перед парадним входом.

— У чому справа? — не витримав я, щойно ми залишилися на самоті. Могутні подуви вітру миттєво розкуйовдили волосся на голові і напнули рукави моєї сорочки. — Якого демона?..

— Мовчіть! — благально скрикнув Данкен. — Мовчіть і дайте можливість розповісти!

— Та кажіть уже!

Журналіст уп’явся у мене виряченими очима. Наступної хвилини його прорвало. Він белькотів безупину — так відстукує по клавіатурі професійна друкарка.

— Знову! Це почалося знову! Звичайно, я сам винен. Я довів вас. Знав, що роблю, але не продумав до кінця. Тепер — знову. Це почалося зранку — пам’ятаєте, я не прийшов снідати і чекав на першому поверсі. Знаєте, чому не прийшов? Не тому, що не хотів їсти чи постився. Ні! Я не міг прийти. Чуєте! Я прокинувся, зробив усі ранкові процедури, одягнувся, наблизився до дверей з наміром піти до Великої зали. Що, ви гадаєте, сталося? Я не міг рушити з місця! Так-так, я не жартую і не обмовляюся! Я не міг рушити! Але варто було розвернутися та попрямувати до ліжка — тіло почало слухатися. Спробував ще раз вийти з кімнати. (Найцікавіше, що я вже залишав її, коли відвідував туалет). Щойно наблизився до дверей, м’язи знову не підкорялися наказам розуму. І так кілька разів… Прийшов служник і запитав, чи снідатиму. Я відповів щось брутальне, але — зрозумійте мене! — я був розгублений, переляканий. Зовсім не хотілося провести залишок життя в клятій кімнатці. І тоді я пригадав нашу вчорашню розмову, коли ви сказали «сподіваюся, за сніданком не побачимося»?

Я кивнув, але це не мало значення. Данкен торохтів, наче заведений, і я почав здогадуватися, хто його «завів».

— У тому й справа! У цих словах! Вони змушували мене залишатись у кімнаті. Тепер історія повторюється знову: ви наказали говорити, і я говорю. Хочу зупинитися, але не можу. І напевне, не зможу, доки не закінчу… Щодо ранку. Коли второпав, у чому справа, я вирішив перевірити свої припущення. Варто було переконати себе, що прямую не до Великої зали, а вниз, — тіло ставало слухняним, поки я не міняв намірів. Поекспериментувавши, я спустився на перший поверх. Що було далі, відомо.

Він змовк та полегшено витер лоба. Хоча на майданчику було холодно, Данкен під час монологу неабияк спітнів.

Я повільно похитав головою і відійшов до парапету, не знаючи, що сказати. Звісно, я не вірив, що здатен керувати людьми за допомогою слів. Раніше цього ніколи не траплялося, так чому така здібність з’явилася тепер? Але й звинуватити Данкена у брехні я не міг: він не брехав, не розігрував. Він казав правду і щиро вірив у це. Але що трапилося насправді? Версію про самонавіювання я відкинув: не така Данкен людина. Але що тоді?! Я не знав. Якщо чесно, не дуже й хотів з’ясовувати: вистачало турбот окрім нововиявлених надприродних можливостей власного організму.

Журналіст несміливо кахикнув, потім обережно запитав:

— Ну що?

Я знизав плечима:

— Не знаю. Ви впевнені у тому…

Дурниці. Звичайно, він упевнений.

— Можливо, це діє лише на мене? — припустив журналіст.

Я здригнувся від пронизливого подиху вітру:

— Навряд. Навряд чи це взагалі відбувалося насправді.

Данкен зітхнув:

— Не вірите.

— Вірю. І все-таки — цього не може бути.

— Якщо бажаєте, давайте перевіримо, — запропонував він з ледь помітним тремтінням у голосі.

— На кому? — поцікавився я. — Й навіщо?

Останнє зрозуміло. Але на кому?

— Гаразд, — кивнув Данкен. Він став поруч зі мною біля парапету і перехилився, наче його нудило. Та, певно, так і було. — Гаразд. Що пропонуєте ви?

— Не знаю, — відповів я після тривалої мовчанки. — Давайте зачекаємо і подивимося.

— На що?! — вибухнув він. — На що подивимося?!

— Не знаю, — схоже, я сьогодні був абсолютно не оригінальним. — Ходімо краще до приміщення, поки не перетворилися на крижані статуї. Раптом у Мугіда немає криголамів?

Данкен обернувся, і коли наші погляди на мить зустрілися, в його очах я помітив переляк. Цікаво, що відбилося у моїх?..

Усередині було тепло та порожньо, лише луна далеких голосів блукала десь високо, аж під дахом. Треба було йти до свого номеру і зайнятися тим, задля чого я приїхав, але після розмови з журналістом працювати не хотілося. А хотілося пройтися та обміркувати те, що сталося за останні дні.

Журналіст пішов до столу надолужувати пропущене, а я почав тинятися, розглядаючи гобелени та прислухаючись до голосів нагорі. Хтось захоплено вигукував: «Погляньте, ви лише погляньте на це!», інші підхоплювали: «Яка краса!». Перший голос, схоже, належав фарбованій товстулі, інших я не впізнав. Карни, здається, серед них не було. Шкода. Вона — єдина людина, чиєї компанії я б не зміг позбутися, якби ми зустрілися. А мені потрібна самотність, аби розкласти все по поличках.

Я вештався першим поверхом та розмірковував над словами Мугіда. Що він мав на увазі? Подібні речі не говорять просто так, та й старий не схожий на людей, схильних до містифікацій. Хоча… Як правило, містифікатори і не справляють враження, ніби вони — вони. У цьому й сенс.

Якщо поведінка Мугіда турбувала мене, то розповідь Данкена викликала подив. Що ж відбувається? Хінег попереджав: я не перший, хто отримує завдання. Всі попередні його провалювали. Чому? Сюди посилали людей не з вулиці. Можливо, певним чином впливають оповіді? І Данкен — жертва такого впливу. Скажімо, у його свідомості я — неймовірно, несподівано — набув якостей Пресвітлого: можу голосом змушувати людей коритися моїм наказам. Якщо врахувати, що журналіст був схильний до зустрічі з чимось таємничим і небезпечним…

Все одно — не те!

Єдиний висновок, якого я дійшов: треба спробувати зазирнути у залаштункове життя «Вежі». Тоді зможу з’ясувати, що криється за словами Мугіда… і водночас, якщо вдасться, вирішити проблему з Данкеном. Та не слід забувати про свої безпосередні обов’язки…

Зробивши майже повне коло й оглянувши певну кількість гобеленів, я звернув увагу, що нижні краєчки одного з них вільно погойдуються, наче на протязі. Наче за ним двері.

Те, що треба — залаштункове життя «Вежі». Загобеленне.

Я обережно огледівся, аби впевнитися: нікого. Потім підняв гобелен і побачив кам’яні, щільно припасовані двері. На рівні очей було вибито знак: блискавка і навхрест — меч. Колись давно це означало попередження, хоча зараз я не міг пригадати, про що так попереджували. Я вагався мить, потім наліг плечима на двері.

Шансів на те, що вони не замкнені — жодного. Але було саме так! Я сприйняв це як знамення і прослизнув туди.

Двері відкривалися всередину, тож я не зачиняв їх. Ззовні не помітно, а туди, де я опинився, завдяки відчиненим дверям проникало трішки світла — досить, аби зорієнтуватися.

Я знаходився у просторому приміщенні з високою стелею. Намацавши кишеньковий ліхтарик, відрегулював промінь світла: зробив тоншим та довшим. Не хотілося, аби помітили.

Промінь висвітив залу, підлогу якої вкривали великі плити, а стіни та стелю витесали із каменя. У цьому не було нічого дивного, оскільки я знаходився в тій частині вежі, яка прилягала до скелі. Зі стелі звисало павутиння, а у щілинах між плитами сновигали стоноги і ще якісь дрібні тварюки. Тільки-но я увімкнув ліхтарик, вони квапливо сховалися по своїх притулках і лише обережно ворушили вусиками — це утворювало величезні химерні тіні. У дальньому кутку сполохано заметушилася миша, потім шмигонула у дірку й причаїлася.

Я придивився. Дірку, в якій сховалася хвостата, було пробито у нижній частині ще одних дверей: високих, двостулкових, що знаходилися праворуч від входу. Обережно ступаючи по вологих плитах, я попрямував туди. Тут був висічений такий же знак: перехрещені блискавиця та меч. Я наліг на двері плечем — зачинено!

Несподівано у залі стало світліше, на мене впала чиясь велетенська тінь. Я здригнувся і рвучко обернувся, розмахуючи ліхтариком, наче шаблею.

У зовнішніх дверях стояла людина. Вона нічого не робила, просто стояла, склавши руки на грудях та затуляючи майже весь прохід.

Якого демона!

— Хто ви? — запитав я, марно намагаючись надати голосу криці й впевненості. — Що ви тут робите?

Постать ворухнулася.

— Прошу вас, пане Нулкере, давайте не розігрувати сцену з дешевого фільму жахів.

Мені здалося, що з плечей упав важкий рюкзак із цеглинами. А я що уявляв? Страшенне чудовисько, яке стрибне на мене і почне їсти живцем? Це лише старий Мугід зазирнув на вогник.

Ось тільки… Ось тільки зовні навряд чи можна було помітити, що двері за гобеленом відчинені. Я відчув, що рюкзак із цеглинами повернувся на попереднє місце. Вб’є та залишить тіло тут, і ніхто ніколи не дізнається, що зі мною сталося.

— Будьте ласкаві, опустіть ліхтарик, — попросив оповідач. — Світло б’є в очі.

Я нервово кивнув і зробив, як він просив.

— Дивно, — зауважив Мугід, — усі гості захоплені колекціями давньоашедгунської порцеляни, а ви, пане Нулкере, досліджуєте порожні кімнати. Вам неприємне товариство інших?

— Мені здалося, що тут цікавіше, — відповів я, потроху відновлюючи внутрішню рівновагу.

Оповідач мугикнув, наче на це й очікував.

— І все-таки змушений просити вас вийти, — заявив він. — Це одне з приміщень, де заборонено знаходитися гостям.

— Чому? — я змайстрував простувату усмішку — кустарний вироб.

— Цього вимагають правила. До того ж, зала перебуває в аварійному стані. Ви не бажаєте, аби стеля обвалилася, коли ви намагатиметеся виламати наглухо замкнені двері?

— Не бажаю, — згодився я. — Дурниці. Потрібно кілька ящиків динаміту, аби обвалити стелю. І ми обоє це знаємо. До речі, що знаходиться за «наглухо замкненими дверима», пане Мугіде? Не розповісте?

— Вихід, — скупо відповів він. — Вихід назовні. Тунель, який веде у долину Ханху.

— Зрозуміло, — сказав я, зрушивши з місця. — Дякую.

— Нема за що.

Наблизившись до старого, я протиснувся повз нього назовні. Мугід почав замикати двері. Звідки він узяв ключа і чому раніше двері були відімкнені? Надто багато невідомого.

— Ось так, — вимовив він, ховаючи ключа у кишені хламиди. Загрозливо виблиснули у піхвах, припасованих до нарага, метальні ножі. — Сподіваюся, більше не ризикуватимете життям.

— Хоча б таблички чіпляли: «Стороннім вхід заборонено».

— Гадаєте, є сенс? — зіронізував Мугід. — Утім, я подумаю, пане Нулкере. Дякую за пораду. І прошу, пам’ятайте про мою.

— Якби я ще розумів, пане Мугіде…

— Ви розумієте, пане Нулкере, — з притиском сказав оповідач. — Але, якщо завгодно, робіть вигляд, що ні.

Він пішов, і останнє слово було за ним.

Куди ж податися тепер? Обідати не хотілося, натомість з’явилася зацікавленість історією ущелини. Щойно я доторкнувся до чогось непізнанного, зазирнув у таємницю, а поява Мугіда завадила мені досягти цього «чогось».

У «Вежі», окрім колекцій стародавньої ашедгунської порцеляни, має бути і бібліотека. Можливо, там я знайду відповіді на запитання.

Я знайшов служника, той підтвердив, що бібліотека у готелі є, та зголосився туди провести.

Бібліотека розташовувалася чотирма поверхами вище і займала дві невеличкі кімнати, де стояли книжкові стелажі аж до стелі. Тут зберігалися і сучасні видання, й старовинні сувої та фоліанти, що напрочуд непогано збереглися у круговерті століть. Пахло не старим пліснявим папером, а польовими квітками й трішки персиками. Я такого не очікував. Кілька масивних столів та зручних крісел розташовувалися біля вузьких, як і в усій вежі, віконець. На кожному столі було по лампі, тож відвідувач не ризикував зіпсувати зір, розбираючись у ієрогліфах давньоашедгунської.

Служник віддав мені ключі, побажав приємного читання та пішов. Дивно, що вони залишають відвідувачів наодинці з такими раритетами, але це їхня справа. Чия? Власників готелю… До речі, хто ці «власники»? Про них майже нічого не відомо. Ще одна таємниця «Вежі»? Чи це лише багатії, які побажали залишитися поза увагою таких, як Данкен?

Я взяв товстелезний том у палітурці з шорсткої тканини, який гордовито іменувався «Каталог». Тут було перелічено всі книги та вказувалося, де вони стоять.

Подивимося. «Бойові мистецтва давніх ашедгунців» — не те. «Політико-економічний стан Хуміндару в першій половині…» — не те. «Феномен Пресвітлих» — ось! — те, що потрібно. Я подумки подякував Хінегові за те, що він свого часу примусив мене вивчити давньоашедгунську, і вирушив на пошуки «Феномена».

Книга стояла аж під стелею, і довелося нести з протилежного кутка драбинку, лізти нагору хисткими східцями і уважно вивчати написи на потемнілих від часу корінцях.

Нарешті я знайшов «Феномен», улаштувався за столом і заглибився у читання.

«Династія Пресвітлих панувала на території переважної частини континента-острова Ільсвуура впродовж кількох століть, починаючи від сходження на престол давнього Ашедгуну Хрегана — першого з династії. Згідно з легендами, після бою у протоці Вааз-Нулг Хрегану було даровано виняткову здатність. Але перш ніж переходити до детального опису феномену, розповімо про бій у протоці Вааз-Нулг. Розуміння того, що сталося там, підніме завісу над причинами таємничого дару, яким був відзначений Хреган.

Бій відбувся 237 року від заснування Ашедгуну. Цьому передувала низка подій, котрі зіграли велику роль…»

Це можна було пропустити — я знав, що сталося. Принаймні, не менше від інших.

…Спочатку Хреган був не більше, ніж черговим правителем. Щоправда, став ним після перевороту в країні, але подібних переворотів у ті часи траплялося по кілька десятків на сторіччя. Влаштувавшись на троні, засновник династії змінив попередніх вельмож на «своїх», запровадив нові вільності. І, звісна річ, нові податки. Словом, оригінальністю похвалитися не міг. Таким і зберігся б у мемуарах сучасників, але з опальними вельможами йому не пощастило. У всіх вороги, як вороги, а у нього — прихильники Фаал-Загура. Причому не якісь затуркані богошанувальники, а верховні жерці. Тож на шляху до влади Хреган обома ногами ступив у… купу гною. А Боги у ті часи грали не останню роль у справах мирських. Пішли ображені Хреганом жерці до Фаал-Загура плакатися на його волохатих грудях. Ще й переманили на свій бік багатенько людей, які не мали ніякого відношення до Бога Болю, але мали зуб (і не один) на нового правителя.

Позбиралися вони, почали офіри приносити, молитви із завиванням читати — благати про покарання нечестивців. Фаал-Загур мав їх усіх на увазі, але у нього була своя зацікавленість у цій справі — він і втрутився.

Утворилося величезне військо, яке й посунуло на Гардген. Але — дивовижно! — руйнували вони не міста та села, а храми — передусім, храми Оаль-Зіїра й Ув-Дайгрейса.

Не зрозуміло, що змусило Фаал-Загура вдатися до таких заходів. Легенди збереглися різноманітні, в кожній — своє тлумачення. Деякі стверджують, що він посварився з Богами, бо вони умертвили його дружину — Богиню Відчаю. Злостива, кажуть, була пані: вона не уособлювала відчай, а приносила його іншим. В інших легендах йдеться про те, що, мовляв, програвся Фаал-Загур Богам у карти (чи у що вони там грають), а борг повертати не забажав і вирішив злочинним нападом розв’язати всі проблеми…

А можливо, просто природа його паскудна вилізла — все-таки, Бог Болю. Він і приносив іншим біль, поки його не зупинили біля Вааз-Нулга.

Утім, Боги зі своїм колегою-повстанцем на той час вдіяти нічого не могли, оскільки храмів у них майже не залишилося, а відповідно, і сил, аби перебувати на землі втіленими, також. Вони, певно, і на небі ледь-ледь утримувалися. Ще б трішечки… Але до «трішечки» справа не дійшла. Бо божественне — Богам, а Хреган жити хотів на землі. Тож він зібрав військо та скупав супротивника у горезвісній протоці Вааз-Нулг. Посік під корч, підпалив ворожі кораблі й узагалі дав волю своєму урядовому гніву. А заразом знищив майже всіх прихильників Фаал-Загура.

Не думаю, що він це вчинив, керуючись якимись вищими інтересами, просто так склалося, що шанувальники Бога Болю поставили себе по інший бік фортечних мурів. Однак цим вчинком Хреган врятував інших Богів, а ті, як відомо, вміли людину так обдарувати, щоб вона потім усе життя мордувалася: «Що це було — прокляття чи благословення?!»

Так вони і з Хреганом повелися. У «Феномені» цьому було відведено кілька абзаців, написаних Високим Стилем.

«Зійшовши на землю, Боги довго радилися, як бути з Рятівником» (так вони гордовито іменували Хрегана. А також — Визволителем та іншими схожими титулами). — «І було вирішено, що дадуть вони йому те, чого сам забажає. Було у Хрегана запитано, і відповів: жадаю, аби рід мій правив довічно. Тоді запитав у нього Оаль-Зіїр, як уявляє це Визволитель. І відповів…»

Коротше кажучи, Хреган зажадав, аби Боги наділили кожного його нащадка відмітиною, за якою того було б легко розпізнати. Боги пошушукалися і нашушукали: по-перше, правити рід Хрегана буде не довічно, а допоки не скінчиться час володарювання нинішніх Богів. Хреган махнув на це рукою (передусім через те, що суперечити всемогутнім не ризикував — розумною був людиною). По-друге, Боги вирішили, що відмітиною, за якою б нащадків Хрегана розпізнавали, стане певний дар, надзвичайна властивість. Вони довго обирали, що саме, але обрати так і не змогли. Кожен хотів подарувати своє, але тоді замість людей з’явилися б нові Боги, а старі були не настільки дурні, аби допустити це. Тоді пішли на компроміс: нащадки Хрегана народжуватимуться з даром від одного з Богів, але щоразу — від того, чия черга надходила дарувати.

Своєрідне вирішення проблеми! Але воно влаштовувало всіх… можливо, за винятком нащадків: ніхто з них не знав, що дістанеться йому від щедрот Божих. Можливо, здатність проходити крізь стіни, можливо — запалювати поглядом усе навкруги. І її треба було не просто відшукати (а без цього спадкоємець мав не більше прав на престол, ніж перший-ліпший жебрак у країні), а ще й призвичаїтися до неї.

(Ще цікава подробиця: Боги здогадувалися, що у новоутвореній династії чоловіки можуть зачати й більше ніж одного спадкоємця. А якщо кожному давати Божественну властивість, не встигнеш носа втерти, як у світі запанує безлад. Війна претендентів за трон могла скінчитися сумно. Тому вирішили, що лише перший законний син або донька отримуватимуть дар. У разі передчасної смерті дар переходитиме до другого сина або найближчого родича. Звісно, приймаючи таке рішення, Боги брали на себе непомірні клопоти, але обіцянка — не цяцянка…)

А титул «Пресвітлий» виник пізніше, певно, за асоціацією. Фаал-Загур вважався Богом темряви, його суперники — відповідно — Богами світла. Далі зрозуміло і трирічній дитині.

Я перегорнув сторінки, присвячені історії виникнення династії та її правління, дивуючись, що залишилося нині від стародавнього Ашедгуну. Занепад розпочався ще до Талігхіла, але лише за його правління проявився повною мірою. Наприклад, сам принц не вірив у Богів, і навіть коли зійшов на престол, не позбувся цього, всупереч жерцям, які не шкодували зусиль, аби наставити правителя на шлях істиний. Всі вхопили шилом патоки, а Талігхіл підчепив цим таки шилом власні хибні погляди — та й залишив їх при собі. Він відкрито визнавав, що бачить сни, але називав їх не пророчими, а лише снами-«передбаченнями» або ще якось. Наче це щось змінювало! За інших часів (років сто по тому) його могли б скинути, якби правитель і далі відмовлявся від дару Богів — на ньому ж трималася вся система наслідування влади. Але обставини склалися так, що на той момент правити країною не було кому. А після Кріни позиції Пресвітлого у народі настільки зміцніли, що його не можна було скинути черговим палацовим переворотом.

Загалом, занепад віри в Богів найяскравіше виявився за часів Талігхіла. І «відгукнулося» відповідно: вже онука Талігхіла скинули з трону, оскільки він (онук) не володів даром. Та й звідки було взятися дарові — Боги перестали володарювати й династія Хрегана перервалася.

Щоправда, іноді надприродні властивості проявляються й досі, — як у випадку з Мугідом.

А стародавній Ашедгун розпався, його поглинув Хуміндар, що якраз зводився на ноги. Поглинути поглинув, але проковтнути не спромігся, бо опинився під сильним впливом старшої та сильнішої культури Ашедгуну. Дві держави стали однією, з політичним центром у Хуміндарі та культурним в Ашедгуні. Ось такі штукенції викидає час…

Я впорався з історичним розділом і добрався до опису «феноменів», тобто надвластивостей Пресвітлих, коли мене відволікли.

— Корисне заняття, парубче.

Поруч стояв пан Чраген. Не знаю, як він нечутно підкрався, але мені це не подобається.

Пан Чраген зазирнув через моє плече у книгу і посміхнувся:

— Тільки подумати! Ви вирішили дізнатися докладніше про предмет, якому присвячені оповіді! Знаєте, дивлячись на вас, не скажеш, що ви здатні на це.

— Як бачите.

«Академік» витяг хустинку і витер лисину. Потім недовірливо похитав головою й сховав хустинку:

— Як можна іноді помилятися в людині! Дивився на вас та думав… Знаєте, що?

Я чесно відповів «ні», здогадуючись: це необов’язково.

— Думав, що ви звичайний вітрогон, котрий приїхав до «Вежі» тому, що це модно. Аби потім у розмові зазначати між іншим: «Ото сприймав Мугідові оповіді в ущелині Кріни… Як, невже ви там не були?»

— Даруйте, що розчарував, — буркнув я, зачеплений його словами. Звичайно, таке враження я і мав намір справляти, однак…

— Ні-ні, — замахав руками «академік». — Ви даруйте, що я так погано думав. Піддався, знаєте, першому враженню. А воно, виявляється, буває помилковим.

Я запевнив, що не ображаюся, ми потисли руки і зробили висновок: не вір очам своїм. Тобто, не вір очам пана Чрагена.

Потім він зазначив, що вже час обідати і що знання — це чудово, але без відповідної фізичної підтримки організм може вийти з ладу… Коротше, я поспіхом погодився з усім сказаним і несказаним. Повернув книгу на місце й пішов з «академіком» обідати. Це було простіше, ніж відмовитися та вислуховувати повчальні теревені.

Після обіду (який за часом швидше нагадував вечерю) мені вдалося втекти від пана Чрагена до своєї кімнати. Нагадавши собі, що потрібно колись і працювати, я приготував диктофона, папір, письмовий комплект — і працював увесь вечір. До бібліотеки вирішив сьогодні не повертатися, бо підозрював: «академік» може чатувати на мене.

Запрацювався, вечеряти спустився пізно, і не зустрівшись ні з ким, повернувся й ліг спати. Зізнатися, я вже забув про дивацтво Данкена, про Мугіда — навіть про Карну. Думав лише про те, як вибратися звідси неушкодженим та передати результати роботи.

І ще — про те, на що витрачатиму гроші, коли отримаю їх.