Правила гри. Частина перша

У двері постукали:

— Вставайте, пане.

— Встаю! — гукнув я. І перевернувся на інший бік, аби рипіння ліжка підтвердило сказане.

Тиша.

Ну, ще трішечки…

— Вставайте, пане.

— Та встаю, встаю! — що це таке, зрештою?! поспати не дають. Ми в готелі чи в казармі?

Я буквально шкірою відчув, що по той бік дверей чекає служник. Прислухається, мабуть, негідник.

(А я теж молодець! Війна, а він у ліжку ніжиться!..)

Стоп! Яка війна? Немає ніякої війни. Це в стародавньому Ашедгуні зараз вій… Тьху ти, яке «зараз»? «Вітаю, пане Нулкере, схоже, ви почали втрачати глузд. Роздвоєння особистості і таке інше. Гроші за непрожиті дні буде сплачено вашим найближчим родичам. Немає таких? Тоді далеким — нам усе одно».

Я сів і протер очі.

Чого тільки спросоння не наверзеться!

— Вставайте, пане.

— Встав! — прогарчав я. — Зараз вийду вмиватися — пересвідчитеся!

Мовчання.

Вдягнувся та пішов умиватися. Служник шанобливо вклонився та повідомив, що «на нас» чекають у Великій залі. «На нас» — це на мене. Я обіцяв неодмінно бути (що, сніданок мені пропускати чи як?) і пішов умиватися.

На трапезу сьогодні з’явились усі сприймаючі, що вже викликало певні підозри (або, якщо хочете, надію). На чільному місці, як і в старі добрі часи, сидів Мугід, увесь сповнений гідності — достеменно давній ашедгунський правитель у часи своєї могутності. Також тут були: журналіст (один екземпляр; побачивши мене, прибрав демонстративно-байдужий вигляд і з подвійним пожвавленням заходився розглядати глечик із вином), «академік» (один, сухенький і мовчазний; здається, йому єдиному тут добре та безтурботно — людина відпочиває), «генерал у відставці» (півтора, якщо брати до уваги габарити; зібраний, трохи напружений, кинув на мене погляд та залишив у спокої — «молодь…»), подружжя Валхірів (дві штуки, він — змарнілий і блідий, погляд спрямовано на салатницю; вона — така ж бліда, але заспокоєна, час від часу поглядає на чоловіка), юнак в окулярах (половина: ще не очуняв від снодійного Мугіда й постійно куняє; думає, що цього не помічають, — та й справді, кожен надто захоплений собою), Карна (чарівна, як завжди). І я — роблю вигляд, що спізнився з поважних причин (так і є — спав).

Я привітався з усіма, всівся за стіл та запитально подивився на Мугіда. Схоже, чекали тільки на мене й лише тому не починали снідати. То от він я!

Мугід підвівся:

— Панове! Дехто з вас останнім часом почувався недужим. Прошу поставитися до цього серйозно і не ризикувати без нагальної потреби. Краще пропустити сеанс або попросити, як це зробила вчора пані Карна, аби його відмінили. Будь ласка, пам’ятайте, що здоров’я дорожче над усе.

Тепер стосовно вимушеної, якщо так можна висловитись, ізоляції готелю від зовнішнього світу. На жаль, рятівники досі не з’явилися, хоча я неодноразово зв’язувався з ними. Така недбалість, звичайно, не залишиться безкарною. Від себе можу запевнити: причин для хвилювання немає. В «Останній вежі» досить продуктів, тож голодна смерть нам не загрожує. Можете в цьому пересвідчитися, поглянувши на стіл.

Отже, панове, ще раз прошу вибачення за прикрі непорозуміння і — смачного!

Він сів — не вистачало тільки оплесків. Ми почали снідати.

…Коли спускалися, Карна поглянула на мене і опустила повіки. Я відповів так само: вже знаю. Здається, ніхто нічого не помітив.

ОПОВІДЬ ДЕВ’ЯТА

Навіть не помітила, коли настав полудень. Час іти до палацу.

Тесса ліниво позіхнула, потягнулася та підвелася з ліжка. Вчора вона просиділа допізна, розмірковуючи про авантюру, яку запланувала разом із Братами — тому сьогодні спала майже до обіду. Внутрішній механізм, на зразок арбалетного спускового гачка, спрацював безвідмовно — як, зрештою, завжди; Тесса прокинулась саме тоді, коли хотіла. Ще встигне перекусити та перевдягнутися. Хоча — що їй, войовниці, одягатися? — Тесса не схожа на тих чепуркуватих красунь, у яких шовки та сережки випирають навсебіч. Та й для кого їй одягатись — якщо Тогіна немає поруч.

Вона зиркнула в уламок люстерка: дещо розкучлана, але все ж дуже приваблива. І вкрай небезпечна — та про це знали лише деякі, помічаючи у войовниці тільки красу.

Тесса пригладила своє коротке волосся й надягла обруч, який подарував їй два роки тому Тогін. Потім пристебнула до пояса піхви з вигнутим клинком, штовхнула двері й пішла до загальної зали — чи на пізній сніданок, чи на ранній обід.

Кен сидів на тому ж місці, що й учора. Він підняв велику сивочолу голову і пильно подивився на сестру.

— Доброго ранку. Йдеш?

— Ні, — якомога недбаліше відповіла войовниця. — Спочатку перехоплю щось. Куди поспішати? Хай трохи помордуються, очікуючи.

Кен ледь посміхнувся самими куточками вуст:

— Я теж мордуюсь, очікуючи.

Тесса поклала свою тонку руку на його кулаки, міцні, немов вилиті з металу.

— Так треба, Кене. Повір, вони погодяться. Не можуть не погодитися. У них немає виходу.

— Твоя правда. Але у нас теж немає виходу. Якщо вони дізнаються про це…

— Не дізнаються, — відрізала Тесса. — Їм не до того, аби винюхувати. У них — «справи державного значення».

— Повір, вона в цьому тямить, — зауважив Укрін, який щойно підійшов. — Йдеш, Тессо?

— Спочатку поїм — із вашого дозволу! — буркнула вона. — Та й без нього.

Укрін виставив уперед кухоль, захищаючись:

— Навіщо так суворо? Я тільки запитав. Мені теж не байдужі долі наших Братів.

Войовниця зігнорувала його слова, відвернулася та вигукнула.

— М’яса, млинців, вина!

— Не певен, чи буде тобі цікаво, Тессо, але, — Укрін відсьорбнув з кухля, — кажуть, у бік Кріни рушили вози з провіантом. Тобі це про щось говорить?

— Про це — ввечері! — різко відповіла войовниця. — Коли я повернуся.

— І якщо вони погодяться, — додав Укрін. — Хвилюєшся.

— Коли вони погодяться, — виправила його Тесса. — Вони погодяться.

Поснідавши (чи таки пообідавши?), войовниця повернулася до кімнати. Знову поглянула у люстерко й уперше дозволила собі замислитися: що буде, якщо план зірветься.

Ні, неможливо. У крайньому разі, поговорю з Армахогом.

Тесса у відчаї закусила губу. Навряд чи старегх захоче допомогти їй, усе-таки тоді вона пішла. Він не звинувачував, казав, що все розуміє; він і вчора кинувся її обіймати, — але… Але. Він не знає, що вона пішла в Братство у пошуках свободи, а знайшла там кохання. Армахог ймовірніше за все захоче відновити стосунки, які були колись між ними. А відновлювати нема чого.

А якщо іншого шляху не існує? Заради порятунку Тогіна ти зробиш це?

(І зізнайся — він подобався тобі тоді й не втратив привабливості досі).

Що робитимемо?

Тесса дістала гребінець і серйозно зайнялася зачіскою. Вона мусить виглядати гідно, аби у правителя та його оточення склалося добре враження про Братство… чи не так?…

Біля палацової брами на неї чекали. Охоронці пропустили Тессу, й один, довготелесий та засмаглий, сказав, що проведе гостю до старегха.

— Чому до нього?

— Наказано.

Наказано — то й наказано. Швидше за все, правитель переклав тягар подальших перемовин на плечі старегха, що не дивно, коли взяти до уваги давнє знайомство Армахога з Тессою. Пресвітлому зараз не до Вільних Клинків — цю проблему в силі вирішити й інші.

А може, правитель просто звелів переказати, що вони не потребують наших послуг. Навіть бачити мене не захотів. Навіщо? Старегх сам владнає це дрібне непорозуміння.

Кабінет Армахога виглядав не дуже розкішно — Тесса підсвідомо очікувала більшого: все-таки старегх Ашедгуну. Але, напевне, швидше Пресвітлий жебракуватиме, ніж Армахог — житиме заможніше, ніж потрібно (на його думку).

Звичайно, були тут і різнокольорові гобелени, і зброя, розвішана по стінах і розміщена на стояках, були вази, і композиції з сухих квітів, були меблі, дуже зручні І досить дорогі, — але без цього неможливо: становище зобов’язує. Однак ніяких, крім необхідних для створення образу «солідного та могутнього» військового начальника речей, у кабінеті не знайти. Армахог залишався Армахогом, і роки мало змінили його звички та ставлення до життя — тепер Тесса це розуміла.

Вона зайшла до кабінету й зупинилася біля дверей, а старегх уже підвівся з-за письмового столу:

— Проходь, сідай.

— Дякую, — недбало відповіла войовниця. Перед столом вона помітила крісло, велике та зручне, — сіла й закинула ногу на ногу. Сьогодні Тесса одягла досить коротку спідницю, і тепер Армахог міг бачити майже всю войовницю. Це навряд чи було чесно з її боку, але Тесса нагадала собі, що від успіху справи залежить доля Тогіна. Це трохи допомогло.

Старегх замислено покрутив довгий рудий вус, насупився:

— Скажи, ти дійсно хочеш взяти участь у цій війні?

Він завжди вмів формулювати запитання.

— Чому ні? Зрештою, це моє ремесло. Між іншим, твоє також.

— Тессо, я зараз розмовляю з тобою не як старегх Ашедгуну, а як твій давній… друг, — він запнувся на одну-єдину мить і розсердився на себе за це. — Зрозумій, тут не той випадок, коли… Скажи, невже всі найманці вирішили одночасно вступити на службу до Пресвітлого?! Я…

— Не найманці, — холодно кинула Тесса. — Не найманці, а Вільні Клинки. Або Брати, якщо тобі так більше до вподоби. Але — не найманці.

Він уважно подивився на неї, потім опустив очі:

— Вибач. І все-таки — в чому справа?

— Чому б тобі просто не сказати, що Пресвітлий не бажає мати з нами нічого спільного, і ми запропонуємо свої послуги Хуміндару. Гадаю, там до нас ставитимуться привітніше.

Армахог скривився:

— Зачекай, не поспішай. Талігхіл хоче мати з вами справу.

— А чого хоче старегх? — примружилася вона.

— Ти знаєш. Ти знаєш моє ставлення до твоїх… кхм… професіоналів. Воно не змінилося.

— Давай ближче до справи. Цими днями ти, напевне, зайнятий, тож не хочу тебе відволікати.

— Гаразд, — Армахог опустив голову. — Ваші умови?

Вона виголосила те, про що зазделегідь домовилася з Согом, Уріном та Кеном: сума, яку мав отримати кожен з Братів, провіант, зброя…

Армахог заперечив, і вони деякий час обговорювали умови, хоча кожен знав: угоду буде укладено. Тільки войовниця не сказала про найважливіше, про головну причину свого візиту.

Він може не погодитися. Коли б це був Пресвітлий — інша справа. Але… навряд чи я побачу правителя найближчим часом, — а остаточні умови будуть узгоджені й прийняті сьогодні: часу майже не залишилося.

— Ще одне, — сказала вона недбало. — Півроку тому кілька наших Братів було заслано на копальні. Зазначу, зовсім безпідставно. Ми хочемо, аби їх було звільнено.

— А якщо я скажу, що це неможливо? — запитав Армахог. — Ти звернешся до Хуміндара? Боюсь, вони не зможуть задовольнити цю вимогу.

— Гадаєш? Якщо влада в країні опиниться в руках братів Хпірнів — то чому ні?

— Не знаю, Тессо. Все, що ти досі вимагала, я міг пообіцяти, цього — не можу. Треба переговорити з правителем.

— Я зачекаю.

— Даруй, тобі доведеться чекати в коридорі.

Ти змінився, старий учителю.

(і коханцю)

Тільки я цього не помітила спочатку. Став жорстокішим, вмієш примусити замовкнути власні почуття. Браво!

— У коридорі — так у коридорі.

Вони вийшли з кабінету, й Армахог покликав охоронця — того, довготелесого й засмаглого.

— Зачекай тут із пані. Я незабаром повернуся.

Довготелесий відійшов до вікна та став до нього боком: щоб і Тессу з поля зору не випускати, і не занадто на неї витріщатися. Хоча, як помітила войовниця, у скляному відображенні її видно досить чітко, з усіма принадами, які так подобаються чоловікам — тому охоронець і витріщався у віконну шибу. Тесса посміхнулася й відійшла в тінь, присівши на лаву біля стіни. Засмаглий ображено посопів і відвернувся.

Так, Армахог сильно змінився. Посада старегха позначилася на характері, він став жорсткішим, непохитнішим. Особливо — до власних почуттів.

Вона зупинила себе. Які почуття?! Ти собі лестиш, жінко. У нього напевне є сім’я, діти — не вік же за тобою скніти. Чи — ревнуєш? Злишся, що не падає до ніг, не освідчується в коханні, як було раніше, взагалі не згадує про минуле? Тільки й усього, що обійняв учора… а серденько у тебе затьохкало, га?

Але Тогін…

— Пані Тессу запрошують до зали нарад, — підійшов і повідомив служник. Довготелесий охоронець стояв поруч, готовий провести.

Схоже, Пресвітлий вирішив особисто говорити зі мною. Не так вже й погано.

До зали нарад було недалеко, вони швидко опинилися перед дверима. Вартові зиркнули на прибулих, але довготелесий сказав, що це «пані Тесса», — їх пропустили.

Майже всі у залі були знайомі войовниці, нових облич не додалося, навіть навпаки — не було Харліна. Мабуть, віддавав чергові розпорядження.

— Отже, — сказав Пресвітлий, підводячись і вітаючи Тессу, — отже, пані Тессо, ви бажаєте, щоб ми, крім решти вимог, визволили Братів, засланих на копальні? Але — погодьтеся — там перебуває багато Вільних Клинків, і всіх відпустити я не в змозі. Просто не маю права. Та й, зрештою, не хочу, бо більшість із них — убивці та злодії, які скоїли важкі злочини й були піймані на гарячому. На копальні просто так не потрапляють. Я згоден розглянути прохання, але, — Талігхіл підвів до стелі вказівний палець, — більше сорока-п’тидесяти каторжників не відпустимо. При цьому їм буде висунуто обов’язкову умову — брати участь у війні. Безкоштовно, ясна річ. Рішення остаточне, обговоренню не підлягає. У разі згоди реєстр слід подати сьогодні ввечері.

Талігхіл скінчив говорити й уважно подивився на войовницю. Та незворушно кивнула:

— Гаразд. Решта умов залишається без змін?

— Так.

— Сьогодні я прийду з реєстром, мій правителе, — Тесса вклонилася й вийшла.

У залі запанувала тиша. Нарешті Лангіл, насупившись, вимовив:

— Ризиковано це. Дуже ризиковано.

— Так, — відповів правитель. — А хіба ми не вирішили, що іншого виходу немає? Інакше вони не погодяться — це зрозуміло.

— До того ж, панове, врахуйте ще й наступне, — зазначив Тієліг. — Так ви збільшуєте гарнізон веж одразу на «сорок-п’ятдесят чоловік». Професіоналів, коли послуговуватися словами пані Тесси. Крім того, невідомо, скількох із них візьме до себе Ув-Дайгрейс, тож ми мало що втрачаємо.

Так, — подумав Талігхіл. — Без сумніву, Ув-Дайгрейс візьме до себе їх усіх. Якщо комусь доведеться вмирати в ущелині, то не тільки моїм бійцям.

— Отже, панове, продовжимо нараду.

(зміщення проноситься наче стріла, лише мерехтить її яскраве пір’я)

Коли надвечір зробили перерву, Талігхіл, відвівши вбік Тієліга, запитав:

— Що це за історія з Вільними Клинками? Чому так багато їх опинилося на копальнях? Начебто, ніяких спроб здійснити державний заколот не пригадую.

Верховний жрець Бога Війни знизав плечима:

— Давня історія. Ви, мабуть, якраз відпочивали у горах, тому нічого не знаєте. Суть така: півтора роки тому якийсь Вільний Клинок — серед них усілякі трапляються — вирішив трохи заробити. (Я хоч і жрець Ув-Дайгрейса, мушу визнати, що у Братстві дуже багато людей керуються одним бажанням: отримати гроші й витратити їх, причому друге роблять швидше, ніж перше, тому грошей майже ніколи не мають). Цей Вільний Клинок викрав у когось із північних вельмож сина. Брат заздалегідь улаштувався до вельможі охоронцем, вивчив оточення та умови — потім здійснив викрадення. Батько, звичайно, поставив усіх на вуха, висік батогами та вдосталь позанурював у Ханх, — (тут правитель, як здалося жерцеві, трохи зніяковів), — але оскільки це не допомогло, оголосив про нагороду тому, хто розшукає хлопчика.

— Зрозуміло, — вставив Талігхіл. — Тоді колишній охоронець знайшов пропажу.

Тієліг похитав головою:

— Колишній охоронець вичікував. Тільки коли вельможа втретє підвищив суму нагороди, Вільний Клинок з’явився разом із сином до батька. Братові не поталанило — хлопчик упізнав його (даремно він влаштовувався охоронцем). Вельможа, звичайно, грошей «підприємцеві» не дав, а наказав висікти та відпустити на всі чотири сторони. Дурний був, за що і поплатився. Вільний Клинок, на відміну від нього, був розумним. Він витримав приниження, потім відшукав Братів і переказав офіційну частину історії: мовляв, знайшов людині сина, ризикуючи життям, — а той узяв та й повірив нісенітницям хлопчиська — грошей не дав, зневажив. Загалом, палав Клинок жагою справедливої помсти, заразом обіцяв тим, хто допоможе, поділитися викупом, котрий збирався забрати у вельможі разом із компенсацією за збитки, моральні й фізичні.

— І що? Йому повірили?

— Як не повірити?! Та й вабила месників обіцяна винагорода. Тож «ображений» Брат зібрав компанію з п’ятнадцяти — двадцяти чоловік і подався вершити суд. Дорогою до них приєдналося ще чоловік тридцять. Вони в’їхали у замок вельможі, взд… провчили його та спорожнили скарбницю. Дещо віддали на пожертву храмові Ув-Дайгрейса, а більшу частину зібралися пропити та проїсти. Вельможа тим часом отямився й не на жарт розлютився. Він попросив допомоги у свого сусіда (кузена за сумісництвом), об’єднавши свої зусилля та армії, вони розшукали Братів, але більшості вдалося втекти. Однак заводіяку спіймали й відвезли до замку потерпілого як заручника.

Талігхіл здивовано підніс брову:

— Отак запросто? А чому вони не звернулися до держави, хоча б до того ж Армахога? За самоправність їх ніхто б по голівці не погладив. Та й навіщо було брати в заручники Клинка-злочинця? Віддали б суддям…

— Справа в тому, що майже всі гроші, викрадені із замку, Брати встигли витратити. Вельможа вирішив зробити те, що практикував його заручник: вимагати викупу. А Вільні Клинки, не розібравшись, у чому справа, порадились і вирішили гарненько провчити «зухвалого вимагача». Утворилася чимала компанія з тих, хто був тоді без роботи; вони рушили до замку вельможі «сплачувати викуп». Влаштували облогу за всіма правилами, стали табором і, чинячи свавілля в навколишніх поселеннях, чекали падіння замку. Кузен-сусід «вимагача» нарешті відіслав до столиці гінця з вимогами терміново покласти край неподобству. Руалнір відрядив до замку Армахога з військом, і той швидко навів лад. Братів, що тримали облогу, заарештували й відіслали на копальні. Заводіяку теж.

— Дивно, — правитель насупився. — І що, Брати погодилися з вироком суду? Не чинили опору?

— Чинили, — відповів Тієліг. — Тому, власне, їх і відправили на копальні — «за опір військам правителя». Щоб решта Клинків не намагалася бунтувати й «визволяти Братів», на майданах усіх більш-менш великих міст виголосили наказ, де докладно описувалася суть конфлікту.

— І за весь час ніхто не намагався влаштувати втечу «товаришам»?

— Намагалися — не вдалося. Тому впевнений: у списку, який принесе пані Тесса, будуть імена тих, хто тримав облогу замку. А «злодії та вбивці, які скоїли тяжкі злочини і схоплені на гарячому» — так ви казали? — залишаться, де їм і належить.

— А заводіяка?

— Боюсь, його ім’я також буде в реєстрі. Саме йому намагалися влаштувати втечу. На волі у цього Клинка є брат — не з Братства, а рідний. Гадаю, зараз ця людина знаходиться в Гардгені.

— Як звали заводіяку?

— Мабор.

— Дозволю собі втрутитися, Пресвітлий, — сказав Армахог, який щойно підійшов і чув останню частину розмови. — Пригадується, цей Мабор іще мав прізвисько.

— Яке?

— Скажений. Мабор Скажений.

Тільки скажених мені не вистачає! — з прикрістю подумав Талігхіл.

— Пане правителю! До вас — пані Тесса, — повідомив охоронець біля входу.

— Впустіть.

Тесса стрімко ввійшла і протягнула Пресвітлому реєстр.

— Сорок сім чоловік, — констатував Талігхіл, пробігши його очима.

— Так, — твердо промовила войовниця, дивлячись у вічі Пресвітлому. — Жоден з них не повинен залишитися на копальнях.

— Жоден? — іронічно перепитав правитель.

— Жоден, — підтвердила Тесса. — Це наша остання умова.

— Гаразд. Завтра з’явитеся зранку, разом із тими, хто керуватиме вашими… гм… солдатами. До побачення.

— До зустрічі, мій правителю, — вона вклонилася.

Талігхіл провів войовницю поглядом, потім подивився на реєстр.

«25. Мабор на прізвисько Скажений».

(шалена карусель збиває з ніг — чи з пантелику? зміщення)

— Тессо, на вас… на тебе чекає якийсь чоловік.

Войовниця здивовано подивилася на юного Кейоса:

— Що за один?

Вона страшенно втомилася сьогодні — від лайки, яку влаштували Клинки, коли вирішували, кому дарувати волю, а хто — догниватиме на копальнях; від нервів і дурних побоювань. Утомилася. А тут ще хтось прийшов.

— Не знаю, — розвів руками Кейос. — Сказав, що шукає пані Тессу. Я відповів, мовляв, немає такої і взагалі не знаю, про кого він, а він дав монетку й наказав негайно провести до вас. Казав, начебто у нього важливі новини про Тогіна.

Незнайомець сидів за столиком і байдуже поглядав навсебіч: високий, сухорлявий, з темною шкірою, властивою для мешканців далекого півдня. Він що, з Хуміндару?

Войовниця присіла поруч:

— Ти шукав Тессу?

— Я.

— Слухаю, — вона краєм ока помітила, що зі свого постійного місця підводиться та рушає Кен, іде із загрозою: «коли хтось скривдить її, матиме справу зі мною».

— Я — Джулах. Мене послали по тебе. Мій пан не може особисто прибути до Гардгена, тому наказав передати: якщо тебе цікавить інформація, що стосується Тогіна, рушай зі мною.

— Куди?

— Неподалік від столиці є селище Гілхадва, там він чекає.

Тесса запевнила, що буде за мить готова вирушити, й покликала Кена, аби той склав їй компанію. Незнайомець не заперечував.

Як він і сказав, до Гілхадви було недалеко. До півночі вони дісталися селища. В’їхали. Брехали собаки, ліниво та сонно; прокукурікав здуру півень. Темні будиночки байдуже дивилися поперед себе й на пізніх перехожих уваги не звертали. Тільки один, двоповерховий і галасливий, у кількох вікнах зберігав світло. Провідник спішився, взяв коня за повід і рушив туди.

Минули парканчик і опинилися біля службових прибудов. Неподалік стайні Тесса побачила пишну карету, поруч сидів на варті служник. Він поглянув на Джулаха, привітно махнув рукою і вказав на вікна другого поверху:

— Чекає.

Вони зайшли до будинку, піднялися на другий поверх. Провідник зупинився біля подряпаних дверей і постукав.

— Що? — невдоволено запитав рипучий голос.

— Привів, пане, — відповів Джулах.

— Заходьте.

У кімнаті було тісно від речей і величезної скрині. На перекособоченому ліжку сидів високий сивобородий старий і потирав руки так, наче йому ломило кістки. На дощ, — відсторонено подумала Тесса.

— Відрекомендуй мене гостям, — наказав старий Джулахові.

— Пан Раф-аль-Мон, — повідомив той офіційним тоном, від якого Тесса мимоволі скривилася. — Пані Тесса, пан…

— Кен, — сказав Вільний Клинок. — Добривечір.

— Швидше, доброї ночі, — зауважив Раф-аль-Мон. — Джулаху, подай гостям стільці.

Сухорлявий служник виконав наказ і завмер біля дверей мовчазною статуєю.

— Тож, — почала Тесса, — ви знаєте щось про Тогіна.

Старець пригладив скуйовджену бороду.

— Без жодного сумніву. І не лише про нього, — додав він рипучим голосом. — Але, бачите, я купець, і тому покликав вас сюди, керований не тільки альтруїстичними почуттями.

— Якщо ви збиралися продати відомості, вам треба було їхати до столиці, а не тягнути нас сюди, — відрубала Тесса.

— На жаль, я не можу з’являтись у Гардгені з причин, які не залежать від мене, а повідомити вас було необхідно.

— За гроші, — криво посміхнулася Тесса.

— Даруйте, я купець, а не оповісник, — розвів руками старий. — Упевнений, коли ви вислухаєте мене, погодитеся, що мої відомості коштували і грошей, і цієї невеличкої подорожі.

Кен хмикнув:

— «Невеличкої»!

— У нас немає з собою грошей, — утрутилася Тесса. — На жаль.

Старий махнув рукою:

— Нічого. Певен, ви заплатите мені (у тому разі, звичайно, якщо угоду буде укладено). Джулах поїде разом з вами і забере гроші — я йому довіряю.

— То ви розповісте нам про Тогіна зараз? — перепитала войовниця.

— Саме так.

Він витримав паузу, поплямкав невидимими за бородою губами:

— Справа ця стосується не тільки — й не стільки — пана Тогіна, про його прикре місцезнаходження ми змовчимо, а передусім — вас. Ви, панове, сьогодні домовилися, що вирушите на власну смерть і відрядите туди ще — скількох? сорок сім? чоловік. Завтра ви підпишете угоду. То вас цікавить детальніша інформація про те, що ви збираєтеся робити? Чи, якщо завгодно, що з вами збираються зробити.

— Я заплачу, — хрипло сказала Тесса. — Продовжуйте.

— Продовжую, — Раф-аль-Мон знову потер руки. — Отже, завтра ви укладете угоду і відправитесь до ущелини Кріни. Вам відомо щось про тамтешні вежі?

— Відомо, — підтвердив Кен.

— Тоді не буду втомлювати вас довгими тактично-стратегічними характеристиками веж. Ду-уже гарні вежі для захисту Ашедгуну від будь-яких атак з півдня. Зараз звідти насувається військо хумінів, яке значно чисельніше за те, що має сьогодні в розпорядженні старегх. Для збору армії потрібен час. Як його виграти? Дуже просто — затримати братів Хпирнів в ущелині. Тому й треба відправити у вежі загін Вільних Клинків і згубити там; досить зручно, бо на закінчення війни найманцям не доведеться платити.

— Чи не можна конкретніше? — похмуро запитав Кен.

— Конкретніше?.. Можна й конкретніше.

— Будьте ласкаві, — сухо сказала Тесса. І додала: — Спробуйте переконати нас, що все, сказане вами, правда. Інакше…

— Не сумнівайтеся, — відмахнувся старий. — Ви впевнитеся в цьому — так чи інакше. Якщо не сьогодні ввечері, то через тиждень-другий — точно. Але тоді буде запізно.

Войовниця промовчала.

— Тож слухайте…

(зміщення — лампа на допиті в слідчого: відповідай!)

У загальній залі пусто і темно. Тесса стомлено присіла на табурет: Боги, як я стомилася!

— Ти таки віриш, — сказав Кен.

— Так, вірю.

— А я — ні.

Хочеться їсти. І спати. Спати — більше. Завтра вранці треба йти до палацу, а я… Чи треба? Якщо те, про що розповів старий, правда…

— Розумію, Кене. Щось придумаємо.

— То завтра ти не відмовишся від пропозиції Пресвітлого?

Вона сумно всміхнулася, сподіваючись, що в темряві він не побачить.

— Чи я можу відмовитися? Сог з’їсть мене без гірчиці. Звичайно, не відмовлюся.

— Але… ти ж віриш.

— Упевнена, щось придумаємо. Сходи, скажи, щоб принесли поїсти — інакше я не доживу до ранку.

Брат пішов.

Армахог нездатен… На таке — нездатен.

(Але він намагався тебе відмовити, так?)

Так. Але…

Але.

Войовниця похитала головою.

Хотілося вити. І їсти.

Вона поїла й пішла до себе.