Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Я не стримався і позіхнув: дуже хотілося спати. Ще кілька таких сеансів, і я перетворюся на сомнамбулу.

— Котра година, пане Мугід?

Це, звичайно ж, Данкен. Цікаво людині, що з ним вдієш?

— Уже далеко за північ, — незворушно повідомив старий. — Ті, хто хоче поїсти, можуть вирушити до Великої зали, а хто віддає перевагу сну…

— У ліжка, — закінчив я.

— Правильно, пане Нулкер, у ліжка, — згодився оповідач. — А вас я попрошу залишитися — не бійтеся, ненадовго. На добраніч, панове. Завтра розпочнемо сеанс пізніше, щоб дати вам можливість виспатися та відновити сили.

Утримавшись від коментарів, «пани» залишили кімнатку і мене — на поталу старому. Втім, зараз це мене мало турбувало; млявість, мов важка ковдра, охопила тіло, притуплюючи емоції та почуття — навіть сприйняття того, що відбувалося, сповільнилося. Можливо, цього і прагнув пан Мугід?

— Не зволікайте! — попросив я, знову позіхаючи. — Кажіть та відпускайте мене до всіх демонів, інакше виноситимете на руках.

— Так, звичайно, — кивнув старий. — Пробачте, що затримую, але… Пане Нулкер, я розумію, що запитання видасться дивним, а якщо мої підозри мають реальні підстави, ви все одно не скажете правди, проте… Позавчора ви потрапили до моїх апартаментів.

Я кивнув — не для того, щоб підтримати розмову, а винятково заради збадьор… зібадр… збадрюван… — словом, щоб не заснути.

— Зізнаюся, у тому, що сталося опісля, є і моя провина. Я був трохи засмучений розмовою з так званими рятівниками, і занадто пізно здогадався, що вас треба було вивести… на нормальні яруси вежі.

Тепер це так називається?

— Але я надто пізно… Здається, я повторююся? Вибачте. Тож вам якось вдалося знайти вихід…

Я знову кивнув — зосереджено й уважно… наскільки був здатен. Старий і жартувати може. Чудасія та й годі!

— І не лише ваша присутність, — додав Мугід. — Деякий час по тому, як ми розійшлися, я опинився на першому поверсі вежі, — («Опинився»!) — і служники доповіли мені про купу мотлоху, яку вони, на жаль, встигли викинути. Згодом я подумав, що серед непотрібу могли бути речі, дорогі для мене як пам’ять. Я перевірив, і з’ясувалося, що насправді дечого не вистачає. Однак я не певен, що ця річ… власне, що вона лежала там, де я її шукав. Тому прошу, назвіть усе, що ви… використовували тоді.

Багато туману, пане Мугіде. Туману і плутанини. Як кажуть, шито білими нитками. Цікаво, що ж такого цінного я міг вишпурнути на перший поверх вашої дорогоцінної вежі?

— Гм, та хіба тепер згадаєш? — щиро вигукнув я. — Скажіть, що вас цікавить, а я спробую напружити свій сонний мозок… — і знову позіхнув.

Мугід виглядав засмученим, він одразу якось постарів і згорбився, хоча — Боги! — звідки такий трагізм? Усяке у житті буває, ну загубив ти ніжку улюбленого, але пошкодженого часом стільця (тільки ніжки та ріжки від нього і залишились), загубив — що тепер, з горя вмирати?

До того ж, я був лихий на старого за байдужість та зверхність, і за таємниці, які він так старанно приховував і які — правду кажучи — лякали мене. Коротше, я не збирався полегшувати життя панові оповідачеві.

Він подивився мені в очі, уважно і сумно:

— Там було кілька речей.

Справді? А кілька хвилин тому ви, шановний, казали, що не певні, чи «ця річ… загалом, що вона лежала саме там, де ви шукали». Кого ми обманюємо?

— Перелічіть усе, — знизав я плечима. Страшенно хотілося спати, і ця розмова мене дратувала. Звичайно, цікаво поговорити з паном Мугідом, тим паче — наодинці, це таке рідкісне явище! — тільки ми в різному становищі. У нього з очима все гаразд, а мої злипаються, наче стулки мушлі.

Він перелічив. Серед вигаданих речей були дві, які я дійсно викинув. Вкритий пліснявою фоліант та стара кітара.

Оранжевим ліхтариком спалахнула у моїй свідомості думка: щось таке було, щось таке… Ні, зараз не згадати. Треба поміркувати на дозвіллі.

— Кітара була, — погодився я. — Така… поламана.

— Цього я і боявся. А книжки не було?

— Не пам’ятаю, — довелося застосувати всю наявну акторську майстерність, щоб звучало переконливо. — Вбийте, не пам’ятаю. Може, завтра, на свіжу голову…

— Розумію. Дякую за відверту розмову. Зізнатися, не чекав, що ви відповісте.

— Невже я так кепсько поводжуся, пане Мугід?

Він утомлено відмахнувся:

— Облиште. Ви чудово мене розумієте. Ви гравець, пане Нулкер, і вмієте грати гідно. Але навіщо перегравати?

Старий підвівся, я — теж, тільки зараз відчувши страшенний біль у всьому тілі. І не дивно: стільки часу верхи, та й перехід цей!.. Нічого, у вежах відпочинемо. Зараз посплю, наберусь сил.

Звичайно, непросто заснути після такої розмови зі своїм якщо і не батьком, то вчителем; але заснути треба.

Дивно! Наче все це вже зі мною відбувалося, і я лише…

Я повертів головою, відганяючи мару. Маячня якась! От тільки — яка? Вже не пам’ятав.

Натомість пан Мугід дивився на мене дуже уважно. Прискіпливо дивився.

Мені стало ніяково, але… я гідний гравець, чи не так? Такі легко не здаються.

— Щось не так?

— Щось не так?

Два запитання пролунали майже одночасно. Майже, а таки його на хвилину пізніше! Дрібниця, а приємно.

Відповідати я не збирався. А старий похитав головою:

— Ні. Мені здалося, з вами щось не так.

— Та ні, — кинув недбало. — Просто дуже хочеться спати.

— Тоді на добраніч, — він відкрив двері: розмову закінчено.

Я жестом подякував Мугідові за люб’язність і попрямував до сходів. Ще треба втрапити до четвертого поверху. Проте за вечерю я навіть не думав.

Дивний все-таки народ зібрався! Здавалося, після оповіді мріялося тільки про одне: як опинитися у ліжках. А тепер тиняються коридорами, мишей лякають.

Чиясь тінь шмигонула попереду, клацнув замок. Здалося, чи хтось стежить за мною?

Утім, біля дверей моєї кімнати чигала ще одна загадка, якими вщент була наповнена вежа. У шпарину хтось всунув невелику цидулку з попередженням: «Будьте обережним».

На Данкена несхоже, тож залишалося тільки здогадуватися, хто це міг бути.

Не спалося. З серцем коїлося щось незвичайне: як хотіло, так і билося. Я вертівся у ліжку, плуталися думки.

«Бути обережним»? Звичайно, буду. Хіба ж можна інакше на війні? Обережність в усьому — у вчинках, поглядах, думках, почуттях. У нас два найстрашніших вороги: жалість та страх. Переможемо їх, переможемо і решту. Обов’язково переможемо…

Здається, хтось ходив за дверима, але я вже не чув. Я спав.