Правила гри. Частина перша

ПРИБУТТЯ

До ущелини Кріна ми втрапили аж надвечір. Гуркотливий автобус, випускаючи сиві хмари диму, зупинився перед готелем, і з нього почали вибиратися туристи, зомлілі від спеки і тривалої струсанини.

А вилізши, передусім позадирали голови й витріщилися на «Останню вежу». Ця масивна споруда дійсно колись була сторожовою баштою, але відтоді минуло вже кілька сотень років. Нині важливий стратегічний об’єкт Ашедгуну старого став не менш важливим туристичним об’єктом Ашедгуну нового. Вірно сказав прадавній мудрець Ісуур: «Час — велика сила, що поєднує властивості лікаря та примхливий характер дитини». Час привів до вежі на паломництво тих, чиї пращури колись вели облогу її стін. А що буде далі?..

Від цих думок відволік тихий, але владний голос:

— Панове туристи, прошу підійти до мене.

Біля широких кам’яних сходів, що вели до «Вежі», стояв худорлявий старий, закутаний у сіру хламиду і підперезаний нарагом — паском із нанизаними метальними ножами. Світло-блакитні очі уважно оглянули кожного; крок уперед, шанобливий уклін:

— Готель «Остання вежа» радо вітає дорогих гостей. Я ваш оповідач, панове. Звати мене Мугід. Саме я познайомлю вас із трагічною історією чотирьох веж Кріни.

Ми зацікавлено дивилися на старого. Наче й не було в тому Мугіді нічого особливого, але ж він — оповідач. Один з небагатьох, здатних не тільки словами, а й зорово-акустично-тактильними образами передати все, що трапилося тут чотириста років тому. Талантом оповідача володіють лише одиниці, і всі вони добровільно погоджуються стати живим атракціоном. Дивні люди… Досі не з’ясовано, наприклад, як вони досягають того, що реципієнт — так званий «сприймач» — відчуває ефект присутності, звідки, нарешті, вони дізнаються про події, які відбулися так давно. Вчені давно вже втратили будь-яку надію дослідити цей феномен і махнули рукою: нехай живуть, як хочуть. І оповідачів це, здається, влаштовує.

— Панове, — провадив старий, — сьогодні вам бажано відпочити, аби завтра ми мали можливість цілком віддатися оповідям. Прошу за мною, будь ласка.

Він почав підійматися сходами. Ми потяглися за ним, приголомшені й готові зануритися у романтичну атмосферу минулого.

Краще добиратися нагору так, сходами, ніж підземними ходами і в цілковитій темряві, — подумалося мені. — Колись навіть сходів не було, а чотири вежі мали два входи — по одному на кожен бік, — і починалися вони десь аж у долині Ханху. Це вже потім прорубали сходи, — коли Кріна втратила своє стратегічне призначення.

Про стомлених подорожніх потурбувалися: через рівні проміжки сходи перемежовувалися невеличкими майданчиками, де можна було зупинитися і перепочити, що ми сумлінно й робили.

Майданчики були обладнані невисокою металевою огорожею. Я підійшов до краю, притулився до холодного поруччя і, перехилившись, подивився вниз.

Сонце сідало, насувалася темінь, холоднішало. В сутінках дно ущелини виднілося погано; там ворушилися тіні, і здавалося, це духи давніх витязів прийшли сюди привітати свою сучасницю. Зіщулившись, я поглянув на оповідача. Старий стояв осторонь і вдивлявся в сутінки. Його засмагле обличчя в темряві здавалося геть чорним і скам’янілим, лише вітер гойдав сиві пасма. Мугід начебто забув про те, де він і хто: змертвіло обвисли руки, і погляд, спрямований в одну точку, ловив щось приховане від нас, неоповідачів. Раптом старий здригнувся і, вибачившись, повів туристів далі.

Незабаром дісталися і до входу: через високі двері ми зайшли до великої лункої зали, освітленої лампами у вигляді смолоскипів. Інтер’єр готелю було стилізовано під давньоашедгунський: стіни прикрашали старовинні гобелени, копії мечів та щитів, голови диких звірів та знамена.

До нас підійшло кілька служників, убраних у барвистий одяг, знову ж таки, відповідного фасону.

— Зараз вас відведуть у кімнати, — пояснив старий. — За годину у Великій залі розпочнеться вечеря, після неї всі будуть вільні. Я б радив раніше лягти спати, аби набратися сил для завтрашнього дня. Проте, панове, це — на ваш розсуд. Отже, зустрінемося за годину.

Він уклонився і вислизнув через невеличкі дверцята, розташовані поряд із червонясто-бурим гобеленом, на якому було зображено полювання. Стрімко мчать коні з хортами, наздоганяючи зацькованого оленя. Той відкинув на спину граційні роги і біжить з останніх сил, полишаючи на траві краплини крові. Над лопаткою у звіра стирчить стріла, ще одна нависла над ним, щось гукає молодий принц, періщачи жеребця дев’ятихвостовим канчуком; пронизливо гуде сурма загонщика, кружляють сполохані гамором птахи.

Гарно, хоча й надто жорстоко. Напевно, виготовили на замовлення власників готелю — навряд чи він зберігся б так добре, якби йому було кількасот років. Я не втримався і торкнувся рукою оленя: м’які шовковисті нитки нагадували звірячу шерсть. Я провів пальцями трохи вище, там, де виглядала стріла з чорно-червоним пір’ям. Тут нитки були жорсткіші і пружніші, наче я торкався не гобелена, а справжньої стріли.

Неголосне кахикання змусило мене озирнутися. Мої супутники вже рушили широкими сходами, що притулилися зсередини до стін вежі. З прибулих залишився лише я. Служник чекав, він був з тих молодих людей, чиє обличчя, побачивши, за мить забуваєш.

Ми піднялися на четвертий поверх. Біля масивних кам’яних дверей служник зупинився, видобув з кишені величезний ключ і почав повертати у замковій щілині. З гучним скреготом двері прочинилися.

Тут було тіснувато, але нічого іншого я, зізнатися, й не очікував. Низька стеля, мале вузьке віконце… У кімнаті стояло цілком сучасне ліжко, біля вікна — невеличкий столик і тумбочка, далі — шафа, стилізована під старовину. Зі стелі звисала трирогова люстра з плафонами у вигляді свічок, над ліжком — кований нічник. Служник пообіцяв прийти за годину, щоб відвести на вечерю, і пішов. Його кроки деякий час відлунювали, потім усе занурилося у тишу.

…Коли служник повернувся, я був, як-то кажуть, при повному параді. Ми спустилися на другий поверх, прочинилися високі парадні двері, помережані давньоашедгунськими ієрогліфами, і я опинився у Великій залі.

Якби не довгий прямокутний стіл, приміщення скидалося б на одне з відділень історичного музею. Втім, складалося враження, що «Вежа» — один великий музей. Тут, наприклад, розташовано ту його частину, в якій були зібрані експонати, так би мовити, кулінарно-сервірувального типу. Різьблені блюда з майстерно запеченою та засмаженою дичиною, різноманітні салати в стародавніх фігурних салатницях, старовинні вина в плетених суліях, ажурні тістечка та печиво… Деякі гості вже розмістилися за столом, там був і наш оповідач. Він порухом запросив мене сідати, і я сів, озираючись, наче захоплений хлопчак.

— Дивовижно, чи не так? — пролунав у мене над вухом чарівний голос.

Я повернувся, щоб подивитися на його володарку. Поруч сиділа невисока дівчина у вельми і вельми облягаючій червоній вечірній сукні. Дівчина розглядала мене та чекала на відповідь. Вона їхала сюди разом із нами, і я, звісно, звернув на неї увагу, але ми сиділи далеко одне від одного. Та й я був надто зайнятий

(думками про те, що мушу зробити)

передчуттям оповідей…

— Точно, — погодився я. — Таке відчуття, наче ми перенеслися років на чотириста у минуле.

Хм-м, банально. Міг би вигадати щось краще.

— Я не про те, — заперечила вона, пустотливо посміхнувшись. — Дивовижно, як можна так помилятися. Тут змішано декілька епох, розумієте? Ці меблі — і поряд гобелени, мечі, списи — усе з різних часів. Мабуть, на пересічних людей де справляє враження, але тим, хто на подібних речах більш-менш розуміється… — І махнула рукою, оголеною до принадливого плічка, а я подумав, що ось, несподівано для самого себе, виявився пересічною людиною. Прикро!

— То ви історик? — промимрив я, вдаючи супердетектива.

— Так, — підтвердила моя нова знайома. — Ось, приїхала, щоб на власні очі побачити те, що досліджую.

— А я тут із прозаїчнішими намірами. Забажалося провести відпустку якось незвично. До того ж, давно мріяв випробувати на собі: що це — оповідь.

— І мені цікаво, — зізналася вона. — Якщо чесно, я навіть трішечки боюсь. І…

У цей час до зали увійшов іще один гість: високий і незвичайно рухливий молодик років двадцяти п’яти. На шиї у нього висіла масивна фотокамера, з численних кишеньок визирали блокнот, самописна ручка і ще якісь невпізнаванні штукенції. Побачивши нас, парубійко на мить завмер, навів об’єктив і сліпучо клацнув.

— Вибачайте, панове, — він розвів руками. — Зрозумійте правильно, я журналіст, тому…

— Сідайте, пане журналісте, — мовив Мутід. — Можете не турбуватися, всі все розуміють правильно.

Він дочекався, поки парубок умостився, і провадив далі:

— Панове, маю честь привітати вас у готелі «Остання вежа». Вечеря, сподіваюся, дозволить вам познайомитися та перейнятися атмосферою нашого спільного дому на найближчі декілька днів. На вас чекає велична і трагічна історія Кріни, ви дізнаєтеся про долю Пресвітлого Талігхіла та багатьох інших людей, які опинилися в ті фатальні дні поруч із ним. Це почнеться завтра, а зараз прошу братися до вечері і спробувати розслабитися. Смачного! — з цими словами старий сів та почав накладати на тарілку салат, подаючи приклад.

Ми й собі заходилися коло почастунків; хтось відкоркував пляшку вина, хтось просив передати йому «о-ось те блюдо, так-так, з печивом зірочками». Одним словом, почався гучний банкет.

Я послуговував моїй новій знайомій, не забуваючи тим часом і про себе. Дівчина виявилася приємною співрозмовницею — ми не нудьгували.

Незабаром гості почали розходитися. Карна (так її звали) також підвелася, я намірився провести дівчину до апартаментів, але по неї прийшов служник, а мій рукав вмить опинився у полоні того самого журналіста.

— Даруйте, — мовив він, відпускаючи мене, — та чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

— Слухаю, — напевно, це пролунало не вельми привітно. Я придивився пильніше до цього типа. Коротка зачіска, старанно виголене обличчя, ніжна біла шкіра на руках — словом, чепурун. І ще ці дивні вдяганки, з кишеньками.

Він помітив мій несхвальний погляд і збентежено розвів руками:

— Зрозумійте…

— Розумію — «професія». То у чому річ?

— Скажіть, що ви відчували, підіймаючись сходами? — він цупко вп’явся очима в моє обличчя, наче від цієї відповіді, залежало його життя. Все-таки неприємний народ ці журналісти.

— Слухайте, я здогадуюся, що вам потрібні слова про «відчуття подиху століть» і подібне, але я просто йшов нагору і думав, що втомився і мені холодно. Й усе. А ви хіба про щось інше?

— Я відчув, — мовив він, несподівано тихо і серйозно. — Тому й вас запитую. Це не пов’язане з роботою — з «професією». Знаєте, раптом страшенно захотілося опинитися якомога далі від цієї ущелини. А ще більше забажалося цього, коли потрапив усередину. Все це оздоблення — вам не здається, що за ним ховається дещо… зовсім інше.

— Не розумію.

— Я теж, — він розреготався. Мабуть, хильнув зайву чарчину. Ці давні вина такі міцні, що не розбереш, коли варто зупинитися. — Уявіть, я — теж. Ви хоча б знаєте, що іноді сприймані ототожнюють себе з тими, про кого йдеться в оповіді, й урешті-решт втрачають глузд? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі таке, га?

— Здається, ви уявляєте це занадто яскраво, — холодно зауважив я. — На добраніч.

— На добраніч. Завтра побачимось.

Я не відповів. Як може часом людина двома-трьома фразами зіпсувати настрій!

Перш ніж лягти, я трохи почитав, аби заспокоїтися. Розмова з журналістом збентежила, передусім — через те, що він сказав наприкінці…

У номері було душно, тож я перед тим, як лягати, зняв з вікна заглушку. Дуже швидко пошкодував про це, бо до кімнати разом зі свіжим повітрям проник могутній звук — в ущелині завивав вітер. Похмура пісня, неначе поховальний гімн, тремтіла і переливалася, то вщухаючи, то набираючи сили. Я зачудовано вслухався у ці звуки; здавалося, що розрізняю слова давньоашедгунської мови: «Даруй мені, що твій турбую сон останнім ритуалом безнадії. Приречений, я твій турбую сон…»

Нарешті все зникло — я заснув.