Правила гри. Частина перша

Ранок минув без пригод та НП.

Мугід провів нас до кімнатки для оповідей і попередив: сьогодні дуже тривалий сеанс, отож наберіться терпіння.

ОПОВІДЬ ДЕСЯТА

Набратися терпіння, — сказала собі Тесса. — Головне — пам’ятати про Тогіна. Це його єдиний шанс.

Вона подивилася на Сога, який крокував поруч. Вільний Клинок ще не знав про пастку, яку приготували для них. Тесса сподівалася: й надалі не знатиме. Вони з Кеном вирішать цю проблему вдвох і без зайвого галасу. Вирішать. Тільки поки що не зрозуміло, як…

Палацова охорона без перешкод пропустила їх і супроводила до зали нарад. Там на Вільних Клинків уже чекали.

— Доброго ранку, мій правителю, — сказала Тесса. — Ми прийшли.

Талігхіл стрімко повернувся до неї, і на обличчі Пресвітлого на одну-єдину мить з’явилася радість. Здається, крім войовниці, цього ніхто не помітив.

— Доброго ранку, пані Тессо, — гречно відповів правитель. — Часу в нас обмаль, тож до справ. Нашу вчорашню угоду слід оформити письмово, документ уже складено… — Пресвітлий простягнув Тессі чималий аркуш.

Вона прочитала, показала Клинкам. Начебто, все гаразд.

Талігхіл кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Треба переписати поіменно всіх Вільних Клинків, які переходять до нас на службу. Сподіваюся, хтось із ваших людей цим займеться. А хтось — хто самі вирішите — вирушить разом із паном Армахогом на копальні, аби допомогти відібрати тих везунчиків, які отримають свободу. З усім цим треба впоратися за два дні, оскільки на післязавтра заплановано виступ війска до Кріни.

— Зрозуміло, — сказала Тесса. — Пани Сог та Укрін поїдуть на копальні, а ми з паном Кеном займемося реєстром Братів. Гадаю, за дві дні все буде готово.

Талігхіл заклав руки за спину:

— Добре. В такому разі — до вечора.

— Так, мій правителю. До вечора, — вона спробувала вкласти в ці слова дещицю кокетства — здається, вдалося.

Сог з Укріном здивовано перезирнулися, але промовчали.

Войовниця познайомила з ними Армахога й пішла з Кеном — роботи на сьогодні було по зав’язку. Післязавтра буде підписано угоду, і до цього часу необхідно зібрати імена всіх Клинків, які вступають на службу до Пресвітлого. Крім того, Тесса зобов’язана знайти вихід із пастки, в якій вони скоро опиняться.

(зміщення — розплавлене золото ранкових променів капає на очі)

— У мене є ідея, — сказав Кен.

— Що? — не зрозуміла Тесса.

Вона сиділа у загальній залі «Благословення» і кілька годин поспіль безперервно реєструвала Вільних Клинків. У приміщенні було шумно й задушливо, і — ні ковточка свіжого повітря! Навколо тиснулися, сиділи, стовбичили, підпираючи стіни, Брати; сміялися, випивали та закушували, і знову випивали, закидаючи масні дотепи з приводу того, що відбувається, часом з серйозним виглядом підходили до столу войовниці, щоб назвати своє ім’я та поставити підпис (найчастіше — кривий хрест і чорнильний відбиток вказівного пальця).

Звичайно, їй допомогали. Без допомоги Тесса не впоралася б і до наступного року. По-перше, не всі Вільні Клинки квартирували у «Благословенні Ув-Дайгрейса»; по-друге, вони з’являлися там час від часу — довелося посилати Кейоса, сина хазяйки «Благословення» Дімицці, на пошуки. А Тесса тим часом писала, писала й писала. Це виявилося неймовірно важко: спілкуватися з такою кількістю людей, більше того — керувати ними. Вільні Клинки тим і особливі, що ніколи ні від кого не залежать; тому і називають себе Братством, а не Орденом або, наприклад, міністерством військового мистецтва. Однак тепер усе змінювалося в їхньому житті — і в житті Тесси передусім.

Якимось незбагненним чином Кейосові вдалося зібрати майже всіх, кого тільки можна було. Решта мала з’явитися надвечір, бо чутки про те, що відбувається, поступово поширились містом. Перепис тривав досить довго, войовниця втомилася й кумекала повільно.

— Що?

— Я, здається, знаю, що нам робити, — пояснив Кен. — 3 ущелиною та вежами.

Тесса відсунула реєстр, повернулася до Брата.

— Ну?

У черзі, що витягнулася аж до дверей, невдоволено загули, і войовниця розлючено гаркнула:

— Перерва!

Клинки, спантеличено знизуючи плечима, розходились по залі, щоб випити і перекусити, і знову випити… і так далі. Все-таки сьогодні — останній день гульби. Завтра — на роботу.

— Ну?! — нетерпляче повторила Тесса.

Кен несміливо почухав потилицю:

— Буде складно, звичайно. Але нічого іншого…

— Ну ж бо?!!

— Візьмемо з собою Пресвітлого.

— Куди?!

— У вежі, — пояснив Кен.

— Що, так просто візьмемо та й візьмемо? — вколола войовниця. — У нього не питатимемо?

— На жаль, «просто взяти» не вийде, — похитав головою Клинок. — Тут доведеться постаратися, але це — порятунок для нас усіх.

Тесса заплющила очі й зрозуміла, що страшенно змордована.

— Ти що, викрадення замислив?

А я, дурепа, вже сподіватися почала…

— Ні, звичайно, — було незрозуміло, чого в голосі Кена більше: роздратування чи глузування над наївною Сестрою. — Це мій брат віддає перевагу викраденням. Ми підемо іншим шляхом. Головне — робота з простими людьми, з масами.

Войовниця махнула рукою: пояснюй, мовляв. А я помовчу та послухаю.

— Коли ти посилала Кейоса шукати Братів, я з ним попередньо переговорив, бо ця ідея вже тоді прийшла мені в голову — просто, не хотів завчасно тебе обнадіювати. Раптом не вийшло б.

Він помовчав, чи переводячи подих, чи очікуючи від Тесси запитання на кшталт «Вийшло?» Не дочекавшись, Кен продовжував.

— Хлопчик мусив не просто відшукати Братів та переказати, щоб вони прийшли в «Благословення». Він щоразу згадував, мовляв, сам Пресвітлий поведе їх у бій. Тепер зрозуміло?

— Нічого не вийде, — сказала Тесса.

— Правитель говорив тобі, що не поїде в Кріну? — запитав Кен, не звертаючи уваги на слова войовниці. — Не говорив. То що заважає зробити вигляд, наче ми зрозуміли його так, як потрібно нам?

— Він зробить, як захоче, ми йому наказувати не можемо. Не забувай, він — Пресвітлий.

Кен хмикнув:

— Поки що Пресвітлий. Чомусь мені здається, що брати Хпірни захочуть перекласти важкий тягар влади з плеч Талігхіла на власні. Дуже зручно, до речі: оскільки їх двоє, один володарюватиме в Хуміндарі, інший — в Ашедгуні. Ось так. А якщо народ зневіриться в Пресвітлому, той ніколи не збере армію, здатну відбити натиск хумінів. Усе просто, Тессо.

— Надто просто.

— Іншого виходу в нас немає. А тепер — і в нього.

— Тобі не здається, що ми заманюємо в пастку надто небезпечного звіра?

Брат жорстко посміхнувся:

— Це вони поставили пастку на нас. Тепер ми показуємо кігті.

— Гей, шикуйся! — гукнула войовниця, повертаючись обличчям до Клинків. — Хто наступний? Перерва скінчилася!

— То що ти вирішила? — впівголоса запитав Кен.

— Там побачимо, — кинула вона через плече. — Як тебе звати?.. Ось тут розпишися. Так, став хрест, потім вмочиш палець у чорнило й о-ось тут…

(зміщення — невидимий вітер ворушить волосся)

Армахог повернувся лише ввечері наступного дня, запилений та стомлений, ніби каторжник на копальнях. Він зайшов додому перевдягнутися, поцілував Валькіде й повідомив: буде пізно. Дружина мовчки кивнула — вона розуміла, що до чого. Інколи старегх їй заздрив.

Він прийшов до зали нарад і на свій подив виявив: нікого немає. Незвично, адже останніми днями всі, хто був причетний до пов’язаних з війною проблем, ледь не жили у залі. А тепер — нікого.

Мабуть, пішли вечеряти.

Він присів на крайнє крісло і спробував хоч трішки розслабитися. Біль поселився у кожному м’язі, як після тривалих тренувань з фехтування. Армахог згадав поїздку на копальні, безжалісне сонце, голі рубцьовані спини каторжників, брязкіт ланцюгів. Вони з Укріном та Согом сиділи в хиткій халупці управителя, а хтось із «підошов» бігав шукати його.

Управитель — товстий спітнілий чолов’яга з вологою лисиною — спочатку ніяк не міг зрозуміти, «чого треба», і лише сторожко косився на двох Клинків. Потім збагнув, що від нього вимагається, й запропонував панам — поки збиратимуть «везунчиків» — або залишитися тут, або податися на екскурсію по копальнях. Старегх погодився прогулятися. Согу та Укріну це теж видалося цікавішим, аніж спливати потом у халупці.

Біля входу в шахту їх обволік важкий та смердючий чад; він осідав на тілі щільною маслянистою плівкою — суміш поту, людських та тваринних екскрементів, металу, камінного пилу, крові та тухлого м’яса. З усіх боків стукотіли кайла, перегукувалися голоси, хтось надсадно кашляв.

Починаючи від входу та далі, все глибше й глибше, до стін були прикуті каторжники. Ці люди, одягнуті переважно в якесь дране ганчір’я, важко змахували кайлами, відколюючи шматки породи, складали уламки до спеціальних кошиків. Потім приходили інші в’язні й відносили кошики. Десь породу, очевидно, сортували: потрібне спаковували і відправляли, куди треба, решту викидали.

Коли Армахог зі своїми супутниками проходив повз прикутих, ті скоса поглядали на чужинців, але намагалися робити це непомітно, щоб не присікувалися наглядачі. Увагу старегха привернув один: вайлуватий та міцний, з батогом у руці, він проходжувався вздовж ряду бідолах і длубався у зубах. Поруч із ним каторжники затихали і починали енергійніше грюкати кайлами — можливо, уявляючи, що б’ють наглядача.

Уже деякий час управитель говорив, але Армахог, вражений тим, що відбувалося навколо, помітив це не одразу.

— Що? — перепитав він.

— Кажу, деяких можна побачити, — сказав, відсапуючись, товстун. Йому було парко та незручно, він не розумів, навіщо Пресвітлому знадобилося звільняти ув’язнених. Запитувати управитель не наважувався, тому божеволів від цікавості.

Старегх поглянув на Укріна.

— Так, мабуть, — сказав Клинок. — Чом ні?

Управитель покликав наглядача, щось уточнив і повернувся до високих гостей.

— На жаль, поблизу працює тільки один із вашого реєстра. Мабор.

— Добре, — погодився Армахог. — Ведіть до Мабора.

Він пам’ятав цього бунтівника на прізвисько Скажений. У тій історії їхні шляхи майже не перетиналися. Прийняв із рук звільненого від облоги силами його, Армахога, армії — вельможі й передав до рук правосуддя. В результаті Скажений отримав довічне ув’язнення, що, до речі, практикувалося і практикується дуже часто. Подібні хлопці-молодці виправляються рідко, тому їх садять на ланцюг — на все життя, довічно. Коли каторжник постаріє і не зможе підняти кайло, його, можливо, відпустять на волю. Проте, не «коли», а «якщо». На копальнях довго не живуть, це не північний курорт.

Загалом, Армахог і не думав, що ще раз доведеться побачити цього виродка. Та довелося.

Вони наблизилися до скособоченого каторжника, і управитель гукнув до нього. Поряд уже завмер місцевий наглядач, готовий прийти на допомогу.

Повільно, не випускаючи з рук кайла (також прикутого — Армахог лише зараз помітив), в’язень обернувся. Спідлоба позирнув на людей, які обступили його півколом, промовчав.

— Ти — Мабор?

Каторжник мовчав.

Дебелий рудоволосий наглядач почав не поспішаючи розмотувати батіг. Коли розмотав майже повністю, Скажений розтулив вуста:

— Я. Мабор.

Наглядач перехопив погляд управителя і стримав занесену руку. Освинцьований кінчик батога клацнув об підлогу.

— Ці пани прийшли забрати тебе, — товстун вказав на Армахога і Братів.

Скажений сплюнув перед себе та переклав кайло з однієї руки в іншу.

— Вирішили нарешті прикінчити? — запитав презирливо.

Але старегх помітив, як спалахнув лютий, звірячий вогник в очах давнього знайомого. Той, очевидно, впізнав Армахога; але впізнав і Братів, тому не міг збагнути, що відбувається; тягнув час.

— Облиш, — скривившись, наказав Укрін. — Облиш це, Скажений.

— Слухаюся та скоряюся, — каторжник відвісив блазнівський уклін. — Що ще накажете?

Вільний Клинок проігнорував гултяйські закиди колишнього Брата, повернувся до управителя і попрохав:

— Нехай його розкують… коли закінчить виконувати сьогоднішню норму.

— Угода, — сказав Армахог.

Укрін, не розуміючи, подивився на нього.

— Він мусить підписати договір, — пояснив старегх.

— Підпише, — сказав Брат. — Ручаюся.

Сог присвиснув.

Скажений усміхнувся:

— Ручаєшся, Братику? Дякую.

— Не треба подяк, — холодно мовив Укрін. — Ходімо? Я задовольнив свою цікавість.

— Ось що, — сказав Клинок, коли вони залишилися наодинці (управитель пішов потурбуватися про решту «везунчиків»). — Ось що, пане Армахоже. Мені, певно, не варто вам радити, але спробую. Відправте Братів, яких звільнимо, прямо до Кріни. Або нехай чекають тут. Військо на шляху до ущелини проходитиме повз копальні — ось і заберемо. А везти Скаженого до столиці…

— Я зрозумів, пане Укріне. Зізнаюся — саме такі розпорядження я й отримав. Усі сорок сім звільнених дочекаються тут армії і приєднаються, коли прийде час. Сьогодні їх лише розкують та переведуть у карантинні бараки.

— Дякую, — сказав Вільний Клинок.

— Наскільки я зрозумів, ви не симпатизуєте Скаженому, — мовив Армахог, закручуючи кінчик свого рудого вуса. — Тоді чому…

— Облиште, пане старегху, — перервав його Укрін. — Це наші справи, справи Братства. Так треба. Не сушіть голови, у вас є важливіші турботи.

…Відтоді Армахог намагався зрозуміти, яка причина змусила Вільних Клинків рятувати Мабора?

Він зовсім забув про брата, рідного брата Скаженого, і тепер його мучили здогадки. Йому здалося, що Тесса надто енергійно обстоювала звільнення Мабора… — він лаяв себе і казав: що тобі до того? ну що тобі…

— Добрий вечір, старегху. Ви вже повернулись?

Армахог тільки тепер помітив у дверях худу тінь Тієліга. Верховний жрець Бога Війни увійшов до зали засідань і зупинився біля старегхового крісла.

— Все пройшло, як слід?

— Так, усе гаразд, — відповів старегх, думаючи про своє.

— Ну, хоч там… А у нас ускладнення, — жрець сів у сусіднє крісло і втомлено опустив на стіл тонкі засмаглі руки. — Значні ускладнення. Вам необхідно знати.

— Що сталося?

— Досі невідомо, — похитав головою Тієліг. — Зате зрозуміло, що повинно статися. Виходів два. Обидва руйнують усі наші плани. А завтра — військо виходить до Кріни.

Армахог потер скроні:

— Та кажіть уже!

— Хтось пустив чутку, що Талігхіл збирається очолити військо і особисто перебувати у вежах під час облоги. Народ пишається своїм правителем. — Жрець утомлено розсміявся: — Хтось добре пожартував.

— Хто? Невже не знайшли?

— Яка різниця? — підняв голову Тієліг. — Тепер уже пізно. Залишилося зробити вибір.

— Він не може — не повинен! — туди їхати!

— Не може, — погодився жрець. — І не повинен. Але поміркуйте, що буде, якщо він цього не зробить? Ви ж старегх, ви повинні розуміти, що нам необхідні вільнонайманці. Гадаєте, підуть?

Жрець знову засміявся.

— Припиніть! — гаркнув спантеличений старегх. — Припиніть ваш ідіотський сміх — зараз не час і не місце!.. — він осікся. — Даруйте.

Тієліг байдуже змахнув рукою:

— Це ви даруйте. Сьогодні я трохи не в собі. Розумієте, помер мій друг, дуже давній друг. Він продавав амулети Бога Успіху. Скажіть, Армахоже, ви вірите в успіх?

— А що залишається робити?

— От бачите, — мовив жрець. — От бачите. — Він підвівся: — Поміркуйте, може, порадите хлопчику щось путнє. Я, на жаль, нічого не зміг. На добраніч.

Тієліг пішов. Старегх потер перенісся і, розгублений, встав з крісла. «Щось путнє»… Мені б хто порадив.

Він залишив залу нарад, рушивши до правителя.

Була пізня година, надто пізня, щоб у коридорах палацу можна було когось зустріти. Однак Армахог зустрів, і тим «кимось» виявилася Тесса. У супроводі довготелесого засмаглого охоронця вона, схоже, прямувала туди ж, куди і старегх — до покоїв правителя.

Почувши позаду кроки, войовниця обернулася і зачекала Армахога. Той жестом відпустив охоронця і рушив поруч.

— Зібрали підписи? — запитав нарешті старегх, щоб не мовчати. Він побачив сувій у руці Тесси і здогадався, що з цим усе гаразд.

На підтвердження здогадки, войовниця помахала сувоєм у повітрі:

— Ось, несу правителю.

Храрріп, який стояв на варті, насуплено подивився на прибулих, виразно поглянув на нічне небо у вікні, але пішов доповісти Талігхілу про пізніх відвідувачів. Очевидно, правитель наказав, щоб цих людей пускали будь-коли.

У спальні горіли товсті свічки у вигляді фруктових дерев; неяскраве світло осявало кімнату і породжувало багато великих ламаних тіней. Прохолодний вітерець ворушив фіранки біля прочиненого вікна і китиці балдахіну.

Талігхіл напівлежав на пишному ліжку, одягнений у легкий шовковий халат, і крутив у руках фігурку з махтаса. Гру за його наказом перенесли з жовтої кімнати до спальні, хоч останнім часом правителю було не до розваг. Тепер він, урвавши вільну часинку, розмірковував над хитромудрою комбінацією; щоправда, не зовсім зрозуміло, чи реальні проблеми турбували його, чи загрозлива ситуація у правому куті грального поля.

— Доброго вечора, панове, — мовив правитель, відкладаючи фігурку і підводячись з ліжка. — Заходьте, я готовий вас уважно вислухати. Вип’єте?

Гості ввічливо відмовилися. Кожен поспішав якомога швидше поговорити з Пресвітлим і піти: завтра всіх чекав важкий день.

— Почнемо з вас, пані Тессо, — сказав Талігхіл. — Зібрали підписи?

— Навіть завірила їх у ваших нотаріїв, мій правителю. Ми готові завтра виступити, як ви й наказали.

— Вільні Клинки, які їздили зі старегхом, уже повернулися? Ви розмовляли з ними? Чи все відповідно до угоди?

— Усе гаразд. Наскільки я зрозуміла, Брати з копалень приєднаються до нас пізніше.

— Саме так.

Тесса розвела руками:

— В такому випадку, все вирішено й мені лишається побажати вам на добраніч, мій правителю. О котрій рушаємо?

— О дев’ятій, як і планувалося.

За Тессою зачинилися двері, й Талігхіл повернувся до старегха:

— То що ви порадите? Ви ж знаєте, які настрої панують у місті?

— Знаю, — мимоволі насупившись, вимовив Армахог. — Тієліг розповів.

— Так, Тієліг… у нього сьогодні горе. Помер чи то близький родич, чи давній знайомий. Якийсь торговець амулетами. Тієліг сам не свій.

— Його можна зрозуміти, — зауважив старегх. — Але повернімося до нашої проблеми, Пресвітлий.

— Радьте, — дозволив Талігхіл. — Цікаво послухати вашу думку.

Мою думку? Якщо ти поїдеш туди, то план опиниться під загрозою. Якщо не поїдеш — теж. Можна вдати хворого, але людям до цього буде байдуже. Тобі не можна туди їхати. Ти мусиш це зробити. Але… ти визначив усе сам, чи не так, правителю? Я бачу це у твоєму погляді. Такі рішення не приймаються в останню ніч. Тоді навіщо питаєш? Що хочеш почути?

— Ви уже вирішили, Пресвітлий. Однак… Залиштеся. Скажіть, що захворіли. Я поїду замість вас… якщо дозволите.

Талігхіл невесело посміхнувся:

— Не дозволю. Кому потрібен хворий правитель, га? Та і не повірять, — він підвівся з ліжка і припав до відчиненого вікна. За вікном дихала пристрастю ніч, якій було байдуже до сумнівів і хвилювань людей. Ніч вичікувала.

— Поїду, — сказав не обертаючись правитель. — Але план залишається у силі. Спочатку мені здалося, що моя присутність зашкодить, а потім згадав махтас, дещо прикинув — ні, навпаки, навіть краще буде: ніхто не запідозрить… А ви, прошу, подбайте про вивідувачів, щоб вчасно сповістили, коли настане час відступати.

— Обов’язково, — пообіцяв Армахог. — І все ж…

Талігхіл розвернувся і махнув рукою.

— Облиште. Все ухвалено і немає сенсу перегравати. Фігури розставлено, завтра розпочнеться гра. Збирайте військо та чекайте. До речі, ви, Армахоже, залишаєтеся тут за головного.

— Я не гідний…

— Можливо, — перервав Пресвітлий. — Але більше нікому, отже, не сперечайтеся. Я вірю, ви впораєтеся.

— Ви також, мій правителю, — промовив Армахог. Сподіваюся. Дуже сподіваюся.

— Тоді на добраніч.

Старегх сумно посміхнувся:

— Навряд чи ця ніч буде доброю, але… вам того ж.

Він вклонився і вийшов. Правитель ще деякий час замислено дивився на двері, потім почав гасити свічки. Залишивши тільки одну, опустився на ліжко, не закриваючи очей.

Ніч дочекалася і тихенько заворушилася, влаштовуючись зручніше і тримаючи напоготові сон. Сон. Який давним-давно і вирішив усе.

(Чадне повітря спухає над головою зміїними кільцями — або жахливою краплиною, яка падає знизу догори, з вежевого майданчика — до небес. Внизу кричать… ні, не від болю, а просто тому, що не кричати неможливо. Хтось смикає тебе за рукав і вказує вдалину. Там палають південні вежі, і пожежа розмахує полум’яною хусточкою, передаючи вітання: «Я чекаю на тебе».)

На тебе чекають. І ти приїдеш — завтра туди вирушиш. Проте, ні; ця путь почалася набагато раніше, і кінця досі не видно.

Вітер пронизливим подихом задмухує останню свічку, ти лежиш у темряві. Сон підходить і владно кладе на плечі липкі руки. Засинаєш.

(Хитається земля. Ні, де ти хитаєшся, бо надто ослаб за останні дні. Надто швидко закінчуються харчі. Ще швидше — життя тих, хто поруч.

Олії давно немає, і тільки дротики та стріли летять униз, у скажені хвилі ворожого війська. Де ж гонець? Чому так довго? Час відступати, час забиратися звідси, поки ви всі не спеклися тут, але… Знаку немає. Ти йдеш. Хитається земля, і клацають об камінні стіни наконечники стріл. Ти)

прокидаєшся.

Храрріп трясе Пресвітлого за плече.

— Що? У чім річ?

— Вам наснився поганий сон, пане. До того ж, — Храрріп виразно дивиться вище і вперед, на вікно, якого тобі звідси не видно, — до того ж, час вставати. Поспите в дорозі.

Демона з два я посплю в дорозі! Але вставати дійсно потрібно. Справ сила-силенна.

Талігхіл піднявся і з відразою стягнув із себе задубілий від поту халат. Сон залишається сном. Сни гарними не бувають.

Після сніданку справи напосідають дружньою юрбою, і хоча половину з них — вчора здавалося — вирішено, сьогодні їх не меншає. Не вистачає того, іншого, п’ятого і — цілковита несподіванка! — десятого, а його точно до від’їзду ніде взяти.

Про сон потроху забуваєш. І так усе зрозуміло.

(зміщення б’є тебе навідмах долонею скривдженої коханки)

Талігхіл підвівся в стременах і подивився назад. Курна це справа — їхати на війну, дуже курна і дуже галаслива. Він невдоволено зиркнув на Тієліга, що трясся у сідлі праворуч, на Джергіла та його команду, які рухалися півколом, не зводячи очей з правителя. Навіть не віриться, що їдеш на війну.

Шлях попереду роздвоювався, і Пресвітлий підкликав до себе охоронця:

— Я навідаюся до садиби, у мене справи. Колоні не зупинятися — доженемо.

Правитель і декілька чоловік з особистої охорони відокремилися й пустили коней галопом, щоб якнайшвидше дістатися до садиби. Пресвітлий не хотів надовго залишати військо без нагляду, а діло дійсно було серйозним — його краще закінчити до того, як потрапиш в облогу. Всяке в житті буває.

За від’їздом спостерігали: дивився навздогін, замислено кусаючи губу, верховний жрець Бога Війни, дивився Шеддаль — колишній сотник елітної гвардії Руалніра, тепер — права рука Пресвітлого, дивилися воїни, свої та наймані. І тільки висока чорнява жінка, що їхала на чолі армії Вільних Клинків, продовжувала впівголоса лаятися, ігноруючи все і всіх.

Сьогодні зранку Тессі вистачало клопотів. Раптом виявилося, що вона є формальним керівником півтисячі Братів, які найнялися на службу до Пресвітлого. Тесса чомусь до останньої миті вважала, що тільки веде перемовини, а Укрін… Як з’ясувалося, решта вважала інакше.

І якщо з Братами можна було сперечатися, то з правителем…

Але навіть не це розлютило войовницю. Зрештою, Клинки є Клинки, і лише невтаємничений може подумати, що вони здатні тільки на п’янки та гулянки. У бою Клинки виступали сильним та дисциплінованим військом — деяким державним військовокомандувачам залишалося їм тільки позаздрити. Варто було Тессі віддати команду, як усе миттєво виконувалося. Та й сотники допомагали: і Укрін, і Сог, і Кен. Ось тільки у лавах несподівано промайнуло знайоме обличчя.

Тесса рвучко повернулася і поглянула туди, де стояв, набундючившись від гордості за свою персону…

— Кейосе!!!

Підліток зніяковіло подивився на неї, і «гордість» потроху сповзла з його обличчя.

— Ти що тут робиш?!

Запинаючись, він пояснив.

От халепа!.. Не сиділося дурникові вдома, вирішив кинути матір і влізти у самісіньке пекло — нащадок Вільного Клинка, герой нереалізований! Це поки я ґав ловила, він встиг й ім’я своє непомітно у реєстр уписати, і чутку розпустити, що правитель вирушає з нами. Кен йому, звичайно, не пояснював, що до чого, але хлопчина меткий, сам здогадався. Вирішив пограти в дорослого. І що тепер?

— Мати знає?

— В курсі, — насуплено промимрив Кейос. — Учора ввечері сказав.

— І що?

— Ти якраз реєстр до палацу понесла. Пізно вже було.

Зрозуміло, Дімицці він зізнався тільки тоді, коли змінити щось було неможливо. Меткий!

Дуже хотілося відвісити дурникові добрячого ляпаса, але Тесса стрималася. Несолідно. До того ж настав час виступати, військо правителя посунуло до південної брами Гардгена. Час і Вільним Клинкам приєднатися.

Тож тепер, коли решта проводжала поглядами маленький загін, на чолі з Талігхілом, Тесса стиха лаялася і терла шрам на щоці. Кен поруч винувато мовчав: він, як і войовниця, усвідомлював, що присутність у вежах Пресвітлого нічого не змінює. Інакше б той не поїхав.

Насувалися спекотні днинки.

(зміщення — зірка, що падає, обдає небесним холодом)

Курява лізла до носа і осідала на шкірі; Талігхіл подумав про паланкін, але без жалю. Мовляв, було б непогано, хоча…

Вершники під’їхали до будинку й спішилися. У дверях з’явився низенький чоловічок і неспішно рушив назустріч прибулим.

— Доброго дня, Пресвітлий, — промовив Домаб, ніби нічого не сталося, ніби й не було між ними жодного непорозуміння. І все ж відчувалося щось холодне, чуже. — Чи ви залишитеся на обід?

— Так, — погодився молодий правитель. — Напевно, так.

— Чудово. Піду віддам розпорядження.

— У мене до тебе серйозна розмова, Домабе, — кинув у спину йому Пресвітлий.

— Зараз повернуся, — сказав, не обертаючись, управитель і ввійшов у дім.

Талігхіл помахом руки відпустив охоронців і присів на лавочці в убогій тіні дерев. Чекати, поки Домаб віддасть розпорядження.

Ти сидиш, незручно притулившись до дерев’яної спинки. Приїхав. На свою голову. Зізнайся: говорити про власну неправоту страшніше, ніж їхати на війну. Ти ж їдеш на війну. Не забув?

Утім, ти вже на війні. З самим собою, «со-бою… бою, до бою». Ти розпочав цю битву за власну… що? честь? чесність? пізно та безглуздо, оскільки військо, твоє військо на шляху до веж…

Частину з них ти збираєшся кинути там, навмисне, на смерть — щоб врятуватися самому. А тут вирішив погратися у благородство? Що? Час, кажеш, такий, обставини такі? По-іншому, кажеш, не можна? Правильно, правителю, правильно — ніяк не можна. А хіба раніше, до тебе, у такі ситуації — невже ніхто не потрапляв? Потрапляли? І що ж вони робили, га?

Богів кликали? Допомоги Божественної? Ет, брате, які Боги! Сиди вже на лавці, чекай. Покаєшся — може й полегшає. Тобі. А Домаб… що Домаб? Не йому у вежах пектися, у полум’ї облоги; не йому людей на загибель лишати — то що йому? Хай теж носить у душі частинку твоєї провини. Він зможе, він витримає — а ти — витримаєш? Зможеш?

Авжеж! Ти, пресвітлий сучий сину, зможеш, вистачить у тебе і сили, і впевненості. А треба буде — й зарубаєш управителя. Щоб не патякав зайвого.

Ти потер обличчя — на пальцях залишився бруд. Дорожний пил. Ф-фу, які дурниці в голову лізуть. Ну ж бо, де Домаб?

Низенький чоловічок уже прямував сюди, щільніше стуляючи поли свого улюбленого халата.

Підійшов, присів поруч. Мовчить.

— Спекотно сьогодні, — сказав Талігхіл. — Але я про інше. Я — вибачатися. Може ти і батько мені, не знаю. У… у Руалніра запитати не встиг. От… — але якщо не батьком, то вчителем — точно ти був і залишився. І правильно, що говорив зі мною про сни. Про сни, — виправився Пресвітлий, і Домаб вперше глянув йому в обличчя, відірвавшись від споглядання яскраво-блакитних та рожевих камінців під ногами. Сказано було… Сказано. — Мені насправді сняться сни. У цьому ти мав рацію. І Боги, мабуть, існують. У цьому я теж помилявся.

Талігхіл замовк, але Домаб не підганяв його.

— Тільки, знаєш, — додав раптом колишній принц, — я все одно у них не вірю. В Богів. У їхнє існування вірю, а в них… Ось у тебе — вірю, в Армахога, в…

— Не богохульствуй, — тихо промовив управитель. Пресвітлий миттєво затих.

Домаб покусав губу, підвів очі до небес.

— Мабуть, я винен, — сказав він. — Що згрішив із твоєю матір’ю, і народився ти — не від справжнього правителя, а від у-правителя. Тому і в Богів не віриш, хоч і володієш даром. Бх-хе! Розвалюється династія… через колишнього садівника. Сміх та й годі! Сміх і страх.

Я знаю, що сталося і що відбувається. Наслухався. Тому не поспішай розповідати — знаю. А чого не знаю, про те здогадуюся. Надто довго я провів біля вас, правителів, тепер можу відчувати те, що простим людям не дано. Ти замислив щось, так? Не відповідай, не варто. Всієї правди не скажеш, а брехати не слід. Ти приїхав каятися, а не грішити знову, тож мовчи.

Я тобі не пробачаю — нема за що. А за що було — вибачив уже. Тільки прошу: вір Богам! Не віриш у них, вір їм. Це може врятувати і тебе, і державу.

— Не обіцяю, — сказав ти, кривлячи губи.

— Не обіцяй, — погодився Домаб. — Ходімо краще обідати. Поїсте і в дорогу?

Ти кивнув.

Пішли обідати, і за обідом управитель багато балакав та жартував. Ти — теж.

Потім — пусте прощання, мить — і ти в сідлі, дорога вже мчить тобі назустріч. Не оглядатися. Головне — не оглядатися. Все сказано, як сказалося, зроблено, як зробилося, а обертатися не обов’язково.

Сльози на вітрі. Хруснула під копитами суха гілка.

Вилітаєте на південну дорогу і — навздогін за військом. Вже смеркає, і ви приєднаєтеся до нього лише на копальнях, а заночувати доведеться на якомусь заїжджому дворі, серед мух та клопів, і хропітиме біля дверей Храрріп, а ти вертітимешся на хисткому ліжку, не в змозі ні заснути, ні думати. Але мислити доведеться, так чи інакше.

Інакше — ніяк.

(зміщення — «Посміхніться! Знімаю!»)

Шеддаль давно відвик керувати величезним військом. Але якось поки вправлявся.

На ніч не зупинялися. Сонне військо ледве пленталося, і курява здіймалася аж до місяця. Армахог, прощаючись із Шеддалем, наказав: «Поспішайте! Відпочинете… у вежах». Колишній сотник елітної гвардії Руалніра тільки всміхнувся у відповідь. Обидва знали, що приказка звучала інакше, і вкладалася вона у вуста і свідомість солдат ще за казарменної муштри, коли наставник на скиглення новачків відповідав одне: «Відпочинете в краю Ув-Дайгрейса». А коли був у доброму гуморі, додавав: «Якщо, звичайно, потрапите туди. А з такою старанністю шлях вам один — знову на землю. Тож, потрапити до володінь Бога Війни вам не загрожує, лебедики. Нумо ще раз відпрацювати удар із замахом»…

До полудня наступного дня — несподіваний каламбур! — дісталися до копалень, і тут мимохіть довелося затриматися. Шеддаль знав умови угоди, укладеної між Вільними Клинками і Пресвітлим, і хоча сам ставився до неї із застереженням, виконувати мусив. В умовах зазначалося: «забрати сорок сім звільнених Братів і доставити у вежі, щоб кров’ю спокутували провину». Але з’ясувалося, що з сорока семи один благополучно помер ще півроку тому. Черевань-управитель страшенно перенервував, оскільки два дні тому, під час приїзду зі столиці Армахога, він, управитель, на таку несуттєву деталь, як смерть одного з «везунчиків», уваги не звернув. А Армахог усіх сорок сім поставити перед свої старегхові очі не звелів, вдоволений усними запевненнями, що Клинків звільнили від кайданів і перевели у бараки доти, поки військо, що проходитиме тут, їх не забере. Старегх поїхав, а тут виявилася «пропажа». Що робити? Ой, що робити?!

Шеддаль перервав белькотіння товстуна і відкликав ватажка Клинків. Та особливо не засмутилася; було схоже, що войовниця взагалі зараз думає зовсім про інше. Найімовірніше — о-он про того каторжника, якого привели разом із рештою «везунчиків». На запитання Шеддаля, що робити, Тесса тільки махнула рукою: помер і помер; щойно заявляли, що кожна хвилина на рахунку, а тут теревені розводите.

Шеддаль відкрив був рота, щоб заперечити, але в цей час поряд із халупкою управителя виникла невелика, але панічна метушня, і в полі зору колишнього сотника з’явився Пресвітлий у супроводі охоронців. Що ж, однією проблемою менше!

Правитель мав кепський вигляд — очевидно, не звик до таких навантажень. Тренуватися він час від часу тренується, є у нього різні вчителі, тільки без постійної практики користі від цих вправ… Що були, що не були — однаковісінько.

— У чому проблема? — запитав Талігхіл, підходячи до свого заступника і ватажка Клинків.

Йому пояснили ситуацію.

— Що ж, — розвів руками Пресвітлий. — Якщо пані Тесса не проти, рухатимемося далі: до веж далеко, а часу обмаль.

— Ходімте, мій правителю, — Шеддаль акуратно взяв Талігхіла під лікоть і відвів убік. — Пані, я гадаю, мусить зайнятися звільненими, віддати розпорядження, щоб їх забезпечили всім необхідним і доправили до вежі, хоч і під конвоєм, але як вільних людей. Це потребує часу, але вона впорається, я певен. Ми тільки заважатимемо.

Талігхіл розгублено погодився, подивився на Тессу, і пішов за своїм помічником.

Колишніх в’язнів вивели хіба що не в кайданах. На «везунчиках» майже не було одягу — дрантя прикривало тіла, і в складках ворушилися паразити. Дивно, що управитель не потурбувався про своїх підопічних. Тим більше — Тесса знала від Укріна — такі вказівки Армахог давав. Мабуть, товстун надто захопився пошуками сорок сьомого в’язня.

Під’їхав на кістлявому, як і він сам, жеребці Сог. Скептично оглянув «везунчиків», комусь кивнув, упізнаючи знайомого. Потім повернувся до Тесси:

— Хіба в угоді йшлося про воші? В якій кількості? Вони теж будуть боротися проти хумінів?

Хтось у натовпі зареготав, войовниця скривилася:

— Дуже дотепно, Соже. Може, ліпше порадиш, що робити… з цим?

Вільний Клинок знизав худими плечима:

— Що робити? Загнати всіх у Ханх і як слід викупати. А доти тримати окремо від решти війська. Я розумію, що надовго від цієї халепи ми не вбережемося, але хоча б тимчасово…

Він легенько торкнув жеребця шпорами і від’їхав убік, даючи присутнім можливість вирішити самим, хто чи що є «цією халепою».

Тесса розуміла, що таке рішення найправильніше. Військо на марші, і вимити «везунчиків» просто нема де (та й ніколи). Але — серед сорока семи колишніх каторжників стояв Тогін, стояв мовчки, уважно і спокійно дивився на неї. Він не засуджував і не дякував, не плакав і не сміявся — він чекав. Тільки зараз Тесса відчула, наскільки він був їй потрібен.

Але їй доведеться потерпіти. Їм доведеться потерпіти.

Войовниця призначила людей для конвоювання та обслуговування «везунчиків»… призначала, а сама невідривно дивилася на Тогіна.

«Ну от, я приїхала. Шкода, що нам не дадуть навіть на мить залишитися наодинці. Ти знаєш — війна».

«Правильно. Чи нам звикати до війни та чекання? Потерпимо?»

«Потерпимо».

— Пані, ми можемо вирушати? Здається, все гаразд.

Тесса відірвалася — з болем, з кривавими уривками думок та почуттів — від погляду коханого чоловіка:

— Так, можемо вирушати.

Залишивши позаду копальні, армія тягнулася до долини Ханху — і далі, через переправу, до підземних входів у вежі Кріни.

(падає багряний осінній листок — зміщення)

Армахог проводжав військо до південної брами. Після проникливої та полум’яної промови Пресвітлого весь Гардген перейнявся словами правителя, наче тільки тепер люди збагнули: наближається велика біда, й нині дещо залежить і від них. Поки ряди озброєних солдатів тягнулися вулицями, до старегха кілька разів підбігали, невідомо як прошмигнувши через заслін охоронців, хлопці, що мали єдине бажання: записатися на службу. Армахог просив усіх прийти завтра на головний майдан — там зараз цокотіли сокирами теслі, пахло свіжою деревиною: до ранку мали вибудувати спеціальний поміст зі столиком для вербувальників.

Він подивився, як закривається за тими, хто пішов, брама, поглянув на темніючий клапоть неба і повернув до палацу. На власний подив, Армахог зрозумів, що сьогодні у нього абсолютно вільний від турбот вечір: усі дрібні справи могли вирішити численні заступники, а готувати заплановану ним і Талігхілом операцію старегх почне завтра. Можливо, якщо все вийде, він навіть встигне у Кріну до того моменту…

Тесса!

Армахог захлинувся від гіркої хвилі туги та безвиході.

Ти таки дозволив їй поїхати туди! Але міг, міг попередити, щось зробити, аби зупинити її. Зрештою, міг зірвати до демонових дядьків укладання цієї триклятої угоди!

…Я вболіваю за країну. План Талігхіла — єдина надія на порятунок. Усі перемовини та інші дурнуваті ідеї не допомогли б. А…

Ти зрадив її! Послав на певну смерть. Ти, воїн, дозволив собі…

Замовкни!

Останнє слово він вигукнув уголос. Пошарпаний перехожий відсахнувся і поспіхом зник у темному провулку — подалі від божевільного.

Армахог роздивився навколо. Він стояв перед закладом з лаконічною і добре йому знайомою вивіскою: «Благословення Ув-Дайгрейса». Не вагаючись, старегх штовхнув важкі дерев’яні двері й увійшов.

Зала була порожньою, тільки за стійкою, в глибині, відчайдушно голосила жінка. Напевне, пішов хтось із сім’ї.

Армахог перетнув лунку залу і зупинився на порозі кухні. Там заходилася у риданнях огрядна немолода жінка з розтріпаним сивим волоссям. Куховарки намагалися її втішати, але якось дуже невпевнено, готові щомиті приєднатися, був би лише привід.

— Пішов! — голосила жінка. — Пішов! Людонькі добрі, людоньки милостиві, пішов! Справді пішов! Пішов! Пішо-ооо-оуу!!!

— Що, сьогодні тут вечерею не пригощають? — навмисне грубо поцікавився Армахог.

Дівулі залишили жінку, яка побивалася, і вирячилися на воїна.

— Я запитую: тут сьогодні вечерею не пригощають? — так само недбало повторив старегх.

Кухарки миттєво прийшли до тями від нечуваного нахабства.

— Хіба не бачиш: у людини горе?! — запитала та, що старша та гладша. — Ти що, звір лютий, щоб таке запитувати?

Армахог похитав головою і важко зітхнув:

— З глузду з’їхали. Геть усі відразу. Голосять! Поїхали ваші чоловіки вас захищати, а ви — побиватися, волосся на собі рвати — так? Теж дивина — війна. Поїхав і повернеться. Звичайно, якщо віритимете й чекатимете. А не ридатимете ридма — ви ж жінки, а не буйволиці! Востаннє запитую: годувати будете?

Жінка замовкла і почала повільно підводитися, грізно сунучи на старегха. Її очі налилися мутним, крижаним божевіллям — Армахогові не раз доводилося бачити такі погляди у тих, чий розум потьмарився від сильного горя. Втім, як йому здавалося, тут ще не все втрачено.

— Я тебе нагодую! — прошепотіла, підходячи впритул, жінка. — Нагодую і напою, тиловий ти щур! Тхір! Пес падальний! Шакал! Поки ти тут сидиш, син мій буде там…

Вона зламалася і впала на столик, здригаючись у беззвучних риданнях. Армахог поглядом наказав відійти кухаркам, які кинулися допомагати, і обняв жінку за плечі:

— Усе буде гаразд, заспокойся. Все з ним буде добре. Повернеться, куди подінеться. Ходімо до зали, вип’ємо чайку гаряченького — нас зараз твої дівчата пригостять м’ятним чаєм — виплачешся, заспокоїшся. Ходімо.

Жінка не опиралася, хоча ридання не припиняла. Старегх вивів її до зали, посадив на лаву та сів поруч:

— Усе буде гаразд.

Дівулі принесли чай, кошичок з печивом і пішли на кухню, переглядаючись і перешіптуючись.

Одна, найздогадливіша, зачинила зсередини вхідні двері і віконниці, щоб сторонні не заходили.

Деякий час сиділи мовчки. Жінка заспокоїлася і лише дивилася перед себе, не торкаючись ані чаю, ані печива. Армахог — також.

— Ну чого тобі? — запитала нарешті спустошеним голосом.

— Пий, — наказав він. — Або поплач іще. Допомагає. — Я собі такої розкоші, на жаль, дозволити не можу.

Жінка з подивом підняла на нього очі.

— Пий, пий. Я пригощаю.

Вона недовірливо торкнулася чашки, вдихнула м’ятний аромат і відпила ковточок. Армахог вдоволено кивнув, почекав.

— Заспокоїлася? Тепер розповідай.

Дімицця розповіла. Як несподівано для всіх і для себе самої стала дружиною Вільного Клинка. Як жила у постійному напруженні — доти, поки… Пішов на роботу — «на замовлення», як він любив говорити — і не повернувся. Навіть тіла не привезли. А в неї — син. Куди вдові — одній, з малям на руках?

Та не даремно Братство зветься Братством: її прилаштували сюди — спочатку куховаркою, потім, коли власниця (така ж вдова Вільного Клинка) померла, Дімицця стала замість неї. А син… син — усе, що залишилося від того. Ріс безбатченком, неправильно ріс, хоча виховувала його, як могла. А як могла? Весь час віддавала «Благословенню». Хлопчик жив, слухав скупі розповіді про батька, мав нагоду постійно бачити клієнтів-Клинків.

Життя уявлялося йому зовсім не таким, яке є насправді. Дімицця намагалася пояснити, починала серйозну розмову, але він, щоразу уважно вислухавши її, все-таки йшов — вона відчувала — не переконаний у правоті материних слів. Ось і став — ні те, ні се, ні добропорядний городянин, ні Вільний Клинок. Вам не зрозуміти, пане, не второпати… Що не зрозуміти? Те, що таке поєднання в людині двох абсолютно різних світобачень — дуже небезпечне. Для цієї людини. Вільний Клинок, який вірить тільки в ідеали Братства — або смертник, або другий Ісуур. Її син — не Ісуур.

Боги милосердні!..

Ні, істерики не буде — не бійтеся, пане. Більше сліз не буде, все. Може, і хочеться плакати — але нема чим. Тільки туга залишилася. Ви раптом не цілитель душ? Після вашого сльозопускання мені дійсно полегшало, дякую.

«Не пустила»? Та звідки я знала?! Останніми днями Брати до мене з’їжджалися з усього Ашедгуну — найматися до палацу. Він, зрозуміло, серед них крутився — адже не заборониш. А потім, коли реєстр почали складати — тих, хто наймається на службу до Пресвітлого, — він візьми та й упиши своє ім’я. Не знаю, як відвернув увагу пані Тесси; але та, зізнатися, останніми днями була у такому стані, що могла й не помітити.

Мені сказав не одразу — лише коли Тесса понесла реєстр до палацу. Пізно було щось робити. Та й… Не повірите: я це всерйоз не сприйняла. Так буває, коли після роботи всі думки ще там, на кухні, треба те й інше, пожильців багато, турбот — по зав’язку; вирішила — жартує. Тільки потім до мене дійшло: він рідко жартував. Уранці теж… я навіть торбину йому не склала, як треба! Мабуть, давня звичка прокинулася. Я, коли чоловіка проводжала, ніколи не ридала на плечі — лише навздогін, коли пішов. Щоб серце йому не краяти. А так — усміхнешся — і йому в дорозі легше, і тобі простіше у куточку одній виплакатися.

От коли мене Тесса почала розпитувати, що та як — тут я відчула: «Йде»! Назавжди йде! Єдиний син! Усе, що в мене було, усе…

Жінка закусила губу і похитала головою. Армахог згадав про чай і відпив трохи, щоб зник гіркий присмак.

— Треба було не пускати, — промовив старегх, більше для себе, ніж для Дімицці, але вона почула.

— Сказав, що не винесе ганьби. До того ж — угода. Дезертир у воєнний час — либонь, ваші б і забили, дізнавшись.

Вона підвела голову і вперше замислилась, хто ця людина.

— Хто ти?

— Тиловий щур. Тхір. Пес падальний.

— Образився? Не треба, я…

— Але ж ти мала рацію, — він знизав плечима. — Мій час іще не настав, тому твої слова справедливі. А чи прийде мій час? Не знаю, це залежить багато від чого, у тому числі — від твого сина. Їм треба протриматися в ущелині якнайдовше, щоб я встиг зібрати армію. Я обіцяю, жінко: докладу всіх зусиль, аби твій син повернувся. Віриш?

— Так, старегху, — кивнула Дімицця. — Зроби, що кажеш, і я молитимусь на тебе.

— Краще Богам — останнім часом їх усе частіше забувають. І даремно. — Армахог підвівся. — Дякую за чай та печиво. Не журися, жінко, ми повинні перемогти.

Тільки не питай мене, якою ціною.

Дімицця не запитала. Вона мовчки провела старегха до дверей і випустила в ніч. Брязнув за спиною засув — сьогодні «Благословення» буде зачиненим.

Армахог завмер на порозі, звикаючи до темряви, потім швидко пішов до центру міста. Старегх поспішав повернутися до палацу, розуміючи, що там, напевне, хвилюються через його відсутність. Він ішов швидко, але встигав дивитися навкруги, і зміни, які сповнювали навколишні будинки та дахи, і навіть небо над цими дахами, пригнічували.

Місто завмерло, шоковане. Вогонь, висічений промовою Талігхіла в серцях мешканців, дещо пригас. Натомість прийшло усвідомлення, що війна не за горами. Точніше, саме за горами, але незабаром може опинитися тут, на вулицях, у будинках — вогнем, криками, кров’ю. Це потрібно було осмислити. А ще треба було усвідомити, що віднині чоловік, який жив під одним дахом зі своєю сім’єю, заробляв на хліб, може не повернутися додому. От він пішов сьогодні, бадьорий і усміхнений, пішов із військом, а назад прийде лише військо. Без нього. І що тоді?

Місто завмерло. Представники нічних професій поховалися по своїх шпаринах, не поспішаючи виходити на роботу; десь надривалося у несамовитому горланні негодоване немовля, брехав на мутний місяць самотній собака. У храмовому районі протяжно та урочисто грали флейти, перемежовуючись із гуркотом ритуальних барабанів. Очевидно, збиралися когось ховати.

А! продавець амулетів, про якого говорив Тієліг…

У палаці старегх передусім наказав покликати до себе Обхада. Той був давнім приятелем Армахога, вони познайомилися ще у військовій школі, в якій, до речі, вчилися разом із Шеддалем. Обхад приїхав тільки сьогодні вранці. Повідомлення про війну відкликало його з відпустки. І хоча відпочивав тисячник далеко на півночі, прибув до столиці одним із перших. До вечора Армахог не турбував друга, а зараз мусив запросити до себе: нагальна справа!

— Ну, здрастуй, — пролунало від дверей, і старегх побачив Обхада, високого та м’язистого, зі своїми класичними вусиками в півпальця. Приятель встиг трохи відпочити і тепер випромінював енергію духу та тіла. — Отже…

— Ти так поспішаєш потрапити до Ув-Дайгрейса? — посміхнувся Армахог.

Обхад віддзеркалив усмішку:

— Відпочинемо на тому світі. Давай, наказуй.

Армахог поморщився, і старий тисячник потрусив копицею сивого волосся:

— Вибач.

— Взагалі-то, я дійсно збираюся наказувати. Це не як у пісні про героїв, в якій — пам’ятаєш? — «я не наказ, прохання висловлю тобі» — і так далі. Немає часу на прохання. Треба негайно їхати на перевал Анг-Силіб. Талігхіл затримає хумінів у Кріні, і тоді їм мимоволі доведеться шукати обхідні шляхи. Найзручніший — Анг-Силіб, решта навряд чи придатні. Твоя мета — попередити вежі, що хуміни виявили перевал. Я даю тобі сувій, тут — система умовних знаків для перемовин між тобою та вежами. Другий такий — у правителя. На запитання, чому — ти, відповідаю: інших людей зараз немає. Приїдуть завтра-післязавтра, але це — неприпустима втрата часу. Та й у тобі я можу бути впевненим, що зробиш усе, як слід. Вирушати необхідно негайно. Здається, все… Ні, не все. На прохання Тієліга тебе супроводжуватиме Ув-Дайгресовий жрець.

— Навіщо?

— Бог його знає, — відповів старегх. — Я розмовляв з Талігхілом, той дозволив. Нехай їде — помічник тобі, гадаю, не завадить. Жрець родом із тих країв, тож…

— Зрозуміло, старий. Вибач, що перебиваю, але ти казав — часу обмаль, а до Анг-Силіба, — Обхад примружився, оцінюючи, — днів два швидкої їзди верхи. Веди сюди жерця і відпускай нас.

— До жерця доведеться їхати, — розвів руками старегх. — Але храмовий район по дорозі…

— Зрозуміло. Ну…

— Ще одне, — голос Армахога перехопив тисячника вже біля виходу, — в бій не встрявати і взагалі давай без самодіяльності. Передасте сигнал і відступите за Ханх. Там разом із військом чекайте на мене біля переправи — або приєднуйтеся до армії Талігхіла, яка відступатиме. Зрозуміло?

— Так, — пробурмотів Обхад.

— І думати не думай! — гукнув навздогін Армахог. — Я тебе знаю, — додав він тихіше, оскільки давній друг був уже далеко. — Напевне закортить полізти в бійку. Сподіваюся, жрець тебе стримає. Тієліг обіцяв, що так і буде, але ніколи не можна бути впевненим до кінця з цими жерцями…