Правила гри. Частина перша

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Дивовижно, але мене ніхто не розбудив. Трохи ображений такою неувагою служників, я вирушив до Великої зали, по дорозі розмірковуючи, що ж надзвичайне могло статися. Може, приїхали рятівники, відтягують глибу від входу? Та ні, певно, тоді б не обійшлося без захоплених коментарів пана журналіста та неодмінного фотографування на фоні працюючих рятівників. Я б обов’язково прокинувся.

Що тоді?..

Не готель, а скарбниця таємниць!

У Великій залі я справді мав непоганий шанс прояснити ситуацію: там самотньо сидів Данкен та вів двобій з якимось салатом — героїчний, слід визнати, — і потроху перемагав. Він і розповів мені, що Карна сьогодні попросила не оповідати, оскільки почувається зле. Мугід пообіцяв день зачекати.

— Але вчора за схожих обставин пан оповідач не «чекав», — здивувався я. — Юнак в окулярах його не сприймав, отож…

— Що мені подобається, так це напрям ваших думок, — зауважив журналіст. — Я теж про це подумав і вирішив відвідати «очкарика», аби з’ясувати деякі деталі.

— І як результати?

— Жодних, — розвів руками Данкен. І замовк, додаючи інтриги.

— Чому?

— Бо ще не був у нього, — пояснив журналіст. — Поснідаю — піду.

— Візьмете до компанії? мені чомусь здавалося, що відповідь я знаю зазделегідь.

— Ні, — тон Данкена став серйознішим. — Мені одному хлопчик, може, й розповість, що сталося, а нам обом — навряд.

Він розвів руками:

— Вибачайте… — й вирушив на «полювання».

Отже, сьогодні у мене вільний день. Залишається вирішити, як його використати.

Я замислився.

Звичайно, можна розпочати втілення у життя плану, який спав мені на думку після несподіваного від’їзду товстулі. І випадок якраз відповідний, і обставини сприяють. Тільки піти з башти — ніяк. Літати я поки не навчився, тож залишається чекати: якщо надприродні можливості з’являтимуться у нас «по другому колу», може, отримаю таку здатність.

До речі. Вчора, якщо не помиляюся, «жертвою» був очкарик, а сьогодні? Кандидатів четверо: Чраген, генерал у відставці або ж хтось із Валхірів. Оскільки таланти — за моїми припущеннями — можуть з’являтися лише у тих, хто сприймає, служники і Мугід до уваги не беруться. Хоча, стосовно Мугіда… У нього й так талантів задосить.

Крім того, не обов’язково, аби талант проявлявся. Якщо, скажімо, пан Валхір отримає на добу можливість лікувати, це не означає, що він одразу виявить у себе цей дар. Пресвітлі іноді довго шукали свою надздатність, а вони знали про її існування. На відміну від чотирьох сприймачів претендентів. Отож…

Може, розпочати з бібліотеки? Почитаю «Феномен Пресвітлих», а в крайньому разі — якщо зустріну пана Чрагена — обережненько перевірю його та викреслю з переліку «підозрюваних». Або переконаюся у його «провині».

Вирішено!

До Великої зали увійшло подружжя Валхірів. Виглядали вони якось незвично, але чому? Я збагнув де лише за мить. Зате коли зрозумів…

Дивним чином пан та пані Валхір стали схожими більше, ніж двоє близнюків. Однаковісінькі почуття відбивалися на їхніх обличчях, наче в дзеркалах, повернутих одне до одного.

Здається, я здогадуюся, хто став наступним «щасливим володарем» дару ашедгунських Богів.

Привітавшись зі мною, Валхіри почали снідати.

Пан Валхір обережно поклав дружині кілька ложок салату, два шматочки м’яса і налив у високий тонкий келих темного вина. Потім заходився їсти, не дивлячись на пані, але всі почуття та відчуття відбивалися на їхніх обличчях майже одночасно. Майже. У пані на кілька секунд раніше, ніж у чоловіка.

Мабуть, я спостерігав за ними надто пильно — пан Валхір здивовано зиркнув на мене:

— Щось не так, пане Нулкере?

Я зніяковіло промимрив:

— Пробачте. Все гаразд.

Валхір також зніяковів, навіть зашарівся:

— Так-так, це ви мене пробачте, — і відразу ж блаженно відкинувся на спинку крісла. Дружина його у цей час із задоволенням куштувала вино.

Якщо Мугід знає — а гадаю, він знає — про все, що коїться у «Вежі», зрозуміло, чому він відмінив оповідь. Така сприйнятливість Валхіра до чужих емоцій дуже небезпечна — передусім, для самого Валхіра. Піду. Бідоласі вистачає й емоцій дружини.

Я побажав смачного й пішов геть. Ну що, до бібліотеки?

Перш ніж узятися за вивчення «Феномена Пресвітлих», я вирішив зайти до Карни. Потрібно відшукати служника, аби з’ясувати, де знаходиться її кімната.

За період перебування в готелі стикатися з прислугою доводилося часто, але де вони живуть — я не з’ясував. Служники з’являлися, коли виникала потреба — наче знали заздалегідь.

Якщо так, мусять з’явитися і зараз.

Звичайно, нічого такого не сталося.

Гаразд, де можуть знаходитися кімнати для служників? Напевне, на першому поверсі. Чудово, спустимося туди!

Там усе залишалося без змін: псевдосмолоскипи, псевдозброя, псевдогобелени. І вхідні двері, за якими гнітюче нависала кам’яна брила.

Отже, за яким із гобеленів приховано вхід до службових приміщень? Певно, поряд з кімнаткою для оповідей? Чи ні? Та чому б не розпочати пошуки саме звідти.

Я відгорнув краєчок гобелена, котрий ще в перший день привернув мою увагу. «Полювання на оленя». На оле…

Не може бути!

Це був він — мій олень, той, який криком підняв мене з ліжка і змусив стрімголов мчати на допомогу. В його тіло вп’ялися стріли, кров капала на траву, а позаду летіла погоня, скажена та неприборкана.

Неймовірний збіг?

Я зареготав: у цьому місці не місце для збігів, — нехай пробачать мені мертві Боги ненавмисний каламбур. Отже, тієї ночі один із нас оживив оленя, але залишив на гобелені решту «дійових осіб». Треба буде поговорити з «очкариком». Здається, це його рук (точніше — уяви) справа.

Я відгорнув краєчок гобелена й анітрохи не здивувався, побачивши двері. Звичайнісінькі двері, з металевими завісами, з ручкою та невеличкою замковою шпариною — все, як належить. Я натиснув на ручку і… Так, відчинилися.

За ними не було ні темного коридора, ні кімнати з електросмолоскипами — нічого схожого. Лише чорна шовкова завіса похитувалася від протягу, який виник, коли відчинилися двері.

Я хотів відгорнути завісу, але незграбно поворухнувся, перечепився за поріг і ступив крок уперед. На одну-єдину мить мені здалося, наче занурився у щось невидимо-тягуче. А тоді…

Кімната була невеликою, і схоже, тут ніхто не жив. Хоча були в ній і ліжко (щоправда, дуже вузьке, без матраца), і письмовий стіл зі стільцем, і кілька полиць із книгами. Стіл встановлений під невеличким вузьким вікном; поруч, повернувшись спиною до дверей, завмерла висока постать. Людина розмовляла, притискаючи до вуха масивну чорну слухавку, від якої тягнувся кручений провід — до чорного ящика на письмовому столі. Така собі картина.

Людиною, до речі, був Мугід.

— Послухайте! — казав він, і я вперше почув у голосі оповідача нотки роздратування. — Хіба ви не розумієте?! Необхідно, аби сюди негайно прибули рятівники. Ми замкнені у готелі разом із групою сприймачів. Що?.. Так, маємо. Але це нічого не означає. Психологічна ситуація стає вкрай напруженою. Що? Хлопче, ви, схоже, не зовсім розумієте. Якщо рятівники не приїдуть упродовж доби, я подам до суду. На вашу компанію й на вас особисто. І не сумнівайтеся, виграю справу. Що значить «вихідні»?! Ви ж, проковтни вас демони, рятівники, а не продавці морозива! Які можуть бути вихідні?! Що за дурниці?! Я не турбуюся.

Він роздратовано жбурнув слухавку, і за шипінням, що долинуло з неї, я зрозумів, що зв’язок урвався.

— Бовдури! — прошепотів Мугід. — Бовдури!..

Старий постояв трохи, дивлячись у вікно. Я не заважав: хто знає, на що здатен оповідач у нападі священного гніву? Ще кине у мене один із ножів, які висять у нього на наразі, а потім скаже, що так і було. Краще зачекаю.

На жаль, я не замислювався, чи сподобається старому, що його розмову підслухали. А коли замислився, Мугід уже розвертався, і його правиця — наче відчував! — лягла на руків’я найближчого ножа.

Не знаю, як я зберіг самовладання. Чому, наприклад, не заверещав диким криком і не кинувся навтьоки, чи не взявся крутити старому руки, сподіваючись, що встигну раніше, ніж він. Не знаю. Мабуть, глибоко в душі не вірив, що він на таке здатен.

А він кинув. Автоматично — в очах уже віддзеркалилось усвідомлення, що помилився, а рука не встигала зупинити рух, і клинок злетів у повітря.

Іть…

Ніж затремтів у дерев’яній обшивці стіни і гепнув мене руків’ям по щоці — ледь зуби не вибив! Не знаю, як в останню долю секунди Мугід устиг змінити траєкторію кидка, але він це зробив. Вчасно.

— Якого демона!.. — прогарчав старий. — Що вам потрібно? І яким чином?..

— Тільки не метайте більше ножів! — крикнув я, побачивши, що рука оповідача знову потягнулася до нарага. — Інакше ризикуєте залишитися без відповідей.

— Я чекаю, — холодно нагадав Мугід. — Як ви тут опинилися?

Я знизав плечима:

— Увійшов через двері. Хіба ви звикли до того, що гості лізуть через вікно — або потрапляють до вас якось інакше?

— Через двері? — перепитав він. Потім наказав: — Подивіться назад.

Я оглянувся.

Що він хоче цим сказати? Висить чорна завіса, через яку я так необачно перелетів, перечепившись. І що?

Мугід наче прочитав мої думки.

— Відгорніть завісу.

Я відгорнув.

За завісою були… Двері там були! так-розтак… позабивані.

Я навіть посмикав за ручку, але дві планки — хрест-навхрест — переконливіше за будь-яке смикання доводили: зачинено. Пройти тут я не міг, аж ніяк.

Ще одна таємниця Мугіда, в яку я необачно встромив носа.

І відразу між лопатками наче вогник засвітився — саме в нього мав полетіти наступний Мугідів ніж. Надто багато загадок для мене одного, недостойного. Вбити — і справі кінець. Сам винен, дурень! Сидів би тихо мирно, за першої можливості поїхав би, віддав касети та ескізи, отримав гроші, на курорті якомусь відпочивав би з розкішною жінкою — так ні, закортіло пограти у нишпорку. А розбійник тобі не по зубах, нишпорко! Тож отримуй…

Повернувся.

— Тепер про те, що ви почули, — незворушно провадив далі старий. — Мені б не хотілося, аби у «Вежі» з’явилися панічні настрої. Це ускладнить життя не лише мені, повірте. Отже, прошу вас зберігати все у секреті.

— Хвилиночку, — вимовив я, дивуючись власній сміливості. — А як я сюди втрапив?

Мугід посміхнувся.

— Це, шановний пане Нулкере, вам краще знати.

Ха-ха. Дуже смішно.

Оповідач вказав на отвір у центрі кімнати, просто під моїми ногами:

— Може, піднялися сюди сходами, як всі нормальні люди?

Спіральні сходи спускалися вниз, і тільки тоді я здогадався: кімната, де ми знаходимося, не на першому поверсі «Вежі». І навіть не на другому. Вона десь під дахом — тому і небо тут, у віконці, інше.

— Так. Мабуть, ви маєте рацію. Я піднявся сходами.

Він невиразно кивнув, даючи зрозуміти: розмову закінчено.

Я почав спускатися, але пригадав, що саме привело мене сюди:

— Скажіть, пане Мугіде, де знаходиться кімната Карни? Я чув, вона нездужає. Хочу відвідати, а служників не знайшов — жодного, — і тому вказати мені, куди йти, нема кому.

— Третій поверх, дев’ята кімната. На все добре.

— До побачення. Даруйте, що потурбував.

У відповідь старий розсіяно мугикнув і відійшов до вікна: схоже, йому було не до мене.

Сходи виявилися вкрай незручними: доводилося йти, зігнувшись. До речі, ходили тут нечасто. Хоча пилюки на сходинках не було, зі стін не капало, але — лежав мишачий послід, звисало павутиння… І не схоже, що цим намагалися надати відповідного антуражу давнини, як на першому поверсі. По-перше, навряд чи ці місця призначені для регулярних відвідин туристами; по-друге, якби хотіли створити відповідну атмосферу, понавішували б псевдосмолоскипів. А то — послід… Несерйозно.

Нарешті я опинився на невеличкому майданчику; стеля тут майже торкалася мого волосся, з неї, як і скрізь, звисали шмарклі старого павутиння. Я інстинктивно пригнувся, аби не набрати на голову гидоти, і зайшов у єдині двері.

Ліворуч і праворуч тягнувся звичайнісінький коридор. Було тихо й порожнію, зачинені двері стояли мовчазною сторожею, а кілька псевдосмолоскипів, що знаходилися на досить великій відстані один від одного, надавали довкіллю похмурого напівмороку. Саме тут збереглася старовинна атмосфера, яку так безрезультатно намагалися відтворити власники готелю. Я це відчував — те непоясненне, некероване тремтіння в грудях, яке виникає при зіткненні з чимось по-справжньому давнім. Наче зробив стрибок у часі. Або слухаєш оповідь… про самого себе.

Не знаю, що було причиною — може, відсутність ознак цивілізації, яка в такому похмурому місці неминуче починає лякати, а може, якийсь звук на межі чутливості, — але мене раптово охопив панічний жах. Стримуючись, аби не побігти світ за очі, я пішов праворуч… — ні, ліворуч — тільки б якнайшвидше вибратися з цього коридору!

Однак я крокував, стіни тяглися, а вихід не з’являвся. Десь тут мають бути сходи. Треба лише знайти…

Виникло враження, що йду по колу — причому, уже кілька разів. Аби перевірити це, я порився в кишені, відшукав шматочок паперу, обірвав по краях, щоб зробити трикутник, і поклав на підлогу. Пішов далі.

Через деякий час побачив його, і сумнівів не залишилося: відкритого проходу на загальні сходи, які зв’язують усі поверхи «Вежі» (виходить, не всі!), немає. Треба шукати інший.

Найлогічніше було б повернутися до Мугіда і попросити допомоги. Та я не пам’ятав, котрі з дверей ведуть у ту кімнатку.

Тоді почав навмання відкривати всі двері по черзі. За кількома знайшов порожні ніші у зріст людини, за іншими — комори, до стелі напхані різним мотлохом, павутинням та мишачим послідом. Я навіть пару раз сполохав мишей, які, незважаючи на обіцянку Мугіда «розібратися» з гризунами, як і раніше, жили в готелі.

Словом, там було все, крім того, що я шукав.

Укритий пилюкою, стомлений і трохи переляканий, я нарешті натрапив на двері, за якими були сходи. Тільки радіти було рано — дві низенькі сходинки, результат моїх пошуків, підіймалися — і закінчувалися глухою стіною!

Я б, напевно, залишив у спокої ці псевдосходи, але увагу привернула невеличка хвостата тінь, яка метушливо кинулася в куток ніші просто з-під ніг. Миша! Навіть тут — миша!

Маленький гризун стрімголов летів до глухої стіни, кумедно підскакуючи на сходинках: перша, друга… Ось він видерся на верхню, зупинився на мить, аби обернутися. Обернувся. Небезпека (тобто я) все ще маячіла позаду. Тоді тваринка, не зволікаючи, плигнула просто в стінку.

І зникла.

Я потер рукою праве око: що за фокуси?!

Око слухняно вичавило сльозу, покліпало. Миші не було.

Інший би, певно, зрозумів, що до чого, і зробив спробу плигнути у стіну. Я не такий.

Для початку залишив двері в нішу відчиненими, після чого попрямував до найближчої комори. Там витяг із купи мотлоху кілька зламаних стільців, кітару з однією струною, вкритий цвіллю фоліант, — і потягнув все це до «чарівної» стіни. Відломив від принесеного стільця ніжку і тицьнув нею в стіну.

Ніжка наполовину ввійшла туди, не відчуваючи опору. Я смикнув назад. І — от вам! — у руці залишилася тільки та половина, котра була по цей бік стіни.

Як цікаво!

Жбурнув залишок ніжки в стіну. Полетів і не повернувся — наче й не було. Тоді слідом за ним вирушив увесь скарб, затягнутий до ніші.

Коли я втямив, що падати на купу зламаних стільців та однострунну кітару буде не зовсім приємно, у мене в руках залишався тільки вкритий цвіллю фоліант. Я вирішив, що він нічого не змінить, і жбурнув за рештою речей.

Потім стрибнув сам.

І звичайно, приземлився на весь мотлох, гарно так приземлився. Аж щось тріснуло. Здається, кітара.

Огледівся.

Я напівлежав серед уламків меблів на першому поверсі «Вежі», такому рідному та затишному. Мабуть, треба було закричати «люди, я повернувся!» або щось подібне, та я завжди, за будь-яких умов, залишався нечулою й цинічною людиною. Тому лише позловтішався з того, що Мугідові доведеться розбиратися зі стародавнім барахлом, котре я сюди накидав. Сподіваюся, служники поцікавляться у нього перш, ніж винести цей непотріб на смітник. А може, навіть побачить хтось із гостей…

Із такими, чесно скажемо — недостойними думками, я пішов до сходів, аби ними, широкими та надійними, піднятися на третій поверх і відвідати нарешті Карну. Все-таки незабаром обід — час виконати заплановане за сніданком.

Знайти на третьому поверсі дев’яту кімнату виявилося нескладно. Я, між іншим, пошкодував, що не причепурився після ранкових пригод, але відкинув геть усі занепадницькі думки і постукав.

— Хто там? — запитали кволим голосом.

Схоже, дівчині геть зле.

— Це я, Нулкер.

— Заходьте, відчинено.

Я штовхнув двері й ступив до кімнати, очікуючи побачити Карну майже при смерті.

Дівчина сиділа на ліжку і тримала в руках книгу.

— Це чудово, що ви прийшли! Я тут умираю з нудьги!

Виголошено це було голосом енергійним і трохи лукавим: його володарка точно не вмирала — ні від нудьги, ні від несподіваної хвороби.

Я обережно сів на краєчок ліжка і спробував розібратися:

— Данкен казав, що ви занедужали…

Вона вдавано обурилась:

— Ви не радієте, що це не так?

— Радію, — сказав я щиро. — Дуже радію. Просто хочу зрозуміти, що відбувається.

— Я дала вам шанс! Пам’ятаєте, вчора ви казали, що Мугід спеціально позбавляє нас вільного часу, аби ми не могли збагнути сутність таємниць «Beжі»? А я, зробивши вигляд, що захворіла, дала можливість і безліч вільного часу. Використовуйте!

Я всміхнувся:

— Не чекав! Не даремно кажуть, що у священному гаю демони співають! Але ви тут нудьгуєте.

Карна відповіла на мою посмішку, додавши дещицю задерикуватості:

— Правильно. Але роблю це не задля того, аби ви мене розважали. Не зараз. Ідіть та розберіться з таємницями «Вежі», лицаре.

Я волів би почути «мій лицаре», але для початку непогано. Якби у нас було більше часу… Навіть якби у нас його і не було, я…

І тут втрутився мій здоровий глузд. Він нагадав, що ті, хто приїздив у готель до мене, провалили завдання. А тоді ситуація була простішою, ніж зараз. Можливо, йдеться про моє життя…

— Ми обов’язково продовжимо цю розмову, — мовив я, встаючи. — Обов’язково.

— Подивимося, — Карна знову відкрила книжку. — Дякую, що зайшли.

Я повернувся на сходи і вирішив: перш ніж іти до бібліотеки й поховати себе живцем у книжкових завалах, слід пообідати. Мандрівки чарівними дверима надзвичайно підвищують апетит.

Коли я віддавав належне мистецтву тутешніх кулінарів, до мене приєднався Данкен.

— Ви не повірите, — виголосив він.

— Повірю. От ви — не повірите.

— Хто цього разу? Ще один олень?

— Миша. Але річ не в тім.

— А в чому?

Я розповів.

Він подавився фазанячим стегенцем і довго кашляв.

— Неймовірно.

— Факти залишаються фактами, — я розвів руками.

В очах Данкена запалав вогник:

— Хіба спробувати?..

— Не раджу, — з притиском сказав я. — Мугідові може не сподобатися повторне відвідування його покоїв.

Ми помовчали, нарешті Данкен запитав:

— Але щось ви збираєтеся робити, чи не так?

Я тяжко зітхнув:

— Що, як ви гадаєте? Мугід не злочинець, я — не поліцейський, аби відкривати таємницю «Останньої вежі». Я пересічний сприймач, який знічев’я встромив носа туди, куди не варто було. Результат сумний. Навіщо зайві ускладнення? Зрештою, Мугід не обмежує моїх прав. Ми замкнені у «Вежі»? Замкнені. Але ми б і так залишалися у готелі весь час, поки тривали оповіді. Звичайно, одна річ — знати, що у будь-яку мить можеш піти звідси, інша — не мати такої можливості. І оскільки заборонена грушка солодша, ми прагнемо вирватися…

— Тобто, ви здаєтеся? Ви, хто розпочав все, вимагав від мене дотримання якихось таємниць; коли ми майже добралися до суті «Вежі», — ви здаєтесь!

— Дивна ви людино, пане Данкен, — прийшла моя черга хитати головою. — Говорите, наче п’ятирічний хлопчина: «здаєтеся», «дотримання таємниць», «добралися до суті». Суцільна романтика. Пенно, юнак в окулярах навіяв вам такий настрій.

— «Юнак в окулярах»! — пирхнув журналіст. — Його наш шановний Мугід просто приспав одразу ж після того, як вам примарився олень. Хлопець проспав добу! Втім, — додав він, — вам це вже не цікаво.

Я рвучко кивнув і підвівся:

— Смачного. Бажаю вдало провести вихідний.

— Намагатимуся.

Підхопивши кошик із тістечками, я пішов. За спиною стиха лаявся журналіст, до глибини душі обурений моїм «відступництвом». Нехай.

Я зайшов до Карни, залишив тістечка, побалакав кілька хвилин про те та се і, трохи заспокоївшись, вийшов, аби відвідати бібліотеку. Пригод на сьогодні, як на мені, було задосить — саме час тихо-мирно зайнятися вивченням «Феномену Пресвітлих».

Якщо і є в «Вежі» місце, не підвладне злій дії загадкових метаморфоз та страшних таємниць, це — бібліотека. У служника, який проходив неподалік (дивно! і звідки він узявся?), я отримав ключі й незабаром уже сидів за столом, гортаючи потрібну книгу. Перш ніж читати, я поглянув у зміст фоліанта. Ага! Ось те, що потрібно.

Розділ називався «Прояви феномену в період після падіння династії Пресвітлих» і, схоже, був написаний і вміщений у книгу значно пізніше, ніж попередні.

Я відрегулював настільну лампу й заглибився в читання.

Після ан-тегу, який перетворив стародавні Ашедгун та Хуміндар на єдину державу, час володарювання ашедгунських Богів минув, і династія Пресвітлих перестала існувати. Але, напевно, щось розладналося в Оселі Богів, і першою ознакою цього стала поява на світ Риги, якому пізніше дали прізвисько Проклятий.

Рига народився в сім’ї придворного блазня, під час правління Гаттіна Другого. Як свідчать очевидці, хлопчик ріс похмурим і хворобливим. Це легко пояснити: з трьох років у нього виявилася незвичайна (для тих часів) здатність. Рига міг, раз лише поглянувши на людину, сказати, як вона помре.

(Примітка. Цей випадок вважається першим проявом дару Богів після падіння династії Пресвітлих. Але є всі підстави вважати, що насправді це перший випадок, який потрапив у поле зору істориків. Ніхто не може стверджувати з цілковитою певністю, що до Риги не було тих, хто володів даром, — ймовірніше за все, вони якраз були, однак або не послуговувалися даром, або не афішували це, і тому залишилися невідомими.

Яким шляхом пішла історія: чому, як, у чиєму спадкоємці, у якому з бастардів проявився дар уже мертвих Богів? Ми не знаємо. І напевне, ніколи не дізнаємося).

Дар проявився у Риги в три роки, а першою «жертвою» став його батько. Важко уявити, що відчувала трирічна дитина, коли пізнала таке. Він розповів про де матері, але та не зрозуміла, в чому справа. Хлопчика відвели до цілителя.

Нижче ми наводимо вибрані місця з нотаток придворного цілителя, які дивом удалося знайти (особливо якщо врахувати, що сталося з їхнім автором).

«Сьогодні до мене привели сина королівського блазня Блюра. Хлопчика звуть Рига, йому три роки. Я… (закреслено цілителем)

(закреслено) я спробую. Все-таки, це мій обов’язок.

Мати Риги, Веллана, сказала, що її синові примарилося щось жахливе. Він дійсно виглядав наляканим, але ще більше вжахнувся, коли побачив мене: затремтів, у нього почався нервовий тік лівої повіки. Я намагався заспокоїти хлопчика, але той несподівано заплакав та вхопився за мамину спідницю.

І все-таки він перелякався не мене, а чогось іншого. Це було зрозуміло з того, що хлопчик не намагається втекти від „доброго цілителя“. Він просто стояв і плакав. Якби Ризі було не три роки, а більше, я б вирішив, що він тужить, але, як мені тоді здалося, для малюка такі почуття неможливі.

Я помилився. І (закреслено)

Я попросив Веллану вийти і залишити нас удвох. Гадав, що хлопчикові буде спокійніше, коли мати піде, — насамперед тому, що вона так і не зрозуміла, що він хотів сказати. Щоправда, могло бути і навпаки — Рига перелякався б, залишившись без Веллани.

Однак цього не сталося.

Тільки-но мати вийшла, Рига протупотів до мене — трирічне дитя! — і сказав: „Будь ласка, не кидайте полосок у вогнисце! Будь ласка!“

І в очах його я бачив дещо, не властиве малим дітям: глибоку увагу та серйозність (закреслено).

Я вирішив не сперечатися:

— Гаразд.

— Обіцяєте?

— Обіцяю, Риго. А тепер скажи, що сталося?

— Я знаю, як помле тато, — просто сказав він. — Його плистлелять з лука. А сце я знаю, як помле мама. Вона пелелізе собі луки склом і буде довго клицяти. А…

— Чекай, — у мене несподівано запаморочилася голова, і хотілося вхопитися за щось, а краще — сісти на підлогу. — Чому ти вважаєш, що це станеться насправді?

— Я знаю, — сказав він. І більше нічого. Він знав.

— А… я?

Він потупився:

— Ви кинете полосок у вогнисце, і все вибухне.

Я посміхнувся.

— Навіщо мені кидати порошок у вогнище? Я ніколи цього не зроблю. Виходить, ти помиляєшся. Й твої тато з мамою не помруть.

— Помлуть, — похмуро сказав він, і очі Риги наповнилися слізьми. — Умлуть. І ви. Я знаю.

(закреслено) взяв обіцянку мовчати про це, а Веллані сказав, що все гаразд.»

Рига не помилявся. Про це дізналися рік по тому, коли один зі служників помер від укусу скаженого собаки. Рига пророкував це за чотири місяці до загибелі служника і розповідав багатьом. Отож, цей випадок не приховати. Хлопчика на деякий час залишили у спокої, хоча й почали приглядатися до нього (особливо — прислухатися).

Батьки, здогадавшись, у чому справа, неодноразово намагалися заборонити йому пророчити, але даремно.

Чутки про надприродні можливості Риги дійшли до Гаттіна Другого. Той запросив п’ятирічного хлопчика до себе та звелів розповісти, як загине його правитель. Рига заплакав і сказав, що точно не знає. Правитель наказав висікти упертюха, а потім знову покликав до себе, але нічого цим не досяг.

(Примітка. Це єдиний відомий нам випадок, коли Рига не знав, як умре людина. Вірніше, сказав, що не знає. Чи було так насправді, й що змусило його зробити це, невідомо).

Поступово, до дванадцяти років, хлопчик остаточно втрачає всіх друзів та знайомих, бо ті цураються його, налякані незвичайною здатністю. Втім, справжніх друзів у нього ніколи не було. Він просто не встиг ні з ким подружитися; нажахані батьки забороняли дітям грати та розмовляти з Ригою. Вони вважали, що він не бачить, а прирікає на ту чи іншу смерть. Хлопчику не було місця при дворі, і він це знав.

Восени до Гардгена прийшов один із суурів, мандрівних мудреців. Він гостював недовго. Коли суур пішов, Рига рушив із ним.

Батьки не довго тужили за сином, який завдав їм стільки клопоту. Вони намагалися його шукати, але так, для годиться. І Рига був їм за це вдячний.

Він подорожував із сууром довгенько, повернувшись до Гардгена вже у тридцять сім років.

На той час у країні стався переворот. Гаттіна Другого розірвали на шмаття власні собаки, один зі змовників до того ж устиг метнути дротика, який влучив просто у горло правителя.

(Примітка. Можливо, тому Рига не був впевнений, як загине Гаттін).

Блазня Блюра, що був під час убивства поруч із правителем, пристрелили з лука, а його дружина, дізнавшись, що сталося, перерізала собі вени.

Цілитель, коли змовники вдерлися до нього в кімнату, жбурнув у вогонь порошок; вибух розвалив стіну і не тільки скалічив тих, хто увійшов, а й убив лікаря.

(Примітка. Незрозуміло, чому цілитель пішов на самогубство. Він міг би жити і при новому правителі. Деякі дослідники вважають, що своїм пророцтвом Рига змусив лікаря зробити це. Звичайно, достовірно дізнатися відповідь ми не можемо).

У результаті перевороту влада в країні перейшла до рук самозваного правителя — Зширіза.

Прожив він недовго.

Проклятий з’явився у Гардгені, будучи вже відомим. Слава (недобра, зауважимо, слава) бігла поперед нього, і кожен у країні був абсолютно певен, що зустрівшись із Ригою Проклятим, дізнається, як помре.

Опинившись у столиці, віщун насамперед попрямував до палацу.

Далі ми наводимо уривок із «Літопису Ашедгуну нових часів», написаного Ганелем.

«Місяць Нуз-Ал, день третій.

(пропущено авторами)

Впустили Проклятого. Я бачив Ригу ще хлопчиком. Він завжди був відлюдькуватим, хворобливим, із цією своєю тремтячою повікою. Я впізнав його саме по ній — повіка тремтіла, як і раніше, нагадуючи горло жаби. Навколо Проклятого поширювалася атмосфера похмурої урочистості. Вельможі завмирали й опускали очі. Рига мало звертав увагу — звик, напевно. Він не роздивлявся навколо, йшов до трону.

— Навіщо ти з’явився? — запитав Зширіз.

— Ти знаєш, — відповів Проклятий. — Ти загинеш від кинджала.

Рига був одягнутий у звичайний дорожній халат, не дуже коштовний, але зручний, з широкими кишенями — у ці кишені він і сховав руки. Охоронці напружилися, але Зширіз зупинив їх помахом правиці:

— Він убиває словом — не дією. Кажи. І знай, я не піддамся.

— Знаю, — сказав Проклятий. — Ти помреш від кинджала.

— Усе? — насмішкувато запитав Зширіз.

— Ні, — похитав головою Рига.

Він ступив крок уперед і різким рухом поправив пасмо.

— Тепер усе.

Правитель сповз на сходинки трону. Він намагався вирвати скорченими пальцями кинджал із горла, — але не міг.

Охоронці накинулися на Ригу, викрутили йому руки, а той, не звертаючи на них уваги, плюнув в обличчя вмираючого.

— Ти вбив Гаттіна, але я помстився за матір і батька.

Це все, що він сказав».

За свідченням Ганеля, впродовж кількох наступних годин відбувся новий палацовий переворот. Кропрег, син Гаттіна Другого, зміг свого часу втекти й перебував далеко від батьківщини; тепер повернувся і запанував, завдяки озброєній підтримці своїх прибічників.

Але ця частина історії Риги Проклятого мало стосується теми нашої книги. Значно цікавіша роль, що зіграв у тих подіях, безіменний суур, згадку про якого знаходимо в Ганеля.

«Місяць Нуз-Ал, день п’ятий.

(випущено авторами)

Рига не брав участі у тому, що відбувалося. Він захворів, і нічого дивного; він завжди був хворобливим.

Через події, які мали історичне значення, на нездужання Риги ніхто не звернув уваги. Його поклали в челядній і забули. Ніхто не хотів морочитися з Проклятим.

Це було два дні тому. Сьогодні до палацу прийшов суур. Я впізнав його — саме з ним колись пішов подорожувати Рига. Суур запитав про Проклятого, його відвели до хворого.

(випущено авторами)

Місяць Нуз-Ал, день сьомий.

(випущено авторами)

Помер Проклятий. Суур був біля нього до останнього. Тіло за наказом мудреця спалили на поховальному вогнищі. Такою честю удостоюють лише вельможних панів, але суур наполіг, а Кропрег був не проти. Попіл суур забрав із собою».

Так скінчилося життя Риги Проклятого.

Наступне повідомлення про носія феномену…

Я відірвався від книги і покрутив коліщатко. Лампа почала світити яскравіше; я продовжив читання, перегорнувши кілька наступних сторінок.

Як уже зазначалося в попередніх розділах, властивості Пресвітлих умовно можна розділити на корисні та шкідливі; передусім — для їхнього носія. І якщо власники шкідливих багато в чому повторювали долю Риги Проклятого, решта проживала своє життя відносно спокійно. Але, так чи інакше, стикалися із суурами. Мандрівні мудреці, безперечно, зіграли свою роль в історії феномену Пресвітлих, а зігравши, залишили сцену (див. Додаток № 5)

Стосовно ж…

Світла від лампи вже не вистачало для читання. Я потер очі й зрозумів: стомився. Днина вийшла насиченою, зовсім не схожою на інші вихідні.

Місце, на якому я зупинився, довелося закласти тоненькою трапчаною закладкою. Я відсунув книгу й замислився. Не хотілося залишати «Феномен» тут, бо, судячи з усього, повернуся сюди не скоро. Не буде великої шкоди, якщо я візьму книгу з собою. Буду проглядати вечорами, перед сном.

Зачинивши бібліотеку, я відніс книгу до себе і повечеряв. Перед сном вирішив освіжити кімнату і відчинив вікно — приміщення миттєво наповнило завивання. Вітер унизу, в ущелині, співав стародавній поховальний гімн, і я дуже сподівався, що — не на нашу честь. Деякий час слухав, потім поставив заглушку і пішов до ліжка.

Скінчився перший тиждень перебування в «Останній вежі».