Різдвяні кружляння

Розділ восьмий

Бенні не зводить з мене очей. Повільно кліпає. Я мовчки спостерігаю, як він намагається все перетравити. Знову.

— Схоже, я теж поїхав дахом, — стурбовано супиться: — Ти впевнена, що тобі не запаморочилося в голові від висоти?

Зробивши глибокий вдих, я розтираю скроні й нагадую собі бути терплячою; Бенні не знає, що раніше він це вже проходив. Він і не здогадується, що поставив мені те ж саме запитання. У яку б там часову петлю я не потрапила, це — не його провина.

— Уже втретє я проживаю цей день, — кажу йому. — І вдруге ми з тобою про це говоримо.

— Отже, ти бачила, як твій тато зламав зуб, — повільно проговорює Бенні, — тричі?

— Ага.

— І ти й не подумала його попередити?

Я закриваю обличчя долонями та стогну.

Аеропорт був точнісінько таким самим. Поїздка — ідентична. Лише цього разу моє прибуття в хижку виявилося більш спантеличеним, ніж минулого. Від паніки голос пожорсткішав і зламався. Я усвідомила, що так, я вже робила це раніше. Наяву чи лише в уяві — байдуже. Я проживаю цей день знову. Тільки не знаю, чому та як так вийшло.

Єдине, що заспокоїло мене, щойно ми прибули, — це моя чергова розмова з Ендрю на порозі. Можливо, через те, що я здавалася блідішою та вразливішою, він, схоже, докладав більше зусиль до своєї сміховинної оповіді про хижку.

«Ми збираємося тут у грудні, щоб ліпити снігові фігури, спускатися на санчатах із велетенських гір, готувати купу печива й спостерігати за тим, як наші батьки напиваються кожен день…»

«Раніше ми прикидалися учасниками рок-гурту. Ти була Девідом Боуї, а я — Дженіс Джоплін…»

«Ти говориш уві сні, але, на жаль, ніколи не кажеш нічого скандального чи цікавого. Переважно щось про їжу та електронні таблиці…»

— Що ще станеться ввечері? — Бенні повертає мене до реальності. Він ніжно забирає мої руки від обличчя. — Що ти пам’ятаєш…

Я розумію, до чого він хилить.

— Що могло б допомогти тобі повірити?

Милий Бенні вибачливо морщиться і знизує плечима, однак я його не звинувачую. Я ніде не бачила свого відображення, але впевнена, що скидаюся на маніячку. Непривітна, ледве дихаю, вся обтріпана. Нахиляю незвично закляклу шию з боку на бік, і кімнатою відлунює гучний хрускіт. Ха-ха. Так краще.

Голоси переміщаються з кухні коридором у напрямку вітальні.

Зненацька я встаю та тягну Бенні за собою.

— О-оу. Кайл зараз покаже всім нове тату.

Ми перетинаємо кімнату й припадаємо до дверей. Присягаюся, скрадаючись навшпиньках, Бенні скидається на Шеґґі з мультфільму «Скубі-Ду», коли ми спускаємося горішніми сходами та визираємо з-за рогу. Голос Рікі гримить на весь будинок.

— Народ, ходіть сюди! — кличе той. — У Кайла нове класне тату!

Коли слова досягають нас, Бенні так сильно стискає мою руку, що я відчуваю кожен його палець.

Заплющивши очі, уважно слухаю.

— Рікі буде важко на серці, бо він забув купити «Гендрікс» для Аарона. Місо лизатиме пальці ніг Закі, а він істерично реготатиме. Ліза увімкне різдвяний альбом Боба Ділана, який правомірно називати жахливим, а Тео пиво піде не в те горло, і він кашлятиме хвилин десять безперестанку, — я дивлюся на Бенні й упевнено киваю: — Просто зачекай.

Ми знову зосереджуємось на вітальні, перебуваючи поза полем зору, але в досяжності звуку.

— Не знаю, що й думати, якщо ти матимеш рацію, — шепоче Бенні.

— Ага. Я теж.

Двадцять хвилин потому ми повертаємось на горище, й Бенні змірює кроками підлогу — вперед-назад. Браслети дзвенять у такт його ході. Я на ліжку роздивляюся стелю. Він наляканий, бо все, що я сказала, сталося саме так. Нарешті зупиняється поряд і шанобливо шепоче:

— Вау. А я ж навіть не під кайфом.

Знаю, слід почуватися нарешті визнаною, але, враховуючи, що мене не дивує власна правота, замислююсь: «А зараз — моє життя? Невже мене прокляли проживати цей день знов і знов? Мені слід іще раз спробувати спуститися з горища чи я знову впаду зі сходів?»

А тепер найважливіше запитання: чи має сенс те, що я роблю? Чи час для мене просто… зламався?

Що ж, у найгіршому разі, гадаю, я проживатиму цей день знову й знову та продовжуватиму фліртувати з Ендрю на ґанку.

Спираюся на лікті:

— Гаразд. Отже, що мені робити?

— Гадаю, ти маєш поговорити з татом, — твердо заявляє Бенні.

— Ні, — знову завалююся на спину. — Ти казав це минулого разу. Тоді я, мов Пітер Пен, злетіла зі сходів та прокинулась у літаку.

— Он як? — шепоче Бенні, винувато розтираючи шию. — Пробач, недотепо.

Від його тону моє серце починає боліти, і я сідаю, притягнувши його до себе та цмокаючи в щоку.

— Ти не винен.

— Може, просто… — він невпевнено здіймає руки. — Просто спробуй переспати з цим? Може, завтра стане ясніше, що тобі треба робити. Можливо, це стосується Тео. Або хижки. Переконаний, ти з усім розберешся. Мій девіз — «Пливи за течією», тож, я думаю, тобі варто робити саме це, — він плескає мене по коліну. — З нею все буде гаразд, друже.

Пливи за течією. Звісно, це — девіз Бенні.

Навряд існує інструктаж зі стрибків у часі чи якийсь очевидний портал у стіні на горищі — хоча б шафа, яку в книжці використовували, щоби повернутися до Нарнії. Тому, гадаю, нам нічого не залишається, як спуститися вниз і знову приєднатися до веселощів, одним словом — «пливти за течією».

Я встаю, а Бенні обережно бере мене за руку.

— Крім цього, — каже він, — все решта в нормі? Робота? Соціальне життя? Романтичні штучки?

Я зупиняюся, приклавши руку до дверей.

— Робота? — кулак страху стискає мої легені. — Ну… Соціальне життя в порядку. Міра… пам’ятаєш мою сусідку по кімнаті в коледжі? Вона повернулась у Берклі, тож тепер ми удвох гортаємо сайт Yelp у пошуках нових ресторанів, де зможемо побалувати наші відчуття.

Бенні регоче, а потім замовкає, очікуючи відповіді на останнє загрозливе запитання. Нарешті він натякає:

— І?

— Нові романтичні пригоди? — перепитую. — Цього року ходила на три побачення. Під час двох із них одразу ж було очевидно, що ми не надто одне одному підходимо, тож я вдалася до застарілої відмовки, сказавши, що у моєї подруги надзвичайна ситуація і вона потребує мене просто зараз.

— Ох.

— Третій чувак був симпатичним, із прибутковою роботою, легкий на підйом…

— Добре.

— …але на другому побаченні визнав, що вони з дружиною досі живуть разом, хоча він і клянеться, що вони розлучаться, й загалом планує скоро переїхати.

Бенні стогне:

— Ні.

— Ем-м… не надто позабавляєшся, коли досі живеш зі своєю матусею, — махаю рукою: — Тож так. Романи на паузі.

Бенні цілує мене в скроню.

— Життя непросте.

— Можеш повторити ще раз, — усміхаюся йому через плече. — Тобто ти, ймовірно, повториш, хоча й не знатимеш цього.

Бенні регоче, наполягаючи, що він спускатиметься сходами перший, і я рухаюсь ними так повільно й обережно, як тільки можу. Опинившись унизу, він від душі дає мені п’ять, яке я радо приймаю. Тепер ми святкуємо маленькі перемоги.