Різдвяні кружляння

Розділ дев’ятий

Мої очі розплющуються в пітьмі, і вигляд порожнечі такий знайомий, що мене пронизує вістря полегшення. Я точно знаю, де знаходжуся: нижній ярус ліжка, підвальне приміщення, хижка. Єдине, що не відомо — коли.

Намацавши телефон, я, відверто, не знаю, на що сподіваюся — чи хочу повернутись у теперішнє, чи лишитися в минулому. У будь-якому разі це спірно: одного погляду на екран блокування достатньо, аби я впевнилася, що зараз — 21 грудня. Я дожила до наступного ранку, але хто знає, чи протягну до кінця дня. А проте подумки хвалю себе. Пам’ятаєте? Маленькі перемоги.

Перевертаюсь на спину й тону в ліжку. Я хочу зрозуміти не лише, що відбувається, але й чому. Невже якимось чином я спровокувала це? Як саме? Що відбувалося перед аварією?

Мама ридала через продаж хижки.

Тато дискутував про якісь зміни в наших життях.

Майлз перебував у власному маленькому світі, як і завжди. А я… подумки падала в кролячу нору страху, панікуючи через втрату єдиного, що мало сенс у житті…

У темряві сідаю на ліжко й починаю пригадувати. «Всесвіте, — питала я. — Що я роблю зі своїм життям? Будь ласка, можеш показати, що зробить мене щасливою?»

Це взагалі можливо? Я набираю повні груди повітря й усе одно змушую себе відповісти на запитання: «Що робить мене щасливою?».

Звісно, хижка. Моя власна та вибрана родини, наші зустрічі щогрудня. А ще… сміх Ендрю. Тихий вечір, коли я малюю на задньому дворі. Дивитись, як Майлз намагається станцювати брейкданс. Ліпити снігові фігури біля хижки. Як готує мама. Катання на санчатах. Сирні млинці Аарона. Повільно засинати з відчиненим вікном навесні.

Проте мене прислали назад не просто так. Не назустріч теплій порі. Не додому на подвір’я зі скетч-буком. Сюди. Я маю дізнатися чому.

Із заплющеними очима я дозволяю шквалу спогадів накрити мене, поки один із них не тисне на гальма і мозок зосереджується на ньому.

Нам із Тео було тринадцять, Ендрю — шістнадцять, і вперше я помітила, що він — об’єктивно привабливий. До того хлопчики Голлісів були стійко вкорінені в категорію «сім’я», і я помічала їх так само, як і власне відображення: і на те, й на те дивилася холоднокровно та відсторонено. Однак тієї зими Рікі вовтузився з електроприладами в хижці й увесь час відправляв Ендрю вниз, аби переналаштувати вимикач. Коли він не допомагав своєму татові, то грався у п’яницю[13] зі мною та Кайлом, і ми зачастили це робити. Я думала, що Ендрю витягав сильні карти з-під своєї колоди. Він спокійно наполягав, що не робив цього. Я переслідувала його дорогою до підвалу й горланила щось навздогін, аж поки він не дотягнувся до кнопки на запобіжнику й незворушно не попросив «помовчати хоч дві секунди, Мей», а потім знов увімкнув електрику, і коли його залило світлом, мені здавалося, ніби всередині мене прокотився валун.

Уперше я насправді помітила його — м’яке волосся на скронях, неймовірно маскулінна форма шиї, ідеальна лінія носа і те, якими великими вмить видалися його руки. З того моменту здавалося, що моє дорослішання розділилося надвоє: до закоханості в Ендрю та після.

Ми повернулись нагору, але я більше не хотіла грати. Не тому, що збожеволіла б, якби програла, але через те, що бажала перемоги йому. Я прагнула цього, бо хотіла, щоб він був щасливим. Ендрю ніколи більше не називався би просто членом родини; він назавжди став трохи більшим, трохи моїм, навіть якщо й не знав цього.

Та мене турбувало ось що: мені не подобалося бути легкою сіткою на дверях, що гойдалася на сильному вітрі.

Решта тогорічних канікул видалася тортурами. Ендрю у своїх піжамних штанях відкрито чухав оголений живіт, коли допомагав чотирирічному Майлзу розвішувати оригамі-журавлів. Ендрю сидів поряд зі мною за столом, спостерігав за тим, як я малюю, та клявся з милим здивуванням, що думав, ніби в мене — мистецький дар, як і в моєї мами. Ендрю в джинсах і товстому вовняному светрі допомагав татові й Бенні носити дрова. Ендрю зосереджено грав на гітарі пісню за піснею для мене й Тео, намагаючись познайомити нас із дивом Тома Петті. Ендрю дрімав на дивані перед каміном, поки Майлз спав на ньому. Коли ми всі грали в сардинки[14] і я ховалася, то молилася, щоб Ендрю знайшов мене першим, щоб ми разом провели трохи часу наодинці в закритому сховку. Щоб ми «випадково» поцілувалися.

Ендрю був музикантом з ентузіазмом, атлетичним не за своєю волею, тихим та недосяжним. Щедрий на час і компліменти, самовідданий щодо сім’ї. Чарівна скуйовджена шевелюра, сором’язлива усмішка — такий собі монстр-підліток, якому ніколи не були потрібні брекети. Уявіть, як це — щоночі засинати на нижньому ярусі ліжка по інший бік кімнати від нього з острахом, що той уже має дівчину, що має частини тіла, про які я ніколи раніше не задумувалася, що в нього, мабуть, уже відбувся С-Е-К-С.

Хоча дорослі мали б нарешті замислитись про те, що між мною та одним із хлопців Голлісів унизу в усамітненому підвалі може статися дещо скандальне, ніхто й бровою не повів. Моя мама була, як і завжди, неймовірно строгою щодо стосунків, але ми — сім’я врешті-решт. Можливо, Ендрю настільки очевидно мною не цікавився, а я нерідко забавлялась із Тео, що це ніколи не мелькало на їхньому радарі, навіть коли ми достатньо подорослішали, щоби пити алкоголь і приймати жахливі рішення.

Я виросла, щонеділі ходячи до церкви, але вирішила дуже давно, що католицизм — не для мене. Тепер у пітьмі я починаю вірити, що мені дають другий шанс. Куля просвистіла в найчарівнішу пору року. Але в цьому світі, повному людей, яким треба значно більше, ніж уникати тупих п’яних поцілунків, я б так хотіла зрозуміти, чому обрано саме мене.

Обережно вилажу з ліжка, щоб не розбудити Майлза й Тео. Упевнено заходжу до кухні, хоча й не знаю, що там знайду.

Однак усе здається нормальним. Крім відсутньої гірлянди з гостролисту, яку двійнята ще не повісили на кухні, все має точнісінько такий самий вигляд, як і тоді, коли ми приїхали якихось п’ять днів тому. Чи лише два дні? Хто ж його в біса знає.

Рікі причовгав одразу ж за мною. Сиве волосся причесане спереду, але скуйовджене ззаду. Очі досі примружені, але він так сяйливо усміхається мені, що у грудях починає боліти. Даю собі секунду, аби порадіти тому, що я насправді тут, у цій кухні. Думала, вже втратила це.

— Мейлін Джонс, — хрипить він, — ти і я — з одного тіста книш.

Усередині я сяю в очікуванні.

Він зі стогоном сідає.

— Ми обоє прокидаємось із сонцем.

О-о-ох. Ну, нарешті.

— Знаєш, найгірше у світі — не почути цих твоїх слів знову, — я цілую його маківку й наливаю кави в його улюблене горня з оленем.

— Чого тебе це так хвилює?

Я не відповідаю. «Важко пояснити, Рікі».

Однак думка виникає знову — тепер важча, ніби камінь у ріці: «Я думала, що втратила це». Гадала, що ніколи знову не проживу цього моменту з Рікі на кухні, аж ось ми тут. Чи здогадується він, що це місце — справжній дар для нас? Хижка робить мене більше ніж щасливою, вона допомагає заземлитися. Як мені утримати їх від продажу?

Він робить великий ковток і ставить горнятко.

— Як почуваєшся, недотепо?

Я? Як я почуваюся — останнє з моїх переживань. Усвідомлення можливої власної мети викликає неабияке захоплення, і мені вже здається, що я — на правильному шляху. Врешті-решт, стеля не впала й підлога не розчахнулася, щоб відправити мене назад у літак.

— Я в нормі, — спираюся на кухонний стіл. Усміхаюсь до Рікі над своєю кавою, але мої думки перетворилися на вир пригадування, планування, намагання заспокоїтися. — Краще, ніж будь-коли, правда.

Обернувшись на звук кроків на сходах, я бачу пом’ятого зі сну Бенні, що визирає з-за рогу. Він прикладає палець до губ і жестом просить підійти. Через плече озираюсь на Рікі, який щасливо потягує свою каву, і бачу, що на дні бляшанки лишилось іще зо три печива. Відштовхнувшись від кухонного стола, тихо вислизаю в коридор.

Поклавши обидві руки мені на плечі, Бенні згинає коліна й заглядає мені в очі.

Я чекаю пояснення, але нічого не відбувається.

— Що таке?

— Просто шукаю.

— Що?

— Не впевнений. Намагаюся пригадати ознаки контузії.

Закотивши очі, я тягну його до себе. Кардиган Бенні дивовижно м’який.

— Це — кашемір?

Він опускає на нього очі так, ніби не пам’ятає, що надягнув.

— Можливо, — знову дивиться на мене. — Сфокусуйся, Мей.

Кліпаючи очима, я згадую, чому ми тут.

— Ти пам’ятаєш нашу вчорашню розмову?

— Так.

Я полегшено видихаю.

— Гаразд, — кажу вдумливо. — Ми робимо це знову, але я — єдина, хто все усвідомлює. Мене відправили назад, тож я на правильному шляху?

— Хіба існує інше пояснення?

Прикушую губу:

— Що я божевільна. Або це лише збіг. Або насправді я в комі в лікарні Солт-Лейку.

— Мені не подобається жодна з цих версій, — визнає Бенні.

— Ем-м… ага, — підтакую, криво посміхаючись. — Я й сама не в захваті від них.

— Я ж тут, — провадить він. — Тобто… я справжній. Ми обоє тут, тож це не може відбуватися тільки з тобою, еге ж?

У мене виникає думка:

— Швидко. Скажи мені щось, що я, ймовірно, не знаю про тебе — але не про таємний запас грибів, — то надто очевидно. Просто на випадок, якщо я знову перезавантажуся.

— Ти знаєш про гриби?

— Бенні.

Він думає, насупившись. А потім нахиляється й нашіптує слова вервечкою…

Коли він відхиляється, я витріщаюся на нього.

— Бенні.

Той регоче, мотаючи головою.

— Знаю.

Здригаюся.

— Я мала на увазі щось на кшталт «мою першу собаку звали Леді». А не «я вів дивне подвійне життя, працюючи голим офіціантом в Аризоні».

Він пересмикує плечима.

— Перше, що спало на думку.

Заплющивши очі, я мотаю головою, щоби прояснити картину.

— Ми розкажемо іншим? — запитує Бенні. — Я маю на увазі, що вся ця ситуація доволі дика. Може, хтось із них уже відчував таке раніше й спромігся вибратися на інший бік? Може, ти маєш рацію, і це місце справді зачароване?

— Мені подобається хід твоїх думок, але є краща ідея. Рішення Рікі та Лізи продати хижку стало першочерговим каталізатором усього мого бажання. Як гадаєш, чи можливо переконати їх утриматися від цього? Може, ми всі візьмемося до справи й покажемо їм, що вона для нас значить?

Бенні дивиться повз мене туди, те Рікі налягає на каву.

— Гадаю, спробувати варто.

— Усі вічно жаліються на традиції, — шепочу я, — але Рікі справді так багато робить для нас. Що як ми всі просто фанатіємо від цього? Що як запропонувати допомогу з обслуговуванням? З ремонтом?

— Думаєш, зможеш усіх вмовити? — запитує він.

Я визираю з вікна й кривлюся. Сьогоднішня традиція була пов’язана з ліпленням сніговиків, але якось маленька Мей поцікавилася, чому ми не можемо зробити снігови́чок, а крихітний Майлз приєднався й запитав, чи може він зліпити мавпу. Тепер 21 грудня — День снігових фігур, і це, здається, подобається всім.

Тільки якщо на вулиці не жахлива погода. Рікі не пристосовує план до суворого клімату, а ми всі виросли настільки конкурентоспроможними в цій справі, що зазвичай проводимо на вулиці добрячих дві-три години, перш ніж обрати переможця. Пейзаж за вікном демонструє похмуре сіро-синє небо. Товсті кинджалоподібні бурулі загрозливо звисають з карниза. Хтось та й пожаліється на погоду…

Гучно ковтнувши, я повертаюся до Бенні:

— Спробую.

Той присвистує:

— Боженько, та ти плануєш змінити майбутнє. Чула колись про ефект метелика? Що як ти зміниш одну крихітну річ, і станеться щось жахливе?

— Послухай, — кажу, — якщо всесвіт дає мені в руки прокляте кільце, яке я маю викинути в жерло вулкана, я обома руками «за». Але прямо зараз це все, що в мене є.

Я йду слідом за Бенні до кухні, і тієї ж миті двері відчиняються. Всередину заходить Ендрю й приносить із собою колючий дух крижаного повітря, і хвиля адреналіну приливає мені до серця.

Гукаю:

— Гей!

У думках я вимовила це з більшою холоднокровністю, і уявний Джеймс Дін при цьому спирався поряд на одвірок. В реальності вийшов такий дивний агресивний вигук, що всі аж здригнулися.

Бенні заспокійливо плескає мене по спині.

Ендрю витягає навушника й незворушно усміхається, бо він — магічна істота.

— І тобі «гей».

Він тремтить, закутаний у пуховик, шарф, рукавиці й плед замість шалі. Це людське втілення жару й обожнювання зазвичай сховане в крамниці аудіотехніки протягом шоу біля амфітеатру Ред-Рокс, хоча й заслуговує вийти на сцену задля загальної насолоди.

— Що, нагрівся у плавучому будинку? — запитую вже з нормальною гучністю.

Він відкидає купу каштанових кучерів з очей.

— Навіть вклякнути там краще, ніж спати на двоповерховому ліжку внизу.

Що за милий брехун. Двоярусні ліжка хоч і стоять у підвалі, але принаймні ізольовані від решти будинку, ще й самі по собі затишні, теплі та покриті пуховими ковдрами. Плавучий будинок — це коробка дванадцять на дванадцять з однією суцільною стіною вікон, які виходять на задній бік гори, і там немає навіть дров’яної пічки для опалення. Він прекрасний, але майже не відрізняється від кемпінгу посеред снігу. Ендрю помре в цій битві волі зі своїм татом.

Рікі вивчає свого тремтливого старшого сина, примружившись над обідком філіжанки.

— Ти в цьому впевнений?

Позаду пирскає Бенні.

У моєму мозку лопається бульбашка спогадів.

— Чому б не скористатися тими спальними мішками з комори в підвалі?

Три пари очей повертаються до мене, і я усвідомлюю, що вмить усе зіпсувала.

Це точно зачепило цікавість Ендрю.

— Спальні мішки?

— Як, заради Бога, ти про них дізналася? — запитує Рікі з враженою усмішкою. — Навіть я не пам’ятаю, що вони в нас є. Ми не використовували їх роками.

— Так, Мей. Як ти про них дізналася? — підтакує Бенні, а потім ледь помітно підіймає великі пальці вгору.

Я дізналася про них, бо різдвяного ранку Рікі згадав, що вони тут є. Він провітрив їх і дав Ендрю після того, як той тремтів, заходячи в дім, п’ять днів поспіль. Це ті самі велетенські полотняні мішки захисного кольору, кожен з яких важить сорок фунтів. Всередині — товста червона фланель з дивакуватими мотивами полювання на оленів, через які, чесно кажучи, мішки скидаються на криваві туші, коли їх розстебнути, але хто я така, щоб судити, якщо Ендрю тепло? Пам’ятаю, як він загорнувся в якийсь із них і сказав, що це був найкращий нічний сон за весь рік. Я просто забезпечила йому додаткові чотири ночі блаженства.

Підіймаю очі до неба. Бонусні бали, всесвіте?

Так чи інакше, завдяки згадці про спальні мішки я вмить опинилася на морозному холоді, одягнена в велетенську парку, тримаючи в руках бейсбольну біту о восьмій ранку й вибиваючи розстебнутий мішок, що висить на мотузці для білизни, намагаючись триматися якомога далі від буруль.

Трохи далі Ендрю розмахує тенісною ракеткою над іще однією зелено-червоною тушею з полотна й фланелі. Він задає їй жару, здіймаючи навколо хмари пилу.

— Ох, Мейзі, класна ідея.

— Тепер ти знаєш, хто в нас великий мозок.

Ендрю мружиться на мене в холодному ранковому повітрі.

— І як я не бачив цього останнє десятиліття?

Очікуване запитання — те саме, що й Бенні з Рікі поставили вголос лише кілька хвилин тому — болісно виражене в його очах.

— Я шукала гусятницю для мами, — брешу. — І вони лежали в глибині комори, — кліпаючи на кричущі червоні нутрощі, бурмочу: — Ніби закривавлені. Це мене турбує.

— Пам’ятаю, як ходив із цим у похід, — розповідає він, — та прикидався, що я — Люк Скайвокер, який спить у розпоротому череві таунтауна[15].

— Цікавий факт про заучку-відмінника.

— «Загорнутися, як Люк в таунтауна» — ще не крилатий вираз, але ми можемо зробити його таким.

— Знаєш, — кажу, замахнувшись, — ти міг би поїхати в місто й купити обігрівач.

Ендрю лупцює свій спальний мішок ще кілька разів, збиваючи разючу кількість бруду.

— Це означало б визнати поразку.

— Точно. Краще зазнати смерті, ніж її уникнути.

— Те, що тривожить мого тата, і є правильним. Але дякую за те, що ти така розумниця, — його усмішка вимальовує зморшки навколо очей, і крихітний владний голосок верещить у моєму черепі: «ПОДИВИСЬ, НАСКІЛЬКИ ЩАСЛИВОЮ ТЕБЕ РОБИТЬ ЦЯ УСМІШКА». — До речі, про поразку, — додає він. — Ти готова до сьогоднішнього дня?

Мороз пробирає до кісток. Нападало добряче снігу, і для нашої наступної пригоди готовий красивий шар свіжого холодного пуху.

— О так.