Різдвяні кружляння

Розділ двадцять четвертий

Ще одна безсонна ніч.

Я дико тремчу, вирячившись на верхнє ліжко Тео в пітьмі з дивною сумішшю пригнічення й злості всередині. Нутром чую: краще б я не казала Ендрю, що відбулось із Тео. Хоча моє нутро — не найкраща опора. Це ж саме те, чим врешті я мала поділитися з ним, хіба ні? Так же роблять люди, турбуючись одне про одного? Вони діляться своїми недоліками й помилками з тією ж готовністю, з якою розповідають про сильні сторони?

Але якої реакції я очікувала? Що його це насмішить? Що він сліпо повірить мені й спише все на гігантську космічну помилку? Я заплющую очі… Так, мої сподівання були приблизно такими. Я хотіла, щоб для Ендрю це мало такий само сміховинний вигляд, як і для мене. Мені хотілося бодай співчуття. Тепер же я навіть осягнути не можу, чому сподівалася на таке.

Тео не спускався вниз допізна. Я чула, як він прослизнув зі сходів у пітьму, скинув джинси й заліз на верхній ярус. Мені знадобилося п’ять хвилин, аби набратися мужності вимовити його ім’я, але він уже заснув. Чи принаймні прикидається. Насправді не те щоб мені було що сказати, враховуючи, що я сама прослизнула в будинок звечора й попрямувала прямо в ліжко, щоб уникнути розмови з кимось.

До тієї миті, як у голові все прокрутилося всоте, мої думки досягли точки кипіння. Підозрюю, що Ендрю в плавучому будинку не краще.

Мене вже нудить, тож я відкидаю ковдру, хапаю телефон та вирушаю нагору. На годиннику пів на другу ранку.

Підлога кухні — як лід під моїми голими стопами. Коридор здається лиховісним у темряві. Мене приманює тихе потріскування залишків жарин з каміна у вітальні. Вони намагаються підтримувати самі себе, миготять і сяють під горою закіптюженого чорного дерева. Я не зможу розпалити нове вогнище, не розбудивши Рікі з його чутливим сном, і навіть розмова з Бенні цього разу не допоможе. Взявши купу розкиданих ковдр із диванів та стільців, скручую своєрідне ліжко біля решток вогню.

Завтра — Святвечір, але я майже про це не думала. Через те, що дехто з нас проведе різдвяний ранок у церкві, завтра ми будемо банкетувати й розпаковувати подарунки, і мій зазвичай найулюбленіший день у році перетвориться на пекло. Ендрю сердиться на мене. Тео сердиться на Ендрю та мене. Без сумніву, всі знають про нас із Ендрю, але одразу ж буде ясно: щось пішло не так.

«Всесвіте, — роздумую я, — невже я в кращому становищі, ніж була в день нашого від’їзду з хижки?»

Хоч я вважаю, що від скотчу горітиме дупа, наливаю трохи в тамблер і виголошую мовчазний тост жаринам, що вмирають, а потім підношу келих до губ і вихиляю в один ковток.

Мені потрібен сон, а ще краще — втеча від власних думок.

Я прокидаюсь із болем у спині й зневіреним серцем саме тоді, коли сонце починає визирати з-за верхівки гори. Накинувши на плечі плед, човгаю на кухню, заварюю горнятко кави та сідаю в очікуванні невідворотного: важкого ранку з батьком двох людей, яких я цілувала.

Заходить Рікі.

— Мейлін, — тихо каже він. — Ти і я — з одного тіста книш.

Але фразу не закінчує.

Наливши кави, зі стогоном сідає та заплющує очі, роблячи кілька глибоких вдихів.

— Як ти, мала?

— Та не дуже.

Він киває, відпивши з горня.

— Як у вас із Ендрю?

— Не дуже.

Рікі знову киває, вивчаючи стіл.

— А що з Тео? — коли я не відповідаю, він говорить: — Дай-но вгадаю: не дуже?

Поклавши голову на складені руки, починаю скиглити:

— Я все зіпсувала. Сьогодні буде такий дивний день.

— Нічого ти не зіпсувала, — Рікі ставить чашку на стіл. — А навіть якщо й так, тебе оточують люди, які були експертами зі псування речей задовго до твого народження.

Я підіймаю на нього очі.

— Ти про що? Ви з Лізою разом цілу вічність. Мама з татом прожили удвох двадцять чотири роки.

— Авжеж, вам, дітям, саме так і здається, — він зупиняє себе. — Але ж ви вже, гадаю, не діти, еге ж?

Це трохи мене веселить.

— Ні.

Рікі шмигає носом, чухаючи підборіддя.

— Що ж, хорошого було явно більше, ніж поганого, але хто не робить помилок у двадцять років? Дідько, та навіть у тридцять, — він замовкає та дивиться мені в очі. — А може, і в сорок, і в п’ятдесят.

— Буду чесною: думка про те, що ти часом не стримуєшся… ну… це важко збагнути.

Рот Рікі розтягується в усмішці.

— Ти знаєш, що твоя мама з Лізою були сусідками по кімнаті. Твій тато, Бенні, Аарон і я всі жили на одному поверсі гуртожитку на першому курсі. Ми одразу ж зблизилися, проводили весь вільний час разом, — говорить він, і я вже знаю продовження, але те, що він каже далі, стає для мене несподіванкою: — У Лізи й Бенні кілька тижнів був роман, перш ніж ми з нею почали зустрічатися. Якщо я правильно пам’ятаю, здається, ми почали стосунки ще до того, як вони насправді розійшлися.

Мені очі лізуть на лоба.

— Пробач, що?

Він киває.

— Гадаєш, ми не наробили бруду?

Стільки всього треба розставити по поличках, але єдине, що я можу вимовити, це:

— У Бенні була дівчина? І це була Ліза?

Рікі сміється.

— Саме так.

— Але ви досі такі близькі.

Він дивиться на мене з обережним здивуванням.

— Звісно, близькі, солоденька. Це було тридцять із гаком років тому. Люди й крізь не таке проходять, якщо дружба того варта. Взяти твоїх батьків. Ми пережили це, бо неабияк цінуємо дружбу одне одного.

— То що ж сталося? — запитую я. — У коледжі?

Він п’є каву, роздумуючи.

— Деталі доволі розмиті, але, якщо я правильно пам’ятаю, найбільше Бенні засмутився через те, що ми все приховали. Місяць чи два він розважався з якимись іншими друзями, але все одно повернувся. Нам долею призначено бути сім’єю.

Вибір часу для цієї розповіді ідеальний — чи жахливий? Задні двері зі скрипом відчиняються, чоботи тупотять у сінях, а потім в кухню заходить Ендрю.

— Добрий ранок, Дрю, — Рікі підносить горня до губ і підморгує мені. Я б радо усміхнулась у відповідь, але вся моя увага зосереджена на тому, щоб не зморщитися.

Ендрю наливає чашку кави й має такий вигляд, ніби збирається повернутись до плавучого будинку. Але батько зупиняє його.

— Посидь із нами.

Заплющивши очі, я намагаюся прикинутись невидимою.

— Доброго ранку, — з мерехтінням болю в очах, що, я знаю, є сумішшю провини та злості, Ендрю пірнає на вулицю.

Рікі невдоволено зітхає до своєї кави:

— Все налагодиться. Речі завжди видаються гіршими зсередини.

Навіть жадаючи, щоб Рікі виявився правим — щоб нічого не зруйнувалось і все владналося — я не можу зрозуміти, як ми дійшли до такого. Тео занурився в розмову з Майлзом про відеоігри ще за сніданком, тож йому не доведеться говорити зі мною. Мама намагається зазирнути мені в очі щоразу, як передає тарілку, а це означає, що вона постійно намагається дати мені їжі, та, на жаль, у моєму шлунку не лишилося місця через згусток жалкування. Я можу лише здогадуватися, що сказали їй тато чи Бенні, бо вона, на диво, не тисне. Коли Ендрю нарешті заходить у дім — за деякий час після сніданку — стає не те що ніяково, а боляче. Він проходить прямісінько до кухні, щось бурмоче Лізі в коридорі, виходить з будинку та сідає у свій «4Runner».

Протягом кількох напружених секунд ті з нас, що лишилися на кухні, — мама, Аарон, Кайл, Бенні, тато і я — впадаємо в проникливе мовчання. Єдиний звук — рев позашляховика Ендрю, що від’їжджає вкритою гравієм стежкою. Щойно він віддалився, ми повертаємося до своїх справ — але настрій точно погіршився.

Атмосфера суперечливо похмура. Зазвичай о такій порі ми скупчуємось на кухні. Ллється музика, всі танцюють, жартують одне з одним. Але не цього разу; тут стало так нудно. Навіть приталені джогери Аарона металевого відтінку та гігантська поясна сумка Gucci не настільки абсурдні, щоб підняти настрій.

Єдиний звук — вогке болотисте хлюпання, з яким мама розмішує домашні макарони з сиром. У моїй уяві звучить так, ніби щось їдять зомбі з «Ходячих мерців»[40]. Та я навіть не можу з цього зареготати, ніби сміх висох у моїх грудях і перетворився на пил.

Ніхто нічого прямо мені не говорить, але вага мовчання, здається, схиляється в мій бік, лягає прямо на мої плечі.

Розчистивши доріжки, з вулиці заходить Рікі.

— Чув, як завівся «4Runner». Куди це Дрю поїхав?

Ми всі щось нечітко бурмочемо, тож він крокує до вітальні запитати Лізу. Кухня знову впадає в мовчанку. Ми підслуховуємо.

— Я не знаю, — лине коридором Лізин голос. — Лише сказав, що хоче на трішки поїхати з будинку.

Питання «Що в біса відбувається?», яке засіло в головах кожного з присутніх, стає пронизливо гучним. Зібравши кілька брудних тарілок, я йду до раковини, щоби помити їх.

Бенні наздоганяє мене.

— Здоров.

Увімкнувши кран гарячої води, бурмочу:

— Я — людська подоба подушки-пердушки, що псує повітря в кімнаті.

На жаль, я сказала це достатньо гучно, щоб інші почули, і Бенні невдало стримує регіт. З полегшеними видихами вони всі сприймають цей прояв легковажності як сигнал підійти до мене, обійняти, переконати наперебій, що все налагодиться, що вони певні: я не зробила нічого поганого. Вони не знають деталей, але їм це не важливо. Вони люблять мене, люблять Ендрю. Усе, що відбувається — це лише поверхнево, як і сказав Рікі.

Для них це щось, що ми подолаємо і завдяки цьому вийдемо на інший бік сильнішими.

Гадаю, мені доведеться навчитися пересилювати почуття, які вирують усередині кожного вже добрячу половину мого життя.

Мамин голос перекриває інші, і я знаю, що мій перепочинок закінчився, і це добре. Я, певно, заслуговую на все, що вона скаже.

— Мей, — відчуваю, як вона повернулася до мене, шукаючи мою руку, щоб витягти з натовпу. — Ходи сюди, дорогенька.

Вона веде мене з кухні в коридор. Щойно ми лишаємось наодинці, мама проводить рукою по моєму волоссю, зазирає в очі. Мене накриває хвиля сорому — гарячого, як тепла вода на опік.

— Не хочеш про це поговорити? — запитує вона.

— Не дуже, — заплющую очі, ковтаючи нудоту. — Пробач. Не знаю, що й сказати крім того, що я напартачила.

— Чого це ти просиш вибачення? — запитує мама, обхопивши долонею моє підборіддя таким чином, що я знову дивлюсь на неї. — Тобі двадцять шість. Саме той вік, у якому треба робити божевільні речі та іноді партачити.

Я здивована, що вона більше не засмучена. Мама не соромиться великих почуттів; на відміну від тата, вона випускає їх, щойно вони її проймають. Тато — мислитель: він тримає все в собі, поки — як грім серед ясного дня — це не починає бити ключем з-під герметика. Лише двічі в житті я чула, як він підвищував голос. Але я очікувала такого від мами. Гадала, що вона справді дасть мені прочуханки.

— І все? — запитую я.

Вона сміється.

— Ну, якщо хочеш, можу тобі всипати згодом, але зараз — Різдво. Вважай це подарунком від мене.

— Що ж, у такому разі, — підморгую я, — мені також слід сказати тобі, що я звільнилася з роботи. Тепер можеш дати мені прочуханки.

Вогонь спалахує в її очах, поки вона робить довгий контрольований вдих, а потім, стомлено засміявшись, притягує мене до себе.

— Ходи сюди, — мама цілує мене у скроню. — Схоже, ти хочеш вилізти з власної шкіри.

— Так і є, — я хочу вилізти з власної шкіри й пірнути у сніг на вулиці.

— Слухай уважно, — нашіптує вона, — бо я розповім тобі таємницю, про яку знає не кожен: усе налагодиться. Серйозно. Я розумію, що через гамір навколо ти можеш легко зневіритись, але не варто. Іноді нормально чудити, солоденька.

Коли я обіймаю її руками та кладу голову їй під підборіддя, то вперше за багато днів відчуваю ґрунт під ногами.

Ендрю не з’являється й увечері, коли всі готуються починати сортування та розпаковування подарунків, тож ми переходимо до випічки. І її буде чимало. Печемо м’ятні пряники, мексиканські весільні тістечка, імбирний хліб, кокосові роли — те ж саме печиво, яке ми готуємо щороку, скільки я себе пам’ятаю. Коли готова апетитна тарілка для Санти, а небо темнішає, починаємо сервірувати стіл.

Свічники, які ми використовуємо, належали мамі Аарона та слугують нагадуванням про те, як усе це почалося. Я ставлю в центр столу квіти, а обабіч них виструнчилися пляшки з вином. Двійнята прикрашають їх — і Місо, й одне одного — бантами, які знайшли у вітальні.

Ендрю скромно прослизає в кухню, коли виносять решту тарілок, тож він обирає місце в кутку якомога далі від мене — там, де зазвичай сидить Аарон.

Впевнена, їжа — смачна (це — мої улюблені страви за весь рік, і на кухні пахне, як у раю), але я не відчуваю смаку. Я неуважно пережовую й ковтаю, намагаючись мати вигляд, ніби слідкую за ходом розмови. Почуваюся так, ніби у мене в животі — мерзлий шмат льоду. Ендрю навіть не дивиться на мене, і від цього так сумно, що я не розумію, чому досі тут, за столом у їдальні, а не знову на борту на сидінні 19-В. Можливо, я ще не все зруйнувала, і всесвіт чекає, поки я піду ва-банк. Узявши свій келих, наповнюю його вином по самі вінця. Що ж, я не розчарую.

— Ми вирішили зачекати з подарунками, поки ти не повернешся, — сповіщає Рікі старшого сина.

Ендрю швидко пережовує та ковтає шматок, і його щоки заливають барви провини.

— Дякую. Пробачте. Не слід було чекати.

— А як же інакше, дорогенький? — говорить Ліза. — Ми хотіли зібратися всі разом.

Двійнята були такі терплячі весь день, і коли врешті заговорили про перспективу розпаковування подарунків, десь ніби клацнув перемикач. Кеннеді й Захарія вибухають захватом і шумом. Я пам’ятаю те відчуття, як хотіла поспішити з їжею, щоб ми змогли продертись до подарунків, а потім завжди була вдячною, що ми стримувалися, інакше день проминув би надто швидко. Але цього разу я хочу все це пропустити й піти у підвал. Залізти в ліжко й віддатися пітьмі. Звучить драматично, але цікаво, наскільки жахливо було б зникнути, щойно всі поснуть, і просто полетіти додому в Берклі трохи раніше й тихо відсвяткувати Різдво наступного дня. Може, мій шарф застрягне в ескалаторі в аеропорту, і я знов опинюсь на старті? Чи було б це настільки погано? Чесно кажучи, звучить не гірше, ніж те, що відбувається зараз.

Поприбиравши, ми плентаємось до вітальні. Всі довкола — ті, кого я люблю, — щасливо щебечуть в очікуванні, коли вже адресати відкриють гостинці від своїх таємних Сант. Мама приносить велетенську тарілку печива, Рікі наздоганяє її з пітчером молока й кількома склянками на таці. Ллються коктейлі, лунає музика, потріскує вогнище. Я дуже люблю все це, але насолодитись не виходить. Який гарний життєвий урок: будь обережною зі своїми бажаннями. Я хотіла переробити шкоду, завдану Тео, але то був перший рівень руйнування життя. Те, що сталося з Ендрю, нагадує церемонію отримання звання доктора філософії з ідіотства.

У протилежному кінці кімнати на стільці сидить Ендрю й тихо поглядає на вогонь. Він такий мовчазний порівняно зі звичною балакучою версією себе. Цікаво, де він був цілий день, що робив? Як може він видаватися таким сумним після завершення дводенних стосунків? Я оплакую щось, чого прагнула пів життя. А які в нього виправдання?

Можливо, Ендрю роздумує, як розповісти всім, що він не повернеться наступного року, — якщо ми взагалі ще збиратимемось — і я, відверто кажучи, на це заслуговую.

Повернувшись до кімнати, я бачу Кайла в шапці Санти, а це означає, що настала його черга обирати, який подарунок відкрити першим. Хоча ми всі написали імена, той задум, що кожен отримає лише один подарунок від іншої людини — суцільний жарт. Під ялинкою лежить велетенська купа пакунків. Гостинці дітям від батьків, батькам — від дітей, дрібнички, які ми помічаємо протягом року і купуємо одне для одного. Кайл отримує різноманітні штучки з тематикою тако. Аарон обожнює круті шкарпетки. Татові дарують безліч жартівливих подарунків — подушка-пердушка, жуйка зі смаком скунса в обгортці Juicy Fruit, шокери для рукостискання. Він обожнює розігрувати своїх колег на роботі, і по ходу діла ми всі погоджуємось взяти участь у його жартах. Купа подарунків під ялинкою — сміховинне свідчення обожнювання, капіталізму на роботі та нашої цілковитої неспроможності хоч якось себе стримати.

Коли Кайл приносить мені маленьку коробочку і я дивлюсь на ярлик та бачу ім’я Ендрю в рядку «Від», то почуваюся так, ніби щойно проковтнула баскетбольний м’яч. Це трапляється вже не вперше. Я знаю, достатньо речей у цій версії реальності змінилося, тож це має щось значити. Тут може бути щось приємне, що він привіз із випадкової поїздки повз крамницю «7-Eleven». Може бути коробка снікерсів — моїх улюблених шоколадних батончиків — чи банка Calamato — справді сміховинний подарунок.

Але його тихий стогін — ніби він забув, що подарунок був тут, і хоче якось його забрати, переробити — говорить мені, що це не жартівлива річ. Щось ніжне.

Під тиском уваги всіх присутніх у кімнаті я знімаю світло-зелену зав’язану стрічку та зриваю цупкий червоний папір. На коробці вказана назва крамниці, в якій ми були разом, і моє серце падає в п’ятки. Усередині — футболка з зображенням Крістофера Вокена та написом «I’m walken on sunshine».

Отакої. Він, певно, знайшов це вчора в тому бутіку, коли я втекла.

Подарунок такий ідеальний, що майже витягає з мене болісний стогін, але, піднявши очі, я змушую себе усміхатися. Є великі шанси, що втрачу емоційну стійкість, яка потрібна, аби надіти цю футболку. Імовірніше, що я просто спатиму поряд із нею, поки мені не стукне вісімдесят і вона не розлізеться на купку ниток під тиском мого розбитого серця, а тоді мені доведеться обіймати одного з семи сотень своїх котів.

— Дякую, Ендрю.

— Не варто.

— Вона чудова.

Він рухає підборіддям, киваючи на вогонь:

— Ага.

Бенні тихо супиться на свої черевики. Мама з татом обмінюються стурбованими поглядами. Рікі з Лізою теж.

Тепер моя черга обирати наступний подарунок. Вставши, я нетвердою ходою прямую до ялинки та беру перший-ліпший пакунок. Він для Кеннеді, дякувати Богу, і її щастя притьмом привертає загальну увагу.

Подарунки розпаковано. Всі обіймаються. Навколо мене кімната, сповнена радісних голосів, захоплення, барв. Я роблю все можливе, аби бути присутньою; усміхаюсь, коли треба, і відповідаю, коли мене щось запитують. Видаю «о-о-о» та «а-а-а» в потрібних місцях — принаймні так здається. Батьки подарували мені новий годинник Apple. Майлз — велетенський снікерс. Моїм справжнім таємним Сантою виявився Аарон, який подарував мені квитки на концерт гурту the Lumineers у лютому. Протягом кількох митей хвилювання, коли я знову їх проживаю, мої почуття щирі.

Але потім мама встає, аби налити собі ще чаю, і я чую, як відчиняються двері кухні, лінолеумом цокотять собачі лапи, а тоді мама сумно зітхає.

— Ох. О ні. Ох, Місо, — вона гукає: — Ендрю!

Не знаю, чи має він це на меті, але очі Ендрю впиваються в мене. Гадаю, ми обоє знаємо, що зараз відбудеться, проте коли мама заходить у вітальню з розірваними залишками бридкого різдвяного светра Ендрю, на мить мені здається, що мене врятовано.

Він мені повірить.

Але в цьому й проблема. Я бачу в його очах, що він вірить усьому, що я йому розповіла, і від цього почуваюся гірше.

Ендрю встає, бере в мами светра й виходить із кімнати.