Різдвяні кружляння

Розділ десятий

Жодну людину, знайому з Голлісами, вже не здивуєш їхнім серйозним ставленням до ліплення снігових фігур. Коли ми виходимо на ґанок після сніданку, там уже очікує купа різного знаряддя — від велетенських лопат до крихітних садових совків, від граблів до швабр. Біля сходів розмістився стіл, заставлений чашками, тарілками, ковшами, ножами, ложками й навіть ручними ліхтариками — усім, що допоможе при ліпленні. Поряд нагромаджуються дерев’яний ящик і великий кошик з лози; перший містить свіжу моркву, ріпу, картоплю й розмаїття цукіні для носів та кінцівок, а в кошику лежать рукавиці, перуки, шапки й шарфи.

За традицією ми збираємось у команди, працюємо над створенням найкращої скульптури й потім голосуємо за переможця. Ставки високі: для сьогоднішньої вечері Рікі навмисно обирає широкий спектр стейків від курячих відбивних до медальйонів. Кожен кидає папірець із анонімним голосом за найкращу скульптуру в коробку — згідно з кодексом честі, за себе голосувати не можна — і команда-переможець має обрати вечерю для себе та решти. У День снігових фігур я ще ніколи не куштувала медальйонів.

Лише кілька днів тому ми з Ендрю ліпили снігову мавпу, але не довели справу до ідеалу, змушені якнайшвидше закінчувати, тож програли ведмедю гризлі від мами й Рікі. Тео ляпнув щось не те, й вони з Ендрю побилися. Почалась боротьба, я стрибнула в юрму, Тео схопив мене, а потім йому знадобилося багато часу, щоб самому звестися на ноги.

Невже це й поклало початок подіям, наближення яких мені не вдалося побачити? Я здригаюся.

Не можна, щоб це сталося знову.

Двійнята зістрибують зі сходів і пірнають у свіжу порошу; як і минулі роки свого короткого життя, вони змагатимуться не більше п’ятнадцяти хвилин, а потім втратять цікавість.

Аарон цього разу приготував свої славнозвісні сирні млинці, але не з’їв жодного, віддавши перевагу протеїновому шейку, й наполіг, що «абсолютно ситий без усіх тих молочних продуктів» і «ніколи не почувався так добре». Зараз він стовбичить на ґанку в драних джинсах скіні, бомбері з малюнками квітів і парі трендових снікерсів на товстій підошві, що краще пасували б до прогулянки космічним кораблем, ніж сніговими заметами по десять дюймів заввишки.

— Це… інша справа, — каже Ендрю, оглядаючи його з ніг до голови.

— Скажи, татусь виглядає круто! — Захарія смикає кінчик Ааронового шарфа від Burberry. — У нього такі ж черевики, як і в містера Тайлера.

— Хто такий містер Тайлер? — питаю я.

Кайл дивиться на нього з багатостраждальною посмішкою чоловіка, який місяцями терпів інтрижки свого партнера й нарешті радіє, що може поділяти з ним блаженну мить.

— Це їхній двадцятичотирирічний тренер із футболу.

Аарон біжить на місці:

— Вони такі зручні.

Ендрю — такий милий:

— Не сумніваюся.

До цієї миті нашого життя ми всі знаємо послідовність дій: ділимось на пари, обговорюємо стратегію, потім ліпимо. Для мене мало би більше сенсу працювати з Тео, бо ми практично не розлий вода, але: 1) Майлз убив би кожного, хто насмілився б стати поряд з його ідолом, 2) нас із Ендрю легко відвернути від діла, та й у перемогу ми не надто вкладаємось, тож ніхто більше не бажає брати нас у свої команди, та 3) я просто дуже хочу бути з Ендрю. Не найблагородніша причина, але маємо те, що маємо.

Що стосується решти, то Бенні лише зрідка цікавиться подією й більшу частину часу просто виконує роль судді та/або групи підтримки. Ліза працює з Кайлом. Аарон — з татом, який, слід віддати йому належне, довго розглядає вбрання напарника, проте утримується від коментарів. Тео та Майлз, як і очікувалося, в одній команді, а мама — напарниця Рікі. Ставлю дев’ять із десяти, що вони виграють. Гадаю, саме це й стається, коли ти зводиш ландшафтного архітектора з художником.

Коли Кеннеді й Захарія минулого року пішли в дитячий садочок, ми ввели Правило купальника: не можна ліпити й вирізати щось таке, що могло б запросто сховатися в купальнику. Без інструкцій не можна покладатися на Тео. Коли нам ледве виповнилось по двадцять, безліч разів його снігові ящірки мали цицьки.

Боковим зором я ловлю Тео в той самий момент, як він помічає товсту зрізану гілку, що надихає їх із Майлзом зліпити слона. Енергія Тео зашкалює до адреналіну, й обидва хлопці дають один одному п’ять, мов братство, яке щойно випило разом першу бочку.

Бенні підсувається до мене за столом.

— Який твій план?

Я дивлюсь, як Ендрю копирсається в ящику з овочами в пошуках натхнення. Кілька днів тому ми почали робити панду, а потім відмовилися від цього задуму, коли усвідомили, що вона точнісінько схожа на ведмедя, якого вже набагато краще за нас майстрували мама з Рікі. Ми перемкнулися на мавпу, і було б неймовірно, якби ми почали працювати над нею від самого початку.

— Гадаю, я скористаюся тим, що вивчила минулого разу, й виграю.

Бенні кілька коротких митей киває, а потім сухо бурмоче:

— Звучить альтруїстично.

Я нерішуче придивляюся до нього.

— Насправді Рікі з мамою виграли — як і завжди — і всі жалілися, — шепочу. — Ми не хочемо, щоб люди жалілися, ми хочемо, аби вони веселилися! Проєкт «Врятувати хижку», хіба ні? Тож, якщо ми з Ендрю переможемо, то роздуємо новину про те, що вперше настала наша черга обирати стейк за весь цей час. Хай живуть традиції!

Бенні витріщається на мене:

— Усі знають, що чхала ти на ті стейки.

Кидаю у відповідь:

— Може, я голодна.

Він здіймає брову.

— Або втомилася програвати.

Бенні гмикає у свою каву.

— Ось тобі й маєш.

З’являється Ендрю. Ми стукаємося плечима, і я прикидаюся, що віддаю йому право голосу:

— Що думаєш?

— Панда? — пропонує він, виставивши руки, аби показати великий круглий живіт.

П’ять секунд удаю, що роздумую, постукуючи по підборіддю.

— Гадаю, твій тато й моя мама вже роблять ведмедя, — нахиляю голову, скромно киваючи в їхній бік, перш ніж усвідомити, що вони досі збирають матеріали, тож я ніяк не можу знати, що вони ліпитимуть; наразі в них є лише безформна гора снігу.

Ендрю насмішкувато супиться на мене, зіщуливши зелені очі.

— Я чула, як раніше мама говорила про це, — відбріхуюсь. — Б’юсь об заклад, у них вийде неймовірно.

Він купився — дякую, всесвіте — і я йду до бічних сходів по два шматки кори, які стануть вухами нашої мавпи.

— Може, зробимо мавпу? — притуляю їх до голови, демонструючи задум.

З усмішкою він пірнає в ящик і виставляє на показ два цукіні за формою рук, що ідеально пасуватимуть нашій мавпі. Ми усміхаємось одне одному. Ми — генії!

— Вийде круто, — швидко шепоче він, опановуючи радість. Ми скромно стукаємось кулаками.

Спершу всі працюють на своїх відповідних територіях, ігноруючи те, що робить решта, бо сніговим брилам потрібно багато часу, щоб набути вигляду чогось конкретного. Але час минає — десь у ту мить, як двійнятам набридає й вони починають ліпити сніжки поряд — і ми входимо в раж. Кожна команда частіше кидає одне на одного косі погляди. Усі починають перешіптуватися й тицяти пальцями. Ніхто не бажає вечеряти жилавим курчам, тож маємо зрозуміти, яку команду слід побити.

Десь через сорок п’ять хвилин мавпа виходить навіть кращою, ніж я взагалі уявляла — кращою, ніж минулого разу. Її вуха достатньо великі, щоб вона мала мультяшний і милий вигляд. Мені вдається перехопити кілька красивих ґудзиків із черепашачої кістки, що стають її темними блискучими очима. Ендрю, вочевидь, дістався ніж для масла, бо він перемикається між тим, аби підігріти його запальничкою та обережно вирізати риси скульптури. Ніс і рот ідеальні. Подивіться, на що ми здатні, по-справжньому доклавши зусиль!

І, можливо, трохи хитрощів. Крапельку.

— Надто мокро.

Я підіймаю очі на Ендрю, коли він це говорить.

— Що надто мокро?

Гучно ковтнувши, Ендрю ножем для масла вказує туди, де я намагаюся закрутити мавпячий хвіст. Він кришиться щоразу, як я набираю більше снігу.

— У тебе проблема зі зволоженням.

Слова повисають між нами, якимось чином гучнішають у дзвінкій тиші. Його очі мерехтять придушеною веселістю, і нарешті, не в змозі більше стримуватись, ми обоє вибухаємо реготом.

— Ти щойно сказав, що в мене проблема зі зволоженням?

Він не може перестати сміятися:

— Ні… Так.

— Ти зламався, Ендрю Поллі Голлісе?

Ендрю додає:

— Присягаюся, я ніколи не говорив такого жінці.

Поклавши руку на серце, я кажу:

— Яка неймовірна честь бути першою, — відмахуюся від нього. — Краще допоміг би.

— З твоєю проблемою зі зволоженням?

— Ендрю.

Він підповзає, і його очі сяють, коли зустрічаються з моїми. Я хочу закарбувати цю мить. Заштовхати її у снігову кулю та мати змогу дивитись на неї вічність.

Ми вирішуємо назвати нашу мавпу Теєю, бо хочемо якомога гостріше покепкувати з Тео після нашої перемоги. Я переконуюся, що частіше стою збоку, спостерігаючи, ніби важко роздумую над наступним кроком. Ендрю помічає це й заохотливо усміхається.

Наша приманка спрацьовує ідеально. Рікі звивається поряд, намагаючись роздивитися Тею.

— Що це таке?

Я бачу, як він щось бурмоче й оглядає її, сором’язливо проводячи пальцем під майстерно вирізаним підборіддям.

— Ти знаєш, що це. Її звуть Тея, проте я вважаю її м’ясним медальйоном.

Він киває головою, обходячи навколо. Шокований та вражений. Ми з Ендрю — першокласні гравці.

Нарешті Рікі говорить із нотками заздрощів:

— Не знаю, Мей. Ти бачила нашого ведмедя?

Кинувши оком, Ендрю говорить:

— А, ту вкриту корою снігову брилу он там?

— Гей, це стане моїм шедевром! — зі сміхом мама кидає пухку сніжку в бік Ендрю.

На жаль, тієї самої миті між нами вигулькує тато, й сніжка глухо б’є його по шиї під прямим кутом. Крига ковзає йому під комір, і я бачу, як білий згусток зникає під його светром.

Серце падає в п’яти. Мама — безтурботна й весела. Тато… ну, не дуже. Він добрий, але вразливий та ніколи не є гарною мішенню для жартів.

«Будь ласка, — думаю. — Не сваріться. Не руйнуйте цей день».

Мама грайливо наспівує:

— Ой-ой-ой! Я влучила в тебе, Дене?

Ми всі затамовуємо подих. Безтурботна мама жваво пританцьовує. Ця жінка бавиться з вогнем.

Не зводячи з неї очей, тато нахиляється, щоб зліпити ідеальну — і загрозливо щільну — сніжку. Я полегшено видихаю, коли він підводиться, а потім помічаю його усмішку. Тато кидає в маму сніжку, і, присягаюся, та зловісно свистить у повітрі, пролітаючи повз неї лише за кілька дюймів.

Мама радісно верещить. Тато сміється, нахиляється, щоб зліпити ще одну, і вигукує:

— А, тепер попадешся!

Це щось новеньке.

Але мої нерви знову на межі; ми з Ендрю так гарно вправляємося з Теєю, і на кілька щасливих секунд я насправді забуваю, що вже одного разу прожила цей день, тож дозволяю собі насолодитися ним. Однак перебувати в снігу з цим натовпом — усе одно що гуляти біля басейну з бензином, тримаючи в руці запалений сірник. Битви сніжками — штука ризикована.

Двійнята, які вже припасли їх жахливу кількість, сприймають дії тата як сигнал, що пора їх запускати, і перш ніж я усвідомлюю, що відбувається, на сцені розверзається справжнісіньке снігове побоїще. Сірник падає у бензин: Захарія жбурляє сніг у ногу тата Аарона, який обтрушує пах своїх дизайнерських джинсів, але йому вдається пригнутися й відкотитися. Звівшись на ноги, він жбурляє сніжку у живіт Кайла, а той кидає татові в руку. Тато цілить у Кайла, проте влучає Лізі в плече, а вона відплачує сніговою кулею, що під прямим кутом б’є його між лопаток. Вочевидь, вона краще наводить сніжки, ніж об’єктив.

— Народ, припиніть! — я виставляю руки, але ніхто не звертає уваги. Навіть Рікі, схоже, не турбує ця прогалина в традиції; він закидає сніжками своїх синів зі сміхом, який, здається, відлунює від хижки, дерев і гір.

Люди бігають, пірнають, крутяться поміж сніговими фігурами і — на мій колосальний подив — збивають їх. Переді мною пролітає смуга Ааронових яскраво-рожевих трусів, вони з татом заряджаються, і сніговий ведмідь мами й Рікі розсипається на крихти. З подачі двійнят слон Тео й Майлза засумував, став грудкуватим курганом, а тепер вони нищать жирафу Лізи й Кайла — вже надміру амбітний проєкт. Поки Тео підводиться, жирафа уже втратила голову й тепер скидається на білий валун. Лише годину тому газон був ідеальним товстим полотном пухнастого м’якого снігу. Тепер подекуди визирають клапті бруду. Стебла трави змішалися з розбитими брудними сніжками. Якийсь неконтрольований зимовий хаос.

— Що відбувається? — горланю я до Ендрю через сум’яття.

— Крах традиції, не менше! — він маніакально шкіриться, коли біжить, аби зайняти захисну позицію перед Теєю, розставивши руки й галантно додаючи: — Вони можуть забрати цей день, але не нашу мавпу!

Паніка лозою закручується довкола моєї горлянки. Звісно, снігова битва — це круто, але сьогоднішній день мав пройти не так.

Ми можемо покидатися сніжками завтра чи навіть напередодні Різдва. Тобто якщо ми бажаємо позбутися цієї традиції, що ж станеться пізніше, коли тато й Рікі обиратимуть різдвяну ялинку? Вони проігнорують звичай полювання на найкраще дерево і замість цього принесуть додому перше-ліпше? Ми зневажатимемо все, що робить цю відпустку ідеальною?

Розкинувши руки, я захищаю Тею стільки, скільки можу, від того, що скидається на божевільний шквал летючих сніжок. Але поза полем мого зору Ендрю вражає Майлза ідеальним попаданням прямісінько в пах, і я помічаю, як Тео кружляє навколо нас.

Ендрю хапає брата, але запізно. Тея — остання скульптура — розсипається купою снігу зі зчепленими кінцівками. Саме тієї миті виходить Бенні.

Хаос розвіюється, і картина переді мною зіпсувалася до зібрання збуджених, вкритих снігом ідіотів.

Бенні зупиняється на нижній сходинці й збентежено роззирається.

— Народе, мене не було всього дві хвилини.

Усе зруйновано, і врешті вони відсувають на газон залишки фігур. Я очікую спустошення й каяття. Чекаю, що Рікі простогне болісно: «Що ми наробили?!».

…Але цього не відбувається. Натомість він шкіриться на хаос, у який ми перетворили галявину, а потім відкидає голову, задоволено вибухнувши реготом.

— Та що з вами не так? — горлаю я. — Хіба не бачите? Сьогодні — особливий день! Як щодо традиції? Ми не зможемо надалі робити це разом, якщо не будемо поважати те, що кожен із нас зліпив!

Ендрю обережно кладе долоню мені на руку.

— Мей, — каже він, але нашу увагу привертає хрускіт над головою. Я підіймаю очі саме вчасно, аби побачити, як велетенська вкрита снігом гілка зігнулася під власною вагою й стрімко падає вниз, майже як при сповільненій зйомці. Прямісінько на мене.