Різдвяні кружляння

Розділ двадцять другий

Я відходжу від розбитого скла та уламків металу, що розлетілися поряд на тротуарі, а Тео рухається за мною. Щойно увага спостерігачів переміщається від нещасного випадку на вулиці до його наслідків, дрібка тривоги дістається і нам як двом свідкам, що опинилися біля місця зіткнення.

Тепер полювання на мотлох остаточно забуте, і наші родини несамовито підбігають ближче, помітивши нас у центрі хаосу. Після кількох наступних митей полегшення від того, що ніхто смертельно не поранений, нас із Тео накриває хвиля загального переживання через те, як близько все сталося. Ендрю обіймає мене, перевіряє, чи я в нормі, та, затамувавши подих, притискає губи до мого волосся, поки інші скупчились в очікуванні своєї черги. Але поштовх у центр живота — як свинцева куля страху.

Я знову шукаю його, потребую його рук і заспокійливого погляду, але він уже залучений в мовчазну розмову з братом. Дуже тихо Ендрю промовляє:

— Не розумію, чому ти так збісився?

— Не бреши, Дрю. Все ти доганяєш, — Тео засовує руки в кишені й самовпевнено роззирається, поки решта групи впадає в мовчання, розуміючи, що відбувається ще одна розмова.

Рікі підступає ближче, кладе руку на плече кожного з хлопців.

— Гей. Народ. Що у вас відбувається?

Тео здригається від його доторку:

— Не втручайся, тату.

Рікі хмуриться:

— Що я пропустив?

«Я хочу зникнути». Мої очі здіймаються в небо. «Ти жартуєш?!»

Тео киває в бік Ендрю:

— Давай. Скажи йому.

Той струшує головою:

— Не зараз. Не той час.

— Що ти маєш мені сказати? — допитується Рікі.

Тоді Ендрю дивиться на мене, його вираз шукає дозволу, і я відчуваю, як розуміння розливається тихою хвилею навколо нас. Можливо, річ у тім, як Майлз дивиться в землю, чи Бенні підступає ближче, солідарно ставши плечем до плеча. Так чи інакше, будь-хто з бодай краплиною співчуття вже зрозумів, що лишилося несказаним.

Ну, хіба що за винятком Рікі.

— Серйозно. Що відбувається?

— Може, краще поговорити, коли додому приїдемо? — тихо пропонує Бенні.

Я вдячно дивлюсь на нього — останнє, чого мені хочеться, — це видовище, і я б краще сама сказала мамі, але Тео рвучко видихає:

— Мей та Ендрю трахаються.

Уявлення не маю, якої реакції він очікував, але всі клякнуть, а потім повертаються до мене й Ендрю.

— А що нині означає слово «трахаються»? — тихо уточнює Ліза, і моє серце падає в п’яти.

— Заждіть, — каже Рікі. — Пробачте, здається, я щось не так зрозумів.

— Забийте, — Тео розвертається і крокує тротуаром. — Не важливо.

— Тео, — я біжу, намагаючись встигнути за його широкими кроками, і нарешті тягнуся, аби схопити його за рукав куртки, але він висмикує руку. — Зажди.

Перестрибнувши через купу льоду, спантеличено зупиняюся біля маленького магазину морозива, зачиненого на цей сезон. Він справді отак просто тікає?

— Тео! — горлаю, але той продовжує йти. Роблю ще один крок і застигаю, зачувши металевий стогін, за яким одразу ж слідує какофонія звуків падіння позаду.

Серце шалено калатає у грудях. Повернувшись, я бачу, що металевий каркас під тентом біля магазину зім’яло та відкинуло на тротуар на відстані менше фута від того місця, де я стою. Невинний шмат льоду, який я обійшла, тепер похований під каркасом.

Здіймаю голову до неба:

— Що? — розкидаю руки. — Що я маю зробити? Не йти за Тео? Просто стовбичити з Ендрю? Що?! Скажи мені!

Підходить Бенні, обережно кладе руку мені на плече.

— Мей. Дорогенька. Заспокойся, це просто нещасний випадок.

— Це не просто нещасний випадок, — істерика наповнює мій мозок, кров, пульс. Ллється крізь мене, срібляста й гаряча, стираючи все раціональне й зважене. — Автомобільна аварія? Це? — я дико махаю в бік викривленої маси тканини й металу. — Очевидно, що це моя провина.

Тато виступає наперед і ніжно бурмоче:

— Мей, — Ендрю стоїть поряд із ним. — Солоденька, що сталося? — він дивиться на Бенні. — Про що вона говорить?

Ендрю підступає ближче, кладе руки мені на плечі.

— Мейзі, що відбувається?

Я дивлюсь повз нього на Бенні.

— Я більше не можу поводитись так, ніби нічого не сталося. Це виснажує. Я не знаю, як триматися далі.

Бенні безпорадно дивиться на мене.

Повертаюсь до Ендрю, а потім до тата і брата. Сканую натовп очима.

— Я застрягла в якійсь часовій петлі та не знаю, як із неї вибратися. Тобто, — кажу, — кілька днів тому я так хотіла звідси втекти. А тепер не хочу все зіпсувати.

Ендрю бере мене за руку.

— Ти про що?

— Не знаю, як пояснити.

Бенні відкашлюється.

— Ми думаємо, що Мей проживає сценарій «Дня бабака». Вона була в хижці вже кілька разів, і щоразу її щось травмує, а потім вона прокидається на борту літака 20 грудня.

Ендрю скептично сміється. Решта перезираються. «Ми всі чуємо одне й те саме?»

— Я намагаюсь усе відстежувати, — зізнаюся, — і я усвідомлюю, що це звучить божевільно, але мені страшно, бо може статися щось жахливе, тож чи можете ви всі просто відійти від мене на кілька кроків?

Ніхто не рухається.

— Будь ласка, — благаю я і вивільняю руку з долонь Ендрю. — Назад.

Моя холоднокровність схожа на струну, яку повільно протягають над зубчастим краєм леза. Повертаюсь до брата, який дивиться на мене широко розплющеними стурбованими очима.

— Майлзе. Вдар мене.

Він недовірливо шкіриться.

— Що?

— В обличчя. З усієї сили.

Кілька голосів із жалем бурмочуть моє ім’я, але мені байдуже.

— Вдар мене. Я хочу повернутись у літак.

— Мей, я не буду…

— Вдар мене!

Він ховається за спиною Бенні, дивиться на нашого тата в пошуках допомоги, а потім я усвідомлюю, що Рікі взяв на руки Кеннеді, Ліза тримає Захарію, а всі інші — навіть Ендрю — дивляться на мене з острахом.

Розвернувшись, біжу вулицею, не розбираючи дороги. Молюся всім, що маю, щоб усе це закінчилось і я прокинулась на пасажирському сидінні 19-В. «Заберіть мене з цього кошмару».

Єдиний голос, який лунає позаду — обережні слова Бенні:

— Відчепися від неї, Дене. Їй треба побути самій.

Через дві години Бенні заходить у маленьку забігайлівку, де весь цей час сиджу я. Він швидко обводить оком інтер’єр, помічає мене, полегшено видихає та простує до мене.

Я п’ю свою четверту чашку кави. Тремтливими пальцями рву серветку на дрібні клаптики. Дуже скоро вони стануть мікроскопічними, купкою пилу на поверхні меламінового столика. У кутку стоїть обвішана мішурою різдвяна ялинка, блискучі паперові сніжинки тріпочуть над головою, а поряд палахкотить маленький камін, викладений із каменю. Ніщо не допомагає. Не лишилося ніяких відчуттів.

— Привіт, Майонейзі, — бурмоче Бенні, цмокнувши мене в маківку.

Коли я не реагую на дурне прізвисько, він відсуває стілець навпроти й сідає.

— Ти не береш слухавку, — говорить. Помічаю тривогу в крихітних лініях навколо його очей, у вигині рота.

— Вимкнула, — над дверима дзвенить дзвіночок, і пара підлітків заходить всередину. — З Тео все гаразд?

— З усіма все гаразд. І всі стурбовані.

— Я говорила як божевільна, — кажу. — Немає способу пояснити це їм. Я просиділа тут дві години, а Ендрю навіть не намагався мене знайти. Я чекатиму найгіршого щосекунди протягом решти поїздки, а може, й усе подальше життя, і всі, певно, думатимуть, що в мене їде дах.

Він співчутливо здригається.

— Якщо тобі від цього краще, вони хотіли піти на пошуки. Ти не сполохала Ендрю, я просто сказав йому дати тобі трохи часу.

У колонках лунають перші акорди пісні «All I Want for Christmas Is You». Здіймаю очі до стелі.

— Ти знав, що вони вмикають це кожні двадцять чотири хвилини?

Бенні нічого не відповідає, тільки дозволяє мені мовчки продиратися крізь думки. Застогнавши, я кладу лоб на руки.

— Бенні, поки я сиділа тут, зрозуміла дещо.

Він торкається моєї долоні.

— І що ж?

— Я просила всесвіт показати мені, що зробило б мене щасливою.

— Мені здавалося, що я вже це знаю, — говорить він збентежено.

— Та ні, — підіймаю голову я та дивлюсь йому в обличчя. — Я маю на увазі, я попросила показати. Не сказала: «Дай мені те, що зробить мене щасливою», — або: «Дозволь мені бути щасливою вічно». Я сказала: «Покажи мені, що зробить мене щасливою». Отже, мені показали, але, вочевидь, я не знаю, як із цим вправлятися чи що робити, і не можу прикидатися, що все нормально.

Бенні мотає головою, зсунувши брови.

— Мей, не обов’язково все так складно. Просто піди й розкажи Ендрю те, що розповіла мені. Поясни йому, що з тобою відбувається. Ендрю не дурний. Серед нас усіх він єдиний повірить, що світ не завжди являє собою те, що ми думаємо.

— Але в цьому і є проблема, — я почуваюся так, ніби мені років сто. — Як це пояснити? Як показати йому?

— Та само, як і мені.

Заперечую:

— Але коли це сталося вперше і я розповіла тобі, був лише початок свят. Речі все ще відбувалися так, як я їх пам’ятаю. Я можу передбачити події, бо вони не змінилися, — продовжую рвати серветку. — А тепер змінилось усе. Я навіть не знаю, що буде далі. Не уявляю, як довести йому, що не придумую.

— А якщо сказати про намір Лізи та Рікі продати хижку?

— Він уже знає. Я говорила про це, питала. Зрештою, вгадати, що вони нам про це скажуть, не так уже й складно.

— Ну, годі тобі, недотепо. Ходімо назад.

Притягнувши каву ближче, я хапаю її так, ніби вона — мій останній надійний друг.

— Мені в будь-якому разі треба було щось змінити. Цей стіл — мій новий дім. З нетерпінням чекай на лист від мене.

Зареготавши, Бенні тягнеться в задню кишеню, дістає гаманець.

— Тобі стане краще, якщо поговориш з Ендрю.

— Вони всі чекають біля мінівена?

Він мотає головою й кладе на стіл чисту стодоларову купюру.

— Всі вже давно поїхали, — Бенні встає. — Можемо взяти таксі.

Я дивлюся на гроші на столі.

— Святий Бенджаміне Франкліне. Моя кава коштувала не більше чотирьох доларів.

— У мене немає дрібніших.

— Давай краще я заплачу карткою, — починаю вставати, але він бере мене за руку.

— Мей. Я з цим розберуся. Вже майже Різдво, а цей милий ресторанчик уберіг тебе від машин і тентів та інших небезпечних летючих об’єктів, — він стенає плечима. — Ти колись чула про Spotify?

— М-м-м, так.

Бенні шкіриться:

— Я народився раніше.

— Наскільки?

— Набагато, — він киває на двері. — Ходімо.