Різдвяні кружляння

Розділ чотирнадцятий

Поки Рікі з татом вивантажують із машини ялинку та встановлюють її, а близнята з Лізою пірнають у шухляди в пошуках улюблених прикрас, я сідаю в кінці кімнати, сповнена цієї нової дивної енергії. Щороку — навіть зараз — я разом з дітьми вишукувала декорації. Але якщо зміни означають сказати Ендрю про свої почуття й нарешті звільнитися з роботи, тоді варто ще й послабити мертву хватку навколо традицій та дозволити Кеннеді й Захарії керувати прикрашанням дерева.

А оскільки ми заглиблюємось у всі ці штуки з дорослішанням, зміни також означають, що я маю допомагати більше, а не скидати на Аарона чи Бенні миття того, що залишилось від коктейльної вечірки, розкидане по вітальні.

Поки я несу посуд на кухню, на мить по-справжньому звертаю увагу на хижку. Помічаю подряпини на підлозі, потертості на поруччях, залишені поколіннями рук, що ковзали по гладенькому дерев’яному різьбленню внизу сходів. Фарба здирається біля ліпнини над карнизом і вицвітає на стінах біля парадних дверей та уздовж коридору. Без призми ностальгії я бачу, що цей будинок усіма обожнюваний, але дещо замучений. І це лише косметичні деталі розгледіла. Хижка стара, третину року проводить у снігу, а іншу третину більше в задушливій сухій спеці. Рікі з Лізою знадобиться більше, ніж любов і вдячність, аби втримати це місце.

Бенні вигулькує за мною, коли я завантажую брудні тарілки в посудомийку.

— Здоров, Мейдей[20].

— Здоров, Беніхано[21].

— Що там на ялинковій фермі? — усмішка пробивається в його акценті, звиваючись навколо слів.

Повертаюсь до нього обличчям, спершись на раковину.

— Насправді неймовірно.

Бенні заінтригований.

— «Неймовірно»? Я уздрів ту жменю гілляччя й прикинув, що то було останнє дерево.

— Та годі, — відказую. — Визнай, важко не вболівати за аутсайдерів. Інакше те бідолашне дерево кинули б у дробильню. Ми врятували його.

Бенні допускає таку можливість, злегка вигнувши брову, а я дивлюся йому через плече, аби переконатися, що ми досі самі.

— Але ялинова ферма була неймовірною не лише через це, — замовкаю, прикусивши кінчик великого пальця. — Я розповіла Ендрю про свої почуття.

Бенні очі на лоб полізли.

— Правда?

— Тобто, — говорю, — я не сказала прямо: «Ендрю, я хочу тебе, і якби ти просто зараз зробив мені пропозицію, я б сказала „так“ без вагань». Однак ми пожартували, що цього тижня я отримую те, що хочу, і я сказала, що хочу його.

— Ого, — він плескає в долоні й притискає їх до губ.

— А ще я з роботи звільнилася.

Почувши це, Бенні здивовано робить крок ближче.

— Що зробила?

— Ага. Написала Неді замість щомісячного звіту.

— Прямо так? Прямо… зараз? Поки тебе тут не було?

— Так! І це дає стільки свободи! Справжнє одкровення. Мені доведеться шукати нову роботу, але… то й що? Що гірше могло статися?

Бенні відступає.

— Ти справді це говориш?

Я підіймаю плечі до вух, напружившись, коли озираюсь та переконуюсь, що стеля не прогинається прямо над головою.

— Ой. Згодна, це було тупо.

— Але… Що сказав Ендрю? — запитує Бенні. — Про твої почуття?

— Насправді не багато, — насуплююсь. — Не те щоб це було ніяково, але він і не видихнув із полегшенням та не сказав, що завжди відчував те саме.

Мій мозок поступово заспокоюється, що довше я перебуваю тут, а не приходжу до тями в літаку. Таке полегшення — відпускати речі відкрито, але зніяковіння проймає мене тремтінням. — Ох. А от тепер мені недобре.

— Ендрю — спокійний хлопака, — нагадує Бенні. — Його важко сколихнути.

Правда, проте…

— Він не надто красномовний.

— Він — американець із австралійською душею, — жартує Бенні. — Схильний усе пережовувати. Не проявляє надмірної реакції за раз.

Відсуваю стілець і сідаю за стіл. Бенні робить те саме.

— Може, й так, але навіть якщо він ніколи більше про це не згадає — не біда, — киваю рішуче. — Якщо я повторюватиму цю відпустку знову й знову, то просто зможу розставити все на місця бодай один раз.

— Ти не можеш стовідсотково бути певна, що повторюватимеш це знов і знов, — заперечує Бенні.

Мені й самій таке спадало на думку.

— Я пережила вже майже два дні.

Він тягнеться, щоб дати мені п’ять, але я так і залишаю його руку висіти, а потім тицяю пальцем у його долоню.

— Гей, — протестує він.

У коридорі виникає занепокоєння, коли Кайла з мамою спіймали під омелою, яка якимось чином перемістилася у вітальню. Ми з Бенні кілька митей хихочемо, почувши мамин істеричний сміх, коли Кайл по-дружньому цьомкає її.

Та повернімось до справи:

— Завтра — 22 грудня, — говорю я. — День третій.

— Хіба це погано?

— Ну, думаю, тут уже вимальовується шаблон, — починаю загинати пальці: — Спершу мене відправило в минуле до настання першої ночі. Наступного разу я протрималась до другого ранку. Є всі шанси, що дотягну й до третього дня — завтрашнього — але потім доведеться починати спочатку… Серйозно, чи може щось звучати жахливіше? Жити в часовій петлі знов і знов, і щоразу ти додаєш лише один новий день наприкінці?

Тортура.

— Не впевнений, що це — єдина можливість, — заперечує Бенні, а потім бере мене за руки. — Ти завжди так багато замовчуєш. Може, йдеться не про правильні вибори, але про те, щоб робити їх тому, що ти нарешті стаєш собою. Можливо, тобі було потрібно саме це.

— А може, річ не в мені? Не знаю, — чесно зізнаюся. — Я так втомилася весь час бути обережною.

Він відхиляється, сліпучо мені усміхаючись.

— Точно.

Ці слова відлунюють у моїх думках, коли я йду за Бенні назад у вітальню, де близнюки керують прикрашанням дерева. Кайл готує нові напої для всіх охочих, Аарон сидить на дивані в приталеному спортивному костюмі. Тато лежить на животі під ялинкою й метушиться з хрестовиною. Заходить Тео й дає мені тамблер із чистою газованою рідиною — зовсім трошки льоду — і шматочком лайма. Його вираз нерішучий і винний, ніби він відчуває початок змін між нами, але, очевидно, й гадки не має, що його спричинило.

Я не дала собі й на мить оплакати перехід наших відносин на інший рівень, як і те, що я знаю, що навіть якщо всі інші володіють розкішшю ігнорування, то я — ні. Наша помилка — і реакція Тео наступного дня — створила б розлом у цьому неймовірному колективі. Тепер питання про таке навіть не постає.

Ми дружимо все життя, а він жодного ранку не зміг мужньо підвести очі через мою відмову, коли в нього був стояк? Цей колектив пережив розлучення моїх батьків, тож я вірю, що зможе впоратися й із чимось менш драматичним, але я ніколи не хотіла сприймати цю дружбу як належне.

Я схиляюся до напою, усміхаючись.

— Це просто газована вода, — каже він дещо ображено.

— А. Дякую.

— Не хочеш пізніше трохи розважитися?

Ковтаю.

— Де розважитися?

— Внизу. Ми з Майлзом думали пограти в якісь ігри після вечері.

Це точно звучить розсудливіше, ніж я очікувала.

— В настільні чи відео?

Його це навіть не дратує.

— Які хочеш. Я тебе практично не бачу з моменту приїзду.

Ми справді лише вкорінені в дитячі звички? Щоби провести разом час, нам треба знайти, у яку б гру пограти? Це ж так очевидно.

Перш ніж я встигаю відповісти, Аарон протискується між Лізою та мамою, які розвішують прикраси:

— Цікавий вибір, — він точно щойно тренувався, бо хитається, намагаючись повісити прикрасу, й нарешті просто… ослаблено кидає її в напрямку своєї цілі, сподіваючись, що вона зачепиться за гілку. — У них зовсім не було нормальних ялинок?

— Мей захотіла саме цю, — каже Ендрю, схований за іншою стороною сосни. — А що, мені подобається.

Мої груди наповнюються теплими жаринами.

Мама виникає за мною, кладе руки мені на пояс, а підборіддя — на плече.

— Я згодна з Ендрю.

Від її щасливого бурмотіння моє серце падає в п’ятки з інстинктивною доньчиною незручністю: якимось чином протягом останньої години я спромоглася утриматися від роздумів про те, як скажу своїй матері, що звільнилася з роботи, що зробила це імпульсивно, і що я уявлення не маю, що робитиму далі.

«Не важливо, — нагадую собі. — Ніщо з цього все одно не зачепиться в її пам’яті».

— Люблю тебе, недотепо, — каже вона, цілуючи мене у щоку.

Я скажу їй пізніше. Якщо (і коли) настане час.

Попри жарти про цю дивакувату круглясту ялинку, я можу сказати з їхніх облич, що кожен її оцінив. На фоні по телевізору показують комедію «Різдвяні канікули»[22], і поки ми дивимось, як Кларк Ґрізволд намагається затягнути велетенську, як мамонт, ялинку в будинок, робимо все найкраще, аби убрати нашу крихітку вогниками, прикрасами й гірляндою з попкорну, яку весь вечір майстрували двійнята з мамою.

Коли ми закінчуємо прикрашання, кімната вибухає радістю. Майже неможливо розгледіти бодай клаптик справжньої ялини під всім іншим, але все одно вийшло ідеально.

Однак майже пів години ми намагаємося зробити прийнятну групову фотографію перед нею. З такою кількістю людей, звісно, буде кілька пар заплющених очей чи купка придуркуватих гримас. Нам не настільки щастить. Ліза встановлює штатив, але не може правильно налаштувати таймер. На двох фотографіях Захарія колупається в носі, на одній намагається згодувати Місо знайдені «копалини». Ми зняли, як Майлз напівчхнув, мама не може змусити свої сережки в формі Рудольфа зблиснути синхронно спалаху об’єктива. На одній Тео дивиться в телефон, а на наступній перевіряє, чи застебнута ширінька (таки застебнута). На ще одній Місо стрибає перед камерою. Тоді мчить до Кеннеді, й заспокоїти її потребує трохи часу. Рікі цілує Лізу на одній світлині й не може зробити невимушену усмішку на іншій. Що більше ми це помічаємо, то гірше стає.

Я нагадую собі, що зміна — це не значить горланити «А як же традиція!», коли Тео нетерпляче виходить до Лізи й заміняє штатив своїм телефоном.

Гарні новини: тепер усі в кадрі. Погані новини: хайлайтер Кайла так виділяється й потрапляє у фокус, що він схожий на диско-кулю.

— До біса, — каже той, коли на духовці, в якій готується вечеря, дзвенить таймер. — Достатньо добре.

Набивши животи, ми розбігаємося вітальнею, впадаючи в комфортну тишу.

Ця кімната — величне місце (я маю на увазі те, що вона масивна) зі склепінчастою дерев’яною стелею та старою дощатою підлогою, вкритою широкими плетеними килимами. Біля однієї стіни тріщить і палахкотить камін, майже занадто вигріваючи кімнату. Це — дерево з селища, і ніщо більше так не пахне. Я хочу знайти свічку, фіміам, кімнатний спрей із таким ароматом. Хочу, аби кожна вітальня в кожному будинку, в якому я колись житиму, пахла, як хижка Голлісів грудневими вечорами.

Вогнище відкрите; коли нам було десь по сім і нашим хатнім обов’язком стало чистити камін у кінці свята, ми з Тео могли виструнчитись у ньому майже на весь зріст. Вогонь справді закликає до життя. Навіть коли полум’я стихає до тріскотливого шипіння, його язики все одно здаються живими істотами, що дихають серед нас.

Тарілка печива опускається на журнальний столик. Мама з татом займають протилежні сторони дивана, кожен читаючи свою книжку. Бенні, Кайл та Аарон складають пазл на підлозі разом із Кеннеді, а Захарія сидить на плечах Бенні, поки той вдає, що він — мотоцикл. На фоні тихо лунає різдвяна музика, навколо метушиться Ліза, прилаштовуючи вогники, розбурхуючи вогнище, кидаючи нам пледи. Рікі говорить по телефону на кухні, а Тео валяється на дивані, гортаючи соціальні мережі.

Коли я дивлюсь на нього, в думках зринає спогад: цієї ночі вперше за весь час я сиділа поряд із ним, і ми провели вечір удвох, занурившись в інстаграм, як всі й очікували. Тепер, якщо озирнутись на минуле, це здається такою підлітковою забавкою. Чому ми не розважалися з іншими, і як часто нам таке подобалось? Тому Ендрю й думав, що ми з Тео?..

Може, якби цього вечора я насолоджувалася ритуалами й цілковитим блаженством перебування в оточенні рідних мені людей, зараз усе було б інакше.

Причовгавши до ялинки, я прослизаю під нею та лягаю на спину так, щоб дивитися вгору через шишкуваті гілки. Переді мною — калейдоскоп кольорів і текстур: гладенькі світлові лампочки, колючі соснові голки. Прикраси зі скла та шовку, гостроверхі металеві зірки. Маленький дерев’яний барабанщик, якого Тео подарував Рікі майже двадцять років тому. Витинанки з ламінованого паперу у вигляді відбитків наших долонь, зроблені в початковій школі. Саморобні керамічні балабушки, що мали би бути свинями, коровами чи собаками. Ніщо не пасує одне до одного; тут немає тематики. Але в цій ялинці стільки любові, стільки історії.

Поряд чиясь тінь закриває тепло й світло вогню, а потім і собі влягається під ялинкою. Повернувши голову, я заглядаю в мерехтливі очі Ендрю.

Моє серце тріпоче. Після ялинкової ферми я не була впевнена, чи триматиме він дистанцію.

— Схоже, це гарна ідея, — повертає він обличчя до гілок. Його профіль освітлений блакитним і жовтим, червоним і зеленим. Кілька вогників складаються в миготливі візерунки, які крізь прикраси падають Ендрю на щоки. — І пахне гарно.

— Симпатична, еге ж? — я трохи пересуваюся, глибше ховаючись під гілляччям. Цікаво, який вигляд ми маємо збоку: дві пари ніг, що стирчать з-під ялинки, ніби Лиха Відьма Сходу прокралася в будинок Дороті[23]. — Гарне місце для роздумів.

— І про що ж ти думала? — запитує Ендрю.

— Про те, як сильно мені подобається це дерево.

Зі здивованим поглядом він тягнеться й проводить великим пальцем по моїй щоці. Електрична іскра пробігає моєю шкірою, щойно він відводить руку, і цілу мить я намагаюся зосередитись на пальці, який він мені показує.

— Крапля води, — говорить.

— А.

— Певно, впала з дерева.

Сміюся.

— Ти знову говориш, що в мене проблеми зі зволоженням?

Ендрю кліпає, а потім і собі вибухає реготом.

— Що?

От дідько. Не цього разу. Це сталося раніше. Цей Ендрю не в темі.

— Ти нічого не чув.

Його очі захоплено сяють.

— Ти справді сказала, що в тебе проблема зі зволоженням?

— Ні, — я ладна крізь землю провалитися. — Так, — прикушую губу, намагаючись не реготати. — Забий. Проїхали.

Ендрю скидається на кота, який хотів би ще трішки погратися з мишкою, але натомість злегка знизує плечима, грайливо наспівуючи:

— Гаразд.

Ендрю звертає увагу на гілля над собою та промовляє старечим голосом:

— Мейзі?

— Що, Мендрю?

— Знаєш, що спало мені на думку?

— Що ж спало тобі на думку?

— Ми принесли цю ялину години дві тому. Що як у ній досі живе білка?

Ми переглядаємось, широко розплющивши очі, й горланимо в один голос:

— А-а-а-а!

Я абсолютно забула про телефон у кишені, поки він не починає вібрувати, перериваючи наш регіт. У цілому світі не існує нікого, з ким мені було би треба говорити прямо зараз, хто не був би в цій кімнаті зі мною, тож я не звертаю уваги. Але телефон тут же гудить знову.

— У тебе зад вібрує, — помічає Ендрю.

— Якщо це бос мені відповідає, то краще випити чогось міцнішого за газовану воду.

Дістаю телефон із кишені. Це не Неда, на щастя; повідомлення від Тео.

Ні розділових знаків, ні контексту. Просто Тео, що пише, як підліток.

Я усвідомлюю, що Ендрю читає через моє плече, коли він пирскає носом:

— Бачиш?

Почуваюсь огидно.

— Що бачу?

Він киває та телефон.

— Ти не провела час із ним, тож він свариться.

— Ми вже раніше розмовляли, — опираюсь я, прикрившись напівбрехнею.

— Ти на нього зла? — запитує Ендрю.

Я ковтаю, дивлячись на вогники. Візерунок то зринає у фокусі, то розпливається.

— Не зовсім.

— Як це?

Повертаю голову, а Ендрю кліпає, насупивши брови.

— Важко пояснити, — визнаю. — Я не зла на нього, просто розумію, що ми з ним близькі, бо знаємо одне одного вічність, а не тому, що ми справді близькі, — знизую плечима. — Люди віддаляються, коли виростають, і це нормально.

Він усміхається:

— Мей…

Шкірюсь у відповідь:

— Що?

Ендрю відкашлюється, солодко гмикаючи:

— Те, що ти сказала раніше…

Ох.

— І? — серце шаленіє, а шлунок перевертається, що викликає відчуття невагомості.

— Я ціную твою чесність, — закінчує він.

Ага. Найгірше, що можна зараз сказати.

— Не здумай мене підвести, Ендрю, — грайливо даю йому ляпаса, а дерево тремтить над нами.

— Ендрю, Мей, що ви там робите? — гукає мама.

— Нічого! — відповідаємо в унісон.

— Ну, тоді не трусіть ялинку, — бурчить вона.

Знову — в один голос:

— Не будемо!

Ендрю повертається до мене й шепоче:

— Ти впевнена, що Тео не думає, що ти в нього закохалася?

— Хочеш сказати, я справила на нього таке враження?

— Ні, але я припускаю… може, Тео теж припустив.

Що ж. Гадаю, якби Тео думав, що я в нього закохана, це б пояснило, чому він був такий холодний вранці після того, як я його відштовхнула.

Заперечно мотаю головою, а Ендрю знову повертає обличчя до вогників, і тепер його вираз важко прочитати.

— Дивно, але я чомусь переймався, що ти… — затинається. — Не знаю, що ви опинитеся разом, а потім страждатимете.

Я навіть не думала про таке. Ендрю хвилювався, що я зустрічатимусь із Тео й розіб’ю собі серце? Я що, в «Паралельних світах»[24]?

— М-м-м, так, дуже дивно.

Ендрю безпорадно зітхає у відповідь:

— Він — гравець. А ти — гарна.

Це по-справжньому мене смішить:

— Я — гарна?

— Ну, тобто, не романтично чи сексуально, — додає він, фиркаючи від найменшого дискомфорту. — Та й звідки мені знати?! Я мав на увазі душу.

— Про що ти говориш? — добре, що я лежу.

— Гаразд, поганий вибір. Я хочу сказати, що ти — гарна людина, — він повертається й дивиться прямо на мене. Ми так близько. — Ти обожнюєш бути тут, обожнюєш кожного з нас за те, ким ми є. Ти, можна сказати, найщиріша й найменш осудлива людина, яку я знаю.

— Я не…

— Ти поїхала з дому, коли твої батьки розлучилися, — він перекочується на бік, — полюбила свою гидотну квартиру й кинула її через те, що була потрібна родині. Ти піклувалася про Майлза, була поряд зі своєю мамою.

Я кусаю губу, сяючи від його компліментів.

— Пам’ятаєш, як зводилися ті корпоративні будинки за нами? — запитує Ендрю. — Ти засмутилася, бо тато любив спостерігати за деревами, п’ючи каву вранці, а ще хвилювалася, що оленям ніде ховатися. Тео ж просто радів, що йому доведеться згрібати менше листя.

Мій сміх пробивається крізь туман почуттів. Це — найбільша зрада, яку я могла б уявити. Водночас неймовірно ніжна й така ніякова.

— Ну ти й вигадав. Я ніколи не кохала Тео. Але пробач, якщо мої слова все ускладнили.

Ендрю простягає руку й чухає щоку, а мені важко відвести погляд. Я ніколи ще не опинялася так близько до нього. Він має легку щетину, але вона видається м’якою. Я можу виокремити принаймні чотири різних відтінки зеленого в його очах. Коли він облизує губи, мій пульс прискорюється.

— Гадаю, саме це я й маю на увазі. Якби я знав, що це було… — Ендрю замовкає і, здається, пережовує слова. Тим часом мій мозок — ядерний реактор, що плавиться. Якби він знав, що це було що? — Насправді я завжди тебе обожнював, — починає знову. — Ти — одна з небагатьох людей у моєму житті, з якими я сподіваюся залишатися близьким вічність, і я не хотів, щоб усе пішло шкереберть після ялинкової ферми, — він дивиться на мене ясними очима. — Я був не певен, чи відповів так, як слід було. Твої слова неабияк мене здивували.

— Усе гаразд. Я й сама від себе не очікувала.

Ендрю шкіриться:

— Однак тобі знадобилося багато хоробрості, щоб сказати про свої почуття, і я просто хотів, аби ти знала, — він жестом показує між нами. — Я не бажаю, аби це змінилося.

Я точно знаю, що він має на увазі — ми залишимось тими, ким і були завжди — і, звісно, вдячна за це.

Але навіть якщо я ніколи — крім диких снів — не уявляла, що він розділить мою пристрасть, саме ці слова найбільше скидаються на відмову. Тобто, звичайно, загальною метою того, що я сказала йому, було те, щоб нічого не лишилося як раніше.

— Поїхали далі, — кажу, спершись на лікті.

Ендрю регоче:

— Гаразд, слушна думка.

— Уяви, що можеш помандрувати будь-де. Куди б ти вирушив?

Ендрю навіть не роздумує:

— У Будапешт. А ти?

— Крім цього місця?

Вертить очима:

— Так, крім цього місця.

— Гаразд, добре, — я подумки гортаю картинки поштових листівок із різноманітних країн, відчуваючи натхнення від власної гри. — Уявлення не маю. Може, на Гаваї.

— Ти можеш вибирати будь-який куточок з усього світу, і все одно полетиш на Гаваї?

— А що з ними не так?

Він стенає плечима:

— Але це так просто. Як щодо Таїті? Майорки?

— Згодна, звучить краще.

Ендрю сміється:

— Гаразд, вирішено. З таким підходом я керуватиму всіма нашими майбутніми мандрами.

Ці слова важко осідають між нами, і ми обоє замовкаємо.

— Я все перевернув шкереберть, — нарешті визнає Ендрю, вишкірившись до мене.

Вибухаю від реготу, відчуваючи полегшення, що цього разу не моя черга таке говорити.

— Точно.

Сміх розсіюється, й мовчання поглинає нас. Я не вмію читати настрої. Я сказала йому, що відчуваю, давши Ендрю шанс відповісти взаємністю, але він цього не зробив. І все ще… між нами квітне дивне порозуміння.

— Гаразд, у мене є ідея, — каже він. — Не говорімо п’ять хвилин. Просто дивитимемось разом на ялинку.

— І сподіватимемось, що наші обличчя не з’їдять білки.

Він знову регоче, а потім витирає обличчя рукою, грайливо говорячи:

— Боже. Чому ти не можеш побути серйозною? — чухає очі. — Гаразд. П’ять хвилин.

Я повторюю за ним та дивлюсь на ялинку:

— П’ять хвилин.

Ідея дивна, але геніальна. Вона стримує мене від роздумів про те, що сказати, і це добре, бо мій розум — нескінченний порожній аркуш нічого.

Перші тридцять секунд я відчуваю, ніби тону в навколишніх звуках кімнати й контрастній тиші між нами. Але потім манірна усвідомленість розвіюється, і я можу сфокусуватися на вогниках, на золотому орнаменті праворуч, ламінованих фотографіях малих Тео з Ендрю, що висять на гіллі поряд. Я можу зосередитись на його теплій простій присутності поряд зі мною. Ендрю простягнув руку вздовж моєї, і ми просто лежимо ось так, дихаючи удвох.

У нього бурчить живіт, і це змушує мене гиготіти, а він сичить на мене. Я повертаюсь і дивлюся на Ендрю, а він уже витріщається на мене і з мерехтінням в очах підносить палець до губ та шепоче:

— Ніяких розмов. Я просто хочу побути під ялинкою разом із тобою.