Різдвяні кружляння

Епілог

Шість місяців по тому

— Помагайбі, — гукає Бенні з ґанку. — Я за милю тебе побачив.

Мені не треба уточнювати, до кого з нас він звертається. Сто відсотків, що це не я в майці приглушеного вересово-сірого кольору та вицвілих шортах.

— Та невже? — Ендрю пригладжує свій бридкий светр. — Що скажеш? Він мені личить?

— Ти в ньому ще не запарився? — запитує Бенні. На вулиці справді так спекотно, що, присягаюсь, я бачу, як його голос прорізає хвилясте повітря.

Ендрю мотає головою:

— Те що треба.

Кинувши оком на коханого, помічаю, як крапельки поту скупчуються на його лобі при спеці в дев’яносто градусів[45]. Який же він милий брехун. Я б із радістю відпустила його руку, поки ми крокуємо алеєю — така вже вона липка. Усі ми знаємо, що заради власної правоти він пожертвує особистим комфортом. Цього разу Ендрю вирішив, що його «родзинка» в хижці — святкові светри. Будь-яка урочистість підійде. Волошково-синій, вишнево-червоний, сліпучо-білий — його любовна ода нашим батькам. Б’юсь об заклад: до обіду він його скине.

— З четвертим! — горланить Ендрю.

— З четвертим. Ходіть сюди, — махає Бенні.

Гравій хрускотить під моїми снікерсами, коли я біжу до парадних сходів назустріч моєму улюбленому дядькові. Наша автівка стоїть на головній дорозі, припаркована якомога далі від будівельних машин, які скупчились на алеї біля хижки — чи печери, як обізвав її Бенні. Я вже бачу пророблену роботу, і вона приголомшлива. Ґанок мов новий. Усю хижку перефарбували у той самий відтінок коричневого з зеленими віконницями, але вражає те, яке диво обмивання та свіжий шар фарби можуть зробити з цим місцем. Усі вікна перемістили, карнизи перебудували. Новий дах, нова панорама і засклений з одного боку ґанок перебувають у процесі розробки на західному боці будинку, що зі сторони гори. Я вже вмираю від бажання побачити, який вигляд усе має зсередини.

Обійми Бенні поглинають мене, але я одразу ж здивовано з них вириваюся. Він пахне своїм звичайним трав’яним шампунем, а ще — сосною та осикою, ґрунтом і лаком для дерева. Моїм тілом гуркотить його сміх, і відчуття повернення сюди разом з Ендрю вперше з моменту свят схоже на те, ніби залазиш у пінисту ванну з видом на океан під час заходу сонця. Просто рай.

Бенні відхиляється, тримаючи мене на відстані витягнутої руки, й вивчає.

— Маєш гарний вигляд, недотепо.

Переконана, він має рацію, — щастя накладає сяйво на нашу шкіру й підстрибує в наших кроках — але зараз черга Бенні говорити. Він засмаглий, волосся вигоріло на сонці та вкрилося пилом від, як я припускаю, постійної роботи над будинком. Його усмішка вигинається по-новому зморшками в куточках очей, і я помічаю на мить, що він тут не просто задоволений, а голову втрачає від щастя.

Далі свої обійми отримує Ендрю, — чоловіче потискування з плесканням по спині — і коли мої очі вже роздивилися ґанок, і мені вже не терпиться увійти, Бенні нарешті заводить нас усередину.

Мене переповнює побожний страх. Поруччя — ті ж, які ми бачили з дитинства, проте реконструйовані, сяють медовим коричневим відливом у вечірньому світлі, що ллється крізь парадні двері. Сходи переробили, як і всю підлогу внизу. Бенні залишив більшість старих меблів, але відполірував, полагодив і вимив їх усі, тож всередині яскраво та затишно водночас. Від свіжого шару фарби внутрішній простір здається набагато світлішим.

— Повірити не можу, що ти зробив усе це протягом шести місяців, — говорить Ендрю, поволі обійшовши по колу. — Тут ніколи не було так гарно, відколи… ну, хіба що до мого народження.

— Зажди, — Бенні проводить нас у кухню, де нове покриття яскраво сяє у вечірньому промінні, а чисті сталеві приладдя замінили всі оригінальні. Холодильник — справжнє здоровило з технологіями на дверцятах, і я підозрюю, що він може навіть обчислити домашнє завдання Майлза. Мама, Аарон і Кайл почнуть своє нове кулінарне шоу, коли це все побачать. Кухонний стіл із суцільного шматка дерева стоїть посеред широкого простору, оточений шістнадцятьма сидіннями.

Бенні перетворив їдальню, яку ніколи не використовували за призначенням, на вітальню з дивовижними вбудованими полицями, напханими книжками. Підвал уже закінчили, а свіжий гіпсокартон розділив його на чотири окремі кімнати: широка сімейна кімната унизу сходів, де, за словами Бенні, він поставить столи для більярду й пінг-понгу, а ще — машину для пінболу; з головної кімнати відкриваються три спальні зі спільною ванною в глибині будинку.

— Відтепер ніяких двоярусних ліжок, — радісно наспівує Ендрю.

— Віддав їх родині в кінці вулиці, в той кам’яний будинок на Гірському Хребті, — Бенні підіймає викрутку, що валяється на підлозі. — У обох їхніх дочок — двійнята. Скажіть, дивина?

Ендрю перехоплює мій вражений погляд, його очі зблиснули. Ми обоє знаємо, про який саме будинок говорить Бенні. Ендрю відомо, що я там гуляла, поки він поїхав по цукерки, аби заманити мене в шафу та зізнатись у коханні. Як дивовижно влаштований всесвіт.

Бенні обводить поглядом кімнату, киваючи сам собі:

— Тепер у нас вдосталь місця для всіх, ще й рости є куди.

Спальні вгорі так само велетенські, за винятком горища, яке переробили в хазяйську кімнату Бенні. Там роботи ще не закінчили — поки що приміщення нагадує захаращену зону реконструкції — але я бачу її кістяк серед хаосу. Вікно з вітражного скла все ще на місці. Стеля зі схилами не зміниться. До речі, вигляд кімната має майже як і завжди, просто трохи кращий.

Голос унизу гукає Бенні, лишаючи нас із Ендрю дивуватися наодинці. Меблі в його старій кімнаті на місці, аромат евкаліпта досі не вивітрився з матраца, стін, одягу в шафі. Проводжу долонею по тумбочці, коли пара рук огортає мене за талію ззаду, з хихотінням затягуючи в шафу. Двері скриплять за нами, й Ендрю перетворюється на містера Липкі Руки й напівлоскоче-напівобмацує мене.

— Я починаю вірити, що в тебе якась шафоманія.

Він бурмотить мені в шию:

— Подумай, скільки років ми змарнували, уникаючи цього.

Я верещу, грайливо відштовхуючи його, а він тягнеться до мене й пригортає до себе.

— Ходи сюди, — каже Мендрю й треться обличчям об мою шию. Він задоволено стогне й питає: — Як воно — повернутись назад?

— Неймовірно, — хапаю його плечі, занурюючи пальці в його кучері. — І дивно. В хорошому сенсі.

— Дивно, ніби зустріти Крістофера Вокена?

— Саме так, — відступивши, я цілую його підборіддя. — Де хочеш спати цими вихідними?

— Мабуть, тут, — вагається Ендрю. — Всі ліжка внизу одномісні, а в плавучому будинку буде занадто спекотно.

Та і як ми туди підемо? Звісно, з’явиться ностальгія, а може, ще й гірка радість. Знаю, в Бенні на будиночок великі плани, але, наскільки мені відомо, робота над ним ще не почалася. Я б не проти поспати в ньому, щоби згадати старі добрі часи, але там зовсім немає вентиляції. Ендрю має рацію: в пік літа там, швидше за все, буде дуже некомфортно.

— Тут із тобою колись спала якась дівчина?

— Одного разу, — зізнається Ендрю, відступаючи й гладячи долонею мої щоки. — Ліз, — одне з довготривалих кохань Ендрю. Вони зустрічалися кілька років тому. Кілька місяців тому ми перетнулися з нею та її новим чоловіком у якомусь барі, і вона була така бунтівна. — Але нічого такого не було.

Ця маячня мене смішить. Не можу уявити, як це: лежати в ліжку з Ендрю Голлісом і не роздягнути його.

— Брехун.

— Ні, я серйозно, — каже він. — Мама з татом знаходилися на відстані п’яти футів від нас. А я був надто сором’язливий, щоб до такого довести.

— Що ж, цього разу твоїх батьків тут не буде, — нагадую йому. — А речі Бенні лежали в одній з незакінчених кімнат унизу, тож… гра починається.

Ендрю гарчить, знову притискаючись обличчям до моєї шиї.

Цими вихідними тут тільки ми й Бенні; у всіх решти свої проблеми. Мама з татом допомагають Майлзу переїхати в КУЛА — Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі, де він уже почав відвідувати футбольні тренування. У Кайла репетиції в хорі — ми всі сподіваємося на нову бродвейську сенсацію. У Тео розпал будівництва нового будинку біля Каньйону Огдена, що за півтори години їзди звідси, а Рікі з Лізою вирушили у літній круїз із Сієтла на Аляску. Проте ми з Ендрю з легкістю змогли приїхати з Денвера. У нас довга відпустка, і ми вмираємо від жаги побачити, що Бенні зробив із хижкою.

У двері м’яко постукали, й ми перезираємось — нас спіймали! — а потім Ендрю відчиняє дверцята, впускаючи яскравий шматок світла та вид ошелешеного обличчя Бенні.

Той регоче.

— Так і думав, що ви тут.

— Бо, Бентлі, — шепочу я, — ця шафа — наше священне місце.

— Я ж пообіцяв це не змінювати, — він киває на вихід. — Ходімо. Хочу дещо показати.

Ми спускаємось униз, і я намагаюся вгадати, що ж буде далі. Я вже почуваюся вкритою ідеальною сумішшю нового і старого, яку Бенні вдало створює. Що ми ще не бачили? Задній двір? Круту можливість нового ґанку? Ендрю знизує плечима, коли я запитально дивлюся на нього, та витирає долоні об штани. Він видається збудженим, і я замислююся, чи якась частинка його сутності бореться з бажанням побачити, як сильно змінився будинок. Хоч це й на краще, але все ж таки.

Ми повертаємо внизу та йдемо коридором у кухню, через сіни й до задніх дверей.

Двір не змінився, але я все одно зупиняюся. Ендрю продовжує йти, та я не можу слідувати за ним, не можу зрушити з місця, бо структура, яку я бачу, лише віддалено нагадує плавучий будинок, із яким я росла. Переді мною красиве сільське лігвище. Маленька рибальська хижка з гігантським вікном, яке все ще виходить на гору. Там є димар, сходи, крихітний ґанок із двома яскраво-жовтими кріслами адірондак і столиком.

Я не помічаю, що плачу, поки Ендрю не повертається й не бере мене за руку, любовно регочучи з мене та втираючи моє обличчя своєю вільною долонею.

— Ну, годі.

Він тремтить.

— Ти знав? — запитую.

Він не відповідає, лише тягне мене вперед, усередину. Там усе ще одна кімната, — ну, за винятком нової ванної — але в глибині стоїть ліжко з балдахіном, диван і зручний стілець біля входу при журнальному столику на прекрасному килимі. Камін, вочевидь, не придатний для користування, проте нова система клімат-контролю вже люб’язно дзижчить, підтримуючи всередині свіже й комфортне повітря.

Мій погляд прикипів до фотографій у рамках, які прикрашають стіни — їх там щонайменше двадцять: деякі маленькі, інші розміром не менш як вісім на десять, і ми на них у різноманітних комбінаціях. Я з татом на санчатах. Ендрю, Рікі, Тео й Ліза на ґанку головної хижки. Бенні з мамою підносять коктейлі до фотографа. Майлз і двійнята грають у шашки на підлозі вітальні. Кайл тримає п’ятирічну мене догори ногами біля сніговика. Аарон із мамою куховарять у фартухах. Бенні зі мною-юначкою, Тео та Ендрю влітку, коли ми ходили в похід стежкою Залізного каньйону.

— Це нереально, — повертаюсь і бачу, як Ендрю поглинає це все, але він більше не стоїть поряд зі мною, він…

Він стоїть на коліні.

Невже в мене — найповільніший мозок у світі? Можливо. Але минає повних п’ять секунд чи й більше, перш ніж мені вдається скласти літери докупи у слово й вимовити єдине:

— Ой.

— Мейзі, — говорить Ендрю й розкриває долоню, демонструючи золоте кільце з ідеальним овальним сапфіром. Він дивиться на мене кілька мовчазних секунд, схвильований.

— Протягом останніх шести місяців ми отримали свою долю пригод, — продовжує він хрипким голосом. — Твій переїзд у Денвер, нова робота, наша нова квартира. Я нічого не люблю більше, ніж готувати з тобою вечерю, говорити про наш день, мріяти про те, чим займемося далі, — ковтає, але не зводить з мене очей. — Я й ночі не провів без тебе, відколи ми були тут востаннє. Не знаю, як ми на це спромоглися, хіба що зробили ці стосунки нашим пріоритетом. Ти — мій пріоритет, Мей. Я такий в тебе закоханий. Здається, неможливо уявити, що я був би з кимось іншим. Будь ласка, — завершує він тихіше, — ти вийдеш за мене?

Тільки ідіотка не загорлала б «ТАК!», і — переконавшись, що Бенні лишив нас самих собі, — не стрибнула б на цього чоловіка. Близько десяти секунд Ендрю нерішуче намагається вмовити мене поділитися з Бенні хорошою новиною, а потім здається та дозволяє мені штовхнути його до ліжка й здерти жахливий светр з його тіла.

Мені ніколи не набридне відчувати гладеньке тепло його торсу, те, як його руки зголодніло нишпорять мною, ніби він хоче торкнутися всього зразу, як він зариває пальці в моє волосся, коли я вкриваю його цілунками. Живіт Ендрю напружується під моєю долонею, стегна вигинаються, а потім він підтягує мене вгору й кладе під себе, рвучко дихає та грайливо нашіптує непристойності мені на вухо.

Ми покращили свої навички, — старанно практикувалися — але мене все ще дивує глибина емоцій, що накривають мене, коли б я не відчула його близькість, щоразу як він стає напруженим і трохи здичавілим. Ендрю дражнить мене через те, як я дивлюся на нього, але, гадаю, йому потай це подобається, бо те, як його очі поволі заплющуються тієї ж миті, як він опускається, — найгарячіше, що я колись спостерігала.

Я не дозволяю йому піднятися, не зараз. Виставляю руку вперед, і ми обоє дивимось на обручку на моєму пальці, сміємось із того, як по-іноземному звучать нашими голосами слова «чоловік» і «дружина».

Де ми це зробимо? Цікаво. Ендрю дивиться на мене, мов на дурну. Звісно, тут.

Ми влаштуємо маленьку весільну вечірку в колі нашої вибраної сім’ї. Таїті — гарне місце для медового місяця. Спершу собака, потім — діти.

Солодкі поцілунки сповільнюються, глибшають, а потім я сідаю зверху, а він дивиться з милою зосередженістю, граючись із кінчиками мого волосся, проводячи подушечками пальців по моїх вигинах, скеровуючи моє стегно, поки не починає пітніти й ставати наполегливим.

Я падаю на ліжко поряд із ним. Простирадла з м’якої гладенької бавовни холодять мені спину, а Ендрю заходиться кашлем зі сміху.

— І як я маю після такого ходити?

— Сподіваюся, Бенні мав на увазі, що ми спатимемо тут, — кажу я, повільно затамовуючи подих.

Але нам потрібні їжа та вода, до того ж лишається ще кілька годин до сну.

Він дивиться на мене й сміється.

— Не хочеш розчесатися?

Кинувши оком на дзеркало ванної кімнати, розумію, що моє волосся перетворилось на дике гніздо, губи розпухли й вкрилися синцями від поцілунків. Моя усмішка — любовно-п’яна й крива. Я роблю все можливе, щоби поправити волосся пальцями, але зрештою здаюся.

— Мої речі в машині, — кажу. — Бенні все одно, що в мене на голові.

Лише коли ми заходимо в кухню й семеро захоплених голосів вигукують: «СЮРПРИЗ!» — я розумію, чому Ендрю хотів, аби ми зайшли всередину та розповіли все Бенні, чому він запропонував мені розчесати волосся й чому почервонів мов буряк і регоче вдвічі більше. Рікі з Лізою не в круїзі. Тео не в Огдені за роботою над новим будинком, і хоча Кайл досі в Мангеттені, Аарон і двійнята — ні. Не впевнена, коли вони опинилися тут, чи як довго чекали на наш прихід, аби привітати нас із заручинами.

— Ви займалися боротьбою? — шепелявить Захарія, якому тепер не вистачає двох передніх зубів, а Аарон ледве тримається, щоб не вибухнути сміхом.

— Так, — серйозно відповідає Ендрю. — І поглянь — Мей виграла перстеник!

Мене поглинають обійми майбутніх свекра та свекрухи (!), а також Аарона та двійнят. Бенні не втрачає можливості покепкувати з катастрофи у мене на голові, а потім міцно мене стискає. Хоча це й найкращий сюрприз за весь день, дуже незвично не бачити моїх батьків і Майлза.

Взявши телефон із того місця, де лишила його на кухні, я фотографую свою ліву руку й пишу повідомлення мамі:

Я дивлюсь на екран в очікуванні позначки, що повідомлення прочитане, але воно відправляється надто повільно.

— Я чув, тобі подобається нове заняття, — каже Аарон, повертаючи мою увагу.

— Так! — широко усміхаюся. Тепер я — головна графічна дизайнерка в «Пивоварні на Їздових Собаках» — перспективній мікро-пивоварні лише за пів милі від Ред-Рокс і найкрутішого пивного саду в містечку. У мене в команді є двоє, що керують вебсайтом і соціальними мережами, а я створюю дизайн усякого обладнання — футболок, пивних кухлів, капелюхів, шапок та іншого фанатського мерчу. Власник був такий вражений моєю роботою, що попросив заново створити дизайн усіх їхніх лейблів і позначок, що означає, що мій витвір мистецтва одного дня буде на морозильних камерах по всій країні. На цю мить «Їздові Собаки» стали найвеселішою та путньою роботою, яку я колись мала.

— Куштував якось їхній імперський стаут, — відмічає Аарон.

— Не може бути! — Імперський стаут щойно здобув міжнародну золоту медаль; практично неможливо знайти його тут, не те що в Нью-Йорку.

— Один із батьків у школі — агент із продажів. Він мене з ними звів.

— Обожнюю тебе, — потягнувшись, цьомкаю Аарона у щоку. Навіть на іншому кінці країни в Мангеттені він лишається пов’язаним із тим, що відбувається на заході. Слідом за поцілунком я пригладжую рукою його посивіле волосся. — І шевелюру твою теж обожнюю.

— Ага, — усміхається він. — Найкоротша криза середнього віку в історії.

— Сподіваюся, Ліза десь записала обсяг виконаної роботи з фарбування.

— Чи бодай половину, — жартує він.

Та попереджувально регоче:

— Гей!

Я навіть не помічаю, як Ендрю вислизнув у машину й повернувся з моєю сумкою, поки не вручив її мені:

— Не хочу руйнувати сюрприз, але тобі це може знадобитися.

— Який ще сюрприз?

Він здригається:

— Переліт твоїх батьків затримався. Але вони майже тут.

— Справді? — верещу я і швидко дістаю гребінець, зав’язую волосся у вузол на маківці.

Саме вчасно, бо мама вже виспівує моє ім’я, перш ніж з’явитися на порозі:

— Мей! Де моя дівчинка?

Позаду неї тато несе свою та її сумки й усміхається від вуха й до вуха.

Ендрю виринає за мною, щойно мама підіймається сходами й обхоплює руками нас обох.

— Я знала! — співає вона. — Знала, знала, знала!

— Як давно? — запитую.

— Що ж, порахуймо, — вона дивиться на Ендрю, прикидаючи, а тато обіймає кожного з нас. — Може, два місяці?

— Ми придбали квитки у квітні… — говорить він. — Виходить, довше.

— Я просив вашого дозволу в лютому, — хихотить Ендрю. — На нашу двомісячну річницю.

Виходить Ліза, і вони з мамою переходять на високі частоти й жвавішають, розділяючи щастя. Рікі, тато й Аарон дивляться один на одного — ну, почалося — й крокують всередину — очевидно, щоби відшукати пиво в новому модному холодильнику Бенні. Той вітає моїх батьків, а потім спускається вниз із Кеннеді, яка тримає книжку про листя. Тео бавиться з Захарією у вітальні. Я сумую за Кайлом, а ще за братом, але можу закластися, в їхньому настрої є крихітний електричний спалах навіть посеред їхніх зайнятих життів.

Я вловлюю невеликий шматочок того, що говорить мама:

— …тут, але до чи після Різдва? — і припускаю, що наше весілля планується без нас, що тиск стосовно онуків розпочнеться зовсім скоро, і що ми по лікоть будемо в клопотах решту життя. Усе це треба буде обговорити, але після того, як ми дамо наші присяги — коли б це не сталося — і, на щастя, нам не доведеться вести перемовини стосовно того, як взаємодіяти нашим родинам. Вони змішалися задовго до нашої появи.

Коли ми заходимо з сонячної вулиці назад у будинок, мої очі затримуються на картинці в рамці на стіні в новій вітальні. Здалеку важко сказати, що це, але зблизька я усвідомлюю, що переді мною — аерофотографія. Ендрю кладе руки на мої плечі, а потім нахиляється, і собі вивчаючи фото. Нарешті він тягнеться вперед і тицяє пальцем прямо в центр.

— Це ми.

— Що?

Він відводить палець убік, і я дивлюсь на те, що він мені показує. Це — хижка посеред скупчення інших споруд, у центрі метушливого виру вулиці на ще метушливішому гірському хребті. За ним світ простягається в обидва напрямки, і кожнісінька точка на поверхні Землі — центр чийогось усесвіту, але на цій фотографії усе гаразд.

Центр мого світу — прямо тут, де я стою.