Різдвяні кружляння

Розділ двадцятий

П’ята тридцять ранку. Минуло дві години, як Ендрю провів мене до будинку. Нарешті я полишаю намагання заснути й човгаю нагору в кухню. Я — монстр із каналізації, що вийшов на світ Божий; жінка, якій точно потрібно вісім годин повноцінного сну. Сьогодні буде цікавий день.

Рікі зупиняється на порозі приблизно в ту саму мить, що і я, і ми обоє завмираємо, побачивши в кінці столу його сина, який схилився над мискою пластівців. Моє серце падає в п’яти, і я з жахом дивлюсь, як Ендрю підіймає руку та неуважно витирає краплі молока з підборіддя.

Він не чув, як ми наблизилися, проте його зігнута над столом фігура й тиша, яка, здається, розтягнулась, немов каньйон через теплий привабливий простір кухні… так нагадує той жахливий ранок із Тео, що мене миттю починає нудити від страху.

То ось у чому заковика? Неочікувана розв’язка? «Попалася! Ти повторила свою помилку, тільки з Ендрю. Ти справді думала, що метою цього всього було зробити тебе щасливою?»

З горлянки виривається щось середнє між вдихом і стогоном, і очі Ендрю підіймаються, а потім він озирається через плече на свого тата, перш ніж повернутись до мене.

Його сонний погляд одразу ж змінюється миготливим щастям.

— Що ж, доброго ранку, мої любі жайворонки.

Ендрю дивиться на мене так, ніби я — саме та, кого він першою хотів побачити цього ранку, але моїм сумнівам потрібна мить, аби зникнути, і це відчуття не дає мені зайти в кімнату глибше.

Рікі дивиться на мене, потім на кавоварку, і ще раз багатозначно на мене, а тоді здається й сам чимчикує до неї.

— Що ти тут так рано робиш, Дрю?

— Не міг заснути, — за спиною свого батька Ендрю хитро підморгує мені, і всі мої нутрощі перетворюються на розпечений клубок. Відлуння його стогону, спалах спогаду про те, як його шия вигнулась у задоволенні, очищає мої думки від будь-чого іншого.

— Холодно в плавучому будинку? — Рікі усміхається до мене, ніби й він спіймав Ендрю, де хотів.

— Насправді мені було так тепло, як ведмедю в лігві, — відказує той, витріщившись на пластівці. — Просто пізно пішов у ліжко і потім не міг відключити мозок.

— Тебе щось турбує? Проблеми на роботі? — Рікі дістає три чашки, щойно кава починає повільно скрапувати в графин.

— Робота — останнє, про що я вчора думав, — Ендрю злегка знизує плечима і набирає повну ложку. — Просто чомусь був бадьорий та жвавий.

Опускаю погляд на лінолеум, прикидаючись, що позіхаю, аби згладити божевільну усмішку.

— Що ж, після сьогоднішнього дня спатимеш без задніх ніг, — обіцяє Рікі, сідаючи за стіл, — це точно.

Сьогодні — 23 грудня. День полювання на мотлох. Ми групуємось у пари, витягнувши ім’я партнера наосліп, і розсіюємось по Парк-Сіті, щоб зібрати фотосвідчення до чималого списку випадкових речей, який для нас склали Ліза й Рікі — срібні декорації, гігантська карамельна тростина, собака у светрі й таке інше. В окремих випадках потрібне відеосвідчення. Наприклад, минулого року ми мали зазнімкувати групу людей, що танцювали канкан. Перед зйомкою потрібен дозвіл, а просити випадкових перехожих робити дивні речі — принизливо, проте в більшості випадків затія обертається провалом.

Полювання також дає нам шанс придбати необхідне в останню мить перед Різдвом — Тео й Майлз ніколи не ходять на закупи завчасно — і насправді це дуже потрібна перерва від чотирьох стін хижки. Мама, Кайл та Аарон зазвичай лишаються, щоб розпочати приготування завтрашнього бенкету. Вони готують однакове, всіма обожнюване меню кожного Святвечора: шинка, картопляний гратен, тушковані овочі, макарони з сиром, домашній хліб і близько десяти різних пирогів, на які ми всі з нетерпінням чекаємо щороку.

Решту з нас мов із повідця спускають, і ми перетворюємось на безжальних конкурентів. Одного року тато навіть придбав якійсь жінці нову футболку, щоб ніхто більше не зміг викреслити «когось, хто носить джерсі спортивного клубу „Денвер Бронкос“» зі списку речей.

Мої стопи нарешті розблоковано, і я підходжу до столу, відсуваю стілець та сідаю плечем до плеча з Рікі.

— А ти як, Мей? — кидає він, злегка підштовхнувши мене ліктем. — Виспалася?

Мені, певно, слід було б збрехати, але я надто втомлена для того, аби бути скромною:

— Не дуже.

Рікі виструнчився, щойно кавоварка запищала, сповіщаючи про те, що каву зварено, і я використовую нагоду з попередженням поглянути на Ендрю, але не стримуюсь і одразу ж розтягуюсь в усмішці, що схожа на сонячне проміння на моєму обличчі. У думках Джулія Ендрюс виспівує на фоні австрійських гір. Конфетті виривається з блискучої гармати. Зграя птахів граційно злітає з верхівки височенного дерева. Я — сріблясте блискуче щастя.

Рікі опускає переді мною чашку й видихає:

— Ти не видаєшся втомленою, Мейлін.

— Зате чомусь почервоніла, — Ендрю невинно кладе в рот іще одну ложку пластівців, вдумливо жує та ковтає, а потім додає: — Якщо пізніше захочеш подрімати в плавучому будинку, то у спальних мішках тихо і по-справжньому тепло.

Що ж, тепер я впевнена, що мої щоки — гарячі, а очі сяють. Схилившись над горням, вдихаю теплий горіховий аромат.

— Гадаю, все в нормі.

— У будь-якому разі сьогодні вкладемо тебе спати набагато раніше, — говорить Ендрю й перехоплює мій погляд над вінцями своєї чашки. — Слово скаута.

За пів години він перестрів мене в коридорі з ванним мішечком, коли я зібралася залізти сходами нагору до ванної кімнати з найкращим напором води. Ендрю затягує мене в темну усамітнену їдальню та ховає нас за однією з товстих вельветових штор, зарившись обличчям у мою шию.

— Привіт, — глибоко вдихає. — Ще не купалася, — його рот відкривається, зуби притискаються до чутливого з’єднання шиї та плечей. — Досі пахнеш плавучим будинком.

— Ти так ніжно зі мною фліртував, — дражнюся.

Тихо засміявшись, Ендрю стискає мене у своїх обіймах.

— Поцілуй мене.

Так я і роблю.

— Хочеш дізнатися, чому я не міг заснути? — запитує він.

Сміюсь у відповідь:

— Чому ж?

— Бо я думав про твої тихенькі зойки минулої ночі.

— Мої зойки?

Його губи торкаються моєї шиї.

— Ага. Прямо мені на вухо, — голос Ендрю стає тихим. — «Не зупиняйся. Будь ласка, не зупиняйся».

Відверто кажучи, я ледве можу пригадати щось таке конкретне — лише розмиті спалахи насолоди, коли він рухався наді мною, вигинаючи спину, і шум його хрипкого дихання, коли він увійшов у мене.

— Не думаю, що говорила щось зв’язне.

— Ну, дещо я таки розібрав, — його регіт перетворюється на стогін. — Як ти збираєшся це приховувати? Впевнений, що в мене все на обличчі написано. Може, не варто таке замовчувати?

Він серйозно? Справді думає, що ми маємо оголосити про це сьогодні, після єдиного дня стосунків? Хіба він зовсім не знає наші сім’ї?

Але насправді я не хочу думати про них. Хапаю руками його плечі, і він починає мене мацати.

— Знаєш, може видаватися підозріло зі сторони, коли штора починає гойдатися.

Він відсахнувся в удаваному здивуванні:

— Що, по-твоєму, ми тут робитимемо? — попри це його долоня вже накриває мої груди.

Я досі відчуваю ритмічне відлуння минулої ночі. За іронією я можу лише звинувачувати своє напівсуворе виховання, і провина кидає тінь на мій піднесений настрій. Мама залишила позаду чимало материнського фарисейства, проте її найконсервативніший пережиток — думка про те, що секс не відбувається випадково. Вона знає, що її донька вже не цнотлива, але й не надто зраділа б, довідавшись, що в мене був секс із Ендрю в хижці його батьків. Не те щоб я про це жалкую, але хизуватися не хочу.

Ендрю помічає тінь, що падає на моє обличчя; його долоня ковзає моєю талією.

— Щось сталося?

Так швидко перейти до сексу з Ендрю — більше, ніж реальність, і, чесно кажучи, це достатньо шокує. Але за останні декілька годин я дозволила собі забути, що насправді перебуваю в дикій космічній подорожі, що живу за таймером. Я вже була в цьому самому дні й часі, та не знаю, що може змусити мене повернутись на початок. Невже я відчуваю більше ґрунту під ногами тут, ніж у минулій реальності, в якій гілка впала мені на голову? Можливо. Я прожила третій день і не повернулась у літак, але також учора не зробила нових заяв чи серйозних усвідомлень. Я просто була… щасливою.

А це — єдине, чого мені хотілося.

Тож що станеться, якщо я не щаслива? Що відбудеться, коли ця відпустка закінчиться, Ендрю повернеться в Денвер, а я — в Берклі й сидітиму спустошена й віддалена від нього, а ще — безробітна та бідна? Що як я не можу рухатися такою траєкторією? Провалю це випробування? Повернуся на початок гри, змушена пережити всі ці миті ще раз і виявити спосіб вічно утримувати повітряну кульку в повітрі?

— Нічого, — кажу, сподіваючись, що не надто довго мовчала. — Просто все обдумую.

— От дідько, — Ендрю спохмурнів. — Ми надто поспішаємо, — він проводить рукою по обличчю. — Треба було пригальмувати вчора. Хоча було так добре, і я просто…

— Річ не тільки в тобі. Усе сталось так швидко, — визнаю, і його позитивний відгук знову розпікає мене. — Але не занадто. Я хотіла зробити це з тобою, щойно дізналася, що таке секс.

Нечестива усмішка підіймає кутик губ Ендрю.

Я тверезо додаю:

— Усе відбулося занадто швидко як на… — ковтаю. — Як на суто святкову річ.

Він відступає, щиро ображений:

— Це ти серйозно?

— Насправді не знаю, бо ти більше замкнений, ніж Тео, коли йдеться про ці речі. Але я точно не така, як він.

Ендрю грається шлейкою моєї майки.

— Я б так ніколи не вчинив із тобою, Мей.

— Це складно через деякі речі, але почнімо з того факту, що наші батьки — найкращі друзі, але ми живемо за сотні миль одне від одного, — прикушую губу. — Пробач. Не хотіла все ускладнювати.

— Жартуєш? — він згинає коліна, і тепер ми дивимось одне одному в очі. — Єдиний спосіб це зробити — бути відкритими. Навіть якщо тобі здається, що ми вчора занадто поспішили, то точно виросли від нуля до шістдесяти балів. Продовжуй.

Гадаю, немає сенсу відкладати цю розмову.

— Я знаю, ти хочеш розповісти про нас усім, але ти впевнений? — ковзаю долонею під комір його футболки в пошуках тепла. Він ковтає стогін і вмить відвертає мою увагу глибоким дослідницьким поцілунком, від чого серцевий біль відлунює в пупі. — Не хочу, аби кожен надміру в нас інвестував, поки ми самі не зрозуміємо, що робити далі.

Ендрю киває, і я знаю, що мені не треба пояснювати свої слова. Я виросла, маючи перед очима приклад стосунків, що не спрацювали. Навіть найменші сварки можна перетворити на хаос, і я не хочу, аби хтось у цьому будинку почувався змушеним обирати сторону, якщо з самого початку щось піде не так.

Торкнувшись губами куточка мого рота, він говорить:

— Тоді чом би нам не продовжити ще трішки, перш ніж комусь говорити? Я зараз такий щасливий, що серце калатає. Але обіцяю постаратися зберігати спокій.

Проблема в тому, що я не знаю, як і мені це зробити. По суті, я віддала своє серце людині, для якої й берегла його половину свого життя, і мене лякає, що він не усвідомлює, що тримає в руках.

За кілька футів від нашого сховища спиняються чиїсь кроки. Ендрю замовкає, вирячивши очі. Я затамовую подих.

— Агов, хто б це не був, — здригається він. — Я тут… гм-м-м… перевіряв, чи зачинене вікно, — коли Ендрю простягає повз мене руку, щоб брязнути засувом, ми витріщаємось одне на одного й молимося, щоб це виявились Кеннеді чи Захарія, і можна було би прикинутися, що ми знову граємося в сардинки.

Але потім хтось відкашлюється, і я мушу визнати, що жоден із двійнят цього не зробив би й не заговорив би голосом дорослого дядька:

— Можу порадити хорошого слюсаря.

Бенні.

Ендрю відкидає штору, випускаючи пар.

— Ох, дідько.

Бенні хихоче:

— Чи слід мені запитувати, чим ви займалися за шторою?

Накладаю обнадійливе світло на свої слова:

— Ремонтували засув?

Але Бенні не второпав:

— То он як дітки називають це в наші дні?

— Цілувалися, — визнає Ендрю. — Але забожися, що збережеш таємницю.

— Здається, останнім часом я й так немало їх зберігаю, — Бенні косує в мій бік.

Ендрю помічає та дивиться то на мене, то на нього.

— Що відбувається?

Знизую плечима, мовляв, Бенні сказав це, не я.

— У Мей деякі справи.

— Хороші чи погані? — цікавиться Ендрю, повернувшись до мене, стурбований, що я від нього щось приховую.

— Ох… Б’юсь об заклад, що хороші, — відповідає Бенні, багатозначно здійнявши брову. Через плече Ендрю я виставляю великі пальці. Бенні за спиною в Ендрю пританцьовує від радості, та різко спиняється, коли той обертається. — Але я прийшов, аби попередити вас, що Майлз шукає Мей.

— І ти знав, що ми за шторою? — питаю його.

Бенні збирається йти й шкіриться на нас через плече:

— Було нескладно відшукати джерело хихотіння.

Мій брат чекає на ґанку, сівши на гойдалку й гортаючи телефон. Він підводить погляд, коли чує мої кроки, та стискає долоні колінами.

— Привіт.

— Привіт.

Мені холодно, бо я щойно з душу, і почуваюся так, ніби увійшла до холодильної камери. Зуби цокотять, і я хапаю однією рукою горнятко кави, поки іншою застібаю парку до підборіддя.

— Бенні сказав, ти мене шукаєш.

Майлз завмирає, почервонівши, і наступної миті я здогадуюсь, у чому справа. Як я могла цього не передбачити?

Опускаюсь поряд із ним на гойдалку, стукаючись плечем об його плече.

— Як справи?

— Вчора я мав рацію, еге ж? — запитує він, а потім дивиться на мене. Мій брат успадкував материні велетенські очі та знає, як ними користуватися. Він може невинно вирячити їх чи лихо звузити. Просто зараз Майлз злегка мружиться і, схоже, почувається приниженим, запитуючи мене, але, я знаю: він сподівається, що я йому не брехатиму.

— Мав рацію щодо чого? — уточнюю, бажаючи переконатися.

— Що у вас із Ендрю мутки.

— Так, — відповідаю просто.

— Тео знає?

Мені хочеться кудись сховатися.

— Ні. І, будь ласка, не говори йому. Якщо ми вирішимо, що це до чогось приведе, то самі всім розкажемо.

Майлз киває та відвертається до засніженого подвір’я.

— І ти точно впевнена в тому, що робиш?

— Не зовсім.

— Бо знаєш, що мама біситиметься.

Проблема в переїзді додому полягає в тому, що від незалежної дорослої я знов повернулась у режим дитини. Мама досі бере на себе приготування їжі, бо обожнює це. Вона пере мої речі, бо їй це допомагає розвіятися, поки вона думає про те, як покращити одну зі своїх картин. Звісно, я обожнюю ці пільги, але вони означають, що я не можу жалітися, що вона так само ніколи не думає двічі, перш ніж дати мені кілька центів на яку-небудь забаганку.

— Повір, — кажу, — це — найперша причина, чому я ще нічого не розповіла.

Майлз глибоко зітхає та повільно випускає пару.

— Здається, Тео в тебе закоханий.

— Що? Ні, не може бути, — дивуюся.

— Звідки тобі знати?

Сухо сміюсь у відповідь:

— Тео звик, що всі хочуть його. А я — ні. Він — той тип хлопців, які жадають того, що не можуть мати.

Я дивлюсь, як Майлз поглинає цю інформацію, а потім, здається, розуміє, повільно киваючи:

— Гаразд. Я просто… не хочу, аби він засмутився.

Поцілувавши брата у скроню, кажу йому:

— Хороший хлопчик.

Він з удаваною огидою відштовхує мене, але підсувається ближче, перш ніж піти:

— Проведи з ним трохи часу сьогодні.

— Чому?

— Бо я думаю, що він за тобою сумує.