Різдвяні кружляння

Розділ п’ятий

Я плентаюся за своєю родиною телетрапом на шляху до відділу видачі багажу. Нетерпляче роззираюся довкола, бо мою увагу, здається, привертає все. Немовля, що плаче в прилеглому виході. Бізнесмен середніх років, який занадто гучно говорить телефоном. Пара, яка проштовхується в чергу по каву. Молодий хлопець, який розмахує руками, намагаючись виборсатись із важкого синього пальта.

Я не можу відкинути почуття дежавю, ніби вже була тут. Не просто тут, в аеропорту, а тут — у цьому самому моменті. Біля підніжжя ескалатора, що веде до відділу видачі багажу, чоловік переді мною випускає з рук пляшку газованої води, і я зупиняюся саме вчасно, ніби знаючи, що це мало статися. Повз нас проходить родина з банером, на якому написано «ВІТАЄМО ВДОМА», і я обертаюся, щоб подивитися на них кілька секунд.

— Присягаюся, я бачила це раніше, — шепочу Майлзу. — Звернув увагу на ту родину з плакатом?

Ковзнувши по мені поглядом, брат і собі незацікавлено озирається.

— Це ж Юта. Кожна сім’я тут має табличку «Вітаємо вдома». Місіонери, пам’ятаєш?

— Точно, — бурмочу йому в спину. Точно.

Через те, що я надто повільно йшла заданим маршрутом, наші валізи лишилися в пункті видачі останніми, терпляче кружляючи на каруселі. Тато збирає їх, складає стосом у візок, поки мама огортає моє обличчя долонями.

Темне волосся закручене у хвилі й зібране набік. Очі сповнені тривоги.

— Що з тобою, дорогенька?

— Я не знаю.

— Ти зголодніла? — Вона намагається перехопити мій погляд. — Дати тобі едвілу?

Не знаю, що сказати їй. Я не голодна. Нічого такого немає. Я віддалено відчуваю, як пропливаю через термінал, і дивлюсь на речі, які, клянуся, вже закарбувалися спогадами в моїй пам’яті.

Серце падає в п’яти, щойно я бачу всіх на порозі будинку. Ми їдемо по алеї, а вони вже махають нам. Переконана: я бачила цю картину якихось шість днів тому, двадцятого грудня. Пам’ятаю, що ми прибули останніми. Розклади перельотів змінилися, тож Кайл, Аарон та їхні двійнята прилетіли у п’ятницю вночі. Тео й Ендрю, здається, теж приїхали раніше, ніж зазвичай.

Колеса з тріскотом зупиняються поряд із гігантським помаранчевим пікапом Тео, і ми видираємося з тієї самої «Тойоти RAV4», яка, вірогідно, розбилася під час «автокатастрофи, якої не було». Нас тут же зусібіч поглинають обійми. Кайл та Аарон стискають мене, мов котлету в сандвічі. Двійнята — Кеннеді й Захарія — плутаються під ногами. Ліза й собі шкандибає назустріч, розштовхавши всіх. Удалині Бенні терпляче очікує своєї черги обійматися, і я відправляю йому мовчазне благання про допомогу.

Мій мозок не може осягнути того, що відбувається. Невже якимось чином я загубила один рік? Чесно, які шанси, що я взагалі померла? Моя версія раю була б у хижці, тож звідки мені знати? Якби я лежала в комі, чи відчувала б холодне зимове повітря на обличчі?

Я прослизаю повз Лізу до дерев у пошуках прихованих камер. «Сюрприз!» — вигукне знімальна команда в унісон. Усі реготатимуть із вдалого розіграшу. «Ми обдурили тебе, хіба ні, Мей?»

Через усю цю кашу в голові я не встигла подумати про те, як зустрічатиму Тео, перш ніж мене у ведмежих обіймах відірвали від землі. Я відчуваю це так, ніби спостерігаю на відстані кількох кроків.

— Усміхніться! — яскравий спалах моментально засліплює мене, коли Ліза робить фотографію. — Готово, — бурмоче вона, насупившись над зображенням на крихітному екрані. Переконана: лише половина мого обличчя опинилася на фото, але вона, здається, думає, що вийшло достатньо гарно, бо засовує телефон назад у кишеню.

Коли Тео ставить мене на місце, його усмішка повільно розгладжується. Чи ми взагалі цілувалися у сінях? І що в мене зараз на обличчі? Я хочу простягнути руку й торкнутися його, щоби просто знати.

— Що таке, дивачко? — регоче він. — Схоже, ти забула, як мене звуть.

Нарешті маленька усмішка з’являється на моїх вустах:

— Ха. Привіт, Тео.

— Вона, мабуть, шокована твоїм волоссям, — моя увага переходить до Ендрю, який терпляче очікує своїх обіймів, визираючи з-за братового плеча. Ну звісно. Це — точно моя версія раю.

Але вмить слова Ендрю набирають ваги, і я усвідомлюю, що всі решта бачать стрижку Тео вперше. Я ж бачила її майже тиждень тому.

— Ага, вау, — затинаюся, — глянь на себе. Коли ти підстригся?

Відсторонено притягую Ендрю у свої обійми, міцно притискаючи. Мені так паморочиться у голові, що спершу я не помічаю блаженства від того, що ми торкаємось тілами одне одного. Ендрю — це довгі кінцівки та міцні жилаві м’язи. Його торс — рівна пласка площина, але він огортає мене, притискаючись ближче, накриваючи ароматами евкаліпта й мила для прання.

— Привіт, — тихо сміється в моє волосся. — З тобою все гаразд?

Я мотаю головою, затримуючись довше ніж, грубо кажучи, необхідно для привітання, але він, здається, не чинить спротиву, і я не можу наказати своєму тілу ослабити хватку.

Мені потрібне це тепло, фізичний якір.

Поволі груди розслабляються, пульс сповільнюється, і я відпускаю Ендрю, здивовано мружачись, коли на його щоках розцвітають рожеві плями.

— Минулого тижня, — Тео проводить долонею по маківці, широко усміхаючись великими зубами.

— Що минулого тижня? — відводжу погляд від рум’янцю Ендрю.

— Моє волосся, — сміється Тео. — Я підстригся минулого тижня. Тобі подобається?

Ні натяку на ніяковість у його голосі. На обличчі — ні тіні усвідомлення того, що ми — ну, знаєте — лизали язиками горлянки одне одного.

— Ага, ага, неймовірно, — у мене жахливо виходить вдавати переконливість. — Абсолютно неймовірно.

Тео супиться. Вічно він женеться за похвалою.

Я підіймаю погляд на Бенні, який малює щось із Захарією в снігу на лавці. Мій голос тремтить:

— Привіт, Бенні Бу.

Він шкіриться, підбігає до мене й згрібає у свої обійми.

— Ось де моя недотепа!

Так. Бенні. Той, хто мені потрібен. Я хапаю його, ніби він — глибоко вкорінена виноградна лоза, на якій я повисла над скелею. Квапливо шепочу йому на вухо:

— Мені треба з тобою поговорити.

— Зараз? — його волосся ковзає по моїй щоці — м’яке та пропахле трав’яним хіпстерським шампунем, яким він користується все життя.

— Ага, зараз.

Бенні садовить мене, та світ перед очима починає обертатися, від чого паморочиться в голові. Я не помічаю, що хилюсь на бік, поки він не ловить мене.

— Гей, гей. Ти в порядку?

Підбігає мама, прикладаючи долоню до мого чола.

— Ти не гаряча, — вона обережно мацає під моєю щелепою, шукаючи запалені гланди. — Пила сьогодні воду?

Ліза підходить ближче, і вони обмінюються стривоженими поглядами.

— Вона вся з лиця спала.

Мій брат дивиться на нас, відірвавшись від телефона:

— Ще й у літаку поводилася дивно.

— Їй наснилось жахіття в дорозі, — застережливо виправляє тато. — Заведімо її всередину, — він стає позаду мене й огортає рукою мою талію.

— Може, досить говорити так, ніби мене тут немає?

Коли ми підіймаємося широкими парадними сходами, я через плече озираюсь на Ендрю. Наші погляди перетинаються, і він вишкіряється на мене напівграйливо, напівстурбовано. На ньому — той самий потворний срібний блискучий светр, який він обожнює так сильно, що кожного року вдягає у перші дні відпустки.

Той самий, який зіпсувала Місо кілька днів тому.

Щойно я про неї подумала, Місо вирвалася вперед. У спалаху дежавю я вигукую:

— Обережно, Кеннеді!

Але запізно: собака прослизає між її ногами, збиває біля смітника й ховається в коридорі. Кеннеді заходиться ревом.

Я мовчки витріщаюсь униз, спостерігаючи, як Аарон і Кайл перевіряють її підборіддя, лікоть. Це ставалося раніше. У вухах дзвенить. Лише цього ранку я дивилась на Кеннеді за кухонним столом, коли вона сиділа із затяганим пластирем з «Турботливими ведмежатами» на коліні.

— Коліно, — втрачаю здоровий глузд. — Вона роздерла своє…

Кайл підкочує штанину й потім вражено оглядається на мене. Кров ще не просочилася крізь тканину, але рана вкрилася яскравими червоними краплями.

— Як ти взагалі дізналася?

З мене виривається сміх на межі з істерикою:

— Гадки не маю!

Ми заходимо в будинок. Кайл несе Кеннеді у ванну, щоби помити, а мене садовлять за стіл на кухні.

— Дай їй води, — шепоче Ліза до Ендрю, який приносить мені склянку й ставить на стіл так, ніби той от-от завалиться. Краєм ока помічаю, як він додає лід. Я б теж додала, якби робила це власноруч.

Підіймаю склянку — рука тремтить, лід постукує — і роблю ковток.

— Гаразд, народе, досить витріщатися на мене.

Ніхто не рухається. Мама підходить ближче й починає масажувати мою вільну руку.

— Серйозно, ви мене лякаєте, — коли всі намагаються знайти, чим би ще зайнятися в маленькій кухні, я перехоплюю погляд Бенні й широко розкриваю очі. «Нам треба поговорити».

Як теплова головка самонаведення, моя увага перемикається на Ендрю, коли той перетинає кімнату й краде шоколад із адвент-календаря. Він дивиться на мене, поклавши в рот шматочок, і з награною винуватістю стенає плечима. Неподалік тато спирається на кухонний стіл, спостерігаючи за мною «стурбованим батьківським оком», поки в поле його зору не потрапляє тарілка, повна красивих злакових батончиків, що стоїть позаду.

Моє серце зупиняється. Він візьме один, вкусить і…

Противний хрускіт відлунює кімнатою.

— О Господи, — він засовує палець у рот. — Я зламав кутній зуб.

О ГОСПОДИ.

Ліза блідне.

— Дене! Ні. О ні. Невже…

Кожен тут же намагається переконати її, що «звісно, це не батончики зламали його зуб» і «так, вони трішки тверді, але дуже смачні». Ендрю хапає ще один шматок шоколаду. А я використовую сум’яття, щоб вислизнути з кухні й зробити гігантський ковток свіжого повітря на вулиці.