Різдвяні кружляння

Розділ вісімнадцятий

Ендрю відсуває для мене стілець, коли ми сідаємо за стіл, і мені подумки доводиться двічі перевірити, чи це нормальна поведінка. Хіба ми колись сідали до їжі одночасно? Якщо так, невже Ендрю колись відсував для мене стільця? Стриманий сміх досі сяє в його очах, і я знаю, що він хоче покепкувати з мене за те, що в цю хвилину я явно нестримна, але хіба вже вивітрився слід моїх губ на його вустах? Я точно досі відчуваю відбиток його поцілунку.

Бенні перехоплює мій погляд і повільно здіймає брову. Я відвертаюсь.

Об’єктивно кажучи, вечеря — жахлива. Стіл загромаджений тарілками з їжею, яку годі ідентифікувати: червоно-коричнева маса, що, я підозрюю, мала бути м’ясним соусом; миска одутлої білої локшини, що вся збилася грудкою. Обвуглений часниковий хліб, порізаний неоднаковими скибами. М’яка зів’яла зелень, захована під тим, що мало би бути чашкою заправки ранч.

Кухня має вигляд, ніби після вибуху бомби. Майлз і Тео розбили принаймні чотири тарілки, і я знаю, що мені доведеться потім прибирати цей хаос, але хай мене проклянуть, якщо це — не найкраща їжа, яку я колись куштувала. Ендрю сказав: «Далі буде»! Я б зараз і клею радо наїлася.

— Справді, — наспівую, — яка смакота.

Ендрю ніжно підштовхує мене ліктем.

Рікі набирає близько чайної ложки соусу й передає тарілку по колу.

— Чим хочете зайнятися ввечері?

Я ледь не вдавилася шматком, і Ендрю ввічливо плескає мене по спині, безтурботно відповідаючи:

— Ми могли б зіграти в «Доказ».

— О-о-о, — мамі ідея сподобалась. — У «Доказ» ми ще не грали.

— Бо ще не пробули тут аж настільки довго, — нагадую їй та собі. Відверто кажучи, здається, ніби вже місяць минув. Проводжу швидкі розрахунки: сім днів оригінальних вихідних плюс іще шість — у Краю Повторень.

Соус поступово передають по колу. Захарія вдає, що блює, коли тарілка проминає його, й Аарон навіть не сварить свого сина. Натомість він підозріло вивчає суміш, перш ніж невизначено кинути: — Мабуть, краще мені його пропустити, оскільки я на дієті, — і передає тату, пропускаючи Кайла.

Впевнена, він намагається врятувати свого чоловіка від поїдання соусу, проте Кайл перехоплює тарілку.

— Зажди, мені треба попрацювати над своїми формами, — всі сміються, бо Кайл — суцільні м’язи та сухожилля, тож Аарон перепрошує поцілунком.

Цей момент такий простий та милий. На мить я дивлюсь убік та помічаю, як мама з татом обмінюються тямущими поглядами. Тато притискає підборіддя до грудей, плечі тремтять.

— Гаразд, — показую на них. — Що тут відбувається?

— Коли я тільки-но завагітніла тобою, — з придушеним сміхом пояснює мама, — то спитала твого тата, чи я вже маю вигляд вагітної, а він сказав: «Ні, але схоже, що ти дозволяєш собі трішки зайвого».

Тато прикриває очі.

— Щойно слова злетіли з язика, мені хотілося затягнути їх назад.

— Можна подумати, чоловік, який заробляє на життя тим, що взаємодіє з вагітними жінками, розумніший, — дражниться Рікі, а потім раптово зіщулюється під косим поглядом своєї дружини. — О ні.

Ліза з обвинуваченням тицяє на нього пальцем:

— Пам’ятаєш, як я почала займатися гончарством посеред ночі в університеті?

Рікі зісковзує зі стільця, присоромлено захихотівши:

— Так.

Вона повертається до решти:

— Я сказала йому, що почуваюся такою старою та непривабливою серед усіх цих молодих дівчат із коледжу, а він мовив: «Усе гаразд, мила, я й такою тебе кохаю».

Усі регочуть, а Тео стогне:

— Тату, ні.

Рікі повертається до свого сина:

— Жартуєш? Тобі днями зателефонувала дівчина, а ти не міг пригадати, хто вона така.

— Я не… — починає Тео, проте Рікі підіймає руки.

— Коли ми зібралися на День подяки, що ти ховав у шафі, поки бабуся не пішла?

Ми з Ендрю завмираємо.

Тео заплющує очі, прикинувшись спантеличеним.

— Жінку.

— Жінку, — повторює Рікі, — яка просто сиділа у твоїй шафі в очікуванні, поки ми закінчимо трапезу, — над столом зринає здивований сміх, але всередині я почуваюсь так, ніби спіймала найбільшу у світі кулю. — Тео, зізнайся: ти не очікував такого лайна, тож не готовий гідно відповісти мені на це.

— Навушники, — бурмоче Аарон двійнятам, які з запізненням ляскають долоньками по вухах.

Майлз — останній, хто закінчує сміятися з усього цього, і Тео повертається до нього й дражниться:

— Принаймні я повеселився, бро.

Слід віддати належне моєму братові: його це анітрішки не сколихнуло:

— Мені сімнадцять. Я теж маю ховати людей у шафі?

— Ні, — заперечують мама з татом в один голос.

— Щось Мей з Ендрю притихли, — муркоче Ліза.

Уся кімната замовкає, кожен погляд перекидається в наш бік. Я відриваю погляд від нарізання спагеті на менші колодки й усвідомлюю, що Ендрю дивиться так, ніби хоче сказати: «Хто? Я?».

— Пробачте, що? — говорить він, жуючи салат.

— А, та ми просто говорили про те, які ж ви бездоганні, — каже тато, а мама видається беззаперечно гордою.

— Ці двоє точно не переховують свій поклик плоті у спальнях, — дорікає Тео Рікі.

Поки я намагаюсь проковтнути порцію липкої локшини, Ендрю наколює на виделку латук, говорячи:

— Технічно це правда.

— Щоб це сталося, Мей довелось би ходити на побачення, — зауважує Майлз, а я спантеличено кліпаю на нього.

— Твою сестру не цікавлять «поклики плоті», — каже тато, піднісши спагеті до рота, перш ніж замислитись.

Мій брат з огидою відкидає виделку:

— Може, досить говорити фразу «поклики плоті»?

Я відчуваю, як під столом нога Ендрю накриває мою, і раптом стаю дуже-дуже зацікавленою складом соусу, тож кидаю необережно:

— Він такий унікальний, Тео. Як ти приготував його?

Здобувши похвалу, він щасливо щебече про смаження м’яса, висипання консервованих томатів, пошук сушених трав у коморі. Розмова продовжується, і мені майже вдається на неї перемкнутися… що добре, бо всю мою енергію забирає намагання не фокусуватись на кожному рухові Ендрю, який сидить поряд. Інакше б я не змогла про щось говорити.

Гадаю, він спеціально треться об мене ліктем, але важко знати напевно, бо він — шульга, а я — ні. Але потім я думаю про руки, пальці і те, як вони схопили мою ногу, закинули на стегно, про тіло, яке на мене навалилося.

Я думаю про те, як ці руки ковзають під моєю футболкою по ребрах угору. Про те, як ці пальці розстібають ґудзик моїх джинсів, тягнуть униз застібку. Думаю про те, як цей рот захекано спускається моїм тілом, по моїх…

— Мей? — голос мами здіймається над галасом.

— Га? — підіймаю погляд, знов усвідомлюючи, що всі дивляться на мене. Очевидно, я пропустила пряме запитання.

Її чолом пролягла борозна.

— З тобою все гаразд, мила?

З жахом я усвідомлюю, що все моє обличчя та шия розпашіли.

— Ага, пробачте, просто вечерю пережовувала.

Тео спирається на лікті:

— Я назвав Професора Плама[35], а ти й оком не зморгнула.

— А, — махаю виделкою, — гратиму за того, хто залишиться.

Відчуваю, як брижі шоку котяться навколо стола. Я некваплива в деяких речах, це правда, але не щодо Професора Плама. Як будь-яка жінка двадцяти шести років, що поважає себе, я сприймаю свого персонажа в «Доказі» дуже серйозно.

І все ж.

— У чому річ, народе? — запитую. — Іноді маленькі зміни не завадять.

Знайте, що Полковник Мастерд переміг «Доказ» цього вечора, а Професор Плам уже пішов у ліжко, надувшись через те, що я не тільки прихопила чари удачі разом із новим персонажем, а й з тієї причини, що Професор Плам сам по собі був убивцею з мотузкою в консерваторії. Не думаю, що Тео сподобався мій переможний танець, але Ендрю точно в захваті.

Ми з ним збираємо гральні фішки у вітальні, поки всі решта вештаються по своїх кутках — спальні для дорослих, підвал — для діторослих, і лишаємось тільки ми. Стоїмо разом із вогнем, що обертається на попіл, і пристрасть усередині палахкотить в очікуванні того, що ж буде далі.

Принаймні я про це думаю. Моя втома нікуди не поділася, як і намір спуститися в підвал. Та значно більше місця в мені займає бажання цілуватися.

Злегка кивнувши, Ендрю проводжає мене на кухню, де, я думаю, ми обоє плануємо вислизнути на вулицю в плавучий будинок, але натомість знаходимо там раковину, повну брудного посуду.

— Ох, точно, — мрії про неминуче зривання фланелевої сорочки з верхньої частини його тіла помирають сумною тихою смертю. — Я пообіцяла, що ми цим займемося.

Ендрю закочує рукава й з удаваним роздратуванням підморгує мені:

— «Допомагаймо більше», — сказала вона. «Нам треба вирости», — говорила вона.

Зареготавши, я ставлю свою майже повну склянку сидру поряд із ним на мийку й повертаюсь, аби зібрати зі столу розкидані тарілки.

— Пробач.

— Пияка з тебе і справді ніяка, — спостерігає він за мною, виливаючи вміст склянки в раковину й поміщаючи її в посудомийку.

— Знаю, — я дивлюсь, як він закриває машину, а потім миє руки в раковині. — Та й із тебе теж.

Ендрю усміхається мені через плече:

— Коли я п’яний, то приймаю імпульсивні рішення. Наприклад, мене відділяє лише два напої від того, аби набити на тілі цитату з непристойної пісні.

Це смішить мене, і я прикриваю долонею рота, аби регіт не відлунював кімнатою. Останнє, чого я хочу, — щоб Майлз і Тео піднялись нагору й приєдналися до нас.

— Тобто буде не папуга?

Він здригається всім тілом і затикає одну половину раковини, аби наповнити її мильною теплою водою.

— Невже єдине, повз що я не можу пройти, це — папуга?

Знизую плечима, прикусивши губу:

— Чому не він?

— Крутий папуга на твоїй руці чи спині? Можливо, — склавши пальці в пістолет, він показує на свою промежину. — Але папугу — сюди? Прямо поряд із членом? Навіщо?

Я б відповіла, але частину мого мозку, що генерує слова, добряче підсмажило. Щойно Ендрю подивиться на мене, він зможе побачити все це на моєму обличчі.

— Леді, я збентежив вас?

— Трішки, — я тягнуся по кухонний рушник, намірившись витирати посуд, який, як я припускаю, Ендрю зібрався мити, але він робить два кроки до мене й бере рукою моє обличчя.

— У тебе такий вираз, ніби ти не впевнена, що все відбувається насправді.

— Яке жахливо точне судження.

Усміхнувшись, Ендрю торкається моїх губ своїми.

— Нам треба розібратися з посудом, — бурмочу йому прямісінько в його рот.

— Зробімо це вранці, — муркоче він.

— Ми не захочемо цим займатися зранку.

Ущипнувши мене за нижню губу, він стогне й відвертається:

— Добре. Це логічно.

Ендрю прямує до старого магнітофона Рікі на мийці й ставить касету, натискає тріскучу кнопку «Play». Сем Кук лине з маленьких колонок достатньо тихо, і я цілком впевнена, що його не чути ні внизу, ні вгорі, а якщо й чути, — це ж Сем Кук, а не Оззі Озборн; ми цілком можемо переконатися, що лишилися самі.

«Не знаю багато про історію…»

Ендрю тихо співає, поки миє посуд, і перші кілька разів, коли він дає мені щось витерти, то кокетливо усміхається, але потім ми впадаємо в тихий ритм після кількох хвилин; друзі всього життя й новозакохані — ідеальна комбінація.

Він ополіскує своє улюблене горня з єдинорогом і дає мені витерти.

— Хочеш почути історію про нього? — питаю.

— Чорт забирай, так.

— Коли я розмальовувала його, то написала «Мей плюс Ендрю» білим кольором, а потім зафарбувала все рожевим.

Він глипає на мене, бере посудину назад і починає крутити.

— Брешеш.

— Зовсім ні.

Підносить до світла й мружиться:

— О Господи, ось тут!

Ми разом схиляємося, й він показує, обводячи літери вказівним пальцем. Його правда. Горбисті форми слів ледь видимі під густою фарбою.

— Я знав, що це не просто так моє улюблене горня.

Сміюся:

— Так тупо.

— Та ні, Мей, це — неймовірно, — він перехиляється й цілує мене в щоку. — Гадаю, ти не жартувала, — каже він, — про свою закоханість.

— Звісно, що не жартувала, — коли я дивлюсь на нього, він знов нахиляється, треться губами об мій рот.

«І якби вона могла бути з тобою…»

Ми знов повертаємось до ритму з посудом, і я не усвідомлюю, що ми пересунулись так, що торкаємось одне одного, аж поки його рука ковзає по моїй, коли він тягнеться в раковину помити останню тарілку, але врешті наші погляди перетинаються. Я закохана в нього по самі вуха. Це все, чого я колись хотіла: бути тут, саме з ним — і хай ми не «разом» у певному сенсі слова, але стали беззаперечно дечим більшим, ніж просто друзями.

Друга думка тоне в мені, як важіль, який кинули в тепле озеро: «Я щаслива. Я ніколи в житті ще не була такою щасливою». Може, Бенні мав рацію, і я нарешті стаю собою.

Перехиляюсь та цілую його шию.

— Нехай ця тарілка сохне на дошці, я приберу спеції та приладдя.

Згрібаю банки з орегано, петрушкою та якоюсь сумішшю під назвою «Приправа для пасти» й кладу під пахви кілька невикористаних бляшанок томатів, пірнаючи в комору. За мною вимикається вода, і я повертаюся тієї миті, як Ендрю виростає переді мною, втираючи руки кухонним рушником.

— Що ти робиш?

— Скрадаюся, — коли він закриває за собою двері, його усмішку поглинають тіні, але вона досі лишається найяскравішою річчю в маленькому просторі.

— У чоловіків родини Голліс є якийсь фетиш на шафи, про який мені слід знати?

— Хіба не таке витворяють на вихідних? — запитує він. — Поцілунки під омелою? В коморі?

— Шумні родичі.

Його рот лише на відстані дюйма, аж ось він сміється й ковзає губами по моїх. Я — мов та суха дошка, яку витирають тканиною: з голови стираються всі інші думки. Існує лише відчуття його поцілунку та руки, що обхопила мене за талію, моїх власних рук, що ковзають його грудьми та навколо шиї.

Я хочу запитати його, і слова вже крутяться на кінчику язика: «Хіба це не найкращий поцілунок в усі часи?» — тому що для мене це так. І не лише тому, що переді мною — Ендрю; це схоже на танення удвох. Його рот ідеально пасує до мого. Ми цілуємось однаково.

Він переміщається від мого рота до підборіддя і нижче, притискаючи ідеальні посмоктування й цілунки до чутливої шкіри, під якою тріпоче й стогне серце. Таке враження, мов мене запхали в ракету, що полетить на Юпітер. На мить я уявляю, як голова Ендрю опиняється між моїми ногами.

Від самої думки про те, як він це робитиме, я стаю водночас скромною та голодною як вовк; моє лібідо перетворюється на ікластого монстра. Ендрю, здається, ні краплі не турбує те, як я притягую його ближче й цілую міцніше, не тривожать мої зойки та інтенсивні обійми. Тут, у темній коморі, я можу прикинутися, що ми самі, що в цьому будинку не існує ще одинадцяти людей. Я простягаю руки під його футболку, шукаючи там м’яку теплу шкіру, обмацуючи кінчиками пальців його ребра.

— Ти мацаєш мене?

Він дражниться, але те, як різко прозвучали його слова, сповіщає мене, що він це схвалює.

— Так. Ти такий апетитний.

— Моя черга, — його пальці граються з краєм моєї футболки, а потім долоня опиняється на моєму животі, ребрах, і його цілунки не сповільнюються й не зменшуються. Я хочу з’їсти ці відчуття, проковтнути й насититись ними.

— Гадаєш, усі перелякаються, дізнавшись, що тут відбувається? — цікавиться він.

— Не всі, — прикидаю, — але точно хтось із більш вразливих…

Його великий палець ковзає під моїм ліфчиком туди й назад.

— Гадаю, вони будуть за нас щасливі.

Думка про те, що це відбувається просто тут, і всі зможуть це побачити, здається одночасно чарівною та жахливо реальною. Тримати це в секреті від наших сімей — усе одно що тримати секрет в цілому, хоча я можу прикинутись, що всесвіт теж не бачить. Так, я щаслива і, виявляється, вірю, що моя мета — тут, але я не знаю, чому це відбувається та як її втримати. Ніхто не може бути щасливим увесь час. Що станеться, коли і я не буду?

Великий палець Ендрю прослизає під чашечки, відхиляючи тканину від моїх грудей.

— Можна так?

Мене не турбує, наскільки відчайдушно я звучу, коли даю свою згоду. Я хочу, аби все його тіло торкалось мене прямо тут, кожен електрон енергії зосередився на моїй шкірі.

Його долоня накриває мої груди під футболкою, і ми обоє в унісон сміховинно стогнемо в рот одне одному, а потім відсахуємось, зігнувшись у мовчазному сміху. Які ж ідіоти.

Ендрю наосліп намацує мене, дражниться, ніжно щипається.

— Ти — ідеальна, — заявляє він мені. — Така м’яка.

Я надсилаю тисячі подяк небу, бо Ендрю, який притиснувся до мене, на дотик точно такий самий.

«Це — найкращий поцілунок», — знову верещить мій розум, коли він укотре накриває мій рот своїми губами, обережно відволікаючись на свою руку.

Різке біле світло розтинає моє поле зору, а інстинкт відганяє нас одне від одного так, що ми стаємо обличчями до полиць. Торс Ендрю притиснутий до моєї спини, а моє серце підстрибує аж до трахеї.

Святий Боже, нам треба цілуватися в іншому місці; шафи — не найкращий варіант.

— Там, угорі! — кричу я, молячись, щоб це виявився Бенні.

— Чому двері були зачинені? Чого це ви тут?

О Господи. Мій брат.

Я обмацую себе, щоб опустити ліфчик на місце.

— Мені треба було взяти…

— Це, — Ендрю тягнеться через моє плече по щось на верхній полиці. Я гадки не маю, що він бере, і, чесно кажучи, кому яке діло? Його стегна притискаються до моїх сідниць, і я відчуваю його. «Нічого собі». Він дуже, дуже твердий. Мій мозок плавиться.

Майлз, певно, зосередився на тому, що дістає Ендрю, і дякувати Богу, бо я цілком зосередилась на тому, щоб відчувати, як Ендрю притиснувся до мого заду. «Я зробила це. Я хотіла цього».

Він стягує предмет і віддає Майлзу, якось спромігшись повернути мене в процесі, щоб я могла дивитись на Майлза і все ще стояти перед Ендрю. Прикриваючи його. Пам’ятаю, на ньому — спортивки, і його нижню чутливу частину тіла було б важко приховати.

Майлз вивчає предмет у руці.

— Ви шукали це… керамічне сомбреро?

Почувши братові слова, я нарешті звертаю увагу на те, що дав йому Ендрю. Старовинна тарілка для чипсів і сальси. Абсолютно вкрита пилом. Я не бачила її щонайменше десять років.

— Ага, Мей трохи зголодніла.

Ендрю обережно щипає мене за талію, коли я не одразу підігрую йому.

— Так, саме так!

— Ти не можеш поїсти чипси з сальсою з нормальної миски?

«Майлзе, відчепись уже!»

— Може, мені хотілося свята! — намагаюся підтримати розмову.

Він здивовано кліпає та корчить гримасу:

— Ти вся червона.

— Та невже?

— Хіба? — запитує Ендрю зі стриманим сміхом, коли повертається до полиць. — Я прихоплю чипси, Мейзі.

Нас застукали. О Господи, бідолашний Майлз. Спершу хлопець, на смак як кетчуп, тепер це.

Коли я виходжу з комори, Майлз тягне мене вбік.

— Ви там що, лизалися?

— Звісно, ні! — серйозно, це вже образливо. Чом би моєму братові просто не оглянути кімнату й не вийти? — Ми мили посуд, і мені закортіло перекусити. Вертайся в ліжко.

Востаннє скептично оглянувши комору, Майлз бере чашку води й човгає вниз до підвалу.

Переконавшись, що він пішов, я озираюсь на Ендрю, який поправляє спортивки й шкіриться на мене:

— Що ж, ніяково вийшло.

— Найніяковіша ситуація, яка колись виникала.

У його виразі є щось нове: ніби підняли завісу, за якою відкрилася наступна фаза наших нічних пригод.

— Ох, — показую на нього пальцем та усміхаюся: — Відчуваю зміну.

Він змовницьки схиляється:

— Я тут подумав…

— Це небезпечно робити.

— …що замість того, аби сидіти в кухні й чекати, поки нас застукають двійнята, чи не хотіла б леді супроводити мене до плавучого будинку та скласти компанію за чарочкою спиртного перед сном?

— Під чарочкою перед сном, — уточнюю пошепки, — ти маєш на увазі поцілунки голяка?

Він багатозначно киває:

— Правильно. І в інтересах прозорості я маю сказати тобі, що в мене пити нічого.

Я прикидаюся, що роздумую над цим, але всередині роблю тисячі сальто назад.

— Я хочу піти, але за однієї умови.

Раптом його вираз змінюється.

— Ми не мусимо робити щось, чого ти не…

— Потім ти приведеш мене назад, — стиха перериваю. — Жодним чином ми не переживемо інквізицію наших матерів, якщо мене застануть сплячу там, але я не хочу вертатися сама.

В його очах сяє проблиск.

— Згадала «Мовчання ягнят»?

— Сто відсотків.