Різдвяні кружляння

Розділ дванадцятий

Навіть попри те, що, згідно з моїми підрахунками, я їм той самий сніданок двічі за останні сорок вісім годин, наступного ранку все одно намагаюся не пасти задніх. Чи важливо мені, щоб їжі за столом вистачило на всіх? Звісно. Але я також знаю, що в теплій духовці є вдвічі більше млинців, і що ми все одно ніколи не закінчимо те, заради чого зібралися. Залишити ці неймовірні страви на столі? В жодному разі. Не в мою непередбачувану зміну.

Ендрю забирає в мене неочікувано легку тарілку й шкіриться:

— Щось наша Мей і сьогодні сердита. Клянуся.

— Слухай, — кажу, — тут вистачить на п’ятдесятьох. Досить прикидатися, ніби ми не хочемо заритися з носом у тарілки й прийняти естафету.

Вловивши суть гри, Ендрю накладає собі купу млинців, а потім додає в тарілку ще яєчні з беконом, коли вона доходить до нього.

— Я про це пошкодую.

Засунувши великий шматок у рот, бурмочу:

— Та невже?

Він усміхається мені, мов хоче сказати: «Твоя правда, не буду».

— Якщо ви з таким же азартом ліпитимете снігові фігури, — каже Аарон, пропускаючи тарілку з м’ясом, — це одночасно підвищить і знизить ваші шанси на перемогу, — він усе ще в піжамі, і я почуваюся так, ніби мушу попередити його про недоречність гардеробу, яку він відчує протягом наступних кількох годин, але я не впевнена, що існує спосіб адекватно пояснити, як мені про це відомо.

— Що б це означало? — питаю натомість.

— Гадаю, він хоче сказати, — вставляє Кайл, беручи тарілку в чоловіка, — що ти цього року здаєшся дещо…

— Непередбачуваною, — обережно закінчує тато.

— Він хотів сказати «чокнутою», — виправляє Майлз.

— Насправді я не це мав на увазі.

Кеннеді розриває свій панкейк виделкою.

— Хто зібрався чокатися?

Майлз відводить очі від телефона:

— Та є тут одна.

Захарія зводиться на стільці.

— Не люблю, коли щось б’ють.

— Майлзе, — бурчить мама.

— Що?

— Зараз Різдво. Поводься чемно з сестрою, — каже вона.

Кайл садовить Захарію назад на стілець.

— Коли я був у групі підтанцьовки в Джанет Джексон, — провадить він, — ми називали такий настрій «з вихилясами».

Ендрю перехоплює мій погляд. «Будь ласка, занотуй: згадка про підтанцьовування в Джанет Джексон номер один».

— «З вихилясами» — влучний опис мого настрою, — я не кажу, що попри те, що я одна тут здаюся дещо непередбачуваною, всі, крім Аарона, вже взяли свою подвійну порцію їжі, як і завжди.

Кайл передає Тео порожню тарілку, і той бурчить, що має її наповнити.

— Мей, — він встав з-за столу, піднявши підборіддя, запрошуючи мене піти за ним. Допомогти відкрити духовку? Потримати тарілку, поки він наповнює її?

Жестом показую, що зайнята, розмазуючи кусень джему по млинцях, і бурмочу:

— Чом би й ні? — накладаю велетенську ложку яблучного соусу.

Але з таким витвором мистецтва перед носом легко не помітити здивовані погляди навколо стола.

— Дорогенька, — ніжно говорить мама, — ти впевнена, що хочеш усе це з’їсти?

Я ніколи не сперечаюся з мамою, але оскільки ніщо більше не має значення…

— Мої очі кажуть «так», — відповідаю. — Шлунок, мабуть, не згоден. Але це — найкращі млинці, які я куштувала за цей рік, і хто знає, коли їстиму такі знову, — підморгую Бенні: — Ну, за винятком мене. Я-то точно їх іще раз їстиму, — схиляюся до виделки, відкушуючи шматок.

Бенні кидає на мене застережливий погляд:

— Пригальмуй, дитя. Чого не передаєш заправки?

Нахмурившись, я даю її Ендрю, який вдає, що давиться власним сніданком.

— Мей, — зауважує Кеннеді з протилежного кінця столу, — якщо ти з’їси це все, то виблюєш.

— Одного разу я з’їв чотири панкейки з шоколадною крихтою й виблював прямо в татковій машині, — каже Захарія.

Кеннеді заплющує очі.

— Смерділо довго.

— Полуницею, — з ентузіазмом додає хлопчик.

— Кеннеді, Захаріє, — заводить Аарон, — ніяких балачок про блювоту за столом.

— Правильно, — каже Рікі, змінюючи тему. — Поговорімо про фігури. Усі знають, що робитимуть цього року?

Ендрю нахиляється й шепоче мені на вухо:

— Як щодо панди?

Я мотаю головою та дивлюсь йому прямо в обличчя. Нас віддаляє лише кілька дюймів. У нього під губою крапелька яблучного соусу. Подумки я злизую її, а голос у голові мурчить: «Просто зроби це. Він усе одно не пам’ятатиме».

— Краще зліпимо снігову мавпу, — нашіптую я, — назвемо її Тея та переможемо.

Ендрю схиляється, обережно вирізаючи обличчя Теї. Всі навколо працюють у зосередженій тиші. Жодної сніжки в полі зору.

— Що ж… Ми ніколи не говорили про такі речі, але ти все ще в Берклі, чи не так? Не повертаєшся в Лос-Анджелес?

Я дивлюсь на нього, здивована запитанням. Тобто не дивно, що він таким цікавиться — це очевидна річ, про яку можна поговорити з кимось, кого ти бачиш лише кілька разів на рік. Мене дивує те, як Мей із Реальності, здається, вже давно в захваті. Тепер я — Мей із Хижки. Мей із Часової Петлі в Юті. Очевидно, їй весь час потрібно проводити поряд з Ендрю з Хижки. Усе, що мені відомо — я можу ніколи не повернутися додому. Якщо стрибки в часі продовжаться, я можу ніколи не покинути Юту, і реальний світ так і не дізнається, що я це зробила.

Повільно зітхаю:

— Ага, з Лос-Анджелесом не склалося.

Насправді не вийшло через те, що не слід було зразу хапатися за роботу. Я щойно закінчила коледж і пішла працювати графічною дизайнеркою в крихітний стартап, який ледве міг платити мені кошти на життя в одному з найдорожчих і найнедоступніших міст у країні. Сором повернення під крило своєї матері — і її нового чоловіка — був одразу ж витіснений полегшенням від того, що не доведеться платити рахунки зі своєї кредитки. Але минуло два роки, і я почуваюсь менше обізнаною фінансово, ще й спроможною провалити все на самому початку.

— Але загалом усе гаразд?

— Ну, — кажу, — мені не треба платити оренду і я можу розважатися з Майлзом, де б він не захотів. Але разом з тим я сплю у своєму дитячому двоярусному ліжку й чую, коли мама займається сексом зі своїм новим чоловіком, тож… загалом усе «гаразд».

Здригнувшись, Ендрю протягує:

— Боже, чому я це чую?

— Я страждаю, і тобі не завадить.

— А що тоді з роботою?

Насипаю більше снігу на черево Теї.

— В нормі.

— Спокійно, — каже він, і його глибокий голос вібрує моєю спиною, — не захоплюйся надміру.

Це смішить мене:

— Пробач. Просто коли я взяла роботу, то думала, що робитиму більше веселих речей і менше комп’ютерних штук, які висмоктують душу.

— Мені здавалося, ти працюєш з дітьми.

Я — незвично відсторонено — знизую плечима.

— Програма пішла не зовсім так, як я очікувала.

Це применшення, якщо можна так сказати. Після переїзду додому я подалася на роботу в некомерційну організацію, що базується в Берклі, чия мета — створити безкоштовні інноваційні програми для дітей з бідних та неблагополучних сімей. Маючи два дипломи — з графічних мистецтв (мама сказала мені гнатися за мріями) й фінансів (тато сказав бути практичною) — я запропонувала створити безплатні вечірні програми в центрі Берклі, де діти могли б вивчати графічне мистецтво й дизайн. В ідеальному світі я б викладала уроки, а діти будували б свої портфоліо та заробляли гроші на коледж, пропонуючи недорогі послуги з графічного дизайну місцевим підприємствам.

— Твоєму босу не сподобався план? — запитує Ендрю і великими пальцями обережно змітає лінію зайвого снігу.

— Та ні, ідея їй сподобалася, — відповідаю. — Ми витратили понад рік, плануючи, як би це працювало, визначаючи, які фонди потребувалося би підняти та як це зробити, напрацьовували ліцензії та сперечалися, як наповнити сайт.

— Точно, я щось пригадую.

— І вона це зробила. Наповнила сайт. Минулого літа найняла свого друга, який тепер веде курс.

Ендрю стогне зі співчуттям.

— Чекай, отже, після всіх тих планів ти навіть не керуєш цим?

Я мотаю головою.

— Неда — моя керівниця — вирішила, що з моїм дипломом я принесу «команді» більше користі, якщо займатимуся бухгалтерією.

— Ти займаєшся бухгалтерією?

— Ага, а ще трохи працюю з сайтом. Але бухгалтерія займає більшу частину мого часу, — я опускаюся навприсядки до ніг Теї та підсипаю більше снігу під її стегна. — Я навіть ніколи не зустрічалася з жодним зі студентів, бо оскільки ми — чи краще сказати я — таки отримали ліцензію, то захищаємо дітей, не допускаючи у клас дорослих, які не є частиною навчальної програми. Я обожнюю те, що роблю, але точно не свою роль у цьому.

— Може, я переходжу рамки, але що як тобі звільнитися? Найкращий бонус від перебування вдома — це наявність фінансової подушки.

Він не перша людина, яка це пропонує. Моя найкраща подружка з коледжу, Міра, місяцями намагається переконати мене покинути цю роботу. Я вмію кидатись у вир з головою, тож зіштовхнулася з посередньою проблемою курки та яйця: якщо знайти іншу роботу, то можна звільнитися, але змінити рід діяльності означає визнати, що я збираюся відмовитись від нинішнього. Петля замкнулася.

— Ем-м-м, — тягну красномовно.

Ендрю співчутливо супиться:

— Біда, Мейзі. Мені шкода.

Це справді біда, але мою увагу раптом привертає те, що відбувається навколо. Чи радше не відбувається. Усі ще такі зосереджені, такі мовчазні. Ми з Ендрю — єдині двоє людей, що говорять. Я не бачу жодної усмішки та не чую збуджених вигуків снігової битви. Не те щоб ми інтенсивно працюємо над своїми проєктами, але робимо це, бо мусимо. Це — рутина. Але ніхто — навіть Рікі — не відчуває пристрасті.

Снігова битва була спонтанною, бешкетною. Вона змусила всіх реготати й почуватися пов’язаними. Не слід було її зупиняти.

— Це неправильно, — кажу.

Ендрю глипає на мене, а потім на наші родини.

— Що неправильно?

— Вони всі рухаються, мов кіборги. Для чого ми взагалі все це робимо?

— Бо така традиція, — говорить Ендрю, ніби це очевидно — хоча так і є — але як багато з нас по-справжньому цим переймаються? Він прослідковує за моєю увагою на інші групи, які працюють із безжальною рішучістю.

Я встаю, усміхаючись до нього, а потім згинаюсь і згрібаю кульку снігу. Стискаючи її в долонях, очима сканую потенційних жертв.

— Питання в тому, хто заслуговує на це.

Без вагань Ендрю й собі нагинається по сніжку.

— Тео.

— Або Майлз.

— Може, твій тато?

— Точно мій тато, — погоджуюся.

— Моя мама обрала ту жахливу музику, навіть коли ти сказала їй цього не робити, — опирається він.

— Кайл ніколи не хмеліє. Це нечесно, — продовжую.

Ендрю бурмоче:

— Гадаєш, сніжка зникне в чорній дірі Ааронового пофарбованого волосся?

— Варто спробувати, — схвалюю. — Наука залежить від нас.

— Але ще є Бенні, — зауважує Ендрю. — Весь час прохолоджується на сходах з теплою чашкою кави.

— Бо він розумний.

— До біса Бенні з його рішеннями, — Ендрю перекидає в руках сніжку.

— Тоді Бенні. На рахунок «три», — починаю відлік: — Один.

— Два.

— Три.

Ми запускаємо свої сніжки прямо в Бенні, який нічого не підозрює. Моя влучає йому в плече, сніжка Ендрю — прямісінько в груди. Спершу Бенні має такий вигляд, ніби його зрадили. Але щось змінюється в його виразі, коли він бачить нас із Ендрю, що разом схилились по свіжу порцію снігу. Може, Бенні звертає увагу на вогники в моїх очах, а можливо, помічає, як сильно Ендрю потребує цієї зміни в рутині — як сильно мені це треба — а тоді й сам згрібає грудку снігу, утрамбовує її та жбурляє прямо в Рікі.

Вже за кілька секунд я втрачаю лік, хто кинув у мене, хто в Ендрю, потім Тея руйнується, і що тільки не відбувається на фоні летючого снігу. Все, що я помічаю — сміх моєї рідні, який відлунює від гір, і це — найкращий звук, який я колись чула.

Ще одна маленька перемога.