Різдвяні кружляння

Розділ п’ятнадцятий

22 грудня. Я все ще тут.

І сьогоднішня тема — День санчат — моя улюблена. На жаль, я уявляю мільйон способів того, як всесвіт нагородить мене незадовільною оцінкою та відправить на початок. Велетенська гілка на голову. Валун, що викотиться на дорогу. На фоні грає комедійна музика, а камера знімає мене — туристку у довгій відпустці — що застрягла в серці лавини.

З тривогою опускаю стопи на холодну підвальну підлогу.

Будинок тихий, коли я човгаю кухнею до вікна — від мого дихання холодне скло вкривається туманом. Сніжинки, що ніжно падали звечора, перетворилися в масштабний шторм, поки ми спали, і світ став зимово-білим. Дерева гнуться під вагою свіжого снігу. Гори присипані сяйливою порошею. Ніколи не втомлюся дивитись на цю картину.

Злакові батончики Лізи все ще на кухонному столі, тож я беру тарілку й вивалюю їх прямісінько в смітник, прикриваючи сліди злочину залишками вчорашньої кави, та беруся за свіжу каструлю. Що мені втрачати?

В гарному гуморі я починаю готувати сніданок. Навіщо чекати, поки мама прокинеться?

Аромат кави й м’яса, що готується — як виття сирени, і люди поволі завалюються в кухню. Згодом в іншій кімнаті вмикається телевізор, і музична тема з фільму «Як Ґрінч украв Різдво»[25] лине будинком.

— Дякую, що розпочала, дорогенька, — мама зав’язує волосся у вузол, одягає фартух із малюнком місіс Клаус та забирає в мене дерев’яну ложку, без слів натякаючи, що далі робитиме все сама.

Схилившись над раковиною, я бачу, що Ендрю вже на вулиці розчищає під’їзд. Шапка біні низько натягнута на волосся, проте звідси я помічаю, як його щоки горять від холоду і як пальто натягується на спині. Воно щільне, але я легко уявляю те, як ці м’язи рухаються з зусиллям, із яким він заглиблює лопату під важкі купи…

— Мей, солоденька, чи не могла б ти передати мені… а.

Здригнувшись, я повертаюсь і бачу маму, що стоїть позаду.

— Що? Що «а»?

Вона старається видаватися невимушеною.

— Нічого. Мені було треба… — хапає лопатку з сушарки, — ось це.

— Я просто задивилася на пейзаж, поки прибирала.

— Звичайно.

Увімкнувши воду, ще раз ополіскую чисту тарілку.

— На вулиці так гарно.

Вона здіймає брову й кидає оком у вікно.

— Так гарно.

З докором поглядаю на неї. Потурання моїй матері в такого роду речах лише призведе до катастрофи.

— Я про сніг.

За нами човгають ноги, і хмільний Тео бурмоче:

— Хіба там сніжило?

— Ще й як, — мама востаннє кидає оком на Ендрю, а потім грайливо усміхається до мене, перш ніж піти. Повернувшись до вікна, помічаю, що той підвів голову в напрямку будинку, і щойно ми зустрічаємось поглядами, він злегка махає рукою.

Моє обличчя вкриває рум’янець, і я махаю у відповідь, а тоді вимикаю кран. Не знаю, чи то він помітив, що я дивилася, чи я заскочила його за підгляданням, але моє серце швидко гуркотить. Не важливо, що він сказав минулого вечора — не думаю, що найближчим часом ми повернемось до нормального стану.

Переконана: жодна жива мати не здивувалася б, як довго ми збираємось, перш ніж вийти з будинку. Невже в кожній сім’ї такий хаос? Майлз вдирається до Аарона, який приймає душ, і послизається на ванному килимку, намагаючись врятуватися втечею. Кайл не може знайти черевики. Рікі загубив ключі. Кеннеді не подобаються штани, а Тео застряг у підвалі в пошуках WD-40, бо двері його пікапа скриплять. Коли ми всі нарешті готові, то скупчуємось маленьким караваном транспортних засобів для короткої поїздки на гору. Надворі пронизливо холодний вітер; ми більше не захищені густими деревами біля хижки. Зрештою Кеннеді радіє, що вдягла штани.

Закутані з голови до п’ят, ми застрибуємо на лижний підйомник і спостерігаємо за тим, як дерева та санкарі на схилах меншають біля підніжжя. Угорі сніжило набагато сильніше, ніж вдолині, тому пейзаж тут неймовірний. Небо — кришталево-синє, повітря — чисте й пахне холодом та хвоєю. Буревій розвіяв найменшу імлу.

Вітер на верхівці скажений, тож ми дружно хилимось проти нього, перемовляючись, хто з ким їхатиме. Тато топчеться на місці, чекаючи, поки я залізу на дошку поряд із ним, але правда в тому, що він прагне уникнути відповідальності, — я в цьому впевнена.

Тато — жахливий санкар. Він може водити машину так вправно, як молодий хлопець, але маючи справу з санчатами, перетворюється на буркотливу бабцю. Стає вразливим, тривожним і знервованим. Частіше ми просто падаємо врізнобіч, що допомагає татові виправдати свою тривожність. Ми проведемо решту спуску, повільно тікаючи з гори, і татові п’яти застрягатимуть у заметах, а його рука вільно пробиватиме шлях, поки решта санкарів зі щасливими вигуками котитимуться вниз по схилу.

Поки Кайл стоїть збоку і вже тремтить у тисячі шарів свого одягу, я вирішую зіграти у «До біса, Мей».

— Тату, ти справді хочеш це зробити? — запитую.

— Звісно, — непереконливо говорить він.

— Ти ж навіть їздити на санчатах не любиш, — показую на Кайла, в якого вже цокотять зуби. — Чом би вам не перечекати у сторожці?

Кайл човгає ближче.

— Хтось сказав «сторожка»?

Тато насупився.

— Хіба ти не любиш кататись на санях разом, недотепо? — в кращому випадку він лише на половину відчуває провину. Ідея посидіти в сторожці — відпочивати з Кайлом і пити шипучий сидр біля ревучого вогню — швидко захопила його.

Я здіймаю підборіддя.

— Йди.

Їм не потрібно повторювати двічі: тато з Кайлом стрибають на витяг і спускаються з гори в напрямку тепла, їжі й випивки.

Майлз уже вибув із гри, злетівши зі схилу один. Мама з Лізою їдуть разом. В Аарона є Кеннеді, в Рікі — Захарія, і тиша западає в радіусі десяти футів навколо мене, Ендрю й Тео, поки ми проводимо розрахунки: лишилося двоє санчат: одні для одного, другі — для пари.

Обидва ці хлопці заввишки з добрячих шість футів; вони не змогли б розділити санчата, навіть якби хотіли. На висоті п’ять футів і п’ять дюймів я знаю, що їхатиму з одним із них, і зазвичай я би просила Тео скласти мені компанію, бо задубіла б від нервування, якби їхала поряд з Ендрю.

Але тепер думка про те, що я сидітиму між його витягнутими ногами, а його руки зімкнуться навколо моєї талії, і він дихатиме мені у волосся, не змушує мене переживати. Вона робить мене голодною.

Проте як почувається Ендрю? Так, минулого вечора він склав мені компанію під ялинкою, і так, йому, здається, подобається бути тут. Але останнє, чого б я колись хотіла, — це поставити його в незручне становище, особливо тепер, коли він знає про мої почуття.

Перш ніж я пропоную їхати з Тео, Ендрю виступає вперед, згрібає мотузку двомісних санчат і злегка вигинає брову.

— Не хочеш покататися, Мейзі?

Мені не потрібно викручувати руки:

— Давай.

Якщо Тео роздратований, то не показує цього, натомість, мов дванадцятирічний хлопака, застрибує в санчата і з галасом з’їжджає схилом. Слава Богу.

Ендрю витягає мене з виру думок:

— Чому ти без шапки?

Торкаюся свого волосся.

— Дідько.

Залишила її в машині. Не те щоб тут стояв суворий холод, але моє пальто без каптура. Щойно ми наберемо повну швидкість, вуха перетворяться на бурульки.

Ендрю знімає шапку й натягує на мене, але я протестую:

— Мендрю, ти не мусиш віддавати свою.

Він підіймає каптур та шкіриться на мене:

— Все одно моїм вошам твоє волосся більше подобається.

— Гидота, — я схиляюсь, аби вдячно цьомкнути його в щоку, торкаючись м’якої прохолодної щетини.

Зненацька мені стає радісно, що Тео вже на півдороги внизу, моя мама не тут і не зможе повести в мій бік бровою, і що люди позаду гадки не мають, як довго я хотіла це зробити.

Ендрю розпливається в усмішці, аж раптом до мене доходить: я вічно обіймаю його, а от цілую не часто. Тепер не знаю, куди подіти очі. Мій погляд жадає прикипіти до його губ, але це був би жахливий вибір, бо я боюся, що він так і застрягне на них, знерухомлений. Занадто пізно. Його вуста почервоніли від вітру — повні і, як завжди, абсолютно прекрасні. Коли я знову звертаю увагу на його обличчя, очі Ендрю здаються над’яскравими, інтенсивнішими, ніж зазвичай.

— А це за що? — запитує він.

— За шапку.

— Що ж, занотуй собі: я завжди готовий до поцілунків.

Перепрошую?

Він ламає напругу й сідає, ковзаючи в задню частину санчат і плескаючи по простору між ногами. Мій пульс прискорюється.

— Залазь, Мейзі, — Ендрю підводить на мене очі, й моє серце болісно поколює. — На нас чекають пригоди.

Одна справа — обіймати його, але геть інша — їхати на санчатах між його сильними ногами, відчуваючи одну з його рук на талії й низьку вібрацію голосу над вухом.

— Готова?

Ні.

Кивнувши, я лиш трішки відхиляюсь, а Ендрю відпускає гальма й відштовхується вільною рукою. Ми працюємо разом, штовхаючи санчата вперед таким чином, що мені хочеться вибухнути від ніяковості, бо це більше, ніж сексуально, але потім ми набираємо швидкість, ковзаємо стрімкіше й стрімкіше вниз із пагорба.

Рука Ендрю стискається навколо мене, і без зайвих роздумів я хапаю його за ноги, тримаючи їх міцно, спершись на нього спиною. Я можу відчути вагу його тіла за собою, те, як він стискає мене стегнами. Я завжди знала, що Ендрю — добрий, щедрий та грайливий. Але те, як він поглинає мене на санях, дає мені зрозуміти його фізичну силу й мускулястість. Перед очима виникає спалах фантазії: голі ноги Ендрю, його напружений живіт, голова відкинута в задоволенні.

Я ледь не проковтнула язика і повертаюсь до реальності, лише коли він радісно кричить мені на вухо, вигукуючи й регочучи, щойно ми починаємо летіти. Немає ні тіні невпевненості, яку я відчуваю, катаючись із татом, ні відчуття незбалансованості, страху зіслизнути будь-якої миті. З Ендрю за спиною я почуваюся в безпеці, збалансованою й зосередженою. От якби поїздка тривала вічність.

— З тобою все гаразд? — горлає він крізь завивання вітру.

— Ага!

Маленька пауза, та навіть попри те, що ми оточені криками інших санкарів, свистом вітру й скрипом підйомника, я майже можу розчути, як він затамував подих.

— Я дещо скажу, — гукає він крізь метушню.

Мружусь проти яскравого сонця, й ми разом схиляємось набік, щоб відвести наші санчата від пенька.

— Гаразд!

Його рот ледь не торкається мого вуха:

— Після того, що ти сказала минулого вечора, я подумав, що ти зібралася цілувати мене прямо там. Справді поцілувати мене.

Моя черга затамувати подих. Я не можу обернутися, щоб поглянути на нього, не можу відгадати його тон.

— Типу в рот? — гукаю через плече, але мій голос підхоплює вітер, коли ми кричимо, спускаючись із гори.

Ендрю нахиляється вперед, розкривши руки, й підтягує мене вище. Говорить мов на одному диханні:

— Ага, типу в рот.

Я дивлюся перед собою, і фігури на схилі починають розпливатися. Мої очі наповнюються вологою від холодного вітру.

Голос Ендрю стає тихішим, але все навколо якимось чином зникає, і я чую його ідеально.

— Ти ніколи не була створеною для мене, Мейзі. Я не знав, що ти можеш бути варіантом.

— Ти про що?

Ми глухо об щось вдаряємось і звертаємо ліворуч, а його пальці стискаються на моїй талії. Щойно ми вирівнюємось, він не відпускає; натомість посилює хватку, притягає ближче й міцніше огортає руками. Його пальці торкаються мого тіла під курткою.

Його подих — тепло на моїй шкірі, а голос тремтить:

— Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю.