Різдвяні кружляння

Розділ другий

Крадучись назад, я молюся, щоб усі ще спали. Здебільшого будинок досі мовчазний та незворушний. Ось мій план: розбудити Тео, попросити його вийти до мене в кухню на розмову — ні, не в кухню, бо це надто близько до сіней — перш ніж решта повстають. Розрядити атмосферу. Переконатися, що ми обоє знаємо: то була випадковість, нічого дивного. Всього-на-всього ег-ногові поцілунки! Точно не те, про що треба знати комусь іще.

Можливо, я занадто переживаю через один необачний доторк губ і обмацування грудей? Безсумнівно. Однак Тео мені як рідний, а такі речі можуть легко заплутати. Дозвольте мені не бути славнозвісною чекою гранати в цій комфортабельній динаміці вибраної родини.

Якщо пригадати сотню інших ранків, проведених тут, то зазвичай о такій порі я вже метушуся на кухні, стиха розкладаючи пасьянс, поки Рікі — батько Ендрю й Тео — жує печиво і, сьорбаючи, мов зомбі, п’є свою каву та повільно оживає. «Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш, — скаже він, щойно зможе говорити. — Ми обоє прокидаємось із сонцем». Але саме цього ранку Рікі ще не тут. На його місці сидить Тео, схилившись над гігантською мискою пластівців Lucky Charms.

І досі незвично бачити його з коротким волоссям. Скільки я пам’ятаю, Тео носив довгі серферські кучері, які часом зав’язував у кінський хвіст, але вони зникли, відрізані лише за кілька днів до нашого прибуття в хижку. Тепер я стою у дверях, оточена ланцюжками блискучої гірлянди й мереживним паперовим гостролистом, який близнюки разом з Ендрю повісили вчора вранці, та дивлюсь на стрижену маківку Тео, прикинувши, що він має вигляд незнайомця.

Я знаю: він здогадується, що я тут, але не подає знаку. Вдає, ніби уважно вивчає інформацію про харчову цінність на коробці пластівців перед собою. Молоко стікає з підборіддя, і він витирає його тильним боком долоні.

Моє серце кам’яніє.

— Привіт, — кидаю, зминаючи рушник для посуду, що випадково потрапив під руку.

Тео не підводить погляду.

— Привіт.

— Добре спав?

— Авжеж.

Схрестивши руки, я згадую, що досі боса і в піжамі. Підлога, встелена лінолеумом, холодить мої оголені стопи.

— Ти рано встав.

Його плече недбало здіймається вгору та швидко опускається.

— Ага.

Покліпавши, я бачу ясним оком, що відбувається. Переді мною зараз не Друг Усього Життя Тео. Це — Тео Наступного Ранку. Той самий, якого бачить більшість дівчат. Я помилково вважала, що не належу до їх числа.

Наблизившись до кавника, заштовхую фільтр і, насипавши обсмаженої чорної кави, ставлю заварюватися. Глибокий п’янкий аромат наповнює мої думки й на коротку мить пригнічує переживання.

Оглядаю порожній адвент-календар на кухонному столі — порожній не тому, що вчора було Різдво, а через те, що Ендрю любить шоколад і прикінчив календар п’ять днів тому. Ліза — їхня з Тео мама — приготувала щось на кшталт злакових батончиків у перший день відпустки, але їх ледь торкалися, бо ніхто не бажає ризикувати зубами після того, як тато зламав об них свій.

Я знаю кожну тарілку в кухні, кожну прихватку, рушник і килимок для посуду. Це місце для мене набагато цінніше навіть за дім мого дитинства, і я не хочу заплямувати його тупими, просякнутими ег-ногом рішеннями.

Набираючи повні груди повітря, замислююсь, чому ми тут. Щоб якісно провести час із нашою вибраною сім’єю. Щоб відсвяткувати єдність. Іноді ми бісимо одне одного, проте я обожнюю це місце і з нетерпінням чекаю приїзду сюди цілий рік.

Тео кидає ложку на стіл, і я повертаюся думками в напружену захаращену кімнату. Він трусить коробку, заново наповнюючи тарілку.

Ще раз пробую зав’язати розмову:

— Зголоднів?

Мугикає:

— Угу.

Я даю йому право сумніватися. Можливо, він зніяковів. Я — так точно, бачить Бог. Можливо, мені слід перепросити й переконатися, що ми на одному боці.

— Послухай, Тео. Щодо вчорашнього…

Він сміється з повним ротом пластівців:

— Учора нічого не сталося, Мей. Я мав би здогадатися, що ти перетвориш це на велику проблему.

Я здивовано кліпаю. Велику проблему?

У своїй уяві я щосили жбурляю найближчий предмет, який можу дістати, в його голову.

— Що це, чорт забирай… — починаю, але чиїсь кроки зупиняють мою тираду і захищають Тео від того, аби йому розбили голову чавунною підставкою під гаряче.

Рікі заходить у кімнату, похмуро кидаючи:

— Доброго ранку.

Він бере горня, а я — кавник і наливаю йому, щойно той простягає його в очікуванні, але ми ще й ковзаємо в напрямку стола: наш родинний маленький танок. Рікі вагається, не впевнений, де б сісти, бо Тео неочікувано зайняв його місце, тож відсуває інший стілець та опускається з полегшеним стогоном, потягуючи свою каву.

Я чекаю, поки Рікі це скаже. Заждіть іще трішки. Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш. Але слова не лунають. Сплетена руками Тео кишеня холодного мовчання у зазвичай теплому просторі змушує крихітне мерехтіння паніки заіскритися під моїми ребрами. Рікі — король традицій, а я — очевидна спадкоємиця його престолу. Це — єдине місце у світі, де мені не треба запитувати, що я роблю чи хто я, проте минулої ночі ми з Тео відхилилися від сценарію, і тепер усе стало дивним.

Я уважно роздивляюсь його, але він досі не підводить погляду. Лише наминає свої Lucky Charms. Такий собі поганий хлопчисько з похмілля.

Який же покидьок.

Зненацька мене накриває сліпа злість. Невже цього ранку йому забракне духу подивитися на мене? Кілька п’яних цілунків нічого не значать для Тео Голліса, — це як подряпина, яку легко наполірувати. Натомість скидається на те, ніби він навмисно розколупує її ще глибше.

Рікі повільно повертається, щоби поглянути на мене, і його запитальний вираз проникає в зону мого периферичного зору. Можливо, Тео має рацію і я справді перебільшую. Доклавши зусиль, відсуваюся від столу, щоби встати.

— Вип’ю кави надворі. Хочу насолодитися останнім ранком відпустки.

Ось тобі й маєш. Якщо в Тео є бодай одна півкуля мозку, що вже прокинулась і готова до дискусії, він зрозуміє натяк і вийде за мною поговорити.

Але щойно я вмощуюся на підвісне крісло-гойдалку, загорнувшись у пуховик, щільні шкарпетки, чоботи й плед, то промерзаю до кісток. Мені не хочеться похитнути підвалини цього особливого місця, саме тому я ніколи не велася на загравання Тео й не зізнавалася нікому, крім Бенні, що маю щирі ніжні почуття до Ендрю. Міцна, мов камінь, дружба наших батьків набагато старша за будь-кого з нас, дітей.

Ліза з мамою разом знімали кімнату, коли вчилися в коледжі. Тато, Аарон, Рікі й Бенні жили гуртом у напіврозваленому орендованому будинку за межами кампусу; вони називали споруду в старому вікторіанському стилі «міжнародним будинком пива», і на фотографіях це нагадувало щось із комедії «Звіринець»[4]. Після закінчення навчання Аарон переїхав у Мангеттен, де зустрів Кайла Лаєнґа, з яким заручився, і врешті вони усиновили двійнят. Ліза й Рікі залишилися в Юті, Бенні тинявся Західним узбережжям, перш ніж осісти в Портленді. Мої батьки пустили коріння в Каліфорнії, де народилася я, потім Майлз, — малюк-сюрприз — коли мені виповнилося дев’ять. Вони розлучилися три роки тому, і мама щасливо вийшла заміж удруге. Татові… не так пощастило.

Аарон часто говорив, що ця дружба врятувала йому життя, коли його мама й брат загинули в автокатастрофі на першому курсі, а група товаришів зібралася навколо нього, щоб разом провести свята. Навіть з усіма цими злетами й падіннями в житті традиція приїлася: щогрудня у двадцятих числах ми живемо згідно з надзвичайно конкретним і деталізованим різдвяним планом Рікі. Скільки себе пам’ятаю, ми не пропустили жодного разу, — навіть коли мої батьки розлучилися. Той рік був незручним, ба навіть напруженим, але якимось чином проведення часу з названою сім’єю допомогло пом’якшити зміщення в межах нашої кровної родини.

Відпустка завжди була обведена святковим червоним кольором у моєму відліку днів на календарі. Хижка — моя оаза не лише тому, що тут є Ендрю Голліс, але й через те, що це — ідеальна зимова місцина з ідеальною кількістю снігу, ідеальними людьми й ідеальним рівнем комфорту. Ми відсвяткували ідеальне Різдво, і я не хочу нічого змінювати.

Тож невже я все вщент зруйнувала?

Нахилившись, обіймаю свої коліна. «Я — ходяче лихо».

— Ти — не ходяче лихо.

Здригнувшись, підіймаю погляд на Ендрю, що навис наді мною, вишкірившись, із парким горням кави. Роздивившись його обличчя в яскравому ранковому світлі, — пустотливі зелені очі, тінистий натяк на щетину та сліди від подушки на лівій щоці — моє тіло реагує передбачувано: серце немов стрибає зі скелі, а шлунок тепло й повільно тоне в животі. Ендрю водночас той, кого я хотіла побачити прямо зараз, і остання людина, якій я прагнула відкрити те, що мене турбує.

Намагаючись пригадати, який вигляд має моє волосся, натягую плед на підборіддя, пожалкувавши, що не встигла бодай ліфчика надіти.

— Я говорила сама з собою?

— Так точно, — він усміхається, і сонце дужче визирає з-за хмар. Ці ямочки настільки глибокі, що я можу загубити в них усі свої надії та мрії. Клянуся, його зуби сяють. Мов за сигналом, ідеальний каштановий кучерик падає на чоло. «Та ви жартуєте?»

А ще я цілувалася з його братом. Провина й жаль болісно дряпають горло.

— Я розкрила свої плани зі здійснення державного перевороту і переміщення Бейонсе на законне місце нашого безстрашного лідера? — запитую, ухиляючись від відповіді.

— Мабуть, я прийшов після цієї частини, — Ендрю захоплено дивиться на мене. — Я лише почув, як ти називаєш себе ходячим лихом, — є щось таке в його виразі, якесь грайливе мерехтіння, яке я не можу повністю розгадати. Страх притьмом дає мені копняка в сонячне сплетіння.

Я показую на його обличчя:

— Що це в тебе з обличчям?

— А, та нічого, — він сідає поряд зі мною, кладе руки на мої плечі й цілує в маківку. Це достатньо допомагає розвіяти страх, і я намагаюся вхопитися за Ендрю, коли той відхиляється. Якби колись я опинилася в тривалих міцних обіймах Ендрю Голліса, рівень прихильності піднявся б до ступеня насолоди, яку отримуєш, перехиливши склянку води у спекотний день. Я знаю, що ніколи на нього не заслуговувала, — він занадто гарний для будь-кого смертного — але від цього мені не стало хотітися його менше.

Серпанок тривоги знов огортає мене, коли Ендрю, зарившись обличчям у моє волосся, сміється та промовляє моє ім’я.

— Щось ти аж занадто бадьорий цього ранку, — обережно кажу йому.

— А от ти — ні, — зауважує він, нахилившись, аби грайливо вивчити моє обличчя. Навушники навколо його шиї злегка падають наперед, і — запевняю, він ніколи не вимикає музику — «She Sells Sanctuary» гурту Cult тихенько проривається крізь них. — Що відбувається, Мейзі?

Ось що ми робимо разом: перетворюємось на стариганів Мендрю та Мейзі. Говоримо тремтливими пронизливими голосами, забавляючись, роблячи зауваження чи дражнячись. Але тепер я надто налякана, щоб грати свою роль.

— Нічого, — знизую плечима. — Не виспалася, — брехня змащує язик, мов олія.

— Весела нічка видалася?

— Ем-м-м… — всередині все вибухає. — На що ти натякаєш?

— Ну, ти й мій брат, хіба ні?

Думки займаються яскравим полум’ям, і їхній попіл осідає на снігу.

— О Господи.

Плечі Ендрю здіймаються, коли він регоче.

— От малеча! Вічно ховаєтеся!

— Ендрю, не в цьому річ. Я не…

— Ні-ні, усе гаразд. Тобто ніхто ж не здивований, адже так? — він роздивляється моє обличчя. — Агов, розслабся. Ви ж обоє — дорослі люди.

Я зі стогоном закриваю обличчя руками. Він не розуміє, і що гірше — йому справді байдуже.

Його тон пом’якшується й одразу стає примирливим.

— Не думав, що ти так розхвилюєшся. Це був жарт. Тобто, якщо чесно, я розумів, що це лише справа часу, поки ви з Тео не…

— Ендрю, ні, — я відчайдушно озираюся. Несподіваний аварійний вихід був би неймовірним відкриттям. Натомість мій погляд перехоплює спалах срібла — рукав потворного святкового светра Ендрю, що звисає з краю сміттєвого бака. Місо, коргі родини Голлісів, заволоділа ним напередодні Різдва, і Ліза, певно, вирішила, що його немає сенсу рятувати. Я б не проти просто зараз скласти йому компанію на смітнику. — Між нами нічого немає.

— Агов, усе гаразд, Мейзі, — я бачу, що Ендрю здивований моїм рівнем тривоги й уже заспокійливо накриває долонею мою руку, неправильно розтлумачивши моє сум’яття: — Я більше нікому не скажу.

Задуха й провина підступають мені до горла.

— Я… Повірити не можу, що він тобі розповів.

— А він і не розповідав, — заперечує Ендрю. — Увечері я пішов у будинок, бо забув на кухні телефон, і побачив вас удвох.

Ендрю бачив нас? Будь ласка, дайте мені померти прямо тут.

— Та годі тобі, не роби такої великої проблеми з маленького поцілунку. Ти говориш із хлопцем, чия мати щодня пересуває омелу по всьому будинку. Половина цієї компанії в якийсь момент життя перецілувалися одне з одним, — він грайливо дає мені стусана, і, якщо це ще можливо, моє пригнічення поглиблюється. — Тато відправив мене покликати тебе на сніданок, — товариськи штовхає мене в плече. — Захотілося трохи пожартувати з тобою.

Швидко закліпавши, Ендрю повертається і йде назад у будинок, а я лишаюся наодинці, намагаючись відшукати здоровий глузд.

Всередині — святкова музика й досі срібно бринить повітря. Вітальня перетворилася на сховище залишків Різдва: купа розірваних коробок, напхані подарунковою обгорткою сміттєві пакети, ящики для зберігання, повні складених стрічок, які можна використати наступного року. Валізи вишикувалися біля парадних дверей. Поки я втрачала здоровий глузд на подвір’ї, у кухні стало людно, і, схоже, я пропустила, як тата й Аарона спіймали разом на сходовому майданчику під омелою, яка Лізиними руками змінює локацію.

Сніданок уже готується повним ходом. Мама додала останній шматок шинки до яєць і картоплі, чи що там завалялося в холодильнику й пішло в запіканку. Ліза дістає з комори трохи данського хліба. Рікі споруджує на тарілках стовпи панкейків і бекону. Ми — ледацюги, кожен з яких за останні два дні спожив місячну норму калорій, але попри це досі швендяємо кухнею, бо сьогодні — наш останній ранок разом. Я — не єдина людина в цій кімнаті, яка боїться повертатися до рутинного життя по дев’ять годин п’ять днів на тиждень.

Зовсім скоро мама, тато, Майлз і я завантажимо багаж та поїдемо в аеропорт. Ми разом повернемося в Окленд, а потім розділимося по прибутті. Новий чоловік мами, Віктор, повернеться зі щорічної поїздки зі своїми двома дорослими доньками й зустріне маму квітами й цілунками. Тато поїде сам у своє співволодіння біля УКСФу. Ми, певно, ще довго з ним не побачимося.

А в понеділок я сяду за роботу, покинути яку мені не вистачає хоробрості. Життя, яким я хочу насолоджуватися. Просто не можу. В момент зоряного часу мій телефон розриває нагадування про те, що потрібно надіслати електронного листа з таблицею прибутку й витрат моїй начальниці до завтрашнього ранку. Я навіть не відкривала ноутбук із дня приїзду. Схоже, мені буде чим зайнятися дорогою до аеропорту. Кожна клітина мого тіла почувається зневіреною, коли я про це думаю.

Усі розсаджуються навколо парких тарілок із їжею.

Ми не маємо торкатися телефонів, коли їмо, але Майлз та його велетенські карі очі завжди примудряються вислизнути з рук смерті, і ніхто не хоче сваритися з Тео, який зараз із носом зарився в інстаграм, гортаючи фотографії моделей, маслкарів і золотистих ретриверів. Він усе ще не дивиться на мене. Не говорить зі мною. На його думку, мене тут узагалі не існує.

Я відчуваю на собі обережний проникливий погляд Бенні й хоробро дивлюсь йому в очі. Сподіваюся, він читає накреслені в повітрі слова: «ЕНДРЮ БАЧИВ, ЯК МИ З ТЕО ЦІЛУЄМОСЯ, І ЗАРАЗ Я Б ДУЖЕ ХОТІЛА ПРОВАЛИТИСЯ КРІЗЬ ДОШКИ В ПІДЛОЗІ».

Кайл мугикає, наливаючи горня кави. Він, певно, має власного Похмільного Ісуса, який молиться за його гріхи, бо навіть після Коктейльпалузи[5] минулого вечора Кайл усе ще має такий вигляд, ніби готовий вистрибнути на будь-яку Бродвейську сцену й протанцювати шлях до наступного тижня. На контрасті з ним його чоловік Аарон не випив ні краплі, але все одно здається втомленим: його заскочила криза середнього віку.

Очевидно, все почалося, коли один із їхніх друзів помітив, що Ааронове волосся майже посивіло, але «має гарний вигляд як на хлопця його віку». Кайл божиться, що це було сказано з найкращих міркувань, та Аарону байдуже; його шевелюра тепер пофарбована в такий чорний колір, що нагадує дірку в стіні, в яку б кімнату він не зайшов. Більшість поїздки чоловік поводився мов божевільний і супився у дзеркало. Аарон не страждає від похмілля; він ледь може піднести горня до рота, бо звечора довго відтискався від підлоги.

Тепер Кайл повертається й оглядає кімнату.

— Що за ніяковість? — запитує він, всідаючись на місце.

— Ну, в мене є припущення, — каже Ендрю, широко усміхаючись братові, і я ледь не похлинаюся кавою. Бенні злегка щипає себе за вухо.

Нарешті очі Тео зустрічаються з моїми, а потім винувато опускаються.

«Правильно, віслюче, я прямо тут».

Рікі відкашлюється та бере Лізу за руку. О Господи. Вони теж дізналися? Якщо Ліза розповість моїм батькам, мама дасть імена майбутнім онукам ще до того, як ми звідси поїдемо.

— Гадаю, йдеться про нас, — промовляє Рікі. — У нас із Лізою є новини.

В його голосі ледве чути нервове тремтіння, яке проймає мій тріпотливий пульс і змушує серце тенькати по-іншому. У неї знов меланома?

Раптом маленька сутичка в сінях видається не більшою за картоплину.

Рікі підіймає тарілку бекону й пускає по колу. Ліза робить те саме з запіканкою. Але ніхто нічого не бере. Натомість ми всі передаємо тарілки одне одному, не бажаючи братися до їжі, поки не дізнаємось, із яким рівнем спустошення маємо справу.

— Бізнес у порядку, — переконує нас Рікі, зазираючи кожному в обличчя, — і ніхто не хворий. Тож усе не так уже й погано, не хвилюйтеся.

Ми гуртом видихаємо, але потім я бачу, як тато інстинктивно кладе руку на мамину долоню, і в цей момент усе стає очевидним. Є лиш одна річ, яку ми цінуємо так само сильно, як здоров’я одне одного.

— Але ця хижка… Гляньте, яка вона стара, — продовжує Рікі. — Вона стара й, здається, ледь не щомісяця потребує оновлення.

У грудях скупчується гарячий клубок.

— Ми хотіли повідомити вам, що ми, звісно, сподіваємося продовжувати колективні святкування так, як робимо це останні тридцять із гаком років, — він забирає повну тарілку бекону й обережно ставить її, неторкнуту, на стіл. Усі лишаються незворушними, навіть п’ятирічні двійнята Аарона й Кайла — Кеннеді, яка підібгала ноги до грудей, і чий брудний пластир з героями мультфільму «Турботливі ведмежата»[6] все ще мужньо тримається на роздертому коліні, та Захарія, який стискає руку сестри — налякані тим, що ми дізнаємося далі: — Однак нам потрібно визначити новий план. Ми з Лізою вирішили продати хижку.