Різдвяні кружляння

Розділ одинадцятий

Цього разу я прокидаюся від власного крику, обмацуючи обличчя й голову в пошуках крові, чи мізків, чи Бог знає чого. Але, звісно, нічого не виявляю.

Мені не треба роззиратися, щоби точно знати, де я, та вже якось і байдуже.

— Я НЕ РОЗУМІЮ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, — горлаю на весь літак. Звісно, двісті дев’ятнадцять інших людей мають справу з божевільною жінкою, що галасує в одному з ними закритому просторі, але я сподіваюся, що всесвіт теж мене чує, бо я вже крізь усе це проходила.

Більше не розпитую тата, чи в мене сталася травма голови.

Я поклялася врятувати хижку.

Я точно ступила на правильний шлях, у кінці якого не поцілую Тео Голліса ще раз.

Що іще мені збіса потрібно зробити?

Салон літака занурюється в тишу, і я відчуваю на обличчі тиск приголомшливої уваги моєї сім’ї. Навіть мама заради такого прокинулася.

Стюардеса перехиляється через Майлза й шепоче мені. Крихітні срібні дзвіночки, пришпилені до її светра, дзвенять у приголомшливій тиші:

— Мем, усе гаразд?

— Я в порядку, — відказую роздратовано, бо очевидно ж, що я не в нормі. Але кому яке діло? Всім байдуже! Вони все одно цього не згадають! — Просто проживаю той самий чортів день знов і знов, але Бог з ним. Давайте вже приземлимося й покінчимо з цим.

— Принести вам щось випити? — запитує вона впівголоса.

— Ви, певно, мали на увазі «Ви лякаєте інших пасажирів; чи не хочете трохи вина»?

Стюардеса просто усміхається.

— Я в нормі. Дякую, — нахилившись уперед, перехоплюю батьків погляд. — Тату, коли приїдемо до хижки, не їж ті довбані батончики.

Ми вилазимо з машини, й навколо все таке миле, люди в захваті. Так, зазвичай це — мій улюблений момент року з улюбленими людьми, але, Господи, я не можу робити це знову. Вже втомилася.

Роздаю поради, швидко обіймаючи кожного:

— Кеннеді, стережись Місо, коли заходитимеш у дім. Тату, ще раз, не їж батончики. Хто ще? У Кайла нове тату. Музична нота на руці, і вона дуже крута, але не торкайтеся, бо ще болить. Рікі, — продовжую, — не переживай через «Гендрікс», усім нормально і з «Бомбеєм», тим паче Аарон все одно не п’є, бо в нього — криза середнього віку. Щодо волосся, Тео, твоя стрижка неймовірна, але тобі й так було добре. Лізо, — кажу я, і всередині повзе різка лавина провини, бо всі стурбовано вирячилися на мене. — Я люблю тебе дуже сильно, але, може, нехай сьогодні Аарон вибере музику? — пауза. — І хай мама фотографує.

Якби на вулиці не було так холодно, ми змогли б почути цвіркунів у ніяковій тиші.

— Я справді не хотіла звучати як ідіотка, — додаю. — Ой! Навушники, дітки! Ну й деньок у мене видався, — ну і слово — деньок! — і мені знадобилося кілька незграбних секунд, аби стримати регіт. — Ви вже знаєте, що пияка з мене ніякий, але якщо хтось буде змішувати напої, я б не відмовилася від чогось фруктового з горілкою. Тільки не ег-ног.

Ендрю клацає пальцями, і я дивлюсь на нього. Йому очі на лоба лізуть, але вуста розтягнуті в усмішці. Мій вічно холоднокровний герой.

— А ось і наша крейзі-Мейзі.

Чи хочу я зайти з ним у дім? Може, бажаю пофліртувати на ґанку? Так. Проте яка різниця, якщо це лише дасть мені надію, не більше?

Я дивлюся на небо й виснажено стогну:

— Який взагалі се-е-е-е-енс?

Чиясь рука опускається на моє плече.

— Мейлін? — це тато. — Дорогенька, що відбувається?

— Я б сказала, що це — довга історія, але насправді ні. Я застрягла тут. У часі, — не приховую регіт. — Чи хочу я приїжджати до цієї хижки щороку? Так. Але чи справді я хочу переживати двадцяті числа грудня вічно, аби мати цю змогу? Ні, ні, і ще раз ні.

Вони з мамою стривожено переглядаються.

— Може, повезти її до лікаря? — каже мама.

Тато з недовірою дивиться на неї.

— Я і є лікар.

Вона зітхає:

— Ти знаєш, про що я.

— Не зовсім.

Приплив почуття провини підіймається вище — вони вже сперечаються, і я — тому причина, — але я не можу виправити це прямо зараз. Вони самі мають із цим розібратися.

Перевівши прохальний погляд до Бенні, кажу:

— Нам треба поговорити.

Озираюсь на маму, відправляючи їй мовчазне «просто-дай-мені-хвилинку», перш ніж ми з Бенні вирушаємо до ґанку. Я люблю свою матір, але зараз мені необхідний врівноважений характер Бенні.

Я намагаюсь перекрити своє турбулентне прибуття швидким обережним поцілунком у маківки Кеннеді й Захарії, проте вони лишаються незворушними й нервовими під моїм доторком.

Принаймні Кеннеді звертає увагу на те, де собака, коли заходить у дім.

А тато не їсть печиво.

Але все одно ніхто цього не згадає.

Бенні сідає поряд на ґанку, й ми гойдаємося вперед-назад в усвідомленому мовчанні. Я ледве можу розгледіти обриси сусіднього будинку крізь дерева, але все ж бачу дим, що звивається над димарем, сяйво їхніх вуличних різдвяних вогників через гілки.

Гілки.

Обережно дивлюсь угору. Через двір помічаю покриту снігом гілку, що тріснула над моєю головою, і гарчу, тицяючи на неї:

— Завтра ти мене не дістанеш, сволото.

Бенні завмирає.

— Ти розкажеш мені, що відбувається?

— В цьому немає сенсу.

Він вивчає мене.

— Чому ні?

— Бо для мене цей день настає вже вчетверте, і що б я не змінювала, все одно повертаюся назад.

— Як у «Дні бабака»[16]?

— Це якийсь фільм?

Він проводить долонею по обличчю.

— Господи, яка ж ти мала. Я все ще думаю, що це — одна з найдивніших традицій: вірити, ніби прихід весни визначає тінь бабака. Весна починається в один і той самий день кожного року, — принаймні там, звідки я родом.

Я, певно, зніяковіло вирячилась на Бенні, бо він киває:

— Так, Мейлін, «День бабака» — це фільм.

— Тоді так. Не важливо, що я роблю, — все одно об щось б’юсь і прокидаюсь у літаку.

— Можливо, тобі варто поговорити з…

— Моїм татом? — кажу я й заперечно хитаю головою. — Ні. Ми намагалися два кола тому, але я впала з горішніх сходів і… — плескаю долонями, й Бенні здригається. Жестом даю йому право закінчити.

— Ти почала знову?

— Бінго. Очевидно, це не моя фантазія, — направляю голос у небо. — І очевидно, що це не стосується порятунку хижки?

Жодної відповіді. Всесвіт аж ніяк не готовий допомогти.

Бенні насупився:

— Порятунку хижки від чого?

Глибоко вдихаючи, я вирішую розповісти йому все наново. Навіть якщо я доживу до завтра, мені потрібен хтось, хто теж знатиме. Ег-ног. Облизування облич. Зрадник Тео. Чарівний Ендрю. Жалкування, жалкування, жалкування. Хижка. Аварія. Чистилище. Будь-що.

— Ох, — зітхаю. — І я просила тебе сказати мені щось, відоме тільки тобі, аби ти мені повірив, якщо це станеться знову.

— І?

— І ти розповів про клуб у Седоні.

Йому аж очі на лоба полізли.

— Я… розповів?

— Ага, — здригаюся. — Тож тепер я маю жити з цією інформацією.

Бенні видає тихе:

— Ого.

— Звучить божевільно, але, гадаю, це все відбувається через моє прохання до всесвіту показати мені те, що ощасливить мене, тож він просто відправляє мене сюди знов і знов без жоднісінької інструкції, — кричу я вгору. — Тобто так, я обожнюю це місце. Ясно. А тепер я повинна жити тут вічно. Нескінченне Різдво. Будь обережним зі своїми бажаннями — так же кажуть? — маніакально сміюся.

Після довгої паузи Бенні нарешті запитує:

— Гаразд, але припустімо, що твоїм бажанням немає меж. Що ж у всьому велетенському світі по-справжньому тебе ощасливило б?

Мов за сигналом, чиїсь кроки швидко тупотять від парадних дверей через ґанок. І от з’являється Ендрю: вийшов на вулицю з блискучою склянкою, повною апельсинового соку, горілки й додаткової криги.

— «Викрутка»[17]. Тут переважно сік, — оголошує він із солодкою усмішкою. — Не ображайся, але пити ти не вмієш, Мейзі.

Він опускається на ґанок, затиснувши мене між своїм теплим тілом і Бенні. Почуття палають, і жага мого життя озирається на нас із дядьком.

— А про що ми тут говоримо?

Не довіряйте всесвіту.

«Ми говорили про те, чого я хочу від цього дикого безмежного світу, аж ось з’явився ти. Смішно, правда?»

Зиркнувши на Бенні, я розумію, що він не прийде на допомогу. Проклинаю його за те, що він обирає саме цю мить, аби я зустрілася з власними почуттями.

— Говорили про мій божевільний день, — кажу я, — і Бенні запитав, що б мене ощасливило, а тоді прийшов ти з напоєм, — беру склянку й додаю: — Тож дякую. Тепер я щаслива.

Роблю великий ковток, і — ого! — Ендрю явно корчив дурника: тут точно не «переважно сік». Я дивуюся, що полум’я не виблискує в мене на язиці з кожним видихом. У наступному перезавантаженні попрошу зробити мені коктейль, що на смак менше скидається на ватру.

— Міцне, — задихаюся, передаючи склянку Бенні, а той ставить її на стіл поряд.

— Ти сьогодні на диво емоційна, Мейзі, — підсміюється Ендрю.

Я заходжуся кашлем, здригаючись від жару.

— Просто живу своєю правдою.

— Та я зрозумів, — відчуваю, як він дивиться на Бенні поверх моєї голови. — Сподіваюсь, ти не ображаєшся на нас із якоїсь причини?

Провина кидає тінь на мій безтурботний настрій. Хай ці люди будуть вигадками моєї фантазії чи пішаками у вселенській грі, я все одно відчайдушно обожнюватиму їх. Наступного разу, коли з’їду з глузду, постараюся бути добрішою.

— Сподіваюся, я не образила почуття твоєї мами.

Ендрю регоче:

— Як запевнив тато, вона вмикає різдвяний альбом Боба Ділана вже три тижні, і ми всі кажемо їй, що він — жахливий. Може, почути це не від чоловіка чи сина щось та означатиме, — його темні брови зсуваються. — Але як ти дізналася, що тато забув про «Гендрікс»?

— Дивне передчуття, — відказую.

Ендрю закопилює нижню губу, обдумуючи це, а потім киває, ніби він цілком задоволений моїм не-поясненням. Він підіграє дивакуватим нереальним речам майже так само, як і Бенні.

— Це може бути один із кошмарів, що наснилися тобі в літаку. Останнього тижня мені верзлося, що я працював під час карнавалу, — каже він, аби підтримати розмову. — Близько тижня після того я почувався так, ніби постійно запізнювався на роботу в картонний цукерковий кіоск. Це було капець як напружено.

Це смішить мене, а тоді ми троє замовкаємо. Свист вітру в деревах — єдиний звук, аж поки я порушую мовчання:

— До речі, а чому картонний цукерковий кіоск?

— Жартуєш? — Ендрю дивиться на мене з недовірою. — Це був би найкращий карнавальний костюм.

— Найлипкіший костюм, — виправляю я.

Бенні мугикає, погоджуючись:

— Я би був «Веселими гірками».

Корчу гримасу:

— Так багато блювоти відмивати, — Ендрю здригається, і я дивлюся на нього: — Що? Думаєш, люди не будуть кидатись чимось у картонний цукерковий кіоск?

Бенні сміється й заплющує очі, підвівши обличчя до неба:

— І про що ми оце теревенимо?

Сонце вже давно зникло за горами, але я настільки втомлена, що здається, ніби гравітація більше тягне донизу мене.

— Ендрю, — кажу, — в плавучому будинку буде справді холодно.

Той завмирає:

— Звідки ти…

— Ще одне передчуття.

Він роздумує над цим секунду, потім каже:

— Все ж краще, ніж двоярусне ліжко.

— Можливо, — поступаюся. — Але вибиймо один із тих спальних мішків з підвалу, перш ніж ти вирушиш туди ввечері. Я не хочу, аби ти замерзав. Побережімо тебе й частини твого тіла, що виступають.

— Я… — він дивиться на мене. — Спальні мішки? — на моє мовчання тихо додає: — Нове передчуття?

— Ага.

На його щоках западають ямки.

— Ти що, переживаєш за мене, Мейзі?

— Я завжди переживаю за тебе, — відказую.

— І мої частини тіла, що виступають?

Краєм ока помічаю, як Бенні доблесно намагається зникнути з ґанку.

— Завжди, — кажу я, додаючи з розгнузданою чесністю: — Я неабияк люблю тебе. Облаштуймо все там, а потім я й собі приляжу.

Коли я дивлюсь на нього, мить завмирає; він не сміється, не дражниться й не грається. Просто дивиться на мене. Ми не кліпаємо, й на секунду увага Ендрю опускається до мого рота, а потім я бачу, як його губи злегка здивовано витягуються. Ніби він помічає щось нове в моєму обличчі, чого не існувало раніше.

Якби лише це виявилось його запобіжним моментом, валун скотився б. Дівчинка може помріяти.

Його увага для мене мов наркотик, і коли я намагаюся встати, то розхитуюся на місці й ледь не падаю. Бенні й Ендрю одночасно підхоплюються, щоб спіймати мене. Але Ендрю встигає перший cхопити мене в надійні обійми — його руки торкаються моїх передпліч, утримуючи мене на ногах, і я вдираюся в його простір.

Я не можу стриматися; захист спав. Невже таких обіймів Ендрю мені завжди хотілося? Це відбувається зараз. Я роблю крок назустріч його обіймам.

Мені потрібно це лише на секунду. Просто хочу, аби він узяв і обійняв мене в ту мить, коли це не привітання чи прощання. Спершу я не можу сказати, що він здивований, але потім його руки обвивають мою талію, а мої — його шию, і я тягну його ближче, притискаю сильніше.

На мить розплющую око, очікуючи знов опинитись у літаку. Це точно станеться, бо я тут, поводжуся жадібно й роблю все заради себе, а не заради чогось значно більшого.

Але мої ноги лишаються на ґанку.

— Я просто… — Бенні швидко розчиняється на задньому плані, ненав’язливо простуючи до парадних дверей. Благослови тебе Господь, Бенні.

— Агов, ти в порядку? — бурмоче Ендрю мені в потилицю.

— Ага, — я заплющую очі й повертаюсь обличчям до його шиї. З припливом теплого м’якого запаху намагаюся проковтнути пристрасть, що підступила до горла. Але вона застрягла там, ніби таблетка, яку не запили водою.

— Тобі просто потрібні обійми? — хрипко сміється Ендрю, і я киваю. З його навушників ллється «Just Like Heaven» гурту Cure, звук приглушений тиском наших тіл, але мелодія достатньо ясна, аби викликати біль ностальгії між ребрами. Я сотні разів чула, як Ендрю співає цю пісню. Музика вплетена в його ДНК, це — основа його ніжного щастя, і прямо зараз його обійми схожі на колискову, заспокійливу мелодію, яку мугикають перед сном.

Відверто кажучи, я могла б сидіти так вічно, але глибоко всередині знаю: всесвіт просить мене зробити інше. Я востаннє притискаю його якомога сильніше, а потім відсуваюсь.

— Те, що лікар прописав. Гарно обіймаєшся, Мендрю.

— Що ж, дякую, мем, — його волосся спадає на чоло, мов дика ведмежина. Очі такі яскраві та зелені, що я завжди вважала цей колір гіпнотичним. Спостерігаю за тим, як він облизує губи — пухкі, звабливі та спрямовані на мене. Відкидає пасмо, але воно падає назад.

Аж раптом фотофільтр перестає працювати.

— Що це з тобою? — тихо запитую.

Він регоче:

— Що це зі мною? А з тобою що? Хто ця нова вимоглива Мей, яка потребує напоїв та обіймів?

— Ти не повірив би, якби я розповіла, — кажу.

— Ну, хай там як, вона мені подобається, — підсумовує він. — Ти змушуєш мене почуватися трохи п’яним ні з того ні з сього. Що, до речі, не так уже й погано.

Перш ніж я можу подумати над значенням цих слів, його рот викривляється в усмішці, а потім Ендрю натягує в’язану шапку мені на очі та віддаляється, лишивши по собі сміх.