Різдвяні кружляння

Розділ тринадцятий

Більшість року розплідник Парк-Сіті — традиційне місце розведення рослин, проте взимку його перетворюють на мерехтливу блискучу країну чудес. Маленька зелена споруда, що зазвичай вміщує знаряддя для садівництва, тепер вкрита вибіркою свіжих вінків та наповнена святковими декораціями й подарунками. Нитки вогників розтягнулися над головою, а замість горщиків яскраво забарвленого літнього цвіту всюди — гірлянди з гостролисту й пуансетій та крихітні ялинки. Є навіть гігантський вуличний камін, оточений стільцями, а працівники роздають сидр зі спеціями.

Зазвичай Рікі з татом кидають виклик натовпу, але сьогодні й мені довелося вийти на вулицю. Оскільки мої дії досі не підвели, я сказала Ендрю, що йому краще піти зі мною. Щасливий, що не мусить продиратися крізь натовп, тато висадив нас на узбіччі, вирушив до кав’ярні й попросив зателефонувати, коли настане час вантажити ялинку.

Відчуваю на собі погляд Ендрю, коли ми маневруємо між людей, і це справляє дивне враження, тож я пітнію та тремчу водночас.

— Я мала б запитати тебе про роботу, — кажу, обходячи пару, аби прослизнути до купки дерев.

— Ти була надто зайнята початком сніжної битви.

Сміюся.

— Як справи в Денвері?

— У мене таке цікаве становище, — відказує він, — бо я маю вкрай ідеальну роботу, але жодної можливості підвищення. Єдина інша посада вище — головний звуковий інженер, і хлопець, який обіймає її, лише на п’ять років старший за мене й ніколи не поїде з Ред-Рокс.

Ендрю завжди був тим, кого ми з любов’ю називаємо схибленим на звуках. Він відвідував кожний урок музики, який міг знайти у школі, й ходив на кожне шоу, яке приїжджало в місто. Я заздрю його любові до своєї справи; він би й за безцінь займався нею.

— Ти ніколи не думав піти в музичні продюсери?

Заперечує:

— У мене немає ментальної стійкості для такого життя.

— Хочеш, аби я прибрала цього співробітника? Може, моя кар’єрна проблема в тому, що за призначенням я — асасинка, але досі не пробувала цим займатися?

Ендрю шкіриться.

— У тебе все вийде, Мей. Ти ж така талановита. Артистичне яблуко від артистичної яблуні не далеко падає.

Його одвічна впевненість у мені підвищується.

— Дякую, Мендрю.

— Ні на що не натякаю, але тобі колись ворожили на картах таро? — цікавиться він.

— Це серйозне запитання?

Регоче.

— То що скажеш?

— Не ворожили, — визнаю, — частково через те, що я не бажаю слухати погані новини.

— А мені ворожили, — додає він та одразу ж складає долоні. — Знаю, звучить божевільно — повір, я думав, що це жарт — але якась жінка ворожила на одній вечірці. Вона говорить, що тільки ідіоти читають на картах трагічні новини.

— Гадаєш, слід сходити до ворожки, аби дізнатися про свій істинний шлях? — здається, останнє, що мені потрібно, — це гратися зі ще однією космічною енергією.

— Ну, може, це щось у тобі похитне, — він мило знизує плечима. — От у мені, здається, похитнуло.

Жінка, яка проходить повз, випадково зачіпає мене ліктем, і гарячий сидр вихлюпується зі стаканчика прямо мені на руку. Я сичу від легкого опіку.

— Тут завжди так? Не думала, що решта мешканців Парк-Сіті так само затягують із ялинками, як і ми, — схиляюся, злизуючи з пальця солодкий напій. Мені не складно таке уявити, а от Ендрю потрібно роззирнутися.

— Схильний вважати, що більшість цих людей тут не живе, а так само приїхали у відпустку, того й скуповують ялинки в останню хвилину, — він засовує руки в кишені. — Тато вічно жаліється, що в місті о цій порі якась божевільня.

— На стоянці, мабуть, справжнє жахіття. Чому ми щороку не просимо їх висадити нас?

Ендрю дивиться на мене так, ніби це було тупе запитання. «Ми робимо це, тому що робили так завжди, — говорить його погляд. — Така традиція». Скільки ще речей ми робимо бездумно лише тому, що звикли їх робити? Однакові страви щоразу, ті ж самі ігри щоночі в тих же командах. Незмінні пісні. Я — найгірша серед нас усіх, бо ніколи не хочу кинути жодну з традицій.

Усвідомлення вражає мене, ніби в мізках ввімкнули світло.

Святкова музика грає над головою, Ендрю задоволено мугикає поряд. Дивлячись під новим кутом, я роздумую, чи не душить і його передбачуваність свят — якщо ми всі не задихаємося від цього.

— Чи існує традиція, яку ти ненавидиш? — запитую. — Снігові фігури, санчата, всі ті ігри?

Він секунду роздумує, а потім відповідає:

— Я обожнюю санки й не відчуваю ненависті до всього іншого. Проте згоден, іноді хочеться трохи все… перемішати. Ми робимо однакові речі все своє життя, — наблизившись до красивої симетричної дуґласії[18], він тицяє на неї. — Як щодо цієї?

Я шморгаю носом і хитаю головою.

— Знаю, мама з татом обожнюють приймати гостей, — провадить Ендрю, проходячи далі, — але хіба тобі ніколи не хотілося сісти в літак і зробити щось абсолютно дике? Полетіти в Грецію чи зустріти Новий рік у Лондоні? — перш ніж я встигаю відповісти, він показує на іншу ялину. — Може, ту?

— Ні…

— Ти про дерево чи про щось абсолютно дике?

Я усміхаюсь:

— І про те, і про те. І про Новий рік у Лондоні теж. Гм-м-м. Чи зібрались би ми всі разом за такого вигаданого сценарію?

Очі Ендрю сяють, і спиною пробігає дивний холодок. Клянуся, він ніколи не дивився на мене ось так, ніби бачить уперше.

— Звичайно.

— Добре, тоді звучить неймовірно. Навіть якщо хижка — моє улюблене місце на Землі, я починаю думати, що трохи мішанини не завадить. Може, ми повинні робити різні речі, бо любимо їх, а не тому, що завжди так робили, — замовкаю, обережно формулюючи в голові наступне запитання. — Ендрю?

Він підіймає обличчя до неба, насолоджуючись виглядом височенного дерева. Кружляючи, з хмар почали сипатися крихітні сніжинки.

— Що?

— Хижка потребує багато роботи, чи не так?

Усмішка Ендрю зникає. Він знов повертається до мене.

— Є таке.

— Наприклад?

— Потрібно відреставрувати підлогу, — каже він. — Пофарбувати споруду всередині й зовні. Більшість електричних приладів за віком такі, як я. Ще необхідний новий дах.

— Скільки він коштує? — куля страху прокочується в моєму животі.

— Згідно з нашими скромними підрахунками — дванадцять тисяч доларів, — виголошує він. Отже, вони розглядали це. — Якщо ми покладемо кедрову черепицю, як і було від початку, то доведеться вартість подвоїти. Не кажучи вже про те, що більш як одне оздоблення варто замінити, раз вже ми починаємо все оновлювати.

Святий Боже.

Я вирішую відкритися й запитую прямо:

— Твої батьки хочуть продати будинок, хіба ні?

Ендрю навіть не прикидається здивованим:

— Гадаю, що так.

— А ви з Тео цього хочете?

Він обережно маневрує між двох дітей, що граються у квача навколо ялинки.

— Я — ні, але я в Денвері. Не думаю, що можу вмовити їх утримувати хижку, коли сам не поряд і не можу допомогти. Тео щойно викупив землю в Огдені. Він скоро будуватиметься й не зможе проводити з нами багато часу. Мама з татом вже не такі гнучкі та енергійні, як раніше. Для них це лише зайвий клопіт.

— А навіщо їм клопотатися, якщо ми всі тут?

Ендрю зупиняється й опускає очі на мене.

— Ви в Каліфорнії, а Кайл та Аарон — у Нью-Йорку.

— Я мала на увазі, що ми могли б якось допомагати протягом року.

Волосся Ендрю неслухняно вибивається з-під в’язаної шапки, і коли його погляд зупиняється на мені, відчуваю запаморочення від палкого захоплення.

— Тато гордий, — говорить Ендрю, швидко глянувши через моє плече, аби, як я припускаю, впевнитися, що Рікі немає поряд. — Він не любить просити про допомогу і не вміє приймати її. Особливо від нас, дітей.

Я знаю, що це правда; навіть можу пригадати часи, коли була меншою, а Рікі наполягав, щоб мама не готувала, коли перебувала в хижці — ніби це її зупиняло. Але я не маю на увазі просто допомогу від наших батьків. У мені сидить звір, що виштовхується крізь шкіру зсередини, намагається видряпатись на поверхню. Я більше не хочу бути дитиною.

— Проте ми не діти.

Погляд Ендрю ковзає нижче, і я не упускаю з виду, як він спиняється на моїх губах.

— Ми вже давно не маленькі.

Ефект цих буркотливих слів схожий на вплив міорелаксанту[19].

— Знаю, твої батьки — гостинні. Вони люблять піклуватися про всіх нас. Але ми вже з цього виросли.

Він повертається та крокує далі.

— Так говориш, ніби твоїм батькам не подобається їхня роль.

Інстинктивно й навіть попри те, що це прозвучало з вуст Ендрю, заступаюся за них:

— Ти знаєш, мама — неймовірна, а ще люто обожнює оберігати. Проте їхні стосунки завжди були хаотичними, тож важко іноді рухатись уперед.

— Ми ніколи не говорили про той факт, що твої батьки розлучені й усе ще приїжджають сюди кожного року.

— Мамин чоловік, Віктор…

— Чоловік, який не святкує Різдво з дружиною? — лукаво шкіриться Ендрю.

— Оце й цікаво. У нього дві доньки, які мають свої сім’ї. Вони обидві зі Східного узбережжя, тож навіть попри те, що він живе з моєю матір’ю, йому в радість проводити час зі своїми дівчатами на свята без ускладнень звідних сімей. Знаю, звучить тупо, бо я маю бути дорослою й не потребувати матусі і татуся на Різдво, але тільки один тиждень у році ми знову граємо справжню родину.

— Не думаю, що це — тупо, — каже Ендрю. — Раніше мені було тебе так шкода.

Така зміна теми дещо лякає.

— Мене?

Він киває.

— Чому?

Ендрю дивиться так, ніби відповідь — очевидна.

— Ні, правда, — дивуюся. — Чому?

— Бо кілька років я бачив, як сильно ти страждала через те, що обоє твоїх батьків приїжджали в хижку, хоча й очевидно були не разом. Фізично ти перебувала з нами, але часом здавалася такою… сумною, — говорить він. — А потім того року, як вони оголосили про розлучення, в тобі ніби відкрилося друге дихання.

Вражено дивлюся на нього. Він стільки в мені помічав?

— Пробач, — швидко додає Ендрю. — Оце наплів… Я не…

— Не треба, — перериваю. — Не проси вибачення. Я просто здивована, що ти на таке звертав увагу.

— Ми знайомі все життя, Мей. Хіба я міг не помітити? — знову усміхається він. — І ось ти приїхала цього року, вся така імпульсивна, й займаєш собою весь простір, ще й руйнуєш усі очікування. Така командна й вимоглива.

— Здається, я просто дивлюся на речі свіжим поглядом. Час вирости.

Ендрю збиває сніг із гілки.

— Увірвалася на свято з руйнівною силою.

Мене проймає бунтарський дух.

— Це більше схоже на те, ніби я дивлюсь, як моє життя тягнеться переді мною, і врешті вирішую робити те, що хочу.

— Ти хочеш джему та яблучного соусу до млинців? — жартує Ендрю. — Коктейлів на ґанку? Снігової битви?

З язика злітає:

— Тебе.

Його усмішка застигає, а потім повільно розгладжується.

— Мене? — з його грудей виривається незграбний сміх. — Що ж, ось я тут. — Він усміхається й розкидає руки, жестом показуючи навколо нас на дерева й сніг і миготливі вогники над головою.

— Це щось більше, ніж бажати твоєї компанії на ялинковій фермі, і, здається мені, ти це знаєш, — моє серце прискорюється. — Але можемо прикинутися, що я саме це й мала на увазі, щоб це не видавалося таким дивним.

Ендрю не зводить із мене очей, і я одночасно горда й нажахана, що йому від моєї поведінки забракло слів.

— Тобто… типу… — його брови багатозначно здіймаються.

Адреналін прибуває мені в кров.

— Ага. Саме так.

— Я припускав, що ви з Тео…

— Ні.

— Але він…

— Він, може, й так, а я — ні, — провина обдає мене холодом, і я прояснюю: — Тобто… я ніколи не відчувала це до нього.

— А-а-а, — навіть у блідому світлі видно, як Ендрю заливає гарячий рум’янець. Я зруйнувала те, що вже зав’язалося між нами? Можливо. Але, гадаю, це все згідно з інструкцією. Принаймні в наступному оновленні я знатиму, чого не варто говорити.

— Ходімо, — тягну Ендрю за рукав. — Знайдімо вже ялинку.

Ми рухаємось уперед, але тиша важчає. Сніг хрустить під чобітьми, Ендрю гучно ковтає сидр. Я порпаюсь у думках в пошуку іншої теми, але не можу нічого знайти.

Нарешті він порушує мовчання:

— У тебе є якісь… м-м-м… цілі на новий рік?

Боже, як це боляче. І з-поміж усіх відповідей, що тут же спливають у свідомості, речі, які я не можу сказати: «Я б хотіла зрозуміти, чому й далі подорожую в часі», — або ще неймовірніше: «Я б хотіла тебе поцілувати в губи. Я б хотіла звільнитися з роботи…».

Зупиняюся.

— Ага. Насправді вже є.

Керована імпульсом, що скидається на кляте одкровення, я дістаю телефон і починаю писати листа шефині.

Перш ніж іще раз перепитати себе, я натискаю «надіслати». Глибокий вдих, повільний видих. Неда цінує щирість і прямоту. Це добре.

О Господи. Я справді це зробила. Я відчуваю полегшення, ніби з моїх плечей впала ковдра з грузилом.

— Ого, стало так добре.

— Що це було? — запитує Ендрю.

Розпливаюсь в усмішці.

— З роботи звільнилася.

— Ти… Прямо зараз? — його брови зникають під дикими кучерями. — Ого. Гаразд. Ти знаєш, що робиш, чи не так?

— Начебто, — заплющую очі та поволі набираю легенями повітря. — Давно треба було. Сподіваюся, щось таки зміниться.

— А як інакше? Це — серйозне рішення.

Підіймаю на нього погляд.

— Просто важко знати наперед, як буде правильно, поки щось не вибереш.

— Хіба це не правда? — Ендрю зупиняється перед іншим деревом, простягаючи руки так, ніби може його обійняти. — Ось ця.

Але це теж неправильно. Мій найбільший страх під час поїздки машиною перед аварією — перспектива зміни речей. Проте хіба не цього я хотіла, благаючи всесвіт? Щоб усе змінилося?

— Щось мені жодна не подобається, — зізнаюся.

— Але ж тут в прямому сенсі ідеальні ялини, — запевняє Ендрю.

— Саме тому й не подобаються.

«Зміни можуть піти на краще».

Проштовхуюсь крізь ряди в самий кінець, де сховані дерева, негарні з одного боку чи лисі у відкритому місці.

Аж ось у самому кінці маячить ялинка, що увібрала всі ці риси.

— Ось ця.

Ендрю регоче.

— В тата станеться серцевий напад, якщо ми витягнемо це з багажника.

— Насправді ні, — я дивлюсь на неї з усмішкою й відчуваю, що поза Ендрю подібна до моєї. — Не думаю.