Різдвяні кружляння

Розділ четвертий

Простягаю руку, щоб утриматися від поштовху, й наступної миті повертаюся до свідомості, хапаючи ротом повітря. Однак поряд немає ні дверцят машини, ні вікна. Я плескаю брата прямо по обличчю.

Він видає зболене «ауч!» і хапає мене за руку.

— Агов, якого дідька, Мей?

Виструнчившись в обіймах паска безпеки, я обмацую голову, шукаючи кров. Шкіра суха. Я роблю ще один глибокий тремтливий вдих. Моє серце стукає, мов відбійний молоток, і ось-ось вистрибне з тіла через горлянку.

Заждіть. Майлз праворуч від мене. Він же сидів зліва. Я нахиляюсь до нього, хапаю за голову й тягну до себе.

— Що ти робиш? — бурмоче він мені в плече.

Я навіть не звертаю увагу на його ядучий спрей для тіла Axe — аж настільки мені полегшало, що він не помер. Що я не померла. Що ми всі…

— Не в машині, — зауважую, рвучко його відпускаючи.

Озираюся навколо. Збентеження разючим яскравим світлом б’є в очі. Білий шум двигуна лине від вентилятора над головою. Сухе перегріте рециркуляційне повітря. Нескінченні ряди голів попереду, деякі розвернулися на звуки сум’яття за собою.

Я і є цим сум’яттям.

Ми не в машині, а в літаку. Я — посередині, Майлз — біля проходу, а незнайомець на сидінні біля вікна щосили вдає, ніби я не їду з глузду, щойно оговтавшись.

Від спантеличення аж скроні пульсують.

— Де це ми? — повертаюся я до Майлза. Ніколи в житті ще не була настільки не при собі. — Ми щойно їхали в машині. Сталася катастрофа. Я що, втратила свідомість? Я була в комі?

А навіть якщо й була, хто помістив мене сюди? Намагаюся уявити, як мої батьки везуть мене у відключці на візку через аеропорт і переносять на сидіння. Ні, фантазії це не підвладно. Мій тато — прискіпливий лікар, а мама — турботлива квочка.

Вирячившись на мене, Майлз поволі витягає навушники з вуха.

— Що?

Загарчавши, я відмахуюсь від нього й нахиляюсь через прохід до тата, який розстібає паски безпеки.

— Тату, що сталося?

Він встає й спирається на Майлзове сидіння.

— Коли сталося?

Він дивиться на мого брата, а потім знову на мене. Його волосся й борода — сиві, але брови все ще темні, і вони повільно повзуть на лоб. Тато має гарний вигляд, ніде ні подряпинки.

— Яка ще катастрофа, недотепо?

«Яка ще катастрофа?»

Я заглиблююсь у крісло й заплющую очі, набираючи повні груди повітря. «Що відбувається?»

Роблю ще одну спробу й висмикую навушники з братових вух.

— Майлзе, хіба ти не пам’ятаєш автомобільну катастрофу? Коли ми поїхали з хижки?

Він відсувається, з напівогидою споглядаючи мою істерику, яку я вже ледве стримую.

— Ми в літаку, що летить у Солт-Лейк. В сенсі — «коли ми поїхали з хижки»? Ми ще туди навіть не доїхали, — він повертається до тата, здіймаючи руки: — Присягаюся, вона випила всього-на-всього один імбирний ель.

«Ми в літаку, що летить у Солт-Лейк?»

— Там була вантажівка, — напружуюсь, аби пригадати. — Здається, в кузові везли… різдвяні ялинки.

— Мабуть, просто поганий сон, — каже тато Майлзу, ніби я й не сиджу поряд із ними, та повертається на своє місце.

Сон. Я киваю, ніби в цьому є сенс, навіть попри те, що його немає. Не-ма-є. Я ж не проспала цілу відпустку. Проте Майлз навіть за нормальних обставин не став би колодязем інформації, а тато вже повернувся до свого кросворда. Мама заснула в проході перед ним, і зі свого сидіння я бачу її напіввідкритий рот і шию, що вигнулася під неприродним кутом.

Про що я думала в мить перед аварією? Здається, про Різдво. Чи роботу. Я дивилась у вікно автомобіля.

Автомобіль.

У якому ми, очевидно, більше не їдемо.

Чи, може, й не їхали?

Я порпаюся в сумці під сидінням перед собою, витягаю телефон і розблоковую екран.

Дисплей показує, що сьогодні — двадцяте грудня. Але зранку було двадцять шосте.

— Нічого собі, — роззираюся. Паніка прослизає в поле мого зору, перетворюючи світ на чорний і розмитий.

«Дихай, Мей.

Ти ж — розсудлива дівчина. Ти вже стикалася з кризами раніше. Ти керуєш фінансами компанії, що бореться з труднощами, заради всього святого. Криза І Є твоєю роботою. ДУМАЙ. Які існують цьому можливі пояснення?»

Перше: я померла, а це — чистилище. У думках спалахує вогник надії: можливо, ми всі — як персонажі шоу Lost, на яке напідпитку жалілися тато й Бенні щонайменше дві години кілька років тому? Якщо цей літак ніколи не сяде, тоді, гадаю, я знаю причину. Або якщо він приземлиться на острові — це теж відповідь. Чи якщо вибухне прямо в повітрі…

Це не допомагає заспокоїтись. Наступна теорія.

Друге: тато має рацію, і мені просто наснився кошмарний сон, у якому я побачила все те, що сталося минулого тижня в хижці. З плюсів: я ніколи не цілувала Тео. З мінусів… А вони є? Хіба що мені не треба виходити на роботу в понеділок; натомість я маю нагоду повторити улюблену тижневу відпустку й не робити помилки. І, можливо, Голліси не продають хижку! Але річ у тім, що це не схоже на сон. Сни — неясні й розмиті, обличчя в них не зовсім точні, деталі не простежуються жодним лінійним способом. Це ж більше нагадує спогади про реальний тиждень, які — абсолютно чіткі — вбили мені в голову. Крім того, якщо я збиралася цілуватися з кимось в уяві, хіба б це був не Ендрю? Хоча, гадаю, навіть у снах Мей не така везуча.

Майлз оглядається, коли я пирскаю зі сміху, і ще більше супиться.

— Що це з тобою?

— Не знаю, що й сказати.

Його вже знову поглинув телефон.

— Просто уточнюю, — кажу, — ми летимо в Солт-Лейк, правильно?

Брат скептично посміхається.

— Ти якась дивна.

— Я серйозно. Ми летимо в Солт-Лейк-Сіті?

Він зводить брови:

— Ага.

— А потім вирушаємо в Парк-Сіті?

— Так.

— На Різдво?

Він повільно киває, ніби спілкується з хворою слабкою істотою.

— Так. На Різдво. У тій чашці було щось іще, крім імбирного елю?

— Нічого собі, — розгублено усміхаюся. — Може, й було.