Різдвяні кружляння

Розділ третій

За сигналом мають увімкнути найсумнішу музику на світі. Краще вже це, аніж мертвотна тиша орендованої машини, в якій мама, тато, Майлз і я виїжджаємо засніженою гравійованою доріжкою на головну трасу.

Мама тихо плаче на пасажирському сидінні. Татові руки метушаться за кермом, ніби він не впевнений, куди їх покласти. Я думаю, він хоче її заспокоїти, але, схоже, йому й самому не завадить прийти до тями. Хижка означає для мене все, але навіть мої почуття — ніщо в порівнянні зі спогадами, які є в батьків. Вони прибули сюди як молодята, привезли мене й Майлза немовлятами.

— Мам, — нахилившись, кладу руку їй на плече. — Все буде гаразд. Ми неодмінно зустрінемося наступного року.

Її тихе схлипування переростає у завивання, і тато сильніше стискає кермо. Батьки розлучилися після майже чверті століття шлюбу, і хижка — єдине місце, в якому вони спілкувалися. Тільки там вони справді ладнали. Ліза — найкраща подруга мами; Рікі, Аарон і Бенні — єдині друзі тата поза межами лікарні. Він був готовий відмовитись від будинку, верховенства в опіці над Майлзом і шматка свого щомісячного прибутку, але аж ніяк не прагнув припиняти святкування Різдва в хижці. Мама також наполягала на своєму. Доньки Віктора раділи, маючи змогу проводити час із батьком, і ми якось примудрилися втримати крихкий спільний шматочок. Чи триватиме це далі, якщо нам доведеться поїхати в якесь нове місце, вільне від щасливих спогадів та ностальгічних якорів?

Я кидаю оком на брата й замислююсь, як це: пливти за течією, бути щасливим та передбачуваним. Він сидить у навушниках і м’яко похитує головою в такт чомусь жвавому й оптимістичному.

— Я не хотіла розклеїтися на очах у Лізи, — гикає мама, порпаючись у сумочці в пошуках серветок фірми Kleenex. — Вона була така спустошена, хіба ти не бачив, Дене?

— Я… ну… так, — ухиляється тато, — але їй, мабуть, полегшало після прийняття такого рішення.

— Ні-ні. Це — жахливо, — мама висякалась. — Ох, моя бідолашна подружка.

Я нахиляюсь і щипаю Майлза за вухо.

Той відсахується від мене.

— Якого дідька?

Я киваю головою в напрямку нашої матері. «Хоч трішки підтримай її, придурку».

— Гей, мам. Усе гаразд, — він ввічливо плескає її по плечу, але навіть не вимикає музику. На мить відводить погляд від телефона й шкіриться на мене. «Щаслива?»

Відвернувшись до вікна, намагаюсь якомога тихіше випустити повітря з грудей.

Перш ніж ми поїхали, Ліза зробила те, що, ймовірно, буде нашою останньою спільною фотографією на ґанку, — при цьому задньому ряду людей у кадрі «злизало» маківку — а потім були сльози й обійми, присяги, що нічого не зміниться. Проте ми всі знаємо, що це — брехня. Навіть попри обіцянки проводити свята разом, куди ми поїдемо? У двокімнатну квартиру Аарона й Кайла в Мангеттені? В орендоване житло Ендрю в Денвері? До будинку мами й Віктора, який раніше був їхній з татом? Неможливо! Чи, може, ми всі втиснемося в трейлер Бенні у Портленді?

Мої думки метушаться в істериці.

Отже, ми десь орендуємо будинок, і всі приїдемо з валізами й усмішками, але почуватимемось по-іншому. Там буде недостатньо снігу чи не буде подвір’я. Ми прикрасимо ялинку? Покатаємось на санчатах? Ми взагалі ночуватимемо в одному будинку? Я уявляла, як моє дитинство поступово закінчиться, але не таким наскоком на цегляну стіну з беззаперечною табличкою «Кінець епохи».

Набравши повні легені повітря, мама швидко обертається поглянути на нас і перериває мій мисленнєвий потік. Вона ніжно плескає Майлза по нозі.

— Дякую, любий, — а потім і мене. Її нігті налаковані кольором фуксії, обручка сяє у світлі полудня. — Мей, пробач. Я в порядку. Не треба перейматися мною.

Я знаю, що вона намагається бути свідомою того, скільки її емоційного тягаря я схильна брати на себе, і це усвідомлення пронизує моє серце.

— Знаю, мам, але мені теж сумно.

— Звісно, доню.

— І мені, — бурмоче тато, — якщо когось цікавить.

Тиша, яка западає за цією фразою, завбільшки з кратер на Місяці.

Мамині очі наповнюються свіжими сльозами.

— Скільки років ми там провели!..

Тато глухо повторює:

— Скільки років…

— Подумати тільки, що ми туди ніколи більше не повернемося, — мама притискає руку до серця й озирається на мене через плече. — Що сталося, те сталося, — вона тягнеться до моєї долоні, і я почуваюся так, ніби зраджу тата, якщо підтримаю її, але підведу маму, якщо цього не зроблю. Тож я беру мамину руку, але швидко перезираюся з батьком у дзеркало заднього виду. — Мей, я бачу, що колеса закрутилися, і хочу, аби ти знала, що тобі не слід перейматися тим, чи будемо ми щасливі наступного року й чи буде адаптація м’якою.

Я знаю, що вона в це вірить, але сказати легше, ніж зробити. Я все життя намагалася зберегти кожну мить крихкого миру, яку ми тільки могли віднайти.

Міцно стискаю її долоню й випускаю, щоб вона могла сісти прямо.

— Життя прекрасне, — вголос переконує сама себе мама. — З Віктором усе гаразд, його дівчата ростуть, виховують власних дітей. Подивіться на наших друзів, — розводить вона руками. — Процвітають. Мої двоє дітей — теж. — То он що я роблю? Процвітаю? Нічого собі, любов матері й правда сліпа. — І з тобою усе гаразд, адже так, Дене?

Тато знизує плечима, але вона на нього не дивиться.

Поряд зі мною Майлз киває в такт музиці.

— Можливо, час спробувати щось нове, — обережно пропонує тато. Я знову перехоплюю його погляд у дзеркалі. — Зміни можуть піти на краще.

Що? Зміни ніколи не на краще. Зміни — це коли тато зайнявся медичною практикою, щойно мені виповнилося п’ять, і з того часу ніколи не з’являвся вдома протягом світлового дня.

Зміни — це коли у восьмому класі переїхала моя найкраща подруга. Зміни — це жахливо виконана стрижка «піксі» на другому курсі. Зміни — це переїзд до Лос-Анджелеса, усвідомлення, що я його не потягну, й вимушеність повернутися додому. Зміни — це напідпитку лизатися зі старим другом.

— Нам відкриються нові перспективи, хіба ні? — продовжує тато. — Так, святкування матимуть інший вигляд, але важливі частини життя залишаться такими самими.

«Хижка — важлива частина життя», — думаю я, і потім глибоко вдихаю.

Перспективи. Точно. У нас є наше здоров’я. Ми є одне в одного. У нас немає фінансових проблем. Перспективи — хороша штука.

Перспективи слизькі й викручуються з моєї хватки. Хижка! Її продають! Я цілувалася з Тео, а хочу бути з Ендрю! Я ненавиджу свою роботу! Мені двадцять шість, і я була змушена переїхати додому! Майлз розіслав заявки до коледжів по всій країні і, ймовірно, вже володітиме нашим будинком до того, як я з’їду зі своєї дитячої спальні!

Якщо я сьогодні помру, що напишуть про мене? Що я одержима миротвориця? Що складала докупи корисні електронні таблиці? Обожнювала мистецтво? Що я навіть не змогла визначитися, чого насправді хотіла?

Увімкнувши на радіо пісню Джуді Ґарленд, я заплющую очі й мовчки закликаю: «Всесвіте. Що я роблю зі своїм життям? Будь ласка. Я хочу…».

Навіть не впевнена, як закінчити речення. Хочу бути щасливою? Я ціпенію, бо шлях, на якому нині стою, врешті приведе мене до нудності й самотності.

Тож я просто кажу всесвіту: «Можеш показати мені, що зробить мене щасливою?».

Притуляюся головою до вікна, і моє дихання вкриває парою скло. Простягаю руку, аби витерти його рукавом, і тієї ж миті помічаю закіптюжений різдвяний вінок, прикрашений так само закіптюженим бантом. Сурмить клаксон, купа кошлатої зелені летить у нашу машину.

— Тату! — верещу.

Запізно. Мій пасок безпеки клацає, нас ударяють збоку. Скрипить метал, скло тріскається з огидним хрускотом. Усе, що вільно валялось у машині, злітає, і я спостерігаю, як вміст моєї сумочки розсипається й повільно кружляє, поки ми котимось. Радіо все ще співає: «Крізь роки ми всі будемо разом, якщо долі дозволять…».

Світ темнішає.