Samotni.com

Спляча красуня і лицар

Вони стали біля класного вікна, заглибившись у розмову.

— Але я не вмію добре їздити! — засміялася тихо Кая у відповідь на пропозицію Йоанни. — Ти попадеш зі мною на гроші, бо я ж селючка!

— Селючка? — підхопила з презирством Каська, яка несподівано виросла перед дівчатками, грубо вплутавшись до розмови.

— Село і люди! До вашої уваги нова модель Дунька! Хто не бачив, дивіться! — гукнула вона до класу.

Десяток пар очей припали до зніяковілого обличчя Каї. Хтось бридко засміявся, хтось відважив грубий жарт.

— Що ти маєш на увазі? — Йоанна спокійно, але твердо вдивлялась у Каську.

— А тобі що до того? — У голосі Каськи наростала лють. — Я тебе не чіпаю, тож стули пельку! І припини товаришувати з цією годованкою, бо й сама смердітимеш свинарником!

— Припиніть! Касько, дай їм спокій! Облиш Йоанну! — Ірміна благально торкнулася плеча Каськи, але натрапила на вулкан гніву.

— Ти забула, з ким маєш справу, морквино? Забери від мене лапи! А тобі, — палець Каськи націлився на бліду й тремтячу Каю, — від сьогодні спокою не бачити! Краще вертайся на ферму, чувирло, бо, відколи ти прилізла, у нас показник вроди знизився! — Каська зареготала низьким голосом і рушила до своєї парти.

Усі відсахнулися від неї.

Йоанна відірвалася від підвіконня, але відчула міцні обійми. Вчепившись у зап’ястя, рука Каї твердо її зупинила.

— Будь ласка, це ні до чого, — Кая благально глянула в очі подрузі. — Я вже звикла до цього, мені взагалі начхати, — заторохкотіла вона, палаючи очима.

— А мені не начхати! — Йоанну охопив гнів. — Чому ми повинні дозволяти їй так поводитися? Я з цим не згодна…

— Якщо ти за мене заступишся, буде ще гірше!

— Гірше вже бути не може, розумієш! — Йоанна дивилася на Каю зі здивуванням.

— Будь ласка, на місця! — голосно крикнув Талес, розмахуючи від дверей журналом, наче зброєю масового знищення.

— Бувало й гірше, повір мені, — прошепотіла Кая і почовгала до своєї парти. Останньої, під стіною.

Уроки добігали кінця.

«Ще лишилась виховна година — і кінець стресу на сьогодні», — похмуро подумала Йоанна, дивлячись за тим, як молода вчителька марно намагається приборкати клас. Її прозвали Слабачкою, і на початку свого вчителювання вона вляпалась по самі вуха, бо їй дістався їхній клас — із Каською, Матеушем і заляканою рештою. «Шкода, що вона нас боїться і що це по ній видно», — Йоанна любовно дивиться на Слабачку, бо вона симпатична.

Ще хвилю ця жіночка силкується укоськати школярів, щоб після цієї нерівної битви лягти трупом серед шелесту розмов і сміху. Тиша западає лише тоді, коли вчителька сяк-так дістається до головної теми.

— У роздягальні знову зникають гроші, — говорить вона і швидко докидає: — Я знаю, що ви не маєте жодного стосунку. Ну, хіба що хтось шастає і по ваших кишенях. Отож дирекція просить вас перед уроками все витягувати.

— В інших із кишень? — регоче Матеуш. — Як скажете, так і зробимо!

Слабачка ледь помітно червоніє.

— Справді, — зізнається вона. — Я не так висловилася. Забирайте з собою гроші й не провокуйте злодіїв.

Вона знову втрачає слухачів. Цього разу вже до дзвінка, бо наступний пункт програми, як швидко й ефективно навчатися, тут нікого особливо не цікавить.

— Чи є якісь питання? — звертається вона до класу, і цієї миті рятівний дзвінок звільняє всіх від необхідності відповідати.

Дорога через парк сьогодні значно важча, і, ймовірно, через те Йоанні складніше, ніж зазвичай, добирати відповідні слова.

— Ніхто не має права тебе ображати, — каже вона Каї, яка ретельно оминає брудні купи снігу.

— Я знаю, але який сенс? — Кая ступає у найбільшу калюжу. — Що мені з того? — повторює дівчина, стоячи в сніговому місиві. — Мокрі ноги та болото на взутті, — мовить вона, показуючи обліплені грязюкою чоботи. — А з ними — як з болотом. Краще обминати, — додає вона, недбало посміхаючись.

— Три роки обминатимеш? Ти вже не самотня!

— Два з половиною. У будь-якому разі, усі ми — одні як палець, — замислюється Кая. — Навіть Каська… Вона теж одна, більше, ніж хотіла б і ніж у цьому зізнається. Знаєш, іноді я думаю, що це страшна біда — так не любити інших. Чи то хтось Касьці наврочив, що вона не любить нікого, і себе також…

— Звісно! Ти ще з жалю поплач над нею! — Йоанна сердито супиться. — Найкраще разом зі Слабачкою, яка вибачається за те, що живе! Сорі, — докидає вона швидко, побачивши, що скривдила Каю. — Я обурена тим, що сама нічого з цим не зробила…

— Та ти вже не злись, — очі Каї знову весело зблискують. — А знаєш, що? Я піду з тобою в п’ятницю на ковзанку! Зробимо «контрольну роботу» з дружби. Я розтягнуся на кризі й голоситиму: «Йоанно, допоможи!»

— Я обіцяю позбирати з поверхні ковзанки всі твої розкидані руки-ноги! — Йоанна підносить два пальці на знак присяги.

— А ти займалася коли-небудь підніманням тягарів? Бо, знаєш, буде нелегко! — Кая порскає сміхом, помітивши перекривлене обличчя подруги. І більше не обминає калюжі. Просовує руку під рукав Йоанниної військової куртки, щоб легше було йти. Наперекір зимі й усім її негараздам.

— Зосю, твоя вечеря.

Йоанна ставить перед сестрою тарілку апетитних канапок і чашку малинового чаю.

— Ох, уже так пізно… — Зося з жахом дивиться на годинник. — А твоя вечеря?

— Охолола, — Йоанна блаженно поплескує по животу й сідає скраю крісла.

— Останнім часом я геть себе запускаю, — говорить Зося з повним ротом, і її слова звучать, наче якась іноземна мова. — Чевез цю ствашенну пвацю…

— …ти забула про свій день народження, — закінчує Йоанна й виймає з-за спини гарно запакований подарунок.

— Що це таке? — давиться Зося. — Невже сьогодні?

— І ще дещо. Від Каї. — Вона кладе на письмовий стіл наступний пакуночок. — Бажаю тобі, сестричко, старіти красиво та спокійно. Не обов’язково на самоті, — докидає вона з посмішкою. — Що тут у нас? Якась любовна цидулка… «Шановна пані Зофіє Мйодовська», — ошатний конверт лягає поряд з іншими подарунками.

Зося відсуває тарілку і з блискучими оченятами, як у маленької дівчинки, смикає бордовий бант.

— Не сіпай так! Може, там якась тваринка! — Йоанна пирхає, дивлячись на вираз обличчя сестри.

— Ти б мені такого не зробила! Ти що!

— Розслабся… Я дотримуюсь угоди. Перший пес у першій дванадцятирічці…

— Яка краса! — На дні згортка лежить скляна брошка з блискучими металевими вкрапленнями. — Певно, коштує ціле багатство! Звідки в тебе…

— Не питай мене про гроші, — обриває її Йоанна і робить міну знудженої мільйонерки. — У мене є трохи класної готівочки…

— Ох, яка гарна! — Зося підносить догори подарунок від Каї. На невеличкій картинці зображено жінку, що схилилася над валізкою. — Чи ви здуріли?! — У крику звучать захват і докір. — Яке право має Кая купувати мені такі галерейні витребеньки?! Я шокована…

— Вона сама намалювала. Непогано, скажи?

— Сама? Дівчинка з гімназії бере фарби і просто так малює?

— Просто так, — кидає Йоанна.

— Та Кая — просто геній! Я запрошую вас обох на морозиво. Завтра.

— Завтра ми й збиралися на щось холодне, тільки на ковзанку. Може, підемо в неділю?

— У неділю, — погоджується Зося і знову захоплюється подарунками.

— А листівки не читатимеш?

— Може… потім.

— Хтось хотів, щоб ти якнайшвидше прочитала.

— А ти ніби про це знаєш?

— Бо я теж пишу листи, — Йоанна багатозначно посміхається.

— Це… від Кшися.

Западає тиша.

— Мабуть, я маю за щось вибачитися. — Йоанна заплющує очі й ретельно добирає слова. — Я була дурна, коли заводилася з тобою через Кшиштофа. Певно, боялася, що він тебе забере від мене…

— Ти мала свої підстави….

— Як гарно ти назвала егоїзм! — сміється Йоанна. — А тепер зроби мені ласку і прочитай те освідчення в коханні. І якщо ти не проти, то на морозиво підемо в четвер, ок?

— Я обома руками «за», — говорить Зося, і Йоанна присягнулася б, що в її погляді, немов у скляній брошці, теж миготять блискучі вкраплення хвилювання.

— Ковзани тобі позичимо на місці, — міркує вголос Йоанна. Великий помпон на верхівці її строкатої шапки підстрибує з кожним її кроком. — Побачиш, який класний дідок сидить у пункті прокату. Діти вже це вкурили. Вони прикидаються, ніби їм бракує злотого, а старий посміхається і «пробачає» їм решту дрібняків…

— Колись я каталася на нашому ставку, — Кая не поділяє ентузіазму подруги. — Навіть непогано виходило. Але потім почувалася, наче слон на роликах… Це явно не мій улюблений вид спорту, — важко зітхає вона.

— Але круто, Кайко. Ходімо побавимося. Побачиш мене в дії і помреш зо сміху! — не вгаває Йоанна. — У Сирії в мене не було ковзанки. І мої перші уроки полягали в міцному зв’язку з крижаною поверхнею. Кажу тобі, повне єднання! На мене й досі всі витріщаються, і, на втіху майстрам, я суну далі, штовхаючись носаками!

— Знайшла чим хвалитися! — Кая видихає з полегкістю. — Ми будемо справжніми «зірками» на льоду! — додає вона впевнено і ловить кольоровий помпон.

— Можна користуватися тільки половиною ковзанки. Сьогодні тренування, — зауважує білетерка.

— Мені вистачить льодової стежки. Краще з перилами, — шепоче Кая.

— Нам пощастило! — захоплюється Йоанна. — Глянь-но, людей як кіт наплакав.

— А й справді, ти тільки подивись: ці хокеїсти — звичайнісінькі дресировані хом’яки в протигазах, — погоджується Кая.

Дівчина заплющує очі й, раз у раз боязко смикаючись, долає перші слизькі метри.

— Ти краща за мене! — Йоанна намагається її наздогнати, але чіпляється ковзаном за бортик і гепається на лід.

— Каю-у-у!!! Допоможи!!! — волає дівчина, і вони вдвох сміються.

Час на льоду, що відлічувався падінням за падінням, спливає швидко.

— Ми викликаємо загальний інтерес, — нашіптує із задоволенням Кая, бачачи навколо здивовані погляди. — Я справді здаюся собі зіркою-початківцем на льоду. Я б зіграла сплячу красуню у великій білій сукні, — вона задихається і рвучко відштовхується ковзаном.

— А я, — підспівує їй, затамувавши подих, Йоанна, — могла б грати Червону Шапочку, яка ніколи не дістанеться до своєї хворої бабусі. Бо скористається ліками, щоб повиліковувати забої й садна…

— А вино? У кошику, мабуть, було вино, чи як?

— Я не пам’ятаю, але вино вже у бійці розтрощилося, тож забудь про нього…

Лунає перший свисток, що означає кінець катання.

— Так швидко? А я ж хотіла показати тобі доріжку перехресних кроків. Напевно, я ще встигну!

— У тебе є останній шанс. Крокуй!

Кая досить упевнено рушає з місця.

— Обережніше! — ще встигла крикнути Йоанна, проте подруга, набираючи дедалі небезпечнішої швидкості, раптом заточилась, а відтак, ще якусь хвилю силкуючись опанувати власне тіло, різко звалилася на лід.

Дівчина не підвелася, щоб струсити зі штанів білий пил. Не засміялася вголос, як і тоді, коли вони дуркували. Кая й далі лежала на льоду долілиць. Вона не озвалася на крики переляканої Йоанни.

Перш ніж Йоанна, незграбно соваючи, дісталася до подруги, її випередив один із хокеїстів. Він миттю опинився поруч із Каєю і поклав їй під голову похапцем скинуту рукавичку.

— Все буде добре. Це просто шок, — мовив він з глибини своєї захисної маски. — Злякалась, еге ж?

Кая ствердно кивнула, задивившись на свого рятівника.

— Давай ще ноги перевіримо. Ану, поворуши обома. Все гаразд?

— Так.

— Тепер ми знімемо з тебе ковзани, і ти зможеш встати. Допоможи мені, — звернувся хлопчина до Йоанни, досі наляканої тим, що сталося.

Вона спокійно присіла поруч, колупаючись у переплутаних шнурках.

— Мабуть, їй більше потрібна допомога, — Кая ніжно подивилася на подругу.

— Не думаю, — сказав таємничий лицар, схований за непроникним пластиковим обладунком. — Увага, встаємо.

— Я сама, — обурилася Кая, та, перш ніж зробити якийсь рух, вона, вже стоячи на ногах, перебирала мокрими шкарпетками.

— Пауере, ми чекаємо! — залунали голоси з хокейної частини ковзанки.

— Вернися, Пауере! Дівчата — не зайці, не повтікають! — замахав хтось ключкою.

— Ви краще сходіть по взуття. Тут трохи, теє, холодно, — кинув хлопець на прощання.

А коли він приєднався до товаришів, які ганяли за гумовою шайбою, уже важко було впізнати, котрий із цих озброєних ключками джентльменів схилявся хвилину тому над лежачою Каєю.

— До кінця життя не знатиму, хто ж мене врятував, — зітхала дівчинка, вертаючись додому.

«Так романтичніше. Як у старому фільмі, — міркувала Йоанна. — Якби я знала, що хлопець із ключкою може допомогти, а не торохнути по голові, я б і собі, певно, звалилася посеред ковзанки».

— Ти впевнена, що не знаєш його?

— Та звідки?

— Бо коли ми знімали ковзани, він так на тебе дивився… Я не знаю, але в мене склалося враження, що його очі або посміхаються, або взагалі сміються.

— Певно, сміялися, — похмуро притакнула Йоанна. — 3 нас… Ти знаєш хоч когось, хто зберіг би серйозність у цій катавасії на ковзанці?

— Знаю. Мимра! Вона ні за які гроші не урвала б свого монологу! Ми лежимо непритомні, а Мимра й далі розводиться про малого імператора, про те, як змінюється мапа світу…

— Бінґо! Ти виграла апельсиновий сік. Зі свіжих фруктів. Ідемо?

— Звичайно, ідемо! — Кая вже рушила, проте ще раз глянула на себе. З надією, що на прихованій у дедалі густіших сутінках стежці з’явиться тінь хокеїста-лицаря. Вона сказала б цій тіні бодай «дякую», бо раніше це якось не спало їй на думку.

Хвилю тому я стала старша на цілий рік. Я маю вбратися в мереживну сукенку, щоб піти з коханим хлопцем до улюбленого клубу. Станцювати в тьмяному світлі палке танго… У вчительок теж є мрії. І коли вони починають справджуватись і коханий запрошує мене на побачення, я раптом жахаюся, що не можу поєднати домівку, школу й почуття у щасливе ціле.

Іноді в мене складається враження, що Йоанна старша. Вона вся сповнена турботи, а наша остання розмова… що й казати. Коли вона пішла спати, я плакала, зворушена, і заснула, приколовши до піжами скляну брошку.

А завтра знову виховна година. Чому тільки одна? Була б я міністром, то відвела б на виховні заняття й довгі розмови цілий тиждень. З іншого боку, моє виховання дедалі частіше полягає у залагодженні службових справ. Я почуваюсь, як пані у віконечку, яка веде лакованим нігтем по аркушу і час від часу каже: «Наступний, будь ласка». А мій клас тим часом — це понад двадцять біографій і сотні особистих справ. І стільки ж тем для книг або окремих нарисів. І стільки ж причин схилитися над кожною біографією. Не проґавити якусь непомітну «болячку», яка може перетворитися на чиюсь приховану драму.

Говорити вони не люблять. Звісно. Прищаві, вперті. Ніхто їх не розуміє. Я теж не завжди, але мушу бути впертою краплею води, якщо вони вирішили вдавати з себе скелі.

Я навіть не знаю, скільки разів була на крок від незвичайного зізнання. Ет, хоч би раз набратися духу. Зізнатись їм, що часом мене від них верне! Коли ці знуджені міни, висмоктані з пальця проблеми, ремствування на занадто низьку оцінку допікають до живого… Я вже бачу щирий подив на їхніх обличчях, хоча цей вид щирості притаманний їхньому поколінню, а не тому часу, коли я сама ходила до школи. Крім того, важко визначити, де закінчується та їхня щирість і починається звичайний брак домашнього виховання. Вони були б здивовані, якби почули про щось таке! Я впевнена, що урок, присвячений домашньому вихованню, викликав би сміх і недовіру. Адже й тема така, що за її мотивами не зробиш, їхню улюблену комп’ютерну гру…

Мальвіни знову не було на польській. Час поговорити з її тіткою й дядьком. Усі кажуть дівчині, що їй пощастило… Живе вона в порядних людей, у гарному будинку за містом. Сімейні обіди, церква в неділю і кишенькові гроші. А їй би, певно, була більше до вподоби одна винайнята кімната, тільки щоб із батьками. Але якщо вже інакше не може бути, то настав час змиритися з тими змінами. У її випадку я не планую ні на крихту попускати. За рік випускний іспит, тож час облишити коники.

А Кшисю я маю подякувати за чудові побажання. Він заслужив на морозиво в гарній компанії. Правду кажучи, ми проведемо суботу в конярні, але не затримаємося довше в чарівному за’їзді, де подають мої улюблені тірамісу і крем-брюле. Зате буде морозиво з фісташками, та ще й з двома веселими дівчатами на додачу.

Одна з них подарувала мені свою картину. Я назвала її «Жінка в мандрах». На ній дама у вузькому плащі злегка нахилилася над валізою. Жінка хотіла 6 узяти свої пожитки і рушити далі, але поруч з її багажем лежить зламана шпилька червоної туфлі. Тому-то вона, мабуть, і гадає — чи зняти взуття і босоніж вирушити, чи ж якусь хвилю ще побути безпорадною жіночкою, гарною, одягнутою, але не готовою до дороги.

Дивно, але так я почуваюсь часто. Наче якась колода, що не може зробити наступний крок…