Samotni.com

Стілець для хулігана

Учора, в перший день зимових канікул, у похмурому кабінеті директора Зоська виголосила доповідь на тему: «Світле майбутнє учня Віктора М.»

Поки тривав її пристрасний монолог, учень Віктор М. сидів під директорськими дверима, шкодуючи, що дерматинова оббивка пригашає галас тільки з одного боку. Директорові пану Кусті шкільний розгардіяш, певно, не ріже тонке вухо. Натомість кожен «злочинець», чекаючи на вирок у своїй справі, міг легко ловити звуки розмови, яка точилася за стіною.

Віктор шкодував, що не прихопив mpЗ-програвач. Музика, певно, заглушила б окремі слова і фрагменти фраз, які просмикувалися крізь благеньку оббивку.

Його не обходило ні те, що думає про нього Зоська, ні те, як саркастично відгукується про нього директор.

«Стілець для хулігана», як називала його секретарка, мав ту ваду, що скрипів із кожним рухом. «Не я перший сиджу на ньому», — байдуже подумав хлопець.

Крізь стіну знову проривався дзвінкий голос Зосі: «Здібний… великі можливості… мислить по-науковому… ще нас здивує…»

«Звичайно, здивую, — подумки відповів він Зосьці, — ще й як». Хіба що не так, як уявляє собі та приємна, але якась навіжена вчителька.

Він заплющив очі. Потойбіч Зоська, певно, щомиті схоплюється з крісла і, як вона вміє, увесь час махає руками. Треба мати неабияку увагу, щоб пов’язати між собою слова і жести. На польській у нього не було з цим жодних проблем. Тобто коли він ще регулярно ходив до школи…

«О ні! Це вже вона перебирає! — засміявся сам до себе Віктор, почувши, як Зоська розводиться про крила Ікара. — Це ж було в першому класі!»

Хлопець пам’ятає, як він їх робив. Ці крила… Такий зразок, щоб кожен міг приміряти й відчути себе птахом. Навіть нівроку вийшли гострі білі пір’їни. Аж хотілося їх гладити і махати: добре, що він здогадався приладнати для цього спеціальну мотузку…

А Зоська говорила й говорила. З окремих фраз випливало, що згадувала вона конкурс шкільних творів.

Оце ще! Соромно про це згадувати! Про якийсь дурнуватий класний конкурс! Він виграв тільки нагороду… Вона ж сама її призначила, тож це не рахується. Крім того, писав він про самотність. У цій темі він уже зуби проїв і міг би давати інтерв’ю газетам. Що там інтерв’ю! Міг би зняти фільм! Із собою у головній (і єдиній) ролі.

Утім, чутно було тільки Зоську. «Вона так себе накрутила, що ця аудієнція триватиме, либонь, до весни, — міркував Віктор, намагаючись сидіти непорушно. Скрипіння стільця дошкуляло до живих печінок. — Директор, певно, задрімав», — посміхнувся він, уявляючи, як пан Куста хропе собі над записами.

Де ж пак! Директорський баритон знову проривається крізь звуконепроникні двері. Цей голос лякає навіть тих, кому все по цимбалах. «Ого! Тепер він дорікає Зосьці, що в мене вже був шанс. Може, й був. Залежить від того, як розуміти… — Віктор заплющує очі. — Я міг би щодня ходити до школи і мати добрі оцінки. Але життя, даруйте, не складається з добрих оцінок», — хотів би він сказати директорові. І не тільки йому. Він би залюбки поділився цією думкою з матір’ю. Він має багато чого їй сказати, але яка з цього користь?

Зося знову на підйомі: «До іспиту на атестат зрілості лише рік… дасть собі раду… я буду за цербера…»

«Цербер? — Віктор ворушить пам’яттю. — Знову міфи… і який там із Зоськи триголовий пес! Хіба що її скавучання трохи теє… собаче…»

Він думав, що їй не слід принижуватися. Ні задля нього, ні задля інших. Бо навіщо? Хто її просив? До того ж він, Віктор, нічого їй не обіцяв. Він би не міг… Добре, що директор намагається своїм суворим голосом втовкмачити це Зосьці. Повторює його прізвище на всі лади чи не в кожному реченні… І лади ці, ймовірно, досить різкі. Віктор знову глузливо посміхнувся. Часом у житті трапляється таке, що й директор нічого не второпає… З тих «ладів» він вивчив тільки основні: «Мільновича треба в міцних руках…», «Я не вірю Мільновичу…», «Мільновича ніякий чорт уже не змінить…»

Тим часом він, Мільнович, якому загрожує виключення зі школи через прогули, відсутність оцінок, брак виправдань і тисячу інших недоліків, узагалі не хоче вдавати когось, про кого торочить Зоська і кого давно вже немає. Він «лобур», «бовдур», «бевзь», «невдячний телепень»: його задовбали всі ці прізвиська, які він чує щоразу, тільки-но потикається на якийсь урок. Дістав його і весь його капосний клас: прилизані модники, ввічливі синки, слизькі пройдисвіти, що ховаються по кутках, а на додачу — жалюгідне співчуття Зоськи і жалісливі погляди, звернені на цілий його скарб: старенькі джинси й светр, який він отримав від своєї матері, перш ніж та поїхала.

Мати принесла той светр додому з гордістю і вивернула.

— Глянь, Вікторе! Made in England! Це добра якість! Купила випадково, але він нестандартний! Справжній, як мій квиток до Англії! Вдягнеш його, коли летітимеш до мене, синку! Обіцяй, що вдягнеш! — сяяла вона, і хлопчина посміхався, міркуючи, чи сподобається йому літати…

За дверима запала тиша. Він уявив собі Зосю, яка після битви стала як укопана. Вона більше не посміхається. А шкода, бо Віктор любить її посмішку. Навіть під час серйозного уроку як пирхне, бува, зо сміху, ні з того ні з сього, як маленька дівчинка. «Певно, колись була реготухою. І то реготухою дуже симпатичною», — подумав він, трохи збентежений ще одним проявом симпатії до своєї вчительки. Він намагався сховати цю незручну симпатію, вхопившись за якусь Зосьчину ваду, але йому нічого не спадало на думку. Зрештою, Зосьці, мабуть, наче миші на серці шкребуть. Вона як утомлений вітряк, який помахав крилами-руками й завмер, засумнівавшись в існуванні вітру.

Двері безшумно відчинилися. Зося глянула на нього мигцем.

— Рішення він прийме завтра. О дванадцятій, — оголосила вона.

Якби йому треба було визначити літературний жанр її голосу, він би назвав його елегією або плачем. У будь-якому разі чимось драматично плаксивим. Стілець під Віктором застогнав, глухо жаліючись. Хлопець зрадів, що можна вже йти.

А сьогодні, по дванадцятій, він дивиться на неї і дивується, що за день можна так посіріти.

— Не беріть ви так до серця, — заговорив він першим. — Мені взагалі було якось однаково…

— Не мели дурниць! — підвела вона на нього змучені очі. — Крім того, директор погодився на ще одну спробу. Ти залишаєшся.

— І що? Ви радієте? — запитав він трохи глузливо, скидаючи оком на портрет натхненного Міцкевича.

— А ти? — глянула вона туди, куди й він.

— Я вже сказав.

Він відвів погляд на брудні шибки у вікні, ніби сподіваючись побачити там суфлера.

— Я не хочу все це з’ясовувати. Можу спробувати, якщо вам цікаво, — докинув він менш упевнено, явно переляканий цією обіцянкою.

Вчителька мовчала, гладячи блискучу обкладинку журналу.

— Ми починаємо новий семестр. Я приготувала тобі список читання.

Хлопчина подивився на ретельно виведені літери. Уже ніхто не пише чорнильною ручкою, а вона й досі нею користується. «Так само, як я», — подумав парубійко, складаючи аркуш навпіл.

— Я виписала ті предмети, які ти маєш скласти. Зв’яжися з учителями та узгодь із ними терміни. Зустрінемося після зимових канікул і вирішимо, що робити далі…

— То я піду, — недбало запхав він аркуш у кишеню джинсів.

— Ну йди, — вичавила вона слабеньку посмішку. Якусь мить він хотів сказати щось типу «спасибі» або щось таке, але тільки мить. Коли він стояв на шкільних сходах, які вели в роздягальню, то потішився, що не розчулився, як баба.

— Ніхто тобі не обіцяв, що буде легко, — сказав він на адресу Зоськи і спритно подолав каскад кам’яних сходинок.

Вони чекали його за воротами. Шланг, Приколіст і Валек, який підкреслено попихкував якимось недопалком. Ще не підійшовши до них, він відчув легке збентеження. «Мої друзяки, — подумав він. — Не на життя, а на смерть, хоча радше на смерть…»

— Давай, давай, маестро! — прохрипів Шланг, і три пари очей затрималися на англійському светрі.

— Хороші новини? Виперли? — Приколіст першим дружньо поплескав його по плечах. Поплескав боляче.

— Краще б уже зібрав манатки, бо повно начиння на продаж, ну і треба звільняти людство від зайвих грошенят. Робота, брате, чекає і сама до тебе не прийде, — Валек притоптав недопалок носаком черевика, але зробив це так, ніби знущався з невидимого дощового хробака.

— Ми вже годину товчемося тут, як мухи в гної! — Шланг насилу відірвався від шкільного паркану. — Стільки часу, братва, ми в школі не просиділи всі разом.

— Говори за себе! — зауважив Валек. — Я в одному класі просидів аж три роки. Ото повчився! — закінчив він гордо.

Валек обертав на прах усіх, хто ставав йому поперек дороги. І тепер він дивився з-під опущених повік на Віктора, обережний і пильний. Як бос…

— Що, хлопці? У пивничку завалюємо? — Віктор змусив себе посміхнутися.

Його налякала думка, що зараз на второваній стежці, що вела до позакласної свободи, може з’явитися Зоська. Якби вона побачила його тут, у компанії тілистого Валека і гопника Шланга… якби почула, як жалісливо висвистує Приколіст, що тим же свистом, тільки вульгарнішим, реагував на кожну спідницю, то довідалась би про нього набагато більше, ніж він хотів.

Він похапцем заскочив до припаркованого неподалік старого «мерса», техпаспорт якого свідчив про одне: Валек почав красти ще з пелюшок, і, можливо, навіть у материнському лоні. Наразі він був рослявим двадцятирічним злодієм, який корчив із себе кремінь, але оточував себе самими шмаркачами: п’ятнадцятирічним Шлангом, занадто дорослим як на свій вік, неповоротким Приколістом, ну і ще є він… Ще один недолітній гвинтик дивної машини, яка, приносячи миттєві прибутки, дедалі більше неприємно баламутила Вікторові душу. Найгірше те, що, хоча він здибувався з хлопцями тут і там, проте насправді нічого спільного у них не було. Ну, може, щось одне… Батько й мати Приколіста вже п’ятий рік ішачили на шотландській мийці, а сам він жив зі своєю тіткою, яку мало коли бачив. Шланг про своїх старих взагалі не згадував. Жив хлопець, щоправда, з матір’ю, але мати знайшла йому вітчима — якесь чудовисько. І це за тиждень по тому, як його рідний батько поїхав на заробітки в Німеччину. Батько Шланга буцімто миттєво скористався нагодою і взяв реванш. Отож тепер Шланг має ще й купу рідних братів і сестер десь на голландському кордоні. І хоч родина Шланга розтягнулася, як справжнісінький шланг, добра з того було обмаль. «Іноді добре, коли в тебе є тільки мати, — із сумною втіхою розважив Віктор, — проблем наполовину менше…»

«Мерс» зірвався з місця, вереснувши шинами, і Віктор на частку секунди побачив у дзеркало заднього огляду худу постать Зоськи, що сновигала між калюжами талого снігу. Вона боролася з багнюкою, тягнучи торбу з якоюсь макулатурою.

«А може, це хтось інший?» — міркував хлопець.

Він заплющив очі. Віктор уявив собі, як звільняє Зоську від тягаря учнівських зошитів. Ця мить наповнила його дивною ніжністю. Такою приємною, що він похитав головою у відповідь, коли Шланг спонсорським жестом тицьнув йому під ніс пачку дешевих сигарет.

Додому хлопець повернувся годині о десятій вечора. Насправді від нічної тусовки він відмовився, вигадавши таку-сяку побрехеньку про те, що вчора перебрав, а от від картонних ящиків з поцупленою косметикою відкараскатися не зміг. Стоячи в кутку темної кімнати Валека, вони чекали на його комерційну хитрість і спритність. Відтак кульки, повні «лівого» краму, Віктор позапихав у комод для білизни, що вже давно правив за схованку. Він глянув на дві камери, занадто дорогі, щоб швидко знайти для них нового власника. Інтернет-аукціони відпадають, адже Валек такі угоди забороняє, у ломбардах теж небезпечно… Залишається виїзна торгівля. Це гидке гасання й умовляння. Підсовуєш, вихваляєш і тремтиш од страху… Він різко встав із витертої канапи, аж метал жалісно рипнув.

— Вікторку, це ти?

Вона завжди так віталася. Трохи хрипким, слабким голосом, який дедалі важче пробивався крізь стіни.

— Зачекай, бабусю! — він відвернувся до подряпаної стіни.

Хлопчина зарився обличчям у долоні, і так, в улюблений спосіб, загойдався всім тілом. Швидко взяв фірмову куртку, що нагадувала йому про той короткий період, коли він працював на заправці. Похапцем накинув її на плечі і став на порозі просторої темнуватої кімнати.

— Ти чимраз пізніше вертаєшся з того Головного управління нафтопродуктів, — тихо поскаржилася бабуся. Трохи злякано, що та фраза роздратує онука. — Коли ж тобі вчитися?

На нього дивилися довірливі, теплі очі, глибоко посаджені на зморшкуватому обличчі. На м’який помах бабусиної руки онук підійшов ближче, і вона, як і щодня, погладила його тремтячою рукою по щоці. Він підсунув стілець до ліжка.

— Але вони добре платять, — пригадав хлопчина, намагаючись посміхнутися до старенької. — Щойно ми з тобою вилікуємося, я кину цю роботу. — Він зиркнув на тацю, наповнену ліками. — Ти все випила?

Вона весело кивнула.

— А ці нові? Щоб покращити кровообіг?

— Нові теж. Я не забула! — похвалилася вона, мов дитина. — Я вже так хочу встати, походити по кухні… І вареників наліпити. І хрущиків напекти. Ти ж так їх любиш, ті мої хрущики…

— Ще трохи, і наліпиш.

Парубійко почувався біля неї сильним і мудрим. Він порився в кишенях своїх джинсів і витягнув зім’яту пачку фруктових цукерок. Дешевих і липких, але вони смакували їй найдужче.

— Увімкнути тобі радіо?

Старенька не чула: намагалася розкрити пачку. У нього склалося враження, що вона щаслива. Хлопчина з подивом подумав про рятівний вплив кількох карамельок, які, мабуть, якимось дивом підсолоджували гірке життя хворої старої жінки. Він не спитав, чи телефонувала мати, хоча робив це раз у раз цілих три роки.

«Сьогодні ні», — вирішив юнак, бачачи, яка бабуся осяйна та спокійна перед черговим безсонням. Зрештою, навіщо питати? І так зрозуміло, що не телефонувала. Чому б їй було робити це зараз? Такого звичайного, похмурого вечора, який вітром повимітав із вулиць навіть місцевих дворняг?

Він швидко заварив чай в улюбленому, пощербленому горнятку бабусі. Поставив на столик, який перетворився на аптечну поличку. Запнув гардини — їх уже треба було прати. Бабуся спостерігала за його граційними рухами.

Хлопчина зловив її сторожкий погляд.

— На добраніч, — він насилу посміхнувся.

— На добраніч, любий, — сказала старенька. — Сьогодні ніхто не телефонував, — докинула вона, коли онук уже зачиняв двері.

Кімнату Віктора, якщо не брати до уваги канапу, що теж була сховком, займала трійця меблів: довгий стіл, стілець і кутова шафа для одягу, кращої за яку годі було знайти. На спинці стільця висіло двоє недбало кинутих джинсів і кілька футболок. І якщо їх там бракувало, значить, вони були або в пральній машині, або ж він їх одягнув. Ще недавно, коли бабуся піднесено крутилася помешканням, вона починала наводити лад, розкладаючи ті скромні пожитки у шафі. І хоча старенька вкрай обережно розвішувала і викладала речі по місцях, витирала пилюку, вибивала килимок, їй здавалося, що ця частина будинку більше нагадує аеродром, аніж доглянутий хлоп’ячий куток. Коли вона добиралася до столу, на якому гордо повипростували крила літаки всіх розмірів, ганчірка завмирала в її руці. Бабуся сідала на стілець і з захопленням розглядала добірну колекцію онука. Краса пластикових і дерев’яних моделей, що стояли гідно й непорушно, її вражала. Хоча саме вони були відповідальні за вічний гармидер у кімнаті. Вони скидалися на справжнісінькі літаки, що приземлилися сюди, на стіл, з неба якоїсь крихітної державки. Вона частенько бачила згорблені плечі Віктора, що терпляче схилився над черговою моделлю. Він так поринав у процес, склеюючи та складаючи крихітні деталі, що не чув, як старенька ставала за ним, дивлячись, як у муках народжується нова машина.

Одного разу бабуся спитала онука, чому він так любить літаки. Хлопчина знизав плечима, не відриваючись од роботи. Тоншою за сірник паличкою він саме намазував клеєм кабіну пілота.

— Та це я так, розважаюся, — кинув тоді він.

Він злукавив. Бо то був час великої віри у літаки, зокрема в той, на якому він мав злетіти, щоб потрапити просто в англійське помешкання матері. Те її пристановище, зі справжнім каміном, з вікнами, що виходять на галасливу вулицю. Вся у неонових вивісках, наче там навіть у літню пору святкують Різдво. Й один із неонових вогнів, червоно-зелений, цілу ніч випромінює бліде барвисте світло в кімнату, відведену для Віктора. Хтозна, чи справді неонове світіння існує, але хіба це важливо? Було б добре спати на білосніжній постелі в червоно-зелені смужки…

Він увімкнув нічник. Його тьмяне світло вихопило з темряви кімнатний розгардіяш.

«Добре, що бабуся сюди не заглядає, — подумав хлопець, скидаючи з ліжка кілька книг із моделювання. Він хутко зняв одяг і недбало накрився ковдрою. — Ніякого миття, жодних думок і жодних планів на завтра», — вирішив він.

З-під напівзаплющених повік хлопець зиркнув на улюблений «боїнг». Добряче він біля нього помарудився. Навіть стерном обладнав літачок, додав ще один двигун, аби він стрілою дістався островів. «Боїнг» був прихильний до свого майстра. Без допомоги пульта дистанційного керування зробив на столі коло пошани, блимаючи вогниками.

«Непогано їздить! — захопився вражений Віктор. — Але я стомився, як пес!» — І він мерщій заплющив очі, боячись, що літак злетить і станеться велика авіаційна катастрофа.