Samotni.com

Політ крука

— Вікторе, ти ще залишися. Хочу обговорити з тобою кілька справ.

Зося різко закрила щоденник, і хоча до дзвоника ще лишалося кілька хвилин, усі знали, що виховна година добігла кінця. Коли гучно поскладалися зошити, відгомоніли невимушені розмови і клас спорожнів, Віктор підійшов до її стола.

— Я пишаюся тобою, — посміхнулася вона ледь помітно. — Спливло два тижні — і будь ласка! Маєш лише один прогул. На фізкультурі…

— Я не міг довше залишатися у школі. Того дня у нас був лікар, — подивився він їй в очі.

— Розумію.

Зося зробила запис у відповідній графі.

— Сідай на хвилину, — попросила вона.

Він здивувався, що його не дратують її питання. Він міг би вважати їх нав’язливими. Ніхто не любить зізнаватися у скоєному. Але попри це хлопчина цілком легко вивертав перед нею душу. Він згадав призначені вчителями дати заліків. І відверто розказав їй про свої страхи. Більшість із них Зося спокійно розвіяла, пообіцявши виторгувати додатковий час на перемовинах.

— Найважче буде з географією… Пані Торфовець — це ж не мис Доброї Надії, — додав він, багатозначно посміхаючись.

— Я знаю, — похмуро кивнула Зося. — Давай ми відкладемо на потім «здобування мису», — промовила вона і зазирнула у свої записи.

Слово «ми» (в множині) полонило його серце. Простіше ділити свої біди на двох. Раптово він виявив, що йому і вдома бракує тієї «множини». Це тому, що він уживав «однину», піклуючись про бабусю.

— І ще одне… Я хотіла поговорити про мій предмет… Хочеш, я тобі допоможу?

— Ви маєте на увазі репетиторство? — жахнувся хлопчина. У домашньому бюджеті немає такої статті, як репетиторство. І, певно, не буде.

— Де там! Я говорю про звичайну допомогу! — вибухнула вчителька, трохи присоромлена його підозрами.

— Не знаю… — промимрив хлопець, намагаючись уникнути її погляду.

— Ось моя адреса, — вона хутко написала йому свою адресу на клаптику паперу. — Знайти легко. Приходь у суботу після обіду.

— Дякую.

Він потягнувся до рюкзака. Хотілося додати щось добре. Сказати їй, що вона ні на крихту не схожа на вчительку польської. Їй би бути художницею, що малює яскраві картини!..

— Вікторе…

Хлопець зупинився перед дверима.

— Може, мені й не треба так казати… — Він відчув у її голосі збентеження. — Але я хочу бути з тобою щирою… Ті твої приятелі… Ти знаєш, про кого я кажу…

Він мовчав, дивлячись вичікувально.

— Бережися.

— До побачення.

Коли він стояв біля дверей кабінету фізики, йому спало на думку, що вже давно ніхто так лагідно його не застерігав… «Бережися…» Ніби й нічого особливого, але в такому звичайному нагадуванні — кілограм турботи. От би хоч трохи такої ласки його матері, коли та телефонує. Замість тих «синочків» та інших солодкавостей, з яких він давно вже виріс. Але як мати мала б сказати йому: «Бережися», якщо їй і самій на все начхати?

— Вікторку, це ти?

Хлопчина легенько зачинив двері ногою.

— Привіт, бабусю!

Він став біля її ліжка. Старенька усміхалась очима, не подавала знаку, але хлопець помітив, як важко вона хапає повітря сухими губами. Він укрив її ще одним пледом і широко відчинив вікно.

— Ти забула про пігулки? — Він сів край ліжка, шукаючи в рюкзаку ласощі. — Якщо забула, то льодяники я з’їм сам…

— Сьогодні щось тиск підскочив. Душно якось… А може, то весна йде? Бо мені наче здається, що якось тепліше. Глянь-но, Вікторку, чи немає там за вікном якогось первоцвіту. — Вона погладила його грубою рукою по щоці.

— Первоцвіт є в мене, але з вітрини сестер Вармінських, — Віктор переможно витягнув із сумки пучок редиски.

— Невже справжні? — дивувалася старенька, мацаючи червоні головки, скручені гумкою.

— Навіть трохи пахнуть, — підсунув онук перші овочі їй під ніс.

— Якби ти, любий, знав, як красиво вони колись танцювали! І то на справжній сцені, в театрі!

— Ти бачила, як танцює редиска? — Віктор зобразив із себе лікаря. — О це, мабуть, не астма, а щось значно серйозніше, — сказав хлопчина професорським тоном, і вони обоє розсміялися.

— А одного разу сестер Вармінських показували по телевізору… — повернулася бабуся до улюбленої історії. — Ми всі дивилися його в Ґродських, бо на нашій вулиці більше ні в кого не було кольорового телевізора. Старший Ґродський, чоловік хоч портрети з нього малюй, запропонував жінкам м’ятного лікеру, а для сусідів-чоловіків мав по чарці чогось міцнішого. А потім усі ми дивилися, як зачаровані, на екран, де пурхали ті наші балерини. Вони такі гарні, легенькі, мов фіранки… крутилися у сукеночках, як пушинки, і ми пили зелений нектар, цмулячи ковток за ковтком. Чудові були часи… Твоя мама теж хотіла пригубити лікеру, але вона була занадто мала. Вона розплакалася, тож Шимек зварив їй какао. Цілу програму вона тримала личко в горнятку, а згодом мені доводилося завжди купувати їй голландське какао, оте з вітряком. Я говорила: «Паняночко Какавочко, на стіл накрито!» Далі вона вже не вередувала… О, як раніше мало було потрібно для щастя…

Бабусині очі тонули в смарагдових глибинах пледа, який теж нагадував їй про ті давні часи.

— Я підігрію обід, бабусю. Дочка пані Кришакової передала тобі бульйону.

— Боже мій, яка вона добра, та Оля. А там на двох вистачить? — заклопоталася вона.

— Повинно, бо я голодний як вовк! — гукнув хлопець із кухні, поставивши на вогонь каструльку.

Він ішов у кубло Валека зі спортивною сумкою через плече. Хлопчина легко поскладав у неї непроданий товар. Спершу йому кортіло повернути-таки в житловий район і запропонувати пані Крисі прекрасний «Canon». Та пані Крися, подумавши довше, певно, купила б камеру для п’ятирічного хрещеника. Досить було лише запропонувати їй чудовий спосіб позбутися чоловікових грошей, і вже серце Крисі й повний гаманець відкривалися на дурнуваті аргументи Віктора.

Зробивши два кроки, він уже знав, що не хоче сьогодні бачити свою постійну клієнтку в її легкому халаті та з новою зачіскою. А після п’яти наступних кроків дійшов висновку, що взагалі не хоче бачити пані Крисю або решту своїх клієнтів. Поставить перед Валеком дві камери і скаже: «Бувай». Щоправда, він знає з досвіду: спершу його добряче витовчуть, як порожню пляшку з-під пива, а потім залишать на снігу. Кинуть, певно, десь за цими сарайчиками, де здавна не ступала людська нога, через страх. Про всяк випадок Віктор приготував бабусі вечерю і пояснив, що може повернутися пізно або навіть наступного дня, коли скінчиться нічна зміна на заправці.

Якби Шимон спитав його, як він почувається, йдучи на останню «битву», хлопець сказав би: це круто… Трохи тисне взуття, страх уповільнює ходу солдата. Непогано було б мати друга поряд, такого, що додав би мужності. Але наразі Вікторові одне в голові. Це остання сутичка. Ніколи більше не доведеться вдавати з себе гульвісу-пройдисвіта, сміятися з масних жартів, сідати у крадений «мерс». Ніхто не змусить його робити темні справи, шахрувати і жити на позички. Це навіть добре, що за мить він дістане по пиці. Це йому за брак уяви.

Він уже намагався піти. На самому початку. Після того як тренер викликав його на гостру чоловічу розмову. Насправді він влаштував йому довгий монолог на тему: або спорт, або бешкетництво.

Спочатку промова тренера просто наганяла на нього нудьгу. Дорослі мають здатність замучити беззмістовними думками. Так він думав, вдаючи, що слухає тренера. Але той раптом зробив паузу, а тоді зауважив: «Я знаю, як це буває. Після того як загримів на зону». З цього моменту Віктор вбирав кожне слово досвідченого «криголама», якого нині вважали найкращим хокейним тренером. Це було щось! Почати зі скандалів на стадіонах, стояти на обліку за афери та грабежі, потрапляти за ґрати після кожного матчу. А потім прокинутися від цього кошмару. І сміливо протистояти власній біографії, більше схожій на поліційну хроніку, ніж на резюме спортсмена.

Коли хлопець повертався додому, вдячний за довіру єдиного, мабуть, гідного чоловіка, він дійшов висновку, що тепер, коли він відкрив їхнього тренера Каучука з того, темного, боку, то ще більше його поважає. Так мало людей наважується на перегони, в яких перемога — це повернення себе до інших.

Отак він і сказав хлопцям уже наступного дня, віддаючи їм товари. «Я повертаюся в іншу гру. На інший майданчик. Мене вже тут нема», — сказав він, ступаючи з кубла спиною до виходу. І справді. Він перестав там бути. Він не пам’ятає, хто його бив і хто копав. Хто силоміць заштовхував його до «мерса», хто витяг на узлісся і стягнув з нього взуття. Він пам’ятає тільки перелякане обличчя незнайомця, що знайшов його поруч із шосе і завіз у найближчий шпиталь. На щастя, синці й садна загоїлися швидко, і бабуся повірила, що онук забився на тренуванні. За два тижні перед будинком його чекав Шланг, з дурнуватою усмішкою і наступними замовленнями. «Приятелів зраджувати не годиться. Треба завжди грати у своїй команді», — кинув він йому з презирством, спостерігаючи за тим, як Віктор важко піднімає заповнені «лівим» товаром торби.

До темної нори Валека він заходить з піднесеною головою. Помітивши його, всі замовкають. Валек злегка підводиться зі стільця, і Віктор дивується, що до покарання дійде швидше, ніж він зізнається у своєму дезертирстві.

— А хто це зводив ступити на мій жалюгідний поріг… — Сміх господаря звучить фальшиво й саркастично. — Улюбленець боса власною персоною! Чого ж ти не сказав, що ти, друже, права рука Майора! — Замість його вперіщити, Валек широким жестом обнімає хлопчину за плечі. Майже по-дружньому. — Ти, певно, більше й не сядеш тут із приятелями… Вища планка, еге ж? — Він промацує Віктора гострим поглядом, у якому важко не помітити липкого підлещування.

— Ну, хеллоу, Маестро… — Приколіст простягає руку, нігті на якій він пообгризав, аж подекуди їх взагалі не було. Рука на якусь мить застигає у вітальному жесті, але Віктор вдає, що не бачить її, і тягнеться до сигарети, яку йому послужливо підсовує Шланг.

— Так і забудеш своїх друзів, як замешкаєш у Майора у штабі… — радше стверджує той, аніж питає. Він явно чимось схвильований і дивиться на досі знехтуваного приятеля з вогником у підпухлих очах.

Погляд Валека остуджує цікавість Шланга, який замовкає з його мовчазного наказу.

— Нічого не говори, — Валек люб’язно показує на стілець, на який Віктор умощується з недбалою впевненістю. — Я здогадуюся, що так треба. За той короткий час, поки тебе не було, ти хтозна-чому став кимось іншим. Тільки ким? Якщо ти маєш бути до шефових послуг, повний респект, — ні з того ні з сього пояснює голос Валека, напрочуд урочистий, навіть піднесений.

Віктор уявляє собі цього лисого товстого пиворіза в костюмі на якомусь урочистому засіданні. Ото була б справжня бомба!

— Такий облом, що Майор поставив на тебе, бо ти — лох, — Валек шукає схвалення у своїй компанії. Та Приколіст і Шланг притакують йому без ентузіазму. — Але слово Майора — закон, — зітхає він. — Загалом це добре, що ти прийшов з нами попрощатися, — Валек закінчує найдовшу промову в своєму житті й намагається з’ясувати, чи часом не образив Віктора.

— Я приніс ваші іграшки. — Віктор виважує кожне слово. Заскочений зненацька розвитком подій, він вважає за краще не ризикувати. — Я більше ними не гратимусь. Принаймні найближчими днями, — додає хлопець, недбало висипаючи все з торби.

На столі росте купа розкішшя, до якого Віктор ставиться без належної поваги. Так наче це картопля з овочевої крамнички сестер Варміцьких.

— Ну, ось я і позбувся товару, — кидає він недбало, але стежить за Валеком з-під опущених повік.

— Поприбирай цей мотлох, Шлангу, — наказує Валек, і Віктор якусь мить міркує, чи не йдеться часом про нього.

Можливо, саме зараз настала мить остаточно розрахуватись і покинути це кубло… як мотлох. На плечах своїх дебелих дружків. Як скручений килим, який витоптався, витерся і заслуговує на те, щоб відпочити на звалищі приміського смітника. Він зітхає з полегшенням, коли Шланг слухняно згортає злодійські трофеї у коробку з-під вина. Швидко і нервово. Приколіст простягає Вікторові пляшку пива, а Валек лізе до кишені по пачку пожмаканих купюр.

— Твоя пайка, — насилу каже він з приклеєною посмішкою. — Задавнена, так би мовити, виплата.

— Я вже отримав своє бабло, — мовить Віктор, простягаючи руку до сумки. — За пиво спасибі, — кидає він Приколісту й багатозначно підморгує. — У мене є свої обов’язки.

— Я також не ходив би до Майора під бухом, — поринає в мрії Приколіст, але прикушує язика під важким поглядом Валека.

Западає мертва тиша, бо зненацька ніхто не розуміє, хто в похмурому лігві, просякнутому смородом пива й поту, має більшу вагу. Господар, який звик попихати своїх «зелених» солдатів, чи цей напрочуд чемний шмаркач, бозна-чому ущедрений. І це «бозна-чому» Валек безтямно і болісно пережовує мовчазними губами.

— Якщо тобі нагорі не сподобається, ти завжди можеш повернутися, — кидає він недбало в спину Вікторові, хоча сам знає, що про це й мови не може бути.

Стати ад’ютантом Майора… Чи можна прагнути більшого? Усе, що Валек робив, будь-яка мала й велика крадіжка, кожна думка і героїчний злочин проти життєвої нудьги мали наблизити його до таємничого боса, героя декількох воєн, про якого гопники з району співали пісні, бринькаючи на вкрадених гітарах. Легенда передмістя, що завжди окриляла мріями всіх самотніх, зневірених хлопчаків. Таких, яким колись був і він сам, Валек, перш ніж знайти своє місце в лавах невидимої армії, яка діє за правом беззаконня… Він уже заслужив на якесь невелике призначення, на відвідини штаб-квартири або навіть дружній телефонний дзвінок від Майора… Кілька теплих слів за вірну службу… Омріяний мобільник таки озвався, й у слухавці почувся хрипкий, утомлений важким пійлом голос боса. Але з коротким наказом у справі цього незграбного смердюха, якому він, Валек, показав, як жити і як стати сильним хлопцем…

— Ну, бувай! — кидає він услід Вікторові і знає, що ненавидітиме його до останньої оборудки, до останнього солодкуватого злочину, до кінця бандитського світу, і як пощастить, то ще на один ранок довше.

Надворі вже смеркло. Добре йти в тих сутінках. Збирати краплі дощу на тіснувату зимову куртку і глибоко дихати.

«Так, мабуть, і смакує свобода», — думає Віктор, вдихаючи чергову порцію свіжого повітря. Воно трохи холодне, свіже і дозволяє дивитися в очі перехожим. Коротка й дзвінка луна рахує Вікторові кроки. Ця розмова його ніг із бруківкою занедбаної вулиці звучить, як тріумфальний гімн.

— Я зробив це! — шепоче він гордо, долаючи великими стрибками блискучі калюжі. — Кінець прогулам і купі брехні. Кінець оборудкам і крадіжкам. Неспокійному сну і мукам сумління.

Хлопець здригається, згадуючи про дивний аванс. Він поняття не має, хто цей таємничий майор і що той хоче від нього, але він знає, що Майор мав би просувати якогось іншого зірвиголову. Він, Віктор, щойно захряснув двері в минуле, і навіть генерал не змусить його повернутися на той безнадійний фронт.

З безлистої гілки заснулого дерева скочив крук. Птах похмуро забив крилами, розриваючи тишу потужними рухами.

«Не тільки я намагаюся втекти з цього місця», — подумав хлопчина, задираючи голову. Птах на мить завис у повітрі, наче стріла в польоті, а тоді миттю зник серед голого гілля.

Віктор рушив рівними, швидкими кроками. Якби він глянув у напрямку передмістя, може, розгледів би в темному тунелі паркової алеї гострі й ласкаві очі. На-лежали вони худорлявому чоловікові, що ступав тією самою стежкою. І спинився той чоловік тільки тоді, коли стрункий силует хлопця розтанув серед міських вогнів.

«Він може бути орлом, а вдає з себе сороку-злодійку», — подумав про нього чоловік. А тоді постукав чубуком люльки об найближчий стовбур дерева, перш ніж тихою котячою ходою рушити вперед.