Samotni.com

Самотність чайних троянд

Ательє «Профіль. Батько і Син», здається, ще дрімає, надійно сховане за повіками опущених завіс. Але знімки з виставки прокинулися з першим світлом, яке зазирнуло в цей завулок. Сяючи в імлистому повітрі, обличчя вітають день посмішками, зморшками, серйозністю, а іноді веселощами, ніби життя за склом являє комедію, сповнену фатальних помилок.

Віктор міг би годинами стежити за гримасами, що застигли у вранішній тиші, якби не географія і закупи. Якби не візит до аптеки і розмова з тренером. Про цю зустріч він не хотів думати. Він боявся її, як візиту до стоматолога, хоч і знав, що болітиме йому інакше.

Він подолав кілька сходинок. Записав у пам’яті години відкриття і попрямував до школи, перетинаючи горбатий брук Голубиної вулиці.

Його дивувала легкість, з якою він долав шлях до школи. І краса холодного міста, досі недооцінена в повсякденній біганині. Він чудувався з прозорого неба і людей у різнокольорових шапках. Він радів, бачачи гайвороння, що збивало снігові шапки з похилених дерев.

«Схоже, ніби досі я жив у іншому світі, — збентежено подумав хлопчина. — Або ніби я тільки зараз прозрів і навчився розрізняти кольори».

Хлопець широко посміхнувся до малюка, який незграбно дерся на першу снігову кучугуру, і до його матері, явно гордої з мужності сина. Вона посміхнулася йому у відповідь, і день здався Вікторові ще кращим.

«Цікаво, чи моя мати теж захоплювалася мною, коли мені було кілька років? — подумав він. — А може, я був якийсь невмілий, і через це їй так легко було розлучитися з єдиною дитиною? Де там! — Він докоряв собі за ці думки. — Хіба бабуся не згадує часто, як я добре бавився в дворі? А коли в мене з’явилися перші ковзани, ніхто не міг за мною угнатися…» І раптом він із жалем згадав, що мати жодного разу не прийшла на його гру. Особливо у фіналі, де, забивши шайбу, він вирвав перемогу для школи. Тоді його носили на руках, а тепер…

Тільки тепер наздогнав його рій сумнівів. А якщо тренер взагалі не захоче говорити з ним? Не дасть йому шансу на ці кілька ретельно продуманих фраз. Адже він скаже йому чесно, чому не з’явився на відбіркові змагання й підвів усю команду.

Він зізнається: поводився негарно.

Визнає: попався він, наче миша в пастку.

І додасть: «Будь ласка, повірте мені ще раз».

Про матір — ані слова.

Про бабусю — мовчок.

Про брак грошей — анічичирк.

Тож він вирішив: якщо вже він хоче бути чоловіком, а не щеням, то треба держати фасон. Він упевнений, що, наприклад, Шимон ніколи не сховався б за спинами жінок чи сім’ї, аби зменшити свою провину. Врешті-решт, він, нападник Віктор, може стати на ковзани для фігурного катання. Крутитиме піруети, вихилятиметься в арабеску[12] й отримуватиме бурхливі оплески від дівчаток, які шліфують кригу. Але чи зручно почуватиметься войовник у ролі блазня? Хлопець закусив губу від самої думки про таку поразку.

— Привіт, Пауере! — почув за плечима голос Войтека.

— Привіт, — сказав він, уповільнюючись.

— Тільки не втирай мені, що ти полюбив школу. Певно, когось у школі, бо ходиш як навіжений, — тепло посміхнувся Войтек, намагаючись пом’якшити рішучість Віктора, готового до нападу.

— Вибери те, що тебе більше потішить.

— Одне й друге. Важливо, що ти сюди ходиш. Бо шкода було б… адже до випускних екзаменів лишився рік…

— Як там тренування? Ходиш? — Віктор нервово поправив сумку й навіть тугіше закрутив шарф навколо шиї, хоча вони вже підходили до роздягальні.

— Ходжу. Останнім часом трохи не встигаю, бо завал по математиці. Ти б заходив часом…

— Я думав… побазарити зі Шлангом… Сьогодні це мені було б навіть доречно…

— То я піду з тобою, хочеш?

— Звичайно! — Віктор здивовано глянув на товариша, ніби тільки зараз зауважив існування цього непомітного веснянкуватого хлопця, який незрівнянно ганяв за шайбою.

«Де я був, що пропустив стільки всього? І чудових людей?» — з гіркотою подумав він.

— Звичайно, — швидко повторив хлопчина, побоюючись, що Войтек зараз зникне. — То домовимось наперед…

Торфовище, як прозивали географічку, ще перед дзвінком поставило Віктора до мапи, надумавши просто знищити його перед усім класом на кольоровому тлі Балканського півострова.

— Ну що, нічого ми не знаємо, еге ж? — тріумфувало воно.

— Балкани ще не з’явилися, чи не так? — сплеснуло в долоні.

— Назви міст, річок і морів позабував, так?

— То я ставлю одиницю, чи як? — запитало воно себе насамкінець і залюбки збагатило наявне зібрання поразок Віктора.

Віктор навіть не намагався протестувати. Він прийняв той напад необгрунтованої злості як таке собі незначне ковзання на великому льоду і сів за свою парту під вікном.

Він був здивований тим, що з усіх боків класу полетіли до нього щирі співчуття. Хлопчина відповідав м’якою посмішкою, підбадьорений цією несподіваною солідарністю.

— І ще сміється, як дурник, еге ж? — засичало Торфовище з-під таблиці.

— Еге ж! — відказав він усім на втіху.

— Погано, — вирішила Зося, коли після уроків хлопець описав їй ранковий епізод. — У пані Торфовець особисті проблеми, і часом їй хоч кілок на голові теши…

— Я в географії не нуль, — посміхнувся він. — Зрештою, я можу складати іспит перед комісією. Учителька вирішила, що про Балкани я дізнався хвилину тому. Вона навіть не дала часу мені відповісти.

— А ти знав про них раніше? — Зося посміхнулась у відповідь. — Ну що, зараз настала черга чогось доброго, — зауважила вона, вручаючи йому останню контрольну. — Хороша, тверда четвірка. Як тобі це вдалося? Ще кілька тижнів тому я перевіряла б порожній аркуш!

— Якби не ви… — зніяковіло замовк він, але повів далі: — Якби не ваша допомога, не було б жодного аркуша, навіть порожнього. Думаю, я кинув би школу та й годі…

— Сталося по-іншому, але це твоя заслуга. Не переоцінюй мене, приятелю, — дружньо поплескала вона його по плечу. — І четвірка теж твоя. Повір мені.

Дорога до офісу працівників спортивного центру вела повз стадіон і міську ковзанку, що тепер виблискувала на сонці порожнім дзеркалом.

— Вони зробили новий паркан. І лавки. Гарно тут, — Віктор роззирався довкола із захопленням. Так ніби після багатьох років повернувся у рідні місця.

— Давно це було! — мовив Войтек. — Причому працювали над цим усі… — почав він, але, на хвильку замислившись, замовк.

— На жаль, не всі.

«Як довго ще мені буде соромно за всілякі прогули? — похмуро замислився Віктор, проходячи з приятелем стежкою вздовж бараків-перевдягалень. — Я вийшов із гри на деякий час, на хокейний “період”, а в мене таке відчуття, ніби я тут зроду не бував. Ось що відбувається, коли ти міняєш команду на банду і спорт на запал…»

— Ну, давай стукай, братане. Я тут почекаю, — Войтек сперся на вхідні двері й підняв комір куцої куртки.

— Хіба ти не хочеш увійти зі мною? У мене немає ніяких секретів, — Віктор нервовим жестом запхав руки до кишень.

— Я почекаю.

«Принаймні тут мало що змінилося», — зітхнув хлопчина з полегшенням, увійшовши до кабінету тренера. Швидко знайшов кубок, на який він працював на повну потужність.

Недарма ж хлопець мав прізвисько «Пауер». Але єдиним доказом його колишньої сили був цей непомітний кубок, завойований у впертій боротьбі. І тільки він якоюсь мірою виправдовував сьогодні присутність колишнього гравця.

— Хай тобі грець! Нападник в атаці! — зустрів його гучним голосом Каучук. — Мені було цікаво, чи вистачить тобі мужності, щоб сюди прийти… — Великі руки тренера склалися, наче він збирався плескати. — Виявляється, вистачило!

— Я прийшов попросити у вас вибачення.

— У мене? — У кімнаті запала неприємна тиша.

— Спершу у вас. Я мушу щось сказати. А тоді піду.

Каучук слухав, дивлячись у вікно, а Віктор розказував далі, здивований, що так легко добирає важкі слова. Він збирає у прості фрази болісні справи. Не намагається говорити запобігливо. Просто пливе потужною хвилею гіркої правди.

Коли він закінчив, тренер і раніше сидів, як гриб у траві.

— Ну, то я піду, — сказав Віктор, ідучи до дверей. — А як буде якась нова робота на стадіоні, то я міг би попрацювати з хлопцями… охоче і з задоволенням…

Каучук ліниво підвівся з добряче витертого крісла й підійшов до старої шафи. Щось намацавши, дістав із неї набір щитків і маску.

— Приміряй — і до роботи! — Купа речей перекочувала просто у Вікторові руки. — Ти втратив чимало часу. Тож треба відновити форму. І вернути нашу довіру, — додав він, але вже невиразно, бо… кращий гравець шкільної ліги щосили навалився на його атлетичне тіло.

— Тільки дурень починає з падіння! — засміявся Каучук, але по-батьківському обійняв зворушеного Віктора і щасливо посміхнувся над його головою.

— Ану, бігом до найближчого дерева! Хто перший! — Віктор зненацька виріс перед Войтеком і кинувся вперед розгонистим кроком, перескакуючи з плити на плиту слизького хідника.

Він почув, як ззаду тупотять Войтекові ноги, як той розмірено, хрипко дихає. За хвилю хлопець побачив спину приятеля, який наліг на ноги і, наче випущений з катапульти, мчав білою смугою старої трави. Коли Войтекові руки перші сперлися на товсту гілку старого дерева, Віктор нарешті скинув пластикову маску. Хлопчина зняв її разом з мокрим снігом і останнім зусиллям дістався цілі. Він тицьнувся у трухлу кору і на допитливий погляд утомленого переможця відповів щирим, гучним сміхом. За мить вони обидва сміялися. Войтек перший зліпив сніжку та жбурнув у приятеля. Друга сніжка потрапила у вилогу Войтекової куртки. Третя приземлилась на Вікторовій голові. І регіт не вщухав. Він лунав серед тиші стадіону, як дитяча різдвяна пісенька, у якій співається про здійснення мрій.

Дорога додому, яку хлопчина долав підтюпцем і швидким маршем, скінчилася занадто швидко, щоб зібрати в логічній послідовності всі радощі дня.

«Я думатиму про це цілий вечір», — пообіцяв собі Віктор і перевірив вміст кишень. Він дістав пачку грошей. Відрахував кілька купюр на їжу та ліки. Лишилося десять злотих. Не вагаючись ані хвилини, хлопець увійшов до квітникарні пані Батутової й з порога почав перемовини.

— Доброго ранку, пані Ганю, мені потрібні три троянди за десятку. Хай невеликі, але щоб три… Ну як, можна буде щось придумати?

— Глянь на себе, хлопче! Мокрий, як хлющ, наче кара Господня! Ти що, у снігу качався? — Пані Ганя, наче велика троянда, аж почервоніла від обурення. — Подумай про себе, хлопче, бо хто подбає про твою бабусю!

— То як, пані Ганнусю? Буде три троянди?

— А нащо? Ти, мабуть, закохався? О, ця панна хутко тебе висмокче. Спершу троянд захоче, а тоді діамантів… Як не купиш, то пустить тебе з торбами!

— Та не пустить! — лукаво усміхнувся хлопчина. — Я хотів би найгарніші. І без колючок!

— Ви тільки подивіться! Захотілося йому троянд без колючок, теж мені кавалер випещений!

Жінка ще бурчала і жартувала, але її вмілі руки вже вибирали з великої вази трійко чайних троянд, з великими загостреними пелюстками. А зручний ножик обгинав страшні колючки на стеблі.

— Ну як — гарний букет буде для тієї твоєї дівчини? — Квіткарка переможно піднесла букет догори.

— Те що треба! Вони божественні! — похвалив хлопець, швидко розраховуючись. — Пані Ганю, ви й сама як квітка, — кинув він їй, перш ніж зникнути за заскленими дверима.

«Така добра дитина і росте без матері», — зітхнула про себе квіткарка, дивлячись хлопцеві вслід.

«Скажу бабусі, що весна не за горами, на порозі. І що ці троянди зацвіли на дернику в її улюбленому парку», — бадьоро міркував він, шукаючи ключ. Коли він встромив його в замкову щілину, двері посунули всередину, вітаючи його зі скрипучим стогоном.

Гнітюча тиша в помешканні й протяг, який линув із широко відчиненого вікна, вразили його і налякали. Перш ніж він опинився в бабусиній кімнаті, двері знову рипнули.

— Вікторе? — почувся голос сусідки. — Тільки, будь ласка, не хвилюйся… — сказала вона, коли хлопчина нажахано вирячив очі на порожнє ліжко. — Стривай, Вікторе, я все тобі поясню…

Троянди випали з його руки, і тепер він ненароком став на одну з них. Тремтячою рукою хлопець витирав лоба, стримуючи плач, який стискав горло. «Ні-ні, — подумав він, — я не впадатиму в істерику і не обливатимуся слізьми, наче якась тендітна панночка». Треба опанувати себе. Вислухати сусідку… Але спочатку сісти. Наприклад, у крісло. Або сюди, на ліжко, де він завжди сидить увечері, коли розповідає бабусі, що сталося за день. Тепер нехай йому розказують, а він спокійно вислухає. І тоді її знайде. Навіть на краю світу. Адже в нього є для неї троянди і стільки хороших новин…

Пані Оля простягає йому склянку води.

— Випий, — наполягає жінка. — І заспокойся, будь ласка. Я телефонувала до школи, але там тебе вже не застала, — говорить вона повільно. Занадто повільно. — Я принесла пані Кароловій сливовий пиріг…

Нащо йому той її пиріг? Нехай уже нарешті витисне з себе найгірше. Адже має бути найгірше! Вікторові очі заходять сльозами, і вони вже там не тримаються.

— Коли я зайшла, твоя бабуся лежала бліда як стіна і не могла дихати. Я не знала, як їй допомогти і яку дати пігулку, і вона знепритомніла. Цей інгалятор… Якби ж то я вміла його підключати, — зітхає знервована жінка, — але я не змогла. Я викликала «швидку», години дві тому. І вони забрали твою бабусю. Сказали, так треба… З нею поїхав пан Шимон. Той фотограф із ательє навпроти. Він саме йшов вулицею, коли бабусю несли на ношах…

Віктор раптово схоплюється зі стільця.

— Вона жива, еге ж? — Хлопець щосили трусить перелякану сусідку. — Яка це лікарня? Куди її повезли? — запитує він, нервово застібаючи куртку.

— Я не знаю. Напевно, у найближчу. Мабуть, на Марії Склодовської-Кюрі? — замислюється пані Оля, але помешкання знову порожніє, і тільки вітер шарпає двері, граючи на них свою давню скрипучу пісню.

У лікарні аж кишіло людьми, яких привів туди грип. Вони стояли, сиділи і кахикали. Ходили коридорами повільно, поважно, наче прагнули надати своїй хворобі особливої ваги.

Дама у реєстратурі витріщила великі очі.

— А звідки мені знати, чи тут твоя бабуся? Це ти маєш знати, де її шукати!

— Але я ж кажу вам, що мене не було вдома! — гарячкувато торочив хлопчина. У фойє тільки й чутно було Віктора, і всі голови повернули в його бік. — Я вас дуже прошу, — прошепотів він. — Перевірте, будь ласка…

— Це ні до чого. — У віконце зазирнув гарний чоловік років сорока; медсестра миттю мило посміхнулася, і ця усмішка, наче помада, змінила її обличчя. — Іди, Вікторе, бабуся на тебе чекає…

— Чекає? — Він ще раз перепитав, і, побачивши підтвердження у спокійних очах Шимона, мовчки дав волю сльозам, обернувшись до нього спиною.

Шимон сів на білу лавку. Він знав, що людям у шпиталі, байдуже, хворі вони чи ні, найбільше потрібен час — фахівець із полегшення болю. Тому він вирішив подарувати його Вікторові. А потім вони підуть удвох до пані Каролової, яка вже опритомніла.

— Ну, то я піду, — сказав хлопець за хвилину. — До неї ж можна зазирнути? — уже спокійно спитав він. Утім, він намагався приховати червоні очі, пильно вдивляючись у поліровану підлогу.

— Чи можна? — посміхнувся Шимон. — Треба! Без тебе я тут ні до чого.

— Так уже й ні до чого? — Віктор насилу розтягнув вуста, щоб посміхнутися.

— Атож! Вона поставилася до мене, як до хлопчика на побігеньках, та ще й пригрозила, що якщо я тебе не знайду, то пошкодую, що на світ народився.

— Вона передивилася стільки детективів, — голос Віктора прозвучав майже жартівливо.

— Швидше фільмів про війну, — зауважив Шимон. — Вона схожа на якусь терористку, готову на все, — додав він пошепки, і обидва, усміхаючись, переступили поріг лікарняної палати.

— Дай-но вгадаю… Коли ти їв востаннє, це був сніданок?

— Я не пам’ятаю, — Віктор залюбки заглибився в багате меню. — Але спасибі, що ви запросили мене сюди. Я не капризуватиму і все чемно з’їм, — пообіцяв хлопчина, не відводячи очей від переліку страв.

Вони сиділи в улюбленому ресторанчику Віктора. В тому, що з великою вітриною. Тут завжди гамірно. Гості мають поважний вигляд. Ніхто не квапиться, і тихі розмови шелестять, наче струмок, який помалу плине поміж столиків. Скільки разів він завмирав потойбіч вітрини, щоб якусь хвилю побути серед цих незнайомих, гарно вбраних людей… Тому хлопчина, не замислюючись, скористався пропозицією Шимона, вибираючи місце. «Якщо вечеря, то тільки тут», — сказав він, зупиняючись перед кольоровим фасадом ресторанчика.

Тарілки вже давно позабирав запобігливий офіціант, мінеральна вода зменшувалась у пузатій склянці. Працьовиті двері випускали в холодний вечір останніх завсідників, і Віктор, вражений власною сміливістю, не стуляв рота. Розказував про кубло і загадкового Майopa, про Зосю і Войтека в занадто куцій куртці. Про пані Ганю, що так чудово свариться і завжди готова допомогти, і навіть про вбраного у червоний комбінезон малюка, що здобував свою першу крижану вершину. Якусь мить йому здавалося, що в цю безладну картину напруженого дня затесалася руда дівчина і завмерла за шибкою великого вікна. Наче крихітна білка, скупана в дощі й вечірніх вогниках. Коли він знову глянув у залиті неоном вікна, по них хіба що спливали донизу краплі розмоклого снігу.

— О Боже! Оце я товчу воду в ступі! — Він злякано подивився на годинник.

— Навпаки, — Шимон вистукав із люльки рештки тютюну. — Говориш цілком до речі. Я замовляю квиток на твій хокейний матч.

— Тепер я буду в запасі, але вже вирішено, — Віктор посміхнувся. — А з тією роботою в ательє… Це ще актуально?

— Навіть більше, ніж раніше. Пані Броня, що з твого будинку…

— Мишлакова?

— Так-так… занедужала і треба замінити її кимось енергійним. Приходь завтра, побалакаємо що і як.

Вони вийшли просто в густий дощ.

«Ллє як з відра!» — зрадів Віктор і задер голову. Цей дощ може означати тільки ранню весну, подумав він, не відчуваючи холодної води, що нахабно просочувалася крізь пошарпану куртку. Навіть вигляд порожнього помешкання не псував йому раптово знайденої втіхи. Адже так добре було йти в темряві, нога в ногу. З другом. Так думав хлопчина, спритно копаючи камінець на середину калюжі. «З другом…»

Учорашній день минув під знаком Паули. Або, радше, сліз її матері, яка попросила мене про щиру розмову. Щирість узагалі — штука болюча. Бо як можна спокійно розказувати чужим людям про те, що її дочка втікає з дому? Як зізнатися вголос, що з двох років вона не знає власної дитини?.. І як її пізнати, працюючи на кількох знімальних майданчиках далеко від рідного міста…

Я дивилася на вродливу матір Паули, оцінюючи її спробу скласти те, що не складається, шукати пояснень, які, втім, залишаються знаками запитання та й годі. Я подумала, що це, напевно, найдраматичніший монолог, який я коли-небудь виголосила. Я шкодувала, що вона не грає переді мною одну зі своїх головних ролей. Вона є самою собою… Як же вона нагадує всіх інших матерів, які з жахом виявляють, що дитяча кімната давно вже спорожніла.

Паула. Передостання парта під вікном. Дівчина спокійна, врівноважена. Непогано тямить у математиці. Твори з польської мови, якщо вона їх таки приносить, логічні й добре написані. Можливо, їм не вистачає емоційності, образності, але грамотності — ніколи… І, нарешті, Паула, в якої завжди є гроші. Я знаю, бо вона залюбки позичає їх іншим, коли хтось забуде принести, щоб на щось здати. Вихована, проте зверхня. Гарно вдягнена і дратівна для деяких учителів-невдах. Особливо вчительки фізкультури.

Хіба це можливо, щоб одна з кращих учениць у моєму класі вела подвійне життя? Вечорами тікає з безпечної вілли і приєднується до якоїсь банди, що захоплює студентські клуби. Буває в них разом із якимсь молодиком Дрожджем на прізвисько Качан, який, видно, або вже лікувався від алкоголізму або збирається йти лікуватися. Повертається вона над ранок. Як правило, під градусом.

Вона, мати, про все дізналась останньою. Батько Паули нічого підозрілого в її поведінці не помітив. Утім, це добре відомий музикант. Вічні тури, концерти, нова дружина… Відколи вони розлучилися, зустрічалися рідко або й взагалі легковажили одне одного, щоб не говорити про їхню дочку. Крім того, що тут сказати? Паула завжди була гарною дитиною. У школі тільки похвала, добрі свідчення від приятельок із хороших родин. Авжеж, вона погано пережила розпад сім’ї, але про неї відразу ж подбали. Вони найняли найкращого психотерапевта. «Вона могла скільки завгодно розповідати чудовому фахівцеві про свої проблеми, тож навіщо, скажіть мені, вона робить це зі мною? Адже в неї є все! Все!» — схлипнула насамкінець красуня-мати Паули. Славетна актриса.

Коли вона замовкла і рилася в сумочці, шукаючи хусточку, я обурилась. Тихо, але твердо мовила, що Паула не тікала з дому, адже його в неї просто не було. Я докинула також, що ще не народився терапевт, який міг би замінити матір або батька. І нема таких грошей, якими можна було б відшкодувати борг бездіяльності, відчуження. Я порівнювала Паулу зі супутником, якому доводиться літати навколо двох сонць. Я говорила про її самотність, коли вона міняла один порожній будинок на інший. І про те, як необачно ми сподіваємося на диво, вдаючи, що наші діти виросли і ми їм уже не потрібні. Авжеж, у них є власні психотерапевти, викладачі. У них є інтернет-форуми, де вони виявляють, як і мільйон інших дітей, що самотність у сучасному світі — це норма…

Мати Паули зустріла це мужньо. Я знаю, вона зрозуміла, про що ми говорили. Жодних театральних сцен відчаю, жодних коників і вимог. Згодом того ж дня вона зателефонувала, аби сказати, що дещо вирішила. Вона не гратиме у черговій плановій стрічці. Мати хоче знову подружитися із власною донькою. Вона починає від сьогодні.

Я обом їм допомагатиму з великою вірою, що в Паули є шанс народитися знову. У люблячій родині.