Samotni.com

Апетит на скорпіона

До схиленої над контрольними роботами Зосі спершу долинуло дівчаче верещання, а потім лоскітливий запах млинців.

— Мені подвійну дозу! — гукнула вона у бік кухні, але її прохання заглушила чергова хвиля смішків. — Подвійну! — повторила вона голосніше. Її благальний голос знову потонув у каскаді сміху. — Мені загрожує голодна смерть, — весело сказала вона, сягаючи рукою по чергову роботу. — Я піду з цього світу як та Слабачка, з якої висмоктано всі калорії, яка мала інтернет і сестру-егоїстку. Але яку щасливу сестру!

Її думки заглушив черговий напад веселощів, і за хвилю обидві його провинниці смиренно стояли перед Зосею з тарілкою, повною запашних млинчиків.

— Нарешті! — кинулася вона на ласощі, не звертаючи уваги на обох доморослих кухарок.

— Такого апетиту навіть у моїх братів нема, — прошепотіла захоплена Кая. — Даруйте, ми не хотіли вам заважати, це моя провина, — звернулася вона до Зосі, яка саме наминала млинці. — Я розказувала Йоанні, як я варила братам перший молочний суп.

— Кая не знала пропорцій, і всі її брати та сестри весь час докуповували то одне, то інше: як не молоко, то вершки, — Йоанна насилу трималася, щоб не зареготати.

— Тоді я, нарешті, поставила великий казан, ну, таку виварку, але навіть з тієї виварки макарони намагалися виповзати на підлогу!

— А насамкінець з’ясувалося, суп такий, що в ньому ложка стоїть! — Йоанна готова була рачки повзати від сміху.

— Мені доводилося підставляти стільчик, щоб зазирнути в каструлю, бо вона була більша за мене! Мені було тоді років вісім, близнюкам — по шість, а Антосеві — чотири.

— Мама дозволила тобі готувати? Такій маленькій? — Зося з острахом глянула на розвеселену Каю. — А якби той окріп вилився на тебе?

— Тоді, мабуть, мені не сподобалося б куховарити. А так… Я люблю готувати та їсти… на жаль, — зітхнула дівчинка, посуваючи до Зосі тарілку з чорницями. — Спробуйте. Сама збирала. Вони зі шматочками груші. Смачно, чесне слово!

— Справді, смачно! — Зося грубо облизала ложку і лагідно глянула на нову подругу Йоанни. — Що ж до мене, то тебе, Каю, я можу хоч зараз узяти за дочку. Ти цілком на це заслуговуєш. Хай би ти готувала тільки млинці й час від часу додавала трохи чорниць.

— Спасибі, — прошепотіла зворушена Кая. І щоб приборкати дедалі червоніший рум’янець, подалась на кухню по малиновий чай.

— Я також тобі дякую, — озвалась Йоанна, сповнившись якоїсь не властивої їй поваги. — Хто б міг подумати… Ніби звичайна вчителька, а знаєш людей, — докинула вона вже звичним самовдоволеним тоном, перш ніж зникнути за дверима кухні.

Досить було вимкнути верхнє світло, щоб кімната Йоанни перетворилася на затишний дівчачий прихисток, освітлений полум’ям мерехтливих свічок.

— Я люблю таку теплу темряву, — Йоанна запалила останню свічку зі своєї багатої колекції: вона пахла лісом і ялиновими шишками.

Дівчата вмостилися на широкому матраці, між плюшевим ведмедиком і купою компакт-дисків та альбомів.

— Моя Сирія… — Йоанна дістала найближчу колекцію фотографій. — Сьогодні вона влазить в один альбом, а колись це був цілий світ. З мамою, татом і чорними вдовами.

— Нічого собі родинка! — засміялася Кая. — А чорна вдова — це жарт, еге ж?

— Навпаки. Ці павуки любісінько живуть там, лякаючи європейців.

— Як на мене, краще вже чорні вдови, ніж дражнилки однокласників, — спохмурніла Кая. — Я знаю, мене важко не помітити, а як подивитися правді в очі, це майже вирок…

— Нічого тобі не загрожує, поки ці дурні борються за шкільний трон, — Йоанна приязно поплескала рукою подругу. — Зараз вони мають вибрати з-поміж себе вожака зграї. Повибивають одне одному трохи зубів, а наші довгоногі дівулі верещатимуть від захвату в кутку. Ось побачиш, перш ніж з’явиться новий Ґолота,[8] ми вже й гімназію закінчимо.

— Твої б слова та Богові у вуха! — сумно пробурмотіла Кая, але тут же пирхнула сміхом, насилу впізнаючи Йоанну на одній із яскравих світлин. — Ця руденька й кучерява — це справді ти?

— А хто ж іще! Бачиш, море, пляж, усі навколо смагляві, а я нагадую білок на сковорідці.

— Справді. Тебе теж важко було не помітити, — полегшено зітхнула Кая. — Іноді добре мати товаришку в нещасті. А на цій фотці вигляд у тебе такий, ніби ти ось-ось заплачеш.

— Я й хотіла!

— Як можна плакати в раю? Знаєш, я навіть на Балтиці ще не була…

— На Балтиці, хоч там і холодно, вигляд у мене був би щасливіший. А рай на оцій фотці аж кишить невеличкими підступними крабами, які, на втіху татові, що мене фотографує, саме щипають мене за ноги. То, мабуть, завдяки їм я так швидко навчилася плавати…

— Там тільки скорпіонів бракує, — здригнулася Кая. — А краби мені навіть подобаються, особливо з перцем чилі. У нашому будинку ніхто б до них і не торкнувся, але моя тітка класна, тому, коли запрошує друзів, готує їм морепродукти.

— А ти з’їла б скорпіона? — Йоанна старанно гортала важкі альбомні сторінки. — Будь ласка, ось вони! — Дівчинка гордо показала на чергову світлину. — Досить зняти їх із цієї кам’яної стіни і полюбити.

— Страх та й годі! Як вони туди позалізали? Така маленька дитина проти жорстокої природи!

Вони голосно і щиро засміялися.

— Але, — озвалася Йоанна тихо та серйозно, — якби хтось дозволив мені пережити це знову… Навіть зі скорпіонами й теплом, яке виганяє з тебе сім потів. Я повернулася б туди.

— Сумуєш? — глибокодумно прошепотіла Кая.

— Так. Але, знаєш, більше за дитинством, яке я там провела, ніж за Сирією.

— Мабуть, справа в тому, що тоді в тебе були батьки…

— І що я не почувалася самотньою.

— А я просто тобі нагадую: у тебе є кльова сестра! — Кая мимоволі обійняла Йоанну за тонкі плечі. Але вона не могла відірвати очей від світлини, де Йоанна, вчепившись у батьківські руки, ніби руда мавпа, сміється, шкірячи білі зубенята просто в об’єктив камери.

— Зося колись була моєю зведеною сестрою. Зараз просто сестра і все, — Йоанна щільно загорнулась у ковдру. — Раніше ми не дуже знали одна одну, бо я була з моїми батьками там, а вона — тут… Вона набагато старша й жила завжди окремо… Тільки після смерті батька Зося переїхала до нас. Потім, коли не стало матері, ми продали будинок і почали все спочатку. Я боюсь навіть думати, що сталося б зі мною, якби не вона…

— Це трохи, як у мене… — задумливо мовила Кая. — Мій батько вивчав сільське господарство, приїхав до нас у село на практику і познайомився з моєю матір’ю. Вона з бідної сім’ї, але така гарна… Сьогодні вже по ній не скажеш, бо вона занадто багато пережила, і, знаєш, як це буває…

Йоанна кивнула, струснувши головою і викликаючи кучеряву бурю на голові.

— На самому початку було нібито добре. Вони одне одного кохали, купили ділянку землі… Але батько сумував за своєю родиною, а та й знати його не хотіла. Мовляв, зовсім пустився берега, зійшовся з якоюсь неосвіченою дівкою…

Запала хвиля тиші, в яку закрався мелодійний спокійний голос Анни Марії Йопек.[9]

— Тоді, коли нас народилося четверо, — знову озвалася Кая, — почало бракувати грошей. Я пам’ятаю, як мати бралася за будь-яку роботу. Вранці в полі працювала, вечорами шила… А що заробила, ділила таким чином, щоб вистачало на життя і на подарунок для батька. Вона купувала йому завжди щось дуже вишукане й дороге. Неначе знала, що без цих задоволень він не був би щасливий із нею…

На обличчя Каї лягла довга тінь, але Йоанна вирішила, що це через ту свічку, яка щойно згасла, потягнувши під стелю струминку ніжного диму.

— Подарунки не допомогли, і почалися претензії. Удома холодно, діти репетують, а вони собі гризуться, як пес із котом. Я думала, то через мене, що я мало їм допомагаю. Мовляв, не встигаю прибирати й готувати. Це був кошмар. Отож, коли батько вперше поїхав на заробітки, а моя мати повірила в те, що в них усе знову налагодиться, я зітхнула з полегшенням. Але повернувся він тільки один раз. Залишив їй якісь гроші, пожартував з нами. Дав хлопчакам по якійсь металевій машинці. Мені — ляльку Барбі, наче я не мала про кого піклуватись. І слід за ним прохолов.

— Страхіття, — Йоанна піднесла очі на Каю, бездумно переглядаючи альбом.

— Навіть кольорової світлини не лишилося мені від тата, — зітхнула дівчина, намагаючись посміхнутися. — Зате у моїй голові застряг цвяхом образ вічно заплаканої матері. Тітка, в якої я мешкаю, подбала про те, щоб він завіявся так далеко, де й родина випаде з пам’яті…

— …Але сім’я не забула про нього, еге ж? — сумно закінчила Йоанна.

— У тому-то й проблема. — Кая поклала підборіддя на коліна. — Тепер у мене батько ковбой. Він теж живе у селі, хіба що американському. Їсть штучні яйця зі своєю новою дружиною-ветеринаром. У такої, певно, повно грошей на дорогі подарунки…

— Співчуваю тобі, — Йоанна лагідно поплескала подругу по кольоровому светру. — Важко жити з тіткою, яка все у твоїй домівці обернула по-своєму, а тепер удає благодійний комітет.

— Вона не вдає, — зауважила Кая. — Ставиться вона до мене прихильно, принаймні намагається. Та я не вписуюсь у її вітальню. — Кая з сумом закрила альбом. — Якби не тітка, я пішла б працювати. Можливо, ходила б у якусь вечірню школу. Або лишилась удома, щоб доглядати за братами. Зрештою, я думаю, що це батько залишив нас, а не його сестра. — Дівчинка легко загойдала колінами, а відтак глянула на годинник. — О! Уже десята вечора! А кажуть, перший візит може тривати не більше години! — схопилася вона з жахом, потягнувши за собою півковдри.

— Спокійно, Кайко! Це ж не французький Версаль. І до того ж тебе вже тут взяли за дочку! Ти що, забула?

Вони йшли яскраво освітленими вулицями, коли-не-коли хапаючи свіжий сніг, аби, швиденько зліпивши сніжку, пожбурити її в ту чи іншу стіну сонних будинків.

Перед зупинкою дівчата поставали, бо, як раптом з’ясувалося, тем для розмови в них набагато більше, ніж вони думали раніше. І якби не грізний трамвай, який з монотонним шумом закотився на спорожнілу зупинку, стирчали б дівчата у снігових заметах, як два сніговики. Один круглий, рум’яніший. Другий вищий, але сухий як скіпка, в обрамленні рудої «стріхи», що вибивалася з-під білої пухнастої шапки.

— Ну нарешті! — Зося хутко відчинила двері засипаній снігом сестрі. — Я місця собі не знаходжу, коли ти вечорами ходиш сама…

— Повідомляю тобі, дорога Зосю: я не здибувала бандитів і ніхто не збирався мене викрасти з метою отримання викупу. — Йоанна струснула куртку: сніг, упавши, розтанув, і на килимку розпливлася калюжка.

— Повідомляю тобі, дорога Йоанно: коли що станеться, я не викуплю тебе з рук бандитів за свою зарплатню. Я розумію, що ти хотіла б щось заперечити, але поважай мої нерви.

— Коли ти в повному ажурі, то наступного разу проведемо Каю разом. Бо знаєш що? — Очі Йоанни спалахнули незнайомим блиском. — Наступний раз буде!

— Це чудова новина! Сідай-но сюди і розказуй, де ти відкопала цю веселу чаклунку?

За старим звичаєм вони посідали за великим столом. Зося — з черговою чашкою чаю, Йоанна — з чашкою молока.

— Я полюбила її ще раніше, коли вона прийшла в наш клас. Їй було начхати на бридкі жарти на її адресу.

— Можу собі уявити, як її зустріли, — зітхнула Зося. — У старшій школі вже трохи по-іншому, а от у середній… Там, мабуть, страшно, коли ти якийсь інший.

— Стопудово! — зітхнула Йоанна. — Мені простіше. Я можу щось мовчки думати. Але промовчати і не витикатися. А Кая вже ні. Вона яка є, така і є, тож наші придурки можуть і рукою зачепити, і словами дошкулити.

— Їй, мабуть, несолодко…

— Звичайно! Але вона того не показує. Ніякої злості, жодних сліз. Начебто їй усі ті шпигачки до спини.

— Це, мабуть, єдиний спосіб вижити…

— Ти помиляєшся! — Йоанна глянула на неї згори. — Існує інший, ефективніший. Просто потоваришувати з тими, хто верховодить…

— Керівництво школи? — недовірливо витріщилась Зося.

— Та де! Хто верховодить у школі! — роз’яснила Йоанна. — Наприклад, наша однокласниця Каська… У нашому класі ті, хто хоче мати спокій, носять їй бутерброди та готівку. Позичають дрібні гроші, запобігають перед нею… Вона, може, не знає, як це називається, але ж люди знають. Розумієш, про що я?

— Ні, — категорично заперечила Зося.

— Але ж так і є, — Йоанна почала хитатися на стільці. — Або ти на боці класної тусовки, або тобі більше ніхто не довіряє…

— А ти, люба? — Зося затамувала подих. Вона вже думала, що знає більшість сестриних клопотів, але тепер до списку вічних турбот доведеться включити якусь малоцікаву Каську, від якої залежить більше, ніж треба… — Яке ти посіла місце в цій ієрархії?

— Я осторонь, — Йоанна схилила голову низько. — І не хочу нічого міняти. Іноді мені хочеться когось захистити. Я відчуваю несправедливість і бачу хамство. Але боюся. Звісна річ. Зрештою, досі в мене не було жодних підстав воювати з Каською Папроцькою. Вона теж до мене якось не чіпляється. Іноді черкону за неї англійську та й усе…

— Одна Папроцька, а тримає в шорах увесь клас? — бурмотіла Зося собі під ніс, підводячись зі стільця. — Я й не думала, що в тих балачках про гімназію стільки правди…

— Не гімназія, а гівназія. І не Папроцька, а лиха Бамбера,[10]— саркастично сказала Йоанна. — Ви тільки маєте якісь здогадки про нашу школу, але, чесно кажучи, самі не хочете втручатися…

Черговий день, коли я не можу дати собі раду зі своїми почуттями. Усі вони змішуються в мені, як колись хімічні формули.

Я розмовляла з Мальвіною. Можливо, занадто різко? Грубо? Останнім часом вона так занедбала навчання, що вже кілька вчителів б’ють тривогу. На моїх уроках дівчина теж впадає в апатичне забуття, кілька днів тому вона заснула, поклавши голову просто на підручник польської мови. Але мене ще й дратує нахабний вираз її обличчя! Я запитала, де поділася моя улюблениця, усміхнена, дотепна, найкраща читальниця віршів. Вона подивилася на мене, як на якусь стару буркотуху, і мовчки вийшла з кабінету. Я не знаю, чи вона навмисно грюкнула дверима, чи то був лише протяг…

Якби я не познайомилася з її дядьком та його жінкою, приязними, освіченими людьми, то могла б подумати, що їй погано в їхньому будинку. З двоюрідними сестрами, до того ж, треба визнати, досить розпещеними. Але під час мого візиту двійко тих грайливих дівчат не сходили з колін Мальвіни, і справлялася вона з близнючками непогано. Як справжня нянька… А сьогодні? Минуло всього кілька тижнів — і ось проблема… Мальвіна, мабуть, і собі подалася на якусь особисту еміграцію. Слідом за своїми батьками. А на її місце сіла понура й нервова дівчина, якої я не знаю і яка занадто гучно зачиняє за собою двері й занадто тихо їх відчиняє…

На щастя, є і гарні новини. У моєї сестри є подруга!

Коли Кая з’явилася в нашій квартирі, я зрозуміла, що вперше після смерті мами Йоанна запросила гостя. І то якого! Ми відкрили серця перед цією товстенькою чаклункою, а вона — банку чорниць. Вона увірвалася до нас із посмішкою, широкою, як панорама Варшави. «Я — Кая», — сказала вона і незабаром після цього заходилася прибирати на кухні та влаштувала велике смаження. Мерщій пополивала всі квіти, витягнула Йоанну на прогулянку з викиданням сміття і навіть причепила на холодильник рецепт креветок із вершками!

Після млинцевого бенкету на них чекало ще важливіше — душевна бесіда, бо, коли я зайшла до кімнати з чаєм, дівчата виявили ввічливе нетерпіння. У світлі свічок їхні очі заясніли, що свідчило про одне: вони щиро розмовляють. Вони балакають про те, що їм болить, об'єднавшись у своїх маленьких самотностях, страхах і відвагах. Під спільною ковдрою і серед світлин вони намагалися знайти відповідь на свої підліткові питання. І, напевно, сьогодні Йоанна не візьме в руки книгу Зузанни Целмер,[11] щоб зрозуміти себе. Мабуть, сьогодні їй не знадобиться коробка з пам’ятними речами, бо вона вже розкрила її перед новою подругою, не боячись вертатися в минуле…

Каї теж прислужиться відданість Йоанни, яка перетворилася на мудру приятельку. Хоча б та її радість за те, що Кая має взяти участь у якомусь художньому конкурсі… Юнаки й дівчата нині такі пасивні, що не цікавляться справами навіть своїх товаришів по парті. А тут тобі маєш! Солідарність і цілковита підтримка.

Здогадуюся, що моя сестра писатиме в наступному листі до мами. Про мене і словом не обмовиться, бо хоч того ще й не знає, але саме сьогодні покинула тримати мене міцно за руку і зробила сміливий крок у свою очікувану першу дорослість.

Турбує мене тільки її школа. Йоанна нічого не прикрашає і далека від вигадування байок. Тим часом її розповіді про клас викликають справжній жах! Якщо вони виросли зі шкільних фактів, у мене є всі підстави переживати. Я не хочу, щоб через чутливість чи доброту моя сестра стала жертвою класних заводіяк. Інша річ, що Йоанна на жертву не схожа і на місці тих заводіяк я б не ставала їй на шлях.