Samotni.com

Сила Пауера

— А знаєш, Вікторку, ця весна додає мені сили. Сьогодні я вже двічі дісталася ванної.

Бабуся вельми пишається собою. Вона причісує гребінцем ріденькі сиві пасма, кокетливо дивлячись у кишенькове люстерко. Хлопчина давно не бачив її такою.

— Я добре пам’ятаю, що Шимон зайде до нас сьогодні? — перепитує вона, зав’язуючи волосся тонкою гумкою.

— До тебе, бабусю. У мене навчання, а потім я з Войтеком іду на хокейне тренування.

— Войтек — це ім’я цієї милої молодої панянки, яка нещодавно оглядала твої літаки? — Бабуся дуже задоволена своїм жартом і хихикає, як маленька дівчинка.

— Якщо кепкуватимеш, вимкну тобі телевізор, — погрожує хлопець, але теж посміхається їй. — Обід принесе пані Ірена, а печиво для Шимона я залишу на комоді.

— Каву я зварю йому сама, — старенька поправила вилоги бузкового халатика. — Ці ліки, які він мені приніс… вони мені допомагають. Мені навіть здається, буцімто я зараз же піду поточити ляси до Іренки. І хтозна, може, як потепліє, то й до церкви дійду? Подякую Богові за моє одужання.

— Поки що лікар не дозволив, тож сьогодні подякуєш Шимонові.

— А чого це ти, Вікторку, на тренування такий елегантний ідеш? Наче на якесь весілля!

Віктор перестає поправляти шалик і струшувати з темного светра скачані кульки шерсті.

— А як мені йти? — огризається він дещо агресивно. — У хокейній масці і з шайбою в зубах?

Бабуся не переймається цими грубощами. Її світлі очі бачили стільки, що цей гарний, добре одягнений онук даремно робить таємницю зі свого щастя. «Але хай і так! — думає вона, взявши тремтячою рукою пульт дистанційного керування. — Нехай думає, що тут ще ніхто не закохувався і що він є першим закоханим чоловіком у цих маленьких кімнатах на верхніх поверхах старого будинку».

Войтек чекав на автобусній зупинці. Побачивши приятеля, він похапцем закрив читану книгу і пішов до нього.

— Привіт. Ти пунктуальніший за тренера! — похвалив Войтек.

— Я спеціально трохи раніше… Моя… знайома, Йоанна…

— Та крута руда, яку ти недавно закадрив?

— Атож… То вона з приятелькою хотіла подивитися на наше тренування… Що ти думаєш?

— А що тут думати, — Войтек урвав його вагання. — Легкота! Тільки хай поквапляться, тому що, якщо спізнимося, Каучук таких чортів нам дасть, що й про гарну дівчину забудеш.

— А ось і вони! — у голосі Віктора забриніли одночасно полегшення і гордість.

Войтек змушений був визнати, що його приятель і справді мав привід для гордощів. Він стояв у важких черевиках, у розстебнутій вітрівці, з радісним виразом на обличчі. Його волосся куйовдив вітер.

— А та друга? — прошепотів хлопець запитально, придивляючись до симпатичного личка Каї.

— Її подруга. Нічогенька. Любить посміятись і взагалі нехила, — прошепотів Віктор, приязно махаючи дівчатам.

— Якщо ми зараз не заліземо в трамвай, то замість тренування ви побачите наші трупи, — посміхнувся Войтек, вітаючись.

— Та ми ніби вже сідаємо, — Кая перша помітила гримкотливі вагони, що сунули чимраз ближче. — Шкода, що це вже ціла рухома реклама, а я так люблю старі червоні трамваї.

Дорога до спортивного комплексу вела через заболочені, проте зелені моріжки.

— Ви тут, мабуть, уперше? — здогадався Войтек, бачачи, яку цікавість у дівчаток викликала присадкувата будівля спортивного комплексу.

— Де там! — жваво заперечує Кая. — Я ж колись на ковзанці мало ласти не склеїла!

— Але ж як красиво врятував її один шляхетний мачо! — з посмішкою додає Йоанна і швидко переповідає недавню пригоду на ковзанці. — Я не здивувалася б, якби цим таємничим джентльменом виявився один із вас, — закінчує дівчина, з надією дивлячись на Віктора.

— Мені дуже шкода. Але я не маю таких подвигів, — безпорадно розводить він руками.

— Я теж, — чесно зітхає Войтек. — Але ще не все втрачено. Дайте нам шанс і ще раз гепніться на кригу, — пропонує він, викликаючи загальний сміх.

— Вхід на трибуни з правого боку, — Віктор насилу висмикує руку з Йоанниної. — Побачимося пізніше.

З четвертого ряду чудово видно велике льодове поле і гравців, які нагадують героїв мультиків.

— Вони геть усі однакові! — переживає Йоанна. — Як мені вболівати за Віктора?

— Може, серцем, а не очима? — пропонує Кая, намагаючись визначити, за якою маскою ховається приятель її подруги. — Он, напевно… ото він! — вона тицяє в рухомий силует хокеїста.

— Ні-і. Отой, — твердо заперечує Йоанна. — Тю, хай йому грець! Той ліворуч…

— Ліворуч — це, певно, Войтек чи ні… — Кая безпорадно опускає руку. — Схоже, що розгледіти ми можемо хіба що тренера…

— Зате Віктор нас розгледить, — сяє від радості Йоанна, побачивши акробатичний парад на льодовій смузі. Танці з ключкою — це саме для неї.

І з цього моменту вона не спускає очей з досвідченого гравця, який блискавкою гасає за чорним диском. Полотніє, коли бачить, як один із гравців відверто підставляє Вікторові ногу. Вона залюбки зійшла б з трибун і сказала, що думає про таку поведінку. Але, на її подив, Віктор у боргу не лишається і, своєю чергою, явно не по-братерському штовхає суперника. І все для того, щоб повернути собі владу над отим шматком гуми.

— Це не для мене, — кривиться Йоанна, розчарована агресією, на яку тренер не звертає уваги.

— А мені подобається. Оце чоловіча гра! — Кая зітхає, обводячи мрійливим поглядом усіх хокеїстів. Хтось упав, хтось встає і готується вступити в бій на льоду. — Подумай, таке маленьке чорне кружальце, а стільки красунчиків віддало б за нього зуби!

— Віддало… ще й красиво! — сміється Йоанна.

— Я дивлюся на них і відчуваю, що той мій лицар-рятівник, певно, десь дуже близько, — Кайка знову тяжко зітхає, не відриваючи очей від матчу. — Це так романтично…

— Я не дозволю тобі закохатися в маску й рукавички! — хмуриться Йоанна. — Хоча… Хтозна — може, це вже відбувається? — розважає вона голосно, стежачи очима за тією однією маскою. Обраною з-поміж кільканадцяти інших.

Коли дівчата виходять зі стадіону, Віктор із поблажливою посмішкою вислуховує Йоаннині скарги.

— Це було жахливо! Він перекинувся через твої ковзани! А іншого разу ти виставив ключку, через яку той бідолаха… ну, отой, в окулярах, звалився на лід, як мішок! І де тут чесна гра? — нервувалася дівчина, проте захоплено дивлячись на Віктора. Сьогодні на льоду йому випав вдалий день.

— Хокей — це вистава, видовищний спорт, і водночас він агресивний… Кожному з нас доводиться опанувати правила гри. І порушення цих правил теж, — пояснював Віктор. Але навіть якби він цього не робив, Йоанна і так тримала б міцно його руку у своїй. Вона дріботіла поряд, щомиті підводячи цікаві очі догори, щоб глянути в спокійне і радісне обличчя свого хлопця.

— А ось і ви! — З-за плечей вигулькнули члени іншої команди, що, перемовляючись, і собі поспішали на зупинку. — Ну, дали ви нам, але з таким допінгом це не штука! — крикнув один із команди. Решта приязно засміялася.

— Ми тримали кулаки за всіх! — запевнила Йоанна, відповідаючи посмішкою.

— Напевно, тому ми вижили! — жартома зітхнув білявець із напханою спортивною сумкою. — Без ваших кулаків — рука, нога, голова були б на бортику. Пауер непередбачуваний…

— Хто?! — вигукнули одночасно Кая і Йоанна.

— Я ж кажу: Пауер! Ти що не знаєш, з ким ідеш під руку? — білявець помахав на прощання і побіг до приятелів, які вже були далеченько.

— Ви не знали, яке Віктор має прізвисько? Це так його тренер прозвав! Сталева міць і таке інше… — у голосі Войтека з’явилася гордість.

— Шкода, що не «святий Алекс», — зауважила Йоанна. — Сила скромності й таке інше…

— Я в шоці! — Кая засміялася до сліз. — Ну, нарешті я впізнала свого лицаря! І хоча він виявився не моїм, нарешті можу сказати це дурнувате «дякую».

— Це тільки я тут чогось не розумію? — спробував щось з’ясувати Войтек, скоса дивлячись на веселу трійцю.

— Буде нагода, розкажемо й тобі. Але ця історія варта принаймні… двох тисяч калорій. Отож морозиво або піца якнайшвидше! — вирішила Кая, перш ніж заскочити з Йоанною до трамвая, що ось-ось мав рушити.

У кафе поруч зі спорткомплексом майже всі столи були зайняті, а черга до вільного проходу не налаштовувала на оптимізм.

— Це, може, й на краще? — капітулював Віктор. — Одного тренування на день достатньо. Давайте обійдемося якоюсь «колою» чи як?!

— Є два місця, — Войтек перевів погляд у бік вузького проходу. — І двійко дівчат. Певно, вони теж вільні…

— Дякую, але…

— Жартую! Он, під баром, звільняється місце. Ходімо?

Вони замовили холодні напої, а тоді посідали в плетені крісла.

— Пам’ятаєш? — Войтек сентиментально роззирався по тісному приміщенню. — Колись ми тут мало ложки не мили. Після кожного тренування заходили… Я вже боявся, що ніколи більше не побуваю. Приємно повернутися «додому».

— Я теж про це сьогодні думав, — Віктор махнув рукою у відповідь на усмішку знайомої офіціантки. — Але без тебе я міг би сюди й не потрапити.

— Та що ти! Ти сам вирішуєш, де ти є…

— Не завжди, — Віктор спохмурнів. — От, наприклад, Мальвіна… Хіба вона могла вплинути на те, що скоїлося?

— Раніше, ймовірно, не могла, але зараз… Шкода тільки, що заплатила так дорого… Ну, і вся школа про неї говорить. Їм аби язиками чесати. У чужому нещасті можна порпатися…

— У нашому класі все навпаки…

— Згоден, — притакнув Войтек, — але це заслуга Зоськи.

Вони замовкли, опустивши похмурі очі у склянки з «колою».

— Мальвіна, я, ти… всі ми жертви дивних мрій наших старих, — порушив тишу Войтек. — Точніше, вони відібрали в нас звичну дитячу буденність… канапки до школи, настирні питання про контрольну роботу, власний куток, хоч би навіть з нестерпними братами й сестрами на голові. Не кажучи вже про собаку чи кишенькові гроші.

— Ти не хотів би й собі з ними? В Ірландію?

— Я був би ідіотом! — Веснянкувате обличчя Войтека, хоч хлопець і намагався посміхнутися, залишалося напруженим і блідим. — Мій двоюрідний брат влаштував мене на шабашку, — розповідав він далі. — Мабуть, я заробляю тут більше, ніж вони там. Щоправда, вихідних у мене нема, часом ішачу і в суботу. Хоч я «мерсом» із крамниці двоюрідного брата не виїжджаю, але вистачає. Навіть на кіно або стареньку книгу. А в моєму рідному будинку я частіше зустрічав судового виконавця, аніж батька.

— А я? — підхопив Віктор після розповіді Войтека. — Скільки часу мало минути, перш ніж я зрозумів, що мати не вернеться по мене літаком? А проте мені й досі краще її звинувачувати, ніж хвалити себе… А може, тепер уже інакше? — він пристає на цю спокійну думку. — Відколи у мене є Шимон, Йоанна, то мені начхати, яка погода в Англії і з яким Джоном мати закладає чергову угоду з любов’ю…

— Ще «коли»? — спитав Войтек і, не чекаючи на відповідь, рушив до бару.

— Агов, коноплястий, ми знайомі, еге ж? — перед Войтеком виростає Шланг з неодмінною цигаркою. — І якось незле складається, що ми знаємо один одного як свої п’ять пальців, бо нам із приятелем потрібне бабло…

— О, що це тут за олень?! — тішиться п’яний Приколіст, міцно вбиваючи Войтека у плетене крісло. — Ну, рогатий, за роботу! Де твій товстий гаман? Давай, давай, а не витріщайся! Світлину дівчини з гаманця ми тобі віддамо!

Войтек мовчить, але навіть якби він спробував щось сказати, його голос потонув би у колективному реготі, до якого долучається такий собі Молокосос.

— Хіба ми знайомі? — наважується спитати Войтек, начебто розраховуючи на допомогу сухорлявого підлітка у спортивній кофті.

— Не загравай до мене. Я з тобою не піду! — підліток крутить зап’ястям і стегнами. Всі регочуть.

Він задирає носа, гордий з того, що його дотеп так розсмішив друзяк. Хлопчина залюбки докинув би щось іще. Насправді він зробив би все, щоб укинути чергову пайку веселощів. Нічого не тішить так, як успіх на випробувальному терміні. Тоді ти готовий зробити що завгодно.

— А якби я таки наполягав на цьому побаченні? — чує він позаду. — Гарно про нього тебе попросив?.. — Віктор стоїть, злегка розставивши ноги, з пляшкою «кока-коли» в лівій руці. — Таке солодке тет-а-тет.

Западає тиша. Войтек насилу підводиться, потираючи рукою зболіле плече.

— Хтось тут аж проситься, щоб йому трохи підрихтували табло… — озивається Молокосос, але Шланг перериває його на півслові.

— Якщо хтось і проситься, то, певно, ти, кавалок. Не засмучуй нашого доброго друга, — додає він, запобігливо дивлячись в очі Віктора.

Приколіст нічого не говорить, хоча вельми хотів би сказати Віктору, яка честь зустрітися з ним. Не так давно телефонував бос і хвалив помічника. Після цієї новини Валек три дні ходив, як у воду опущений. Уже всі в компанії знають, що Віктор вхожий до верхівки штабу. Само собою, Майорова довірена особа…

— У кожному разі, погано те, що цей зелений смердюх… Цей жовторотий новачок… З твоєї школи… А тобі, Вікторе, і потрясному приятелю — приємного вечора, — з усмішкою белькоче Шланг. — Валек теж тебе вітає, — додає він улесливо, нетерпляче дивлячись на вхідні двері.

— Ну, гаразд, — підхоплює Приколіст. — Було приємно, але нам уже час. Валимо звідси, панове…

Віктор точно виливає вміст пляшки. Войтек цінує його зусилля і схвально киває.

— Тобі б в аптеці працювати, — каже він другові. — Я б не міг. Дивись, як у мене рука труситься, — показує Войтек, підносячи до рота тремтячу склянку.

А ще не так давно я найдужче переймалася тим, яку виставу у Варшаві вибрати для 11-Б, дібрати сукню, що хвилювала б одного програміста. Шукала засіб для виведення плям, бо наші ганчірки останнім часом нагадують справді ганчір’я. Вибирала ім’я для нового цуценяти в притулку, яким здебільшого опікується Йоанна.

Тепер я зрозуміла, як чудово, коли маєш якийсь вибір. Ми глибоко нещасні, коли позбавлені його і маємо прийняти те, що дає нам доля. Не питаючи, не зважаючи на власні почуття. А може, того й не зважаємо, бо доля зазвичай буває сліпа?