Samotni.com

Передноворічна атмосфера передалася навіть Мимрі. Замість триматися перемог і поразок улюблених лідерів, як того вимагає програма, вона жваво говорила про різдвяні традиції. Йоанна повністю поринула в лекцію, порівнюючи звичаї, які вона запам’ятала з Дамаска. Хоча батьки і намагалися завжди дотримуватися якихось замінників польських свят, але в її пам’яті зберігся звичай фарбування курей, а не яєць. І християнські виступи учнів, галасливі й строкаті. Як добре, що сьогодні Мимра розпинається про передріздвяні традиції, ніби підтримуючи той арабо-католицький хаос, який панує в голові Йоанни, відколи вона повернулася з-за кордону…

— А ти, — чує вона над собою голос учительки, — може, краще послухаєш, замість того щоб писати якісь любовні дурниці!

— Але я записую, — тихо говорить Йоанна, злегка зніяковівши через інтерес усього класу.

— То, може, розкажеш нам, що ти занотувала, — саркастичний тон діє на неї, як жало скорпіона.

— Охоче, — Йоанна обводить поглядом допитливий клас.

Усі чекають розвитку подій.

— Я зрозуміла, що не знаю до пуття різдвяних звичаїв, — починає Йоанна, гортаючи нотатки. — Як ви всі знаєте, я багато років провела далеко від Польщі. Цей урок допоміг мені зрозуміти різницю між святкуванням тут і в Сирії. Я вам скажу, чого не вистачає в арабському світі тим, хто сідає вранці до свяченого…

У короткому викладі, але з гумором дівчина розповідає про проблеми з датуванням Різдва, про те, що свято нібито спільне, а для вірян кожної релігійної конфесії починається і закінчується по-різному. І про те, як важко разом тішитися цим важливим днем. Про те, що справді кожна сім’я — це власний домашній звичай… Але всім чомусь найдужче подобаються лише мальовані курчата.

— Лишись після уроку, — каже Мимра і переходить до домашнього завдання.

Вони зостаються в класі вдвох. Мимра заповнює журнал, збирає розкидані на столі папери. Тільки за деякий час підводить очі на Йоанну.

— Я поставлю тобі п’ятірку. За активність.

— Дякую.

— Мені цікаво, навіщо ти нотувала сьогодні…

— Я не розумію.

— Раніше, скільки я пам’ятаю, ти не цікавилась історією. То чого зацікавилась сьогодні?

— Бо сьогодні ваш урок був цікавий, — відказує Йоанна, попри те що горло стискає побоювання.

— Я бажаю тобі… приємних свят. Таких, які святкують у Польщі, — каже Мимра і намагається вигнути рот у гримасу, схожу на посмішку.

Кая чекає перед шкільним туалетом. І хоча вона вже вийшла з нього, проте нетерпляче тупцюється.

— Я ніколи не бачила тебе такою… натхненною! — Йоанні подобається це слово, тож вимовляє вона його залюбки.

— Нам треба поговорити, — нашіптує Кая і тягне подругу в бік спортзалу.

Там теж є туалети. Вони відчиняють перші двері від краю. Кая зачиняє їх з подвоєною силою, перевіряючи, чи вони й справді самі.

— Ти стала свідком пограбування? — посміхається Йоанна.

— Майже… Справді, свідком… Вони мене, мабуть, не бачили… Сподіваюся…

— Давай по черзі, Кайко, бо я нічого не второпаю.

— Пішла я в туалет, ну, ти знаєш… у сусідній кабіні Каська з Євою курили цигарки. Я впізнала їх із голосу. Цілком можливо, що з ними сиділа ще якась дівчина, я не впевнена…

— Вони завжди там смалять…

— Я знаю, — перериває Кая. — Мова не про цигарки. Тож Каська весь час щось молола, як вона вміє. Ну, тут заявляє, що хлопці з нашого класу… ну, типу, давно знають що таке секс і все інше. Вона знайшла в кишенях Мата і Адама, і навіть Тимка щось таке, чим вони дзюрять… Так і сказала! Чесне слово!..

— Що вона знайшла таке? — Йоанна намагається опанувати безладну балаканину.

— Презервативи, — тихо каже Кая і замовкає.

— Це страшне свинство, — обурюється Йоанна і червоніє, — порпатися лапищами в чужій білизні… Небачене хамство.

— Це теж… Але, той, ти розумієш, що це означає…

— Чи я розумію? Якби тільки вона спробувала залізти в моє особисте життя!.. Я б їй показала, де її місце!

— Йоанно! — уриває її Кая. — Вдумайся в те, що я сказала…

— Та я знаю. Тепер вона шантажуватиме хлопців тими гумками або глузуватиме з них, коли ті її розізлять…

— Вона порпалася в роздягальні в кишенях!!!

Залягає мовчання.

— Ой, і правда… — шепіт Йоанни звучить зловісно. — Тепер ми знаємо, хто забирає наші гроші…

Годинник у шкільному вестибюлі ліниво відраховував час до вихідних, але для цього дня він був ласкавий.

— Ще година — і ми вільні, — розмріялася Кая, заходячи до кабінету польської мови.

— Ціла година! — тоскно зітхнула Йоанна, перевіряючи, чи квиток на фільм «Дівчата з торгового центру», який учора ввечері лишив їй Віктор, досі лежить у кишені джинсів.

Він лежав. Як обіцянка гарного пополудня, що скрасить останні хвилини у шкільних стінах.

Кабінет польської мови нагадував кав’ярню. Ніхто не намагався записувати домашні завдання, на партах замість підручників валялися папірці від розгорнутих і похапцем з’їдених батончиків або всіляке «мальовидло», яким користувалися дівчата. Трохи кольорової преси, між якою панував Матеушевий «Playboy». Він переходив, як трофей, з рук у руки хтиво усміхнених хлопців.

«У кожного є свої друзі. На щастя», — подумала Йоанна, оглядаючи кімнату. Ковзнула прихильним оком по Каї, яка із запалом вивчала вміст невеликого записника.

У погляді Каськи Папроцької не лишилось і сліду привітності. Атмосфера нудьги явно її провокувала, і почервоніла Кая у простенькому мохеровому светрі чудово підходила на роль жертви.

— Хрюшко! Я з тобою говорю! — на голову Каї посипалися рештки булки. — На, трохи погризи, але не хрумкай!

Кая підвела голову. Обтрусила з себе крихти булки. Почервоніла.

— О! Дивіться! Свиня сходила в солярій! — хрипко сміялася Папроцька, не встаючи з парти.

— Хочеш скандалу?

Клас замовк. Спокійна й врівноважена Кая ніколи не говорила так голосно. Йоанна зробила крок до неї, але подруга схопила її за руку.

— Не треба. Це моя справа, — кинула вона.

— Ану ж давай!!! — підбурювала Каська, вдаючи переляк. — Ця пампушка зараз мене поб’є! Ти хочеш наробити тут скандалу? Ти, бичко?! А може, вийдемо один на один? Я так тобі писок оброблю, що рідна мати свиня не впізнає…

— Спершу я заліплю тобі по писку… злодійко ти гардеробна!

— Що ти сказала?

Ноги Каськи, яка досі сиділа на парті перед Каєю, впали на землю.

— Ти звичайна злодійка, яка давно нас обкрадає! Хочеш доказів? Єво, — Кая шукає очима солодку білявку, — скажи-но Матеушеві, що він носить у кишені своєї куртки!

— А що я, — бліда Єва явно хоче уникнути сварки. — Я в Матеушевій куртці ніколи не порпалася.

— Але знаєш, хто порпався. Ну, кажи, що там знайшла Папроцька?

— Е-е, та хіба я знаю… — Єва скулюється під гострим поглядом Мата.

— Кишені Адама й Тимка ти теж перевірила! — Кая вмить наскакує на останню парту, де Каська з менш певним виразом обличчя вдає, ніби знуджена всією цією метушнею.

Вона кривиться, зневажливо посміхаючись.

— Тобі капець, чувирло, — цідить вона, але клас хоче почути щось інше.

— Не хвилюйтеся, хлопці, — Кайка цілить точно. — Ваші презики вона лишила, бо їх вона не поміняє на свої втіхи. Інша річ — гроші. Якщо вона знає, що хтось має щось у своїх кишенях, то знає також, що в кого з них уже позникало.

Усі дивляться на Папроцьку, яка повільно, з цинічною гримасою на обличчі, збирається вийти з класу. Перекидає через плече свою незмінну сумку з драконом.

— Відійдіть, я валю, — каже вона, але в її очах вперше дозріває страх.

— Зачекай! — першим реагує Матеуш. — Це ти така шельма? У мене вже кілька місяців десь пропадають гроші, притому що я — з твоєї компашки!

— Навіть якщо ти тирила в інших, то чому в мене? — Адам загрозливо наближається до Каськи, вже оточеної рештою класу. — І я ще дякував тобі за те, що ти давала на хавчик! А я, виявляється, їв своє!

— У мене теж є для тебе коротка інформація, — Кая потроху просовується вперед. — Ти нещасна, через це й мерзенна, але це твоя проблема. Я хочу, щоб ти знала одне: я ще колись схудну, а от ти назавжди залишишся огидною злодійкою, яка не жаліє навіть друзів!

— Чи можете ви сказати мені, що тут відбувається? — через гамір у класі насилу пробивається голосок Слабачки.

— Так, — каже Матеуш. — Тут є одна курка, якій би ми хотіли щось сказати. Бо ж ми не свині, щоб на когось стукати…

— Ти була дивовижна! — Йоанну так надихнув виступ Каї, що тільки й мовить про нього.

Кая вперто мовчить. І вираз обличчя в неї аж ніяк не тріумфальний.

— Ти не радієш? Але ж ти виграла цю битву, — не вгаває Йоанна, уважно придивляючись до подруги. — Ти бачила, як усі в класі на тебе дивилися? З таким захопленням, що тільки позаздрити…

— Нема чому заздрити, — говорить вона неохоче. — Я шкодую, що взагалі… що я дозволила себе в це втягнути…

— Як це шкодуєш? — у голосі Йоанни звучить обурення. — Ти попрацювала краще за цілий поліцейський відділок!

— Так, але вся ця справа… Я відчула себе трохи як Папроцька… Ніби і я не краща… — зітхає дівчина.

— Шкода, — Йоанна опускає голову. — А я гадала, що ти врешті дозріла до того, щоб поборотися за себе…

— То я мушу тебе розчарувати, — на обличчі Каї з’являється сором’язлива посмішка. — Ішлося не про мене. Це було справою нас усіх. І якщо так, то я вирішила, що мовчання — це такий самий злочин, як і крадіжка… Бачиш, яка з мене дурна героїня?..

— Ти крутіша, ніж я думала, — каже Йоанна серйозно. — І я, власне, збагнула, чому теж тобі заздрю…

— Ти — мені? — очі Каї здивовано округляються.

— Е-е, — починає пояснювати Йоанна. — Я заздрю тобі, що ти здатна стільки стерпіти, коли йдеться про тебе. Але не підеш на жоден компроміс, коли терпіти доводиться іншим.

— Де там! Це лише високі слова! — Кая намагається применшити захват Йоанни, знизуючи плечима, але їй приємно, що ця мудра, старша та вродлива дівчина говорить про неї з таким захопленням. Але насправді не сталося нічого особливого. Ну, може, хіба що ті привітання… Бо після всього скандалу до неї підійшло кілька однокласників. Навіть Адам. І розпитували про конкурс, а дехто навіть хотів побачити її твір. Вона принесе його завтра. Як-не-як, а її просили…

— А чого ти, Вікторку, так бігаєш коло мене, наче я хвора? І так рано вернувся з кіно… У мої часи після кіно хлопець ішов з дівчиною прогулюватися або в якусь кав’ярню. На якусь запіканку чи що. Дід твій, хоч і не був аж такий дженджик, завжди водив мене на сирну запіканку… А чим це тобі раптом ці меблі не вгодили? Переставляєш і переставляєш… Пильнуй, бо ще ніжки з крісел повідскакують. Вони й так тут про людське око… Хто це ще дзвонить у двері? — Старенька завмерла під пледом і з тривогою глянула на онука. — По двадцятій? Добра не жди…

— Не жди добра від гостей? — Віктор зиркнув на бабусю з удаваним осудом. — Зараз побачимо.

Варто було хлопчині відчинити двері, як у квартиру разом із прохолодним повітрям увірвалися гомін і шарпанина, а вже за мить у кімнату старенької набилися несподівані друзі.

— О Господи… — складала вона руки, немов у молитві. — Чи можливо це? У мене в гостях сестри Варміцькі? Як давно я не бачила вас, дорогі пані! І пан Станіслав! Та такий стрункий, як свічка! — хвалила вона пенсіонера-друкаря з сусідньої кам’яниці. — Очам своїм не вірю! Пан Бакулка? Я ваші туфлі донині… Ну не ношу, але так люблю!

Коли вона вітала всіх разом і кожного окремо, сестри нашвидкуруч накрили стіл із ранньою городиною і шинкою. Шимон, винуватець цієї метушні, за допомогою Віктора розставляв обладнання, а троє літніх чоловіків у святковому вбранні вмостилися поряд із бабусиним ліжком, блискаючи начищеними з цієї нагоди туфлями.

— Вікторку, а чим ми пригостимо наших улюблених сусідів? Відколи я закублилась у ліжку, то не можу й вийти, — зітхнула вона, винувато озираючись навсібіч.

— Сьогодні це ми пригощаємо любу нашу Настусю, — сказала нижча з двох сестер. — Календар так прямо і каже. І панові Шимонові спасибі, що не проґавив ваших іменин…

— Та я ніколи… Я про таке давно вже…

— Пані Анастасіє, — сказав Шимон, коли робота над сюрпризом завершилась. — Для нас це велика честь, що ми можемо на ваше свято зустрітися знову, як у старі часи. І за хвилю… ми переглянемо балет із нашими танцюристками. Мій батько зберігав копію запису в своєму броньованому сейфі. Колись, коли ви приходили до нас подивитися телевізор, я був молодий, щасливий і оточений справжньою близькістю… — Він зробив паузу, опановуючи зворушення. — Сьогодні я хочу пережити це ще раз. І, як зробив би мій батько, я приніс те, що треба. Для дам — м’ятного лікеру, а в нас, панове, є дещо міцніше…

Віктор вбирав кожну мить чарівного вечора. Бабуся, молодша на десять років від тієї вранішньої, сміялася і втирала хусточкою вологі від розчулення очі. Сестри Варміцькі (хоч вони й витанцьовують уже п’ять десятків років біля зеленої цибулі), виконали кілька піруетів, які пам’ятали ще з молодості. Але коли вони побачили на екрані свої стрункі фігури з минулого, то так зворушилися, що довелося рятуватися м’ятним лікером, який вони, самі не при собі, дудлили, наче воду.

— Це ж треба, що пані Каролова — Анастасія… — кивав головою вражений швець Бакулка. — Завжди була собі Каролова, а тут тобі маєш! А-нас-та-сі-я… Язик зламаєш, поки вимовиш!

— Як тобі свято? Бо мені чудово! — Шимон присів біля Віктора, трохи засапавшись. Він щойно закінчив танцювати з дружиною кравця Менджака. Він був схожий на маленького хлопчика, якого запросили на дорослий бал.

— Ви… крутий! Те, що ви зробили для бабусі…

— Але я зробив це і для себе!.. Я відчув себе, як удома. Ти знаєш, що це означає?

— Я знаю. Удома не почуваєшся самотнім.

— Атож, — Шимон споважнів і взяв за плече Віктора. — Часом я думаю, що наша з тобою самотність уже позаду…

— Відколи… від того дня, коли я вас зустрів. Так багато змінилося…

— А найбільше?

— Мої почуття. До матері. Я вже не сумую, не чекаю на телефонний дзвінок. Якби навіть зараз вона надіслала запрошення («вибач, синку… спізнилася!»), я не переймався б…

— Ти думав над цим?

— Довго й нудно! Я не можу більше чекати на когось, після кого навіть парфуми вивітрилися. Тут у мене є бабуся, друзі, дівчина. Там на мене чекала хіба що червоно-зелена неонова реклама. Я давно ту рекламу «вимкнув». Завдяки тому дурному неону можна проґавити стільки всього цікавого…

— Я бажаю тобі, щоб ти не проґавив найважливішого.

— Тобто?

— Любов.

— Це мені не загрожує. Хоча я не люблю таких високих слів, але…

— Я говорю про твою матір.

— Ви про що? — Очі Віктора потьмяніли, наче це теж були вимкнені неонові вогні.

— Що вона тебе… що ти для неї найважливіший.

— Вам теж час перейти до лікеру, — пожартував Віктор.

— Я п’ю воду, голубе. Відколи я служив у війську, алкоголю в рота не беру.

— Ви хотіли б бути на моєму місці?

Шимон відкидається назад, наче відчувши зненацька тягар, який насилу здолає нести.

— Кожен любить, як може. Не нам судити.

— Якщо вже ви такий експерт із цих питань, то, може, я дізнаюсь, за що має бути ця любов. Із вдячності за те, що я живу?

— Любов, вона не «за щось». Уміти любити — уже нагорода…

— Мені здається, наче я читаю «рожеві мрії» дівчат з нашого класу…

Шимон злегковажив глузливий тон. Чи, може, не вловив його в ображеному голосі Віктора?

— Твоя мати вітром підшита, — мовив він спокійно. — Не може вона всидіти на місці й зупинитися в часі. А летить, шукає… Програє, довіряє. Вірить і страждає… але, займаючись усім цим одночасно, як і раніше, любить тебе. Кожен її телефонний дзвінок — це добрий намір. Не всім вдається їх здійснити.

— Звідки ви знаєте?

— Не забувай, що вона була моєю паняночкою Какавочкою…

Коли останні гості зачинили за собою двері, старенька все ще сиділа серед маленьких подарунків, притуляючи їх один по одному до тремтячих грудей.

— Я така щаслива, Вікторку, що, здається, могла б уже собі спокійно заснути.

— Я вимкну тобі світло, бабусю.

— Ні! Я кажу, заснути назавжди! — вона променисто посміхнулася.

— Навіть не жартуй так! — обурився хлопець, поправляючи зім’яту постіль. — Рік не бачити тобі лікеру!

— Я просто хотіла сказати їм, який гарний випав вечір. А в далеку мандрівку я поки ще не збираюся. Не зараз, коли я зустріла стільки доброти.

— Шимон просив мене передати тобі, що цей програвач — це теж подарунок. І на додачу до нього він лишив тут деякі фільми. Дивись, цілий стос старих романтичних стрічок.

— Із Гретою Гарбо? — старенька затремтіла в пориві емоцій.

— З нею в першу чергу.

— Я не можу прийняти такого подарунка, — бабусині очі підозріло зблиснули. — Це дуже дорого! Як я віддячу Шимонові?

— Тим, що ти є. Він сказав, що завдяки тобі в нього… є друга домівка.

— Ти міг би запросити його на бульйончик? Що таке домівка без бульйончику! Ти купив би курку в Баронки?

— Куплю… Я люблю тебе, бабусю, — додав він, на хвилю загадавшись над питанням, чому раптом таке зізнання спало йому на думку.

Він включив маленьку люстру в кімнаті. Вона зараз же віддячила затишним колом ажурного світла. Яскраві плями, розкидані на стелі, були схожі на помаранчеві веснянки.

Хлопчина витягнувся на розкладеній канапі, заклавши руки за голову. Він був злий. Хоча насправді уже все поприбирав. Меблі в кімнаті Віктор переставив, а светр від матері давно лежав на смітнику. Ці кілька листівок, які хлопчина тримав між книгами й іноді витягав, щоб перечитати знову кілька похапцем нашкрябаних речень, він теж викинув, і був здивований, що зробив це завиграшки. А літаки… Йоанна встигла їх побачити і навіть захопитись, але, коли вона пішла, він знайшов для них в’язницю у ящику з-під якоїсь посилки з Англії. Він не зміг переступити через себе і знищити всю колекцію. Може, колись він віддасть моделі малому Оскарові з сусідської квартири. А зараз нехай сидять собі в цьому картонному ангарі. Покарані за те, що стільки років нікуди його не брали…

Він полюбив цю нову кімнату, просторішу, звільнену від сміття та спогадів. На столі стояла світлина Йоанни, одна з тих, які він зробив їй над Віслою. На фото все біле, тільки Йоанна схожа на райського птаха зі своїм строкатим шаликом і смугастими рукавичками.

А Шимон тримався сьогодні, наче якийсь ворог. Прийшов у цей упорядкований світ і знищив увесь встановлений лад. Однією фразою розгромив так ретельно створювану атмосферу.

І для чого?

Веснянки танцюють на стелі. Неначе знущаються з Вікторових думок. Хлопець ліниво встає з ліжка і йде до шафи з одягом. Якусь хвилю навпомацки нишпорить на верхній полиці. І, нарешті, намацує світлину. Усміхнена мати й він, у тій жахливій шапці з кролячими вухами. «Як можна таке надягати дитині на голову?» — ще раз дивується він. Потім знімає зі стіни вставлену в скло модель планера. Дістає малюнок, а на його місце м’яко засуває чорно-біле фото. Вішає його на розхитаний цвях, і за мить згори на нього дивиться маленький Вітько.

Ящик з літаками, хоч і заповнений пластиковими деталями, загалом важкуватий. Треба знайти звільненим літакам нове місце для вічної стоянки. Віктор вибирає для них вищу полицю. «Там у них вигляд буде кращий», — думає хлопчина, перекладаючи книги й диски. Коли останній «боїнг» гордо розправляє крила на нехитрому аеродромі, можна заспокоїтися.

Ковдра пахне свіжістю. Віктор натягує її на голову, але сон не приходить. У тихому бубонінні по радіо вгадується якась програма про поляків за кордоном. Молодик досить писклявим голосом журиться за нареченою, дві сестри-посудомийниці ні за ким не зітхають. Вони просто закохалися в ірландців. Якась жінка наполегливо повторює, що має повернутися, але вже нема до кого. Хтось нарікає на власну країну, яка не потребує його, а тут, на чужій землі, кращого професіонала за нього не знайти, бо жоден житель островів не кладе так вправно цеглу. Жоден із них не може зробити з шерехатого тиньку гладеньку поверхню. Таку шовкову, як, даруйте, дупця немовляти… А поляк може — розпирало від гордості фахівця, що говорив баритоном.

«Усі ми схожі одне на одного», — подумав Віктор, устромившись носом у подушку. Самотні.крапка.соm. Чи тут, чи там, самотність вдягнена однаково. Вона немов якийсь предмет одягу, що пасує всім.

А за вікном шматочок місяця. Аж смішно подумати, що такий самий висить над Ірландією і материним помешканням. Десь на околиці Лондона або Бірмінгема. Або ближче до Шотландії чи в Північному морі. Хто ж знає, де розташований будинок матері-вертиголови… «У будь-якому разі, місяць ми маємо один», — підсумовує Віктор, перш ніж навколо нього згаснуть усі вогні та звуки…