Samotni.com

Крапля дощу на шибці

— Дивись, Вікторку, як довго вони стоять, — бабуся показує очима на троянди. Так само вже зморшкуваті та бліді, саме до пари їй. Вони були відбиті в нерівному бою з головною медсестрою, котра, як і всі інші в лікарні, не встояла перед чарівністю літньої жінки.

— Удома на тебе вже чекають свіжі, — Віктор незграбно крутиться на стільці. — Коли повернешся, то це буде справжнє свято. Всі збираються до тебе в гості, — бурмоче хлопчина, збентежений присутністю бабусиної сусідки, яка вбирає кожне слово їхньої розмови.

— Розкажи мені ще раз про тренера, — просить бабуся, і Віктор укотре згадує короткий візит на стадіон.

Бабуся заплющує очі й слухає.

— Ти ще побачиш себе, Вікторку, — каже старенька, коли історія закінчується, — як отих наших сестер Варміцьких, тебе покажуть по телевізору! Але як я тебе впізнаю в цій страшній масці? — нарешті забідкалась вона.

Сусідка, підкахикуючи, важко встає з ліжка. Насилу вдягає халат. Віктор хотів би їй допомогти, але сором бере гору і хлопець дозволяє їй довго шукати підступний рукав. Коли вони лишаються вдвох, бабуся кладе руку на його щоку.

— Дай-но хоч так тебе обніму, — каже вона. — При пані Ружі трохи соромно поплескувати юнака.

Вона дивиться на нього з гордістю. Думає про те, як її онук останнім часом подорослішав. Вона й не знає коли. Але ж старенька не спускала з нього очей. Певно, він зробив це, коли її не було вдома. Вона ніжно посміхається до свого онука, і той відповідає їй усмішкою. Якусь хвилю хлопчина порпається в рюкзаку і знаходить шелесткий пакунок із карамельками.

— Ти слухалася? — питає він, перш ніж цукерки дістануться новій хазяйці.

— Аякже! — Бабуся сплітає зморшкуваті пальці. — Лікар сміється, що я забираю місце у хворих! Пані Ружа теж, але її навіть нема кому звідси забрати, — хвилюється бабуся. — Страшно, еге ж?

— Страшно. Найгірше, коли ти сам. Я про це дещо знаю, — докидає він з гіркою посмішкою.

— Сім’я у пані Ружі є, — зітхає бабуся. — Син привіз її сюди і залишив… Мабуть, уже так… назавжди.

— Як це назавжди? — дивується Віктор.

— Як зазвичай буває.

Шурхотіння капців, які човгають від порогу, тихо повідомляє про те, що вертається пані Ружа. Віктор надягає свою куртку.

— Завтра я по тебе приїду. Мені час уже вертатися, бабусю, — посміхається хлопець їй згори. — До побачення, — ввічливо прощається він з бабусиною сусідкою і перетинає залу широким кроком.

І коли надворі його наздоганяє перший повів теплого повітря, Віктор сповільнюється і подумки вертається до лікарняної розмови.

«От я бовдур, — думає він, застромляючи руки глибоко в кишені. — Я співчуваю бідолашній пані Ружі. Як це так, у неї є діти, а вона все одно самотня?! А що, коли б я поїхав із мамою? Якби зараз я мокнув під лондонською мжичкою або вилежувався в ліжку в неонові смужки… Бабуся теж була б сама і шурхотіла капцями по чужому паркеті…»

Шимон чекав із цілою вишикуваною армією. З порога Віктора вітало військо виструнчених, мов на плацу, пластмасових пляшок під проводом швабри.

— Ось твої союзники, — засміявся чоловік, побачивши стурбоване Вікторове обличчя. — Ти впораєшся, просто прочитай інструкцію.

За годину Віктор міг би рекламувати і продавати не брендові парфуми, а багатофункціональний «Pronto», ароматний лимонний «Сіf» і навіть рідини для миття посуду.

«Бути жінкою — раз чхнути», — подумав хлопчина, прибираючи чергову шафу в ритмі улюбленої балади Саймона і Ґарфанкела.[13]

Коли посутеніло, ательє «Профіль. Батько і син» сяяло, як лікарняна лабораторія.

Шимон відклав свої папери і з поважним виглядом обійшов усі приміщення.

— У мене хороші новини, — сказав він із посмішкою. — Ти матимеш цю роботу. А як бонус можеш іще випити… чашку розкішного тибетського чаю.

— Мабуть, устигну, — Віктор глянув на годинник. — Чай від Далай-лами робить чудеса перед приватними уроками з польської.

— Приватні уроки? То ти й на них маєш заробити?

— Та ні, — почервонів Віктор. — Зоська, наша вчителька польської, сама мені запропонувала. Трохи нерозумно, але я дуже відстаю…

— Я, мабуть, якщо й полюблю учительок, то на схилі віку, — зауважив Шимон. — Скажи тій добрій пані, що вона може в нас задарма сфотографуватися, — докинув він, ставлячи перед Віктором запашний чай. — А там хтозна, може, навіть портрет замовить?

— Вона була б окрасою Голубиної вулиці! — захоплено зізнався Віктор, а відтак засоромився через зайві емоції.

Мйодовська… Третій поверх, домофон, звичайно, досі не працює… Хлопчина потягнув за ручку. Вона не сіпнулася.

«Добре, що в людей є собаки», — подумав він, почувши радісний гавкіт на сходовому майданчику. За хвилину хлопець уже біг нагору, стурбований тим, що для вечірніх занять це, мабуть, пізнувато.

Короткий дзвінок і хвилина на те, щоб причепурити задовгий чуб.

— Ой, я помилився, — мовив винувато Віктор.

У дверях стояла та руда, з кучерями, що їх не приховала б жодна шапка на світі. Хіба що шапка-невидимка. Вона дивилася на нього з дедалі дужчим обуренням. Даремно. Він же прийшов не до неї.

— Я до пані Зофії Мйодовської, — пояснив хлопчина, наразившись на гострий погляд.

Руда мовчала, отож Віктор крутнувся на каблуках, готовий швидко рвонути вниз сходами.

— Вона тут, — почувся її голос. — Зосю, це до тебе.

Коли він іще раз опинився перед дверима, його вітає Зося. Вона або справді радіє, або ж талановито вдає.

— Заходь, не роззувайся. Вип’єш чаю? — І, не чекаючи відповіді, вона попросила ту руду дівчину зробити їм дві чашки чаю з лимоном.

Вони зараз же сіли до роботи. Зося вибрала кілька книжок і так про них розповідала, що заслуханий Віктор забув про записи. Тільки за хвилю хлопчина спробував зловити її думки швидким, трохи кривим почерком.

— Вікторе, познайомся з моєю найкращою сестрою, — пожвавилася Зося, зауваживши Йоанну.

Чашки з окропом поставлено на стіл, і Віктор знову зіщулився, відчуваючи на собі проникливий погляд. Він загадався над питанням, чи не захоче ця набурмосена панна, бува, подати йому руку. Про всяк випадок хлопець відклав ручку вбік.

— Дуже приємно, — почувся її прохолодний голос.

— Мені теж, — відповів він, трохи засмучений. — Може, я невчасно? — запитав хлопчина, коли Йоанна гучно зачинила двері.

— Вчасно, — Зося явно не взяла до уваги ці коники і вже розводилася про художню майстерність романтиків, які писали далеко від рідного краю.

«Деякі в еміграції створюють вірші, наповнені любов’ю, як трубочки кремом, інші забираються геть, щоб забути про любов, — похмуро думає Віктор, ретельно аналізуючи слова Зосі. — Шкода, що мати — невелика поетка. І що не талант загнав її до лондонських ганчірок…»

— А тепер домашнє завдання.

Віктор, хоча і дуже силкувався, проте вже не міг приховати втоми.

— Тема доповіді: «Журба — муза поета». Встигнеш до наступної п’ятниці? — Зося привітно глянула, як хлопчина ховає звичайний зошит за пазуху куртки.

— Звичайно! — посміхнувся він на прощання.

— А чай? Може, ти його доп’єш?

— Може, наступної п’ятниці? — відказує він запитанням і зникає в глибинах холодного сходового майданчика.

Коли Йоанна тихо сіла, спираючись на спинку крісла, Зося стояла біля вікна. Воно було трохи прочинене, тож вітер безкарно смикав фіранку, раз по раз перетворюючи її на якийсь білий прапор.

— Він тобі подобається, чи не так?

— Віктор? Подобається.

Хряснуло вікно, і фіранка знову завмерла в сумній позі.

— Як на мене… дивний тип. Мабуть, ми колись здибувались… І той светр… — Йоанна здригнулася, сповнившись якоїсь неприязні. — Певно, турецький. Здалеку тягне дешевим базаром!

— Агов, моя панно! — В очах Зосі з’явився осуд, і тепер вона стала схожа на справжню вчительку.

— Дай-но я вгадаю, що ти мені скажеш, — Йоанна насупилась. — «Не суди про людину поверхово», «одяг — це лише додаток»… Я могла б тебе цитувати! — раптом заявила вона собі на втіху.

— Навіщо цитувати, якщо ти думаєш інакше?

— Як інакше? — Йоанну образило розчарування сестри, але ще дужче підбило її сперечатись. — Я сказала тобі тільки про светр! Це відстій!

— Зрозуміло, — погодилася Зося. — Ти маєш право на власну думку, але ж, хай там як, ми не розпускатимемо на Вікторі цей нещасний светр, еге ж?

Йоанна знизала плечима. Упертість змушувала її губи затято стискатися, дарма що вона уважно слухала розповідь сестри і вже уявляла маленьке помешкання в старому будинку. Вона намагалася уявити собі цього досить симпатичного хлопця з ножем для чищення картоплі, над мискою з пранням, із сумкою, повною продуктів. Звичайно, спочатку вона стягнула з нього цей страшний светр, а потім дозволила йому кружляти у своїй уяві з пилососом або обценьками.

— Справді? Він сам з усім цим дає раду? — ще раз перепитала вона.

— Сам. Раніше йому допомагала бабуся, а тоді захворіла…

Зося допила холодний чай і легенько відсунула чашку.

— Та мене взагалі не обходить той немодний прикид, — кинула Йоанна, ледь помітно зашарівшись. — Я бачила його раніше…

— Прикид?

— Не знущайся! Віктора.

— Я знаю, — Зося кивнула, опустивши голову. — Мабуть, серед цієї малолітньої шпани з великими м’язами.

— Та ні. Він зайшов до аптеки по інгалятор чи щось таке, але якось так на мене дивився… насмішкувато чи бридливо. Я розлютилася! Ненавиджу чоловіків, які оцінюють тебе по зачісці!

— Бо це й справді лажа! — твердо погодилась Зося. — Це тобі не светр! — докинула вона, й обидві розсміялися.

Плюшевий ведмедик зазирнув Йоанні через плече, коли вона писала листа матері. Тільки кілька слів, бо завтра треба піти на цвинтар і поїхати до «Цяпкова».[14] Кая вже не може дочекатися, коли вони разом виберуться у спільну поїздку. Подруга замінить Зосю, якій офіційно дозволено провести сьогоднішній день із Кшиштофом. Це перша новина для мами. Нехай вона порадіє щастю Зосі. Аж дивно, що програміст може наминати фісташкове морозиво з апетитом якогось ласого хлопчиська, сміятися із власних недоліків і знати напам’ять діалоги з «Вінні-Пуха». Окрім того, він читає Капусцінського.[15] Це, мабуть, дуже добре. Йоанна наголошує на слові «мабуть», бо, щиро кажучи, сама не знає.

Віктор… Про нього в неї є кілька думок. В аптеці він витріщався на неї і хоч би тобі посміхнувся. А міг би. Теплий вираз на обличчі нічого не коштує. Черга довга, Зося хвора, в голові паморочиться, а тут якийсь чванько, наче їй бракувало інших клопотів. А потім той другий раз, коли вона зазирнула у «Веселу Цокотуху»… Вона завжди туди заходить, бо любить дивитися на їжу і веселих людей. Ніхто в «Цокотусі» не квапиться, і там завжди сидять закохані. Вони вибирають столик біля вікна, наче виставляючи на показ своє кохання. Він сидів там. Трохи вглибині.

Вона впізнала його за цим нещасним светром і зосередженим виглядом. Він розмовляв з якимось старшим чоловіком. Коли Віктор глянув крізь освітлену шибку, вона втекла. Але запам’ятала його очі. Вони були такі… чисті. Наче краплі дощу на шибці.

«От і все, мамо», — закінчила вона й обережно склала аркуш удвоє.