Samotni.com

Зося по той бік дзеркала

Зося сидить нерухомо біля материного туалетного столика, сама-одна. Вона здається дещо примарнішою і худорлявішою, ніж насправді, але це через давно відомий недолік дзеркала.

Вивчення очей, вигину брів і спроби посміхнутися мали б переконати її, що зовні все не так погано, як усередині. А дзеркало, проте, підманює. Що довше Зося дивиться в нього, то більшої відрази сповнюється до себе.

«Ти мене розчарувало, — шепоче вона своєму відображенню. — “Зося, добра порада”. Афоризми на всі дні року». Ще й на січень наступного року теж. Календар із купою тире. Біля кожного з них: важливо, важливо, дуже важливо. Точний план життя. Крок за кроком:

— скласти контрольну роботу;

— пересадити квіти;

— батьківські збори в Йоанни;

— косметичка;

— розмова з Сандрою (підозрюю наркотики);

— Кшись (скасувати побачення);

— стоматолог;

— купити мішки до пилосмока.

Важливо, важливо, дуже важливо.

«Чому в моєму календарі нема того, що сталося насправді?»

— Лікарня — Мальвіна в критичному стані.

— Сусідська квартира — батьки залишають дитину без нагляду в нічний час.

— Похорон тітки Кшися — я не була (іменини замдиректора в пабі).

— Хлопець Йоанни — серйозно не розмовляла (досі нібито в неї не було хлопця).

Важливо? Дуже важливо? А може, найважливіше?

«Зосю, та, яка дивиться на мене димчастими очима (треба обов’язково змінити дзеркало), за жодну з твоїх важливих ролей не поставиш п’ятірку. У якийсь момент ти перестала бути кращою ученицею, але, як і раніше, поводишся як відмінниця, — мовить вона до себе приглушеним голосом. — Може, все це відбувається з нами, щоб ми у раптовому протистоянні зі світом розгледіли свої слабкі сторони?» — запитує вона безбарвне скло дзеркала.

У відповідь — тиша. Мовчить дзеркало, німує, поблискуючи екраном, мобілка. Навіть за стіною, з-за якої часто долинає плач малого Яся, панує страшна тиша. І доводиться хоч-не-хоч думати тільки про власні проблеми.

Стара канапа приймає Зосю з усім її сумним манаттям: у джинсах, у білій, заплямованій краплею чаю блузці, з розмазаною косметикою. Зараз досить сховати голову під ковдрою і сто разів повторити: «Я маю право робити помилки», а потім десять разів: «Завтра буде краще».

— Афоризм… найкращий бальзам для сумління, — шепоче Зося, перш ніж поринути у глибоку безодню неспокійного сну.

Це тут.

Йоанна щільніше загортається в картатий плащик, хоча квітневе сонце вливає крізь крони дерев на цвинтарі тепле повітря.

— Я не знаю, чи мій віночок… — Кая критично придивляється до композиції зі строкатих трав, оздоблених стрункою свічечкою і мерехтливими бантиками.

— Він гарний! Мамі, напевно, дуже подобається, — у відповіді Йоанни нема дешевих компліментів, тож Кая поправляє голівки зрізаних очеретин і кладе вінок біля хреста.

— Така гарна плита, що навіть шкода тут щось ставити, — говорить дівчина, уважно придивляючись до гранітної брили.

— Це робота батькових друзів, — відказує Йоанна. — Знаєш… річ ніби й гарна, та не тішить…

Залізний глечик оживає під впливом ніжного букета троянд. Особливо зараз, коли поряд із квітами Йоанни Кая ставить дві прості свічки і кожна з них палахкотить ніжним вогником.

— Твоя мама любила іменини?

— Ще й як, — киває Йоанна. — Ось чому я приходжу в квітні. Про свій день народження вона воліла забути, — докинула дівчина. — А от її іменини… Раніше це було велике свято.

Тихою хвилею розповіді несуть Йоанну в світ старих подій.

— Батьки запрошували таких гідних гостей, що я ховалася від них під столом, — каже дівчина тихо, заплющуючи очі. — Коли ми були в Сирії, тамтешні дорослі приходили до нас із дітьми, причепуреними так, ніби то було національне свято. А потім у Польщі… Тут теж бували теплі дні. У той час ми влаштовували обід в оранжереї або в саду.

— У якомусь палаці? — здивувалась Кая.

— Де там! Це тільки звучить красиво, — засоромилася Йоанна. — У нас був великий будинок за містом, але це вже інша історія.

— А з моєю мамою ще інакше, — замислилася Кая. — Сама не знаю, чи смішно, чи трагічно.

— Та розказуй уже. Врешті-решт ми прийшли до однієї мами, то давай поговоримо і про іншу.

— Знаєш, як це було… Подарунки для тата, і то дарма. Для нас цукерки на день народження, а про маму ніхто не думав. То вона мала давати втіху. Тільки коли я виросла, то почала стежити за тим, щоб вона отримала якусь дрібничку. На день народження. Бо в нашому селі більше святкують день народження. Ну, а коли я виїхала з дому, то знову всі позабували. Коли я зателефонувала від тітки з вітаннями, вона раз — і в сльози.

— Вона зворушилася, — прошепотіла Йоанна.

— Ні! Вона жахнулася. Порахувала, скільки їй років, і вийшло дуже багато! «Чи я встигну виховати хлопчиків?» — питала вона мене замість насолоджуватися своїм святом… Але знаєш, я влаштую їй колись справжній день народження. Ми поїдемо до перукаря і косметолога. Спеціально до косметолога, щоб вона зробила щось з маминими руками. Вони такі спрацьовані… А потім візьму її в кафе. На келих вина. Як ти гадаєш? У новій сукні… Я сама подумаю над фасоном. А може, навіть пошию? Я пошила тітці костюм на карнавальний бал. Вона посіла перше місце…

— А ким ти її вбрала?

— Нею самою, — гигикає Кая. — Вона хотіла бути Сніговою Королевою…

Йоанна і собі посміхається. Спершу куточками рота, а потім голосно.

— Два роки тому в цьому місці було заборонено сміятися під страхом смерті, — шепоче вона своїй подрузі. — На щастя, сьогодні я приходжу до мами, щоб посміятися. Адже на її іменинах було весело, — докидає вона.

— Гарне ім’я — Ірена.

— Зося одного разу пояснювала мені, що воно означає «мир», і я загадувалася над питанням, чому хтось назвав мою матір «Мир», а не, наприклад, «Палата». Палата — це принаймні дівчинка…

— Цікаво, як ти назвеш свою дочку? — Кая тепло глянула на подругу.

— Вгадай. На відповідь у тебе ще кілька років. — Йоанна зиркнула на годинник. — Але якщо хочеш випити нашого улюбленого соку, то нам треба йти.

— Ми не почекаємо Зосю? — Кая виглянула у зелений провулок.

— Якщо вона ще не прийшла, то, мабуть, щось їй перебило. У Зосі останнім часом лихі дні. Навіть на побачення не ходить. Треба цим зайнятися, бо знаєш… нема нічого гіршого за закохану вчительку.

— І Снігову Королеву, — погодилася Кая, перш ніж, напівобійнявшись, вони пірнули в гущавину ніжно-зелених дерев.

Віктор повільно відчиняв Шимону двері ательє, хоча звук дзвінка свідчив про поспіх, з яким власник хотів зайти всередину.

— Агов! Ти що, травмувався на тренуванні? Я думав, що ти ніколи не відчиниш.

Досить було глянути на блискучу підлогу, щоб довше витирати мокрі черевики.

— Квітень-переплітень! — долинав до Віктора з коридорчика жвавий голос Шимона. — Хвилину тому було сонячно, наче на Багамах, а тепер злива! Каналізація на нашій вулиці вже оголосила застережний страйк… О, я бачу, і тут застережний страйк, — прокоментував він похмурий вираз Віктора. — Кидай це ганчір’я. Завтра закінчиш. Подивись, що я приніс.

У паперових пакетах від Турка, тих, які він вручав постійним клієнтам зі стравою на винос, могли бути тільки Вікторові улюблені кебаби. Звичайно, з кетчупом, незалежно від того, якого «кечу» йому хотілося.

— Невже я влучив?

— У десятку.

— О, перша спроба посмішки. Непогано. А тепер сядь і розкажи мені, що сталося. Мабуть, я замало тобі плачу. — Шимон занадто жадібно вп’явся зубами в тісто, і цівка кетчупу, що стікала по бороді, перетворила його на якусь жертву серійного вбивці.

— Платня в мене гарна. І взагалі… Все гаразд, — Віктор швидко потягнувся по свою порцію, бачачи, з яким задоволенням наминає його друг.

— Ти посварився зі своєю подругою, — вгадував Шимон між укусами.

— З Йоанною? — обурення, з яким він відреагував, виключало таку можливість.

— Аякже! От голова я капустяна! З кожним може трапитися, але не з кимось таким… гарним і щирим.

— Ви її бачили?

— Бачив. Вона розглядала з тобою світлини на вітрині.

— Справді. І… ну, вам теж подобається?

— Дуже, — споважнів Шимон. — Я навіть подумав, що це одна з тих дівчат, які рік у рік дедалі гарнішають, а вродливі жінки… сам знаєш… Вони не завжди наші…

— Вона інакша… Я знаю про це! — Шматок пирога приземлився на підлогу, і Віктор серйозно замислився над питанням, чи не підняти його та не з’їсти. Врешті-решт, тут стерильно, як у лабораторії.

— Кидай у кошик, — випередив його наміри Шимон. — У мене для тебе є добрий додаток. — На столі з’явився подвійний пакет. — А тепер кажи мені, що тебе непокоїть.

— Е-е, насправді я, мабуть, вимогливий. Давно не було так добре. І в школі, звичайно, якщо не брати до уваги географію, і вдома, бо ви цілком вилікували мою бабусю… Ну, і на тренуваннях… Отож, коли вже все гаразд, іде як по маслу, то сам собі знаходжу проблему…

— І що тобі вдалося знайти?

— Ще один доказ провини моєї казкової матері.

— Чому казкової?

— Ну, бо такої, що «за сімома горами і сімома лісами»…

— І що вона зробила?

Запала тиша.

— Я думаю, вона хотіла доброго, — почав знехотя Віктор. — Зрештою, я не хотів би говорити про це, бо, можливо, ви мене не зрозумієте. Я наче якийсь довбаний ганчірник.

— Повір мені, — почув він спокійний врівноважений голос Шимона.

— Свята наближаються, тож моя мати послала нам пакунок.

— Ну і…

— Для бабці у ньому був молитовник. Англійською. І якась вервиця. Вона написала, що освячена Папою Римським, а Папа збирається в Англію лише наступного року… Були і туфлі, на шпильках, плащ… А саме — її плащ. Приношений. Такий малиновий. Я аж здивувався, що його ще не погризла англійська міль. Отримав і я шмотки. На зріст метр сорок. До цього «адіддасівські» кросівки на розмір тридцять вісім. Якраз на Антося, сина пані Сиґідової.

— Я не хочу виправдовувати твою матір. — Шимон посерйознішав, хоча з плямою кетчупу на підборідді вигляд, як і раніше, мав смішний. — Важливо те, що вона прислала, шкода тільки, що замало знає про своїх близьких. І це паскудно, чи не так?

— Так.

— А я, власне, хотів дещо сказати про Різдвяні свята. Ти матимеш премію. Це одне. Друге: мені потрібна твоя допомога…

Віктор слухав Шимона, замислюючись над тим, звідки такий самотній, серйозний чоловік знає, коли треба повернути на інше. І про ту його ідею знову дозволити бабусі перелетіти думкою в минуле. Буде якийсь балетний сюрприз, прийдуть сестри Варміцькі та кілька літніх клієнтів закладу «Профіль». Їх збереться невеликий гурт, бо небагато хто може самотужки вибратися на останній поверх будівлі.

— А як щодо зеленого лікеру? — озвався Віктор. — Без лікеру не годиться!

— Побачимо.

Злива ущухла, хоч в ательє «Профіль. Батько і син» ніхто на такі дрібниці не звертав уваги. Минулому прогноз погоди був ні до чого, а в майбутньому прийдешній день завжди може принести сонце. Атож — квітень-переплітень…

Кшиштоф — чарівник!

Я знаю, це звучить смішно. Те, що чоловік, який щодня користується інтернет-жаргоном, клацаючи до ночі на комп’ютері та переймаючись тільки своїми експериментальними програмами, має такий стосунок до чарів, як я — до пілотування. А проте чарівник…

Він приїхав учора пізно ввечері, щиро посміхнувся і сказав, що хоче, мовляв, познайомити нас з однією королівною. Незважаючи на мої капризи (воістину королівські!) і вроджену лінь Йоанни, він змусив нас прожогом вилетіти з квартири. Ми їхали хтозна-куди, набурмосені й злі. Розуміючи, що яка не є та королівна, але аудієнція, певно, вилізе нам рогом. Я була вдягнена в спортивні штани, а Йоанна — в мою блузку. Разом ми складали один бавовняний комплект, призначений виключно для прибирання.

Палац був, далебі, розташований за містом, адже мандрівка тягнулася довго, а Кшисеве авто чимраз більше обступала природа. Коли я вже було засумнівалася, що нам пощастить побачити яке-небудь королівство, ми вискочили з лісу і раптом угледіли напрочуд гарну садибу. Вона біліла серед довколишніх лук і полів.

— Це тут, — недбало мовив Кшись, і вже за хвилю ми опинились у вишукано умебльованій залі, заповненій людьми різного віку.

Ніхто не помітив, як ми увірвалися, бо все товариство уважно слухало якусь доповідачку, що доповнювала свою промову показом слайдів.

Йоанна голосно зашепотіла, вимагаючи королівну. Я намагалася з'ясувати, що це за збори, проте колючі погляди нас зупинили. Ми вмостилися в останньому ряду.

Не пам'ятаю, щоб у моєму студентському житті якась така лекція привертала мою увагу так, що я забувала про час і місце. Слухаючи з захопленням історію польських шляхетських обійсть, дивлячись на неймовірну добірку їхніх злетів і занепадів, я з сумом думала про тісні чотири кутки, в яких нам доводиться жити сьогодні. Про сходові кліті, що визначають сусідські межі. Про тісні квартири одна над одною. Можливо, в минулому житті я була гарненькою шляхтянкою, може, якоюсь Зосею зі Сопліцова, що звикла до простору навколишньої природи? Цю тугу за старими часами викликала кожна наступна думка чарівної промовниці. Чорнява краля робила на моїх очах чудеса. А про Йоанну годі й говорити. Вона сиділа, як зачарована, широко розкривши рота і дозволяючи незнайомці вести її нині зниклими світами давньої польської душі.

Лекція добігла кінця, але ніхто не рухався. Посипалися запитання, на які чорнява краля невпинно давала вичерпні відповіді. Тільки тоді, коли проектор завершив жвавий показ слайдів, а слухачі лекції вирушили до столу зі скромним частуванням, ми сумно перезирнулися.

— Супер! — коротко оцінила Йоанна.

— Було чудово. Спасибі, — докинула я, з посмішкою зауважуючи радість на обличчі мого друга.

— А тепер обіцяна королівна, — прошепотів Кшись. До нас прямувала сама героїня вечора. Коли вона підійшла, Кшиштоф із притаманною йому соромливістю вичавив: — Познайомтеся, це Іза. Моя сестра, спеціалістка зі шляхетських руїн, хоронителька і жителька палацу в Саповіцах. Королівна трохи сучасна, носить джинси і має вчений ступінь доктора наук, але просто з палацу…

Вистачило хвилі розмови, щоб ми з Йоанною забули, що наразі ми — щонайбільше власниці єдиного, дуже пом’ятого спортивного костюма. І наступної миті у кожної з нас склалося враження, що ми знаємо Ізу все життя. Коли Кшись спокійно сказав, що час їхати, ми, звісно, були злі. На щастя, додому ми везли незабутні спогади й обіцянки. Я запросила Ізу до своєї школи. Вона пообіцяла, що спробує приїхати з розповіддю про таємниці романтичних садиб. А Йоанна дістала запрошення на канікули приїхати на «палацову зміну». Буде волонтеркою, прибиратиме і стежитиме за всім у Будинку творчості.[20] Хтозна, може, познайомиться там з Євою Ліпською?[21] Але навіть якщо її улюблена поетеса у Саповіцах не з ’явиться, там ніколи не бракує цікавих митців, спраглих самотності, чарівних сіл, грабового гаю і озера, що шелестить якраз за палацовими луками.

— Коли Іза приїде до нас у гості, я приготую їй справжню сирійську шаурму… атож, таки справжню, — розважала Йоанна, вилізаючи з машини.

Я знала, що це означає. До нашої родини приєдналася зовиця — королівна, яка вже за хвилю стане головною темою вечірнього листа до матері…