Samotni.com

Wonderful world

— Кайко! Почекай, бо не розкажу! — Йоанна кількома кроками наздогнала подругу, що ледве сунула до шкільних воріт. — Як на тебе поглянути, то ти ніби йдеш на каторгу, а сьогодні класний день, — торохкотіла вона з натхненням, цьомкаючи Каю в щоку.

— О, дивіться, наші лесбіянки! — Дівчата почули за спиною хрипкий, як немащене колесо, голос Каськи. — Не бійтеся, дівчата, цілуйтесь! Свобода-таки, — зареготала вона, вибігаючи поперед кількох підлітків з гурту.

— Будь ласка, не реагуй, — прошепотіла Кая, благально припадаючи очима до грізного обличчя Йоанни.

Вульгарні коментарі віддалялися разом із цигарковим димом, Каською та її почтом.

— Добре, що ти поряд, — зітхнула Кая, зупиняючись на посипаній гравієм стежці. — Бо я хотіла втекти! — прошепотіла вона сумно.

— Що сталося?

Йоанна знизила голос. І хоча хвилю тому вона хотіла тільки одного — прочитати Каї п’ять нових есемесок від Віктора, тепер дівчина забула про своє щастя, ретельно сховане в сріблястій мобілці.

— Боюся…

— Але ж сьогодні все легко! Англійська — це шара. Матема пройде як поганий сон. Тоді фізра. Ми гратимемо у м’яча на втіху іншим. Мимра хвора, тому поплескаємо собі язиком…

— Та я не про уроки, — почала Кая, поправляючи важку сумку. — Пам’ятаєш той художній конкурс? Він був оголошений три місяці тому…

— Звичайно! Ти ще роздумувала, чи зробити якийсь плакат… «Насильство у твоєму середовищі» чи щось таке…

— Я взяла в ньому участь, — насилу вичавила з себе Кая. — І виграла.

— Кла-а-ас! Бра-а-аво! Увага, увага! Кая Камишко найкраща! — Йоанна склала долоні в трубку й оголошувала успіх подруги зграї наляканих граків. Відтак дівчина якийсь час крутилася, шалено стрибаючи, навколо переможниці, поки на обличчі Каї, нарешті, не заясніла посмішка.

— Будь ласка, припини… Усі витріщаються, — шепотіла вона збентежено.

— Чотири граки — це ще не всі! Звикай до слави! Що таке? Ти плачеш? — Йоанна зненацька вгледіла, як пухкими щоками покотилося кілька сльозин. І, дивлячись на них уважно, вона збагнула, що це аж ніяк не сльози радості. — Я, мабуть, щось не розумію, — безпорадно зітхнула вона. — І без твоїх пояснень так нічого і не розчовпаю.

Познімавши у школі куртки, вони рушили до улюбленого місця. Дівчата вмостилися на східцях, які вели до комірчини шкільної радіостанції. Дзвінок повимітав із коридорів навіть наймлявіших учнів. Лише зрідка чутно було, як тупотять у холі ноги і грюкають двері в клас, ковтаючи останніх, хто запізнився.

— Ми трохи прогулюємо, — зауважила Кая, коли навколо запала мертва тиша.

— Та нічого. Ми вийшли з англійської по-англійськи.

— Я б сказала, ми по-польському на неї не зайшли, — у голосі Каї нарешті забринів грайливий тон.

— Розкажи мені, що сталося.

— Сьогодні ж та лінійка… Дирекція, ну, знаєш, вишикує під стіною цілу школу. І потім оголосить перемогу, а ще викличе мене на середину… Як оце пройти повз ті погляди і вигуки? Під свист, крики, гудіння… — Кая затулила обличчя руками. — Після такого виступу мені свистітимуть услід на кожній перерві, а я… я просто хотіла б, аби ніхто на мене не дивився…

— Ти так себе соромишся? — похитала головою Йоанна. — Відмовилася б від власного успіху і таланту через кількох ідіотів?

— Тобі легко сказати, — Кая кутиком серветки витирала патьоки дешевої туші. — 3 тебе ніхто не сміявся! Я багато що витерплю, але глузування діймає найбільше. Я не можу з цим боротися, тож не хочу йти на лінійку. Чи це погано?

— Якби ти дивилася на себе моїми очима. Або Зосі й Віктора… то неодмінно відкрила б, що ти зовсім не смішна… Але що там наші очі! — Йоанна насупилася. — Для тебе невдача — це рохкання і мукання цих маленьких класних свинок, які поки не вступлять у болото, то й не знають, що головні…

— Ви для мене найголовніші, але пробач… — Кая стиснула губи, знову ладна розплакатися, — …моя дупа і мої цицьки труситимуться в такт непристойних вигуків. Оце я випхаюся у вузьких брюках і блузці перед усіма. Наче велика мішень, у яку можна стріляти чим завгодно. Дякую за таку нагороду…

— Кайко, зроби це для мене, для нас… Лиши страх на справжню трагедію. Іди по свою нагороду. Я плескатиму тобі, аж руки болітимуть… Але зачекай… Ти не сказала, за що тобі плескати! Що ти намалювала на тому плакаті?

— Тема хороша, — зітхнула Кая спокійніше. — Я показала розвиток насильства в трьох варіантах. Спершу моя героїня, маленька дівчинка, розчісує і пригортає свою ляльку. Потім з’являється мати дівчинки і сварить її. А третій образ віддзеркалює другий. Та ж маленька дівчинка б’є і знущається зі своєї улюбленої іграшки… Так, наче хоче взяти реванш за свої страждання…

— Суперідея! — Йоанна була по-справжньому зворушена. — Насильство породжує насильство, але сказано зовсім по-іншому… І, знаєш, я просто подумала, що ця історія має чимало спільного з нашою розмовою.

— Про що ти?

— Давай-но припустимо, що ми — маленькі дівчатка. І якщо сьогодні ми дозволимо комусь нас кривдити, то рано чи пізно ми робитимемо так само. Кривдитимемо себе чи інших…

Вони замовкли, спостерігаючи за тим, як сумна прибиральниця марно намагається натерти підлогу, яка за хвилю перетвориться на море брудних слідів і пристань для фантиків.

— Подивися на мене, — Кая енергійно поправила неслухняний чубчик. — Як ти гадаєш, гребінця досить чи треба ще поправити? Зрештою, мені ж потрібен зірковий вигляд!

— А як щодо класної туші? — Йоанна захихотіла. — Себто Зосьчиної класної туші, що якимось дивом опинилася в моєму рюкзаку. І ця ніжна пудра, якраз до твоєї шкіри. Тут є ще… якісь тіні для повік… зелені… Три хвилини — і від тебе очей не відірвеш!

Дівчата рвонули в туалет, прибиральниця ображено глянула їм услід. Кая досить швидко упоралася з оновленням свого образу. І тепер, зиркаючи на Йоанну проясненим поглядом, вона, не вагаючись, щиро посміхнулася подрузі.

— Мені просто цікаво, — хитро підморгнула вона, — звідки це у твоєму рюкзаку так багато всілякого косметичного мотлоху? Ще недавно малюватися дівчині заборонялося…

— Це випадково, — знітилася Йоанна, похапцем ховаючи косметику. — Я і справді не знаю… Прибирала в коридорі, тож, певно, просто мимоволі покидала в сумку.

— А після школи, перш ніж побачитися з Віктором, мимоволі мазнеш тут і там? — підсумувала Кая, вдаючи сувору міну директорки, рішуче налаштованої проти будь-яких косметичних експериментів.

— Я не виключаю цього, пані директорко, — підхопила гру Йоанна. — Але обіцяю, що як чемна учениця відсмоктуванням жиру і збільшенням губ займуся вже після закінчення школи…

Триразовий дзвінок, який кликав на лінійку, позбавив Каю щойно знайденої впевненості у собі.

— Побачиш, усе буде добре, — запевнила її Йоанна і майже силоміць виштовхала приятельку з вузького туалету.

Кая зітхнула з полегшенням, коли виявилося, що її успіх буде затьмарений виховними виступами дирекції та запрошеного до школи співробітника поліції.

— Крадіжкам учнівських грошей слід покласти край. Злодіям кажемо «ні»! — сухо говорила директорка, обливаючись потом у занадто тісній білій блузці.

— У спгаві банди злодіїв, які пгивласнюють і кгадуть ггоші у молодших, ми вже пговодимо слідство… — поліцейський мало не ковтав мікрофон, забавляючи своєю кумедною вимовою всю гімназію.

Коли Кая рушила по свій приз під оплески Йоанни та кількох однокласниць, то з подивом виявила, що її напруження перед виступом і те суцільне збентеження, страхи, комплекси — все було ні до чого! Яка паніка змушувала її тремтіти перед аудиторією?! Зрештою, ніхто на неї й оком не кинув, хоча Кайка про себе каже: «Я величезна баба, яку важко не помітити». «Але ж я була дурна, як пеньок, — сміялася вона подумки, простягаючи руку до конверта з грошовою винагородою. — Я не заслуговую навіть на те, щоб з мене потухати, як каже Папроцька…»

Директорка також посміхається. По-робочому. Неначе позує для невидимого об’єктива. Вручаючи їй чек і альбом картин, вона схиляється над Каєю.

— Це ще не все, — каже вона з виглядом покровительки мистецтв. — Ти також отримаєш стипендію на розвиток таланту.

— Від школи? — Кая нетямиться від утіхи.

— Швидше завдяки школі. Це… міністерська нагорода, — директорка приховує збентеження за серйозністю. — Без допомоги нашої вчительки малювання її б не було. Тож радій! — І вона знову посміхається невидимому фотографу.

— Я радію, — шепоче Кая. У неї складається враження, що ту стипендію вона мусить зараз же віддати неперевершеній учительці малювання.

Дівчина повагом повертається на місце. Гордо проминає кілька недбало кинутих «телятин», «свиноматок» і «кашалотів». Вона чує зневажливе шепотіння Каськи («Зробила, бач, з мазанини бабло! Тепер уже заслужила на потрійні відбивні!»).

Вона чує Євку — ту, з гарненькими кучериками і пігулкою «екстазі» в невеликій сумочці («О, я не можу! Як вона на сцені вигнулася! Не інакше, як у лісі щось велике здохло!»). Усвідомлення того, що вона — не об’єкт колективного захоплення, додає їй сил. У відповідь на «телятину» посилає Касьці дзвінкий поцілунок. Почувши про свою «гнучку» поведінку на сцені, скоса блимає на Євку. І вже стоїть поруч із Йоанною, м’яко вітаючись кулачок об кулачок. На щастя.

Слабачка знову боїться власної тіні. Її голос звучить як колискова серед гармат.

— Велике прохання до тих, хто постраждав від чергових крадіжок у роздягальні, записатись у цей список! — вона намагається перекричати дедалі сильніший гамір. — Поруч з іменами зазначте, скільки у вас украли!

Йоанна вражена, що Слабачка так серйозно ставиться до школярів: як-не-як, а для них вона є хіба що якоюсь перешкодою, коли ті летять по школі до вхідних воріт. З її делікатністю і тактом вона повинна викладати в якомусь університеті. «Адже тут вчать лише грубих правил, — думає вона, співчуваючи тендітній білявці. — У цьому класі потрібен різник, а не орхідея…»

Коли список досягає Каї та Йоанни, він являє собою хіба що відображення шкільного почуття гумору. Серед найбільш потерпілих — Каська і Матеуш. У неї поцупили тисячу євро, а в нього — лотерейний білет з мільйонним виграшем. Інші жартівники обмежуються тисячами злотих і доларів. Ірміна, Анна і Лукаш, певно, не жартують. У них у роздягальні витягли по двадцять і п’ятдесят злотих. Кая хитає головою. Сюди вона не запишеться.

— Насправді я ніколи не залишаю гроші в роздягальні, — пояснює вона пошепки спантеличеній Йоанні. — Я краще куплю собі фарбу або якийсь гаджет для братів, аніж докладу комусь на пиво чи наркоту.

Йоанна ретельно виводить своє ім’я. Трохи порахувавши, вона записує суму: сто п’ятнадцять злотих. Несподівано дівчина розуміє, що ця втрата не викликає у неї, та й раніше не викликала, жодних емоцій. Як завжди.

«Якби йшлося про якусь солідну суму… — думає вона, записуючи цифри. — А так ця пайка для злодія — це як непорушний пункт шкільного статуту… Тут узвичаїлося загарбання чужого…»

Вона посміхається, згадавши, що в боковій кишені власного рюкзака лежить кілька інших, теж поцуплених дрібничок. «Якщо їх не буде знайдено, сестра може луснути від злості», — зітхає дівчина з тривогою. Десь цієї ж пори Зося, мабуть, кидає останній погляд у коридорне дзеркало і похапцем збігає сходами, кваплячись на побачення з Кшисем. Але це унікальна ситуація, швидко виправдовується вона подумки. Адже рідко так буває, що і вона, і Зося мають побачення в один і той самий час.

Останньою думкою сміливо міг би починатись і лист до матері, тож, недовго думаючи, Йоанна дістає із зошита жовту листівку і довго працює над заголовком, оздоблюючи його кількома дрібними квіточками.

Зося не шукала своєї косметики. І не кинула на адресу сестри якогось відповідного епітета. Не побачилася вона і з Кшисем. Йому довелося самотужки вибирати пристойний подарунок батькові на день народження. Вона навіть не почувалася винною, коли відмовилась від запланованих закупів, кинувши мимохідь: «Вибач, сьогодні не можу!» І поклала слухавку, перш ніж у ній зазвучало тривожне запитання: «Що сталося?!»

І навіть якби жінка почула це питання, якби ще якусь хвилю притискала телефон до мокрої щоки, вона пробурмотіла б щось у відповідь, та й то не до ладу. Або щось би збрехала. Могла б рубонути щось типу таке: «Це не пов’язано зі мною» або згадати про проблеми в школі. Імовірно, вона вибрала б одну з тих правдивих, а проте страшенно далеких від істини версій.

Вона сиділа на лікарняній лаві. У вузькому коридорі, схожому на глухий кут, який оберігала від небажаних поглядів жовтувата шибка. За нею маячіли рухливі постаті, що крутилися якось незрозуміло, навіть безцільно. Так само вона думала, коли за цією шибкою реанімовували її матір. І в той час Зося теж почувалася винною, що вона така самотня, нікому не потрібна. Сидить собі на самоті й не заперечує, що якісь незнайомці з відділу інтенсивної терапії борються замість неї.

Їй пообіцяли, що якщо Мальвіна погодиться, то їй дозволять зазирнути до неї.

«Зазирнути… Ох і звучить! — подумала вона, нервово шукаючи хусточку. — Так, наче я збиралася з нею погомоніти. Начебто всі ці метри прозорих трубок ув’язнили її через якийсь апендицит або ангіну…»

Якби вона мала при собі свій щоденник, то, певно, спробувала б зібрати в якусь упорядковану вервечку легковажні та розпорошені думки. Більше схожі на червневих світлячків, які з’являються і зникають так швидко, що й не скажеш напевно, чи бачив насправді їхні зеленуваті тільця. Слова в низці завжди можуть означати що завгодно, а думки, що спалахують і гаснуть у темряві недомовок, тільки болять і вже не хочуть нічого означати.

Отож, якби цей щоденник вона тримала в сумці, між класними роботами й анкетою з питання вибору майбутнього вишу випускниками, якби відкрила його на вільній сторінці та потрусила чорнильною ручкою, що час від часу пересихає… Що написала б про останні години?

Вона заплющила очі й, тихо ворушачи губами, спробувала скласти кілька значущих фраз.

Коли сьогодні мене викликав наш директор, я гадала, що йдеться про похід класом на концерт «Kult».[18] Я мала сказати, що це занадто і я категорично проти. Я увійшла з гордовитим виразом, але директор навіть не глянув на мене. Він запитав, що я можу сказати йому про Мальвіну Родан. Я потішилася, що мова йде про Мальвіну, а не про Казика.

— У неї наразі складний період, — мовила я. — 3 нею щось не так, але я не знаю що.

— Зате я знаю, — зауважив директор. — Вона лежить у відділенні інтенсивної терапії. Вона намагалася накласти на себе руки. Отже, ви тепер теж знаєте, що відбувається з вашою ученицею Мальвіною Родан.

А тепер я сиджу, Мальвіно, перед дверима твоєї нової кімнати. Тут біло і стерильно. Лікарі — у бірюзовому, медсестри — у блакитному, я — посіріла. Я бачила тебе тільки частку секунди. Ти блідіша за розлите в ліжку молоко. Кажуть, що з тебе дістали цілу аптеку психотропних ліків. Вони належали твоїй тітці, тій, яка разом зі своїм чоловіком справляє таке гарне враження.

Чи загадувалась тітка над тим, від скількох лихих торкань доводилося щодня утікати племінниці? Від скількох хтивих поглядів вона мусила ховатись у ванній? Тихо зникати, обертаючи ключ? Тремтіти від страху й безсилля?.. Ховати своє тіло і тримати його, наче в таємниці? Так, наче це сукня нареченої за день до весілля, а не твоя священна власність, розпоряджатися якою можеш тільки ти…

Цікаво, про що здогадувалася твоя тітка, а що проґавила, лягаючи спати рано через мігрень. А може, в її буденних думках тебе взагалі не було? Тремтяча тінь дівчини за скляними дверима нічим не відрізнялася від сцени останньої мелодрами, яку вона переглядала, виливаючи сльози й пестячи улюблену кішку. Скільки почуттів ти ховала від неї та від себе? І що ти зробила з відчуттям провини?

Поклала його до рота і запила склянкою води. Проковтнула цю провину мовчки, змучена й самотніша від улюбленої тітчиної кішки.

Та психолог, яка говорила з вами вчора, вважає, що найгірше в тебе вже позаду. Бо ти жива, тобі допоможуть і ніхто вже тебе не скривдить. Я так не думаю… Я прийшла сюди, бо хочу…

— Можете зайти, — симпатична медсестра промовисто постукала пальцем по автомату з бахілами за злотий.

Мальвіна не ворухнулася, коли я присунула стільчик до її ліжка. Сіточка блакитних жилочок у поштриканому крапельницею зап’ястку. Здавалося б, звичайний лікарняний вигляд, але бере за горло. Це через цю сіточку Зося так довго совалася на стільці.

— Привіт. — Вона не очікувала зловтіхи. Чи якоїсь поблажливості. — Я прийшла сюди, бо я хочу… вибачитись. Я… я все проморгала. Тобто проморгала тебе. Гріш мені ціна.

— Нам нема про що говорити…

Зося подумала, що голос Мальвіни має колір її невиспаних очей, колір повітря. Він є, але більше нагадує відлуння, яке несе якась далека хвиля.

— Я хочу, щоб ти колись мені пробачила.

— Зараз я про це не думаю.

— А я мушу, бо не знаю, як мені з цим далі жити.

— Напевно, краще, ніж мені… з цим… — Мальвіна голосно ковтає слину.

— Мабуть що.

Мовчання.

— У мене для тебе є така смішна дрібничка. Присягнись, що ти ще захочеш колись посміятися.

— Може, колись, — губи Мальвіни сухі.

Зося не наважується влити між них краплю води. Вона не знає, чи можна.

— Це такий слоник із піднятим хоботом. Його звати Мальвін. Замість ікла він має ключик. Якщо тобі закортить дізнатися, що він хоче тобі сказати, поверни ключик.

Медсестра мала гарний спосіб спроваджувати гостей.

— Мальвінка дуже дякує. Тепер настав час для ін’єкцій.

— Зрозуміло.

Знову той же коридорчик. Сяк-так відремонтована стіна з шерехатим тиньком. Холодна. Добре притулитися до неї щокою і тихо поплакати. Дарма що якесь подружжя дивиться на неї зі співчуттям. Вони чекають своєї черги, і вигляд у них теж не надто впевнений. Серед цих моніторів і жахливих апаратів, ймовірно, лежить якась близька їм людина.

Одноразові бахіли летять у смітник. Ще хвилина, щоб отямитися. І саме цієї миті з-за прочинених скляних дверей чутно, як дзеленчить музична скринька-слоник. Механічна музика скрупульозно відтворює звуки пісень Армстронга. Нова хвиля сліз в очах Зосі. Вона про них не думає. Тихо наспівує в ритм акомпанементу:

Коли музична скринька замовкає, Зося посміхається до засмученої пари. Неначе раптом віднайшла втрачену віру в красу світу. Але знаходить щось набагато цінніше. Надію. Завтра вона сюди повернеться.

Зося не спускається ліфтом. Їй потрібно багато часу, щоб навчити слоника на ймення Мальвін сягати небосхилу.