Samotni.com

Епілог

— Куди ми, власне, їдемо? — Віктор відгорнув від чола Йоанни неслухняне пасмо.

— Це сюрприз, — усміхнулася вона і вп’ялася поглядом у навколишні краєвиди.

Потяг вистукував монотонну мелодію, а Віктор щосили боровся, щоб встояти проти спокуси і не закуняти. Говорили вони скупо, зніяковілі в товаристві симпатичного подружжя.

— А твій кошик, що в тебе там, дівчинко? — Вікторові очі марно намагалися прозирнути крізь накриту картатою ковдрочкою плетену кришку.

— Це теж сюрприз.

Ідея Йоанни вибратися на один день до столиці з самого початку не лізла Вікторові з голови. Він був у Варшаві кілька разів, але завжди повертався з почуттям власної меншовартості. Таким гнітючим видавалося йому це байдуже до приїжджих місто. Так що тепер, коли він їде туди зі своєю дівчиною, хлопець хотів приховати ці дурні провінційні побоювання.

До купе зазирнув якийсь англійський турист із великим рюкзаком. Після ввічливого «hello» він випльовує, немов жуючи, усміхнені слова, через що зрозуміти його ще важче. Віктор дратується, намагаючись що-небудь виловити з цього нерозбірливого шваркотання. Подружжя теж, здається, нічого не розбере. Гарненька чорнявка про всяк випадок злегка закриває очі, неначе її раптом зморив сон.

Йоанна приязно слухає непроханого гостя. За хвилю вона киває.

— Yes… Тут є вільні місця і нам приємно буде їхати разом, — не довго думаючи, вільно відказує вона англійською.

Худорлявий мандрівник дивиться на неї очима, повними захоплення, і тут Віктор залюбки забув би про своє добре виховання. Але Йоанна, ніби збентежена через симпатію, що її вона викликає в чужоземця, присвячує Вікторові ще більше уваги. Навіть трохи дратує його, весь час допитуючись, чи все гаразд. Це не перша його мандрівка потягом, отож немає жодної потреби вважати його якимось малим калікою з Голубиної вулиці.

Англієць і далі намагається нав’язати розмову, але Йоанна відповідає ввічливо і коротко. Трохи так, наче соромилася, що так легко говорить про те, чого Віктор не розуміє. Сердитися на неї важко, то звідки ж ця шпилька ревнощів? Болючий укол, після якого не лишилося сліду?

«Дурень я та й годі, — картає себе подумки Віктор. — Замість пишатися своєю дівчиною, звинувачую їй, що іноді розумніша за мене…»

Він вирішує великодушно пробачити Йоанні. Коли чорнявка питає її про напрочуд вільне володіння англійською, а Йоанна відповідає на цей комплімент поясненням, що її заслуга в цьому мала, Віктор протестує.

— Вона поліглотка, — каже він серйозно. — Вона й арабську знає! Мене б за хвилину проміняла на верблюда.

— Верблюда? — кліпає очима чорнявка.

— Оскільки я не знаю англійської, то більше й не коштую! — сміється Віктор, а разом із ним й інші мандрівці.

На вокзалі Йоанна вручає Вікторові кошик.

— Пильнуй, як власне око, — загадує дівчина, а сама заглиблюється в роздруківку з інтернету. «Мала проводирка у великому місті», — посміхається Віктор, спостерігаючи за тим, як дівча зі зморщеним носиком вивчає трамвайні зупинки й перехрестя.

— Ходімо, — каже вона за хвилю тоном людини, яка знає все.

Віктор зауважує, як кілька перехожих симпатично посміхаються, коли вони з Йоанною йдуть отак чужими вулицями, аж раптом те бездушне бетонне чудовисько під назвою Варшава кудись зникає. Місто зустрічає їх ранковим сонцем і веселим базіканням. Квітками, що підносять до неба свої красиві голівки, метелянням хвостів і щасливим подзявкуванням чотириногих на прогулянці.

— З тобою навіть у столиці не страшно.

Після цього сміливого зізнання він мовчить. Жадібно піднімає голову на хмарочоси і захоплюється широченними перехрестями.

Йоанна й собі мовчить, а на похвалу Віктора відповідає сповненою втіхи посмішкою.

На автобусній зупинці — ні душі.

— Сідаємо на 175, — каже Йоанна, і Вікторові на мить здається, що він на шкільній екскурсії.

— Сподіваюся, ти не захочеш бути вчителькою? — хлопчина мружить очі, спостерігаючи за тим, як його подруга намагається добути квитки з великих кишень куртки.

— Не любиш учительок? — відповідає вона підступним питанням.

— Навпаки. Дуже… — Віктор про всяк випадок робить крок назад. — І діти теж люблять…

Людей в автобусі небагато. Попри це вони стають так близько одне до одного, що їх розділяє хіба що плетений кошик.

— Я б усі зупинки прогавив, — нашіптує Віктор у маленьке, мов човник, вухо. — А давай поїдемо з кошиком світ за очі!

— Іншим разом, — шепоче у відповідь Йоанна. — Ми тут виходимо.

Аеропорт Окенче зустрічає їх сонцем, розлитим по сірих будівлях старого терміналу. Поряд триває якась робота над черговим об’єктом, але перед входом в аеропорт стільки всього діється, що важко обхопити поглядом увесь простір, заповнений біганиною, сигналами нетерплячих водіїв і великими мандрами людей, яких впускають і випускають скляні двері. Мабуть, найдужче вражають Віктора ці двері… Вони не риплять, наче на щось нарікаючи, — працюють важко й рівномірно. Навіть коли намагаються з’єднати свої скляні руки, зараз же їх розводять із терплячістю самовідданих швейцарів.

— Ми на місці, — переможно оголошує Йоанна і тягне його за руку.

Він здається на її квапливість. Двері безшумно впускають їх усередину. На мить замислившись, Йоанна рушає у чергову мандрівку. Розмовляє з якимись людьми, питає, пояснює. Нарешті хтось люб’язний каже з посмішкою:

— Ідіть оцими сходами.

А потім, щойно подолано лабіринт платформ, коридорів і сталевих переходів, перед ними розкривається велика тераса. Вікно на небо і на землю.

— Скажи тепер, будь ласка, що ти ще ніколи тут не був! — В очах Йоанни спалахує пристрасне благання. Вона піднесена і не зводить очей зі схвильованого Віктора.

— Ніколи, — відказує Віктор, але відповідає хмарам, голубам і літаку, що саме злітає в небо. Тільки не їй. Хлопець завмер непорушно. Самим поглядом він проводжає срібного велетня, тихо вимовляючи його назву. Коли літак зникає з ока, він скидається на маленького хлопчика, в якого жорстоко відібрали іграшку. Але мить — і горе через втрату зникає, мов мильна бульбашка, бо просто зараз плавно спускається на злітну смугу поважний красень «аеробус».

І знову Віктор прикипає очима до ще однієї срібної стріли, що мчить темною злітно-посадковою смугою, і за хвилю його погляд перебігає до авто попереду, що, мигаючи вогниками, тягне за собою покірного гіганта. Ця сцена пройняла хлопчину, мабуть, до самого серця. Після довгого мовчання він шукає очима Йоанну. Помічає її неподалік. Дівчина спирається на перила. Вельми задоволена собою. Сюрприз триває досі, хоча вони тут уже з годину.

— Звідки ти знаєш, що я ніколи… Що ніколи не бачив зблизька жодного літака?

Вони сидять на даху світу. Так їм здається, а травень перекочує над їхніми головами легку полуденну спеку.

— Я й гадки не мала. Так надумала собі, бо… бо зроду не бачила таких гарних літаків у такій маленькій квартирі. Ти природжений конструктор, — каже вона і тулиться до Вікторового плеча.

— Ним я тільки буду, ось побачиш, — шепоче Віктор і сам починає вірити, що з цього місця вони коли-небудь разом побачать, як зрине вгору розроблена ним машина.

— У мене погана новина, — супиться Йоанна, коли хлопчина ділиться з нею своєю мрією. — Це останні хвилини на цій терасі. Ще трохи, і її закриють.

— Знайдемо нову, — не відступається Віктор і ніжно цілує мерехтливо-мідне волосся Йоанни.

А потім вони сидять на картатій ковдрочці та їдять бутерброди з плетеного кошика. Люди придивляються до них, перешіптуються між собою, але пестять їх очима.

— Що, травневий пікнік? — питаються вони, посміхаючись.

— Атож, пікнік, — відповідає Віктор, серйозно притакуючи.

Над ними — дві хмарини. Немовби сваряться за місце в небі… Але ні! «Вони просто так нерівно пливуть», — думає Віктор, дивлячись на ту купчасту небесну пару. Із хмар виринає обрис обличчя. Добре знаного. Шкода, що такого ефемерного. Досить одного пориву вітру, щоб знищити його і розвіяти білим серпанком ген-ген за виднокраєм.