Samotni.com

Війна і дружба

— Слухаю?

Дівчина з фотоательє «Профіль. Батько і син» набралася професійного терпіння, чекаючи, поки Віктор скаже, навіщо переступив його поріг. Утім, хлопчина мовчав і дивився на стіни, повні світлин. Багато років тому він із бабусею вчащав сюди, але, на втіху йому, в старому ательє нічого не змінилося. Навіть дзвоник, який повідомляв про появу клієнтів, бринів тим-таки гостинним тоном. Серед небагатьох старовинних речей, які зі смаком оздоблювали інтер’єр, Віктор упізнав стілець, на якому старший Ґродський, щоб зробити портрет, годинами вмощував непосидючих дітлахів.

Дівчина з доброзичливою посмішкою вирішила допомогти йому.

— Ти хочеш зробити чи отримати фотографію?

— Ні, — посміхнувся він у відповідь, — я до пана Шимона. Але я можу зайти пізніше, якщо він зайнятий.

— Зачекай, будь ласка. Я спитаю.

Працівниця зникла за важкою шторою, перш ніж хлопець змінив свою думку. Раптом він пошкодував, що прийшов сюди — з украденим апаратом, схованим у сумці, наче докір сумління. І що найгірше, напевно, за хвилю йому доведеться дивитися в очі цьому приємному фотографу, який завжди вітається з ним, як зі старим другом. І не тільки вітається. Часом підходить на хвильку, щоб запитати про здоров’я бабусі. Погляд у нього такий пронизливий, що Вікторові, хоч він би й хотів приховати бабусине нездужання, доводиться зізнаватися. Іноді вони здибуються і на сусідньому базарі. Здається, що обидва вони належать до категорії волоцюг. Можуть половину суботи тинятися по тому міському блошиному ринку, що пахне квашеною капустою і поблискує викладеними на цератах скарбами.

— Вікторе?

Молодший Гродський виріс за прилавком так швидко, що про зникнення не могло бути й мови.

— Доброго ранку. У вас, мабуть, і часу обмаль… Може, я якось іншим разом… — заплутався хлопець, уникаючи ясного погляду Шимона.

— Та заходь. Побалакаємо.

Віктор думав, що це несправедливо. У дитинстві він мріяв опинитись у задній частині цього закладу, відокремленій од знімального кутка важкими дверима. Він уявляв собі, що місце, де знову оживають людські обличчя, купаючись у хімічних розчинах, являє собою невелику фабрику таємних знань, а фотограф, який сприяє цьому народженню на папері, справжній чарівник, який викликає з небуття мешканців міста. Ті, хто прийшов сюди, гарні, добре виряджені й чудово посміхаються, щоб їх, таких святкових, запам’ятало око об’єктива. І ось зараз, коли перед ним відчиняються ті важкі двері, Віктор входить до них не з дитячою цікавістю, а хіба що зі збентеженням.

— Сідай!

Як увічливий школяр, він сідає у зручне крісло й жадібно роззирається довкола. Омріяна з дитинства земля виявилась невеличким затишним салоном. Зі старою канапою, великим телевізором і розкішним портретом Валерія Ґродського на головній стіні.

— Це ваше помешкання? — запитує він, трохи розчарований буденністю кімнати.

— Ні, але я проводжу тут багато часу. Особливо там, — Шимон показує рукою на чергові двері, майже непомітно вбудовані в гладку стіну. — Хочеш подивитися фотолабораторію та студію?

Ах, ось де творяться чудеса… Віктор мовчки ходить за господарем сучасними, майже стерильними приміщеннями, на які лине хвиля штучного світла. «Вікон нема, а так яскраво!» — дивується хлопчина, намагаючись не торкатися жодної машинерії та стосів світлин, розкладених на столах майже по-військовому акуратно.

— Я й не знав, що у вас стільки клієнтів! — Хлопцеві у вічі впадає скляна шафа, що насилу вміщує сотні негативів, складених у коробочки з описами.

— Це мій архів. Ти б здивувався, якби побачив, які в мене є клієнти…

Фотограф намагається приховати веселу посмішку Зараз він залюбки увічнив би Віктора з його дитячою недовірою в очах.

— А там, за отими дверима, я ховаю справжні раритети. Це батькова колекція. Деяким світлинам ціни нема, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.

Віктор знає. Він знається на речах, які мають іншу вартість, аніж грубий фотоапарат і омолоджувальний нічний крем. Він і сам тримає в шафі порожню пляшечку, що лишилася від маминих парфумів. Іноді навіть застромляє носа у вузьке горлечко, аби відчути чимраз слабший запах. Швидкоплинний, як час, і так само нетривкий. А проте безцінний…

— Люди заходять сюди дедалі рідше. Їм більше до вподоби ігрові автомати й фотографії за п’ять хвилин. Усі поспішають, — Шимон оглядає на світло якийсь старий портрет дами в білій хустці. — А от, наприклад, ця пані… Вона не знала автоматів і не бігла на восьму працювати. Глянь-но, скільки в ній спокою.

Віктор зупиняє погляд на прекрасній незнайомці. Жінку він бачить уперше в своєму житті, але вона не здається йому чужою.

— Це моя мама, — бурмоче Шимон, повертаючи перламутрову рамку на місце. — Я знаю її переважно з цієї картинки, — докидає він спокійно. — Так інколи буває…

Западає незручна тиша, і раптом її уриває розбуджений дзвіночок. Комусь знову терміново потрібне якесь посвідчення, білет або паспорт.

— З чим прийшов? — питає фотограф, знову вмощуючись за столом.

Віктор багато дав би, щоб відповісти: «Та так, просто зайшов поговорити». Але ж не лежати бабусиному рецептові кілька місяців в аптечній шухляді, а Валекові та його компанії може будь-якої хвилини урватися терпець.

— У мене є фотоапарат. Такий… професійний. Продаю.

— Ану покажи.

Шимон не спускає ока з Віктора: той сягає рукою в сумку. Хлопець поволі ставить перед собою трохи пошарпану коробку.

— Сам фотоапарат новенький, — кидає він. І звучить це жахливо.

Він шарудить картоном, хтозна-скільки відкриваючи коробку.

— Нічогенький, — хвалить Шимон і звично крутить у тонких пальцях нову модель «Canon». — Дзеркалка. Дивись, які у нього є функції. Якщо, наприклад, натиснеш цю кнопку, то зможеш робити панорами, якщо цю наступну — зображення не ворухнеться, навіть якщо весь світ стоятиме догори дном. О, а ось тут… бачиш цю клавішу? Така маленька, а наробить цілу серію світлин. Потім знай вибирай найкращу. Справжня іграшка. Це ніби одразу кілька непоганих фотоапаратів…

Тільки тепер Віктор наважується трохи підвести голову. Досить, щоб побачити вправні руки Шимона, які точно знають, які кнопки треба натиснути, щоб виїхав безшумний об’єктив, відкрилася закривка і спалахнув срібний екран із цифровими написами.

— Фотограф-любитель не надто б із ним заморочувався, — завершує огляд Шимон і замовкає.

Віктор відчуває, як червоніє. «От холера, я схожий на сором’язливу дівчину», — боїться він. Гнітюча тиша змушує його безнадійно буряковіти. І то на очах мовчазного Шимона.

— Це… за добру ціну… навіть за півціни, якщо захочете його купити. Мабуть, це непогана нагода.

Останні слова нагадують шепіт, і Віктор не впевнений, чи співрозмовник їх узагалі почув.

— Навіщо ти його продаєш?

Здавалося б, просте запитання, без будь-яких підтекстів, але що сказати у відповідь? Що б не придумав, усе погано, все одно брехня.

— Це пристрій мого приятеля. Мені треба знайти покупця.

— Тобі потрібні гроші?

І знову ж таки кепське запитання! Звичайно, що потрібні! Якби вони в нього були, то він не почувався б злодієм, на якого він і перетворюється. Йому простіше сплавити крадене, ніж поцупити пігулки або інгалятор! Але як це поясниш цілком нормальному дядькові, у якого, може, й нема бабусі, але загалом є все?..

Віктор мовчки простягає руку до камери, кладе її в коробку. Разом із коробкою вона насилу влазить у рюкзак. Тільки тоді він підводиться.

— Було дуже приємно побалакати з вами, — простягає він руку, щоб попрощатися, але чоловіча рука, замість потиснути хлоп’ячу, приземляється Вікторові на плечі.

— Зачекай, — Шимон спроквола набиває люльку, щільно натоптуючи її ароматним тютюном. — Ти не сказав, навіщо тобі потрібна готівка. Я хотів би також знати, якщо твоя ласка, скільки тобі платять за твої послуги.

— А для чого? — бентежний рум’янець сходить з обличчя Віктора. І знову він сильний, трохи гордовитий хлопець, здатний захистити своє приватне життя. Шкода, що так закінчується їхня зустріч. — Це моя справа.

— Моя теж, — голос Шимона і далі звучить приязно, — якщо ти прийшов із цим до мене. Дай-но вгадаю… — Западає тиша. — Тобі нема за що жити…

— На таке звичайне життя нам вистачає… — заперечує Віктор з несподіваною енергією.

— «Нам», тобто пані Кароловій і тобі?

— Так.

— А на що бракує?

Віктор мовчить. «Що собі думає цей тип? — замислюється хлопець, дивлячись з надією на вхідні двері. — Що я розкажу йому про бабусину хворобу? Ліки? Свіжі фрукти?»

— Звісно, ти можеш нічого мені не розповідати.

«Звісно! Теж мені добродійник!» — глузує подумки хлопчина.

— Та ви мене просто зневажаєте! — кидає він раптом мимоволі.

Віктор відчуває, як у душі невпинно наростає гнів. Краще б Шимон висловив якусь педагогічну настанову про шкоду перепродажу краденого у цивілізованому суспільстві… Краще найпростіша напучувальна нотація замість того вдавання і позерства!

— Я не маю жодного права тебе зневажати. — Клуб люлькового диму піднімається до стелі. — Коли я перший раз був в Іраку, то пограбував шпитальну аптеку. Моєму другові був потрібен запас антибіотиків. Без ліків він не мав жодного шансу повернутися з тієї війни. Я зробив це.

— Ви? — Віктор сідає, ошелешений цим спокійним зізнанням.

— Я. Якщо ти спитаєш, чи я шкодую, то я відповім, що ні, бо різниця між живим і мертвим другом величезна…

— А… та війна… Ви й справді були в Іраку?

— О, це ціла історія! Тоді там ще не було польських солдатів. Я поїхав до Америки. Став військовим репортером. Знімав фільми. Робив світлини на фронті…

— Я відчував це! — Віктор уже майже забуває про важкий фотоапарат у рюкзаку. — Іноді, коли ви йде-те вулицею, то наче командос! Цей заклад пасує вам як корові сідло! Я маю на увазі… Заклад у порядку, але ви та світлини до посвідок… Ці ніякові п’ятихвилинні посмішки… — Віктор сміється коротко, чесно потішений своєю інтуїцією. За мить знову хмуриться. — Війна і дружба — це дещо інше. Ну, я вже піду, — заявляє він низьким голосом.

— Але ти теж на війні, — мружиться фотограф, — теж воюєш. Можливо, ти ще не знаєш, з якого боку. Скажи відверто, — Шимон на мить замислюється над проблемою, — скільки ця зграя лобуряк дає тобі за камеру? Сотню доларів?

— П’ятдесят.

— Я позичу тобі сотню. Заробиш у моєму закладі й віддаси, але кинь цю дурну справу. Назавжди.

Залягає ніякова тиша. Німа, як обличчя Ґродського-старшого на стінному портреті.

— Ви дасте мені два дні? — Віктор переводить погляд з батька на сина.

— Часу в тебе скільки хочеш. Зроби це. Як чоловік. Як справжній солдат…

Перед дверима хлопець зупиняється, збентежено поправляючи рюкзак.

— Звідки ви знаєте… що це зграя хлопців?

Фотограф кидає оком на вікно.

— Бачу часом, як ти з ними балакаєш, і завжди помічаю, що вони тобі не товариші.

Пролунав веселий дзвінок — Віктор вийшов. За хвилю дзвінок замовк, але якась жінка в строкатій шапці знову повернула його до життя, заходячи в ательє. Віктор проминув будинок, і здавалося на сонці, наче його щойно цілком відремонтували. Десь угорі дзявкав самотній пес. Тонкими струмочками по облупленому тиньку спливав із даху талий сніг. Хтось повісив на балконі оберемок білизни. Хтось уперто гатив молотком у старі стіни квартири на першому поверсі. Усе було як завжди, але ця знайома, як власна долоня, місцина здавалася Віктору прекраснішою, ніж зазвичай. І приємнішою. «Може, світ завжди кращий, коли тобі є з чого вибирати?» — подумав Віктор, перш ніж зникнути в темному закапелку червоного будинку.

Шимон обережно зачинив важкі двері, що відрізали його від щебетання клієнтки в строкатій шапці, яка позувала на фото. Він важко впав у крісло і заплющив очі.

Шоґун… єдиний поляк, якого він зустрів в Іраку. Шаленець, який, ризикуючи власним життям, воював у лавах американської армії. Тільки заради того, щоб в ім’я непевних ідеалів лізти на рожен. Йому було тоді років двадцять… Коли вони зустрілися, під час однієї з небезпечних операцій, той сказав йому: «Повертайся до своєї країни, братан, бо я тобі квіти на могилу не носитиму. Тут, у пустелі, квіти не ростуть». Але потім, у саморобних бараках, Шоґун знайшов його поглядом. Підійшов і спитав: «У тебе є щось із Польщі? Якась газета чи книга?»

Шимон мовчки витягнув із рюкзака старий номер «Політики» і мішок твердих карамельок-«рачків».

Відтак він дивився зі свого кутка, як хоробрий трапер[7]схиляється над сторінками журналу. Спливла не одна хвилина, поки чолов’яга нарешті глянув на Шимона запаленими від утоми очима.

— Давно нічого не читав, — коротко зізнався чоловік, віддаючи зім’яту газету.

— Залиш собі. Я її вже переглянув. — Шимон розкрив пакет «рачків».

— Де ти їх узяв? — Шоґун жадібно схопив цілу жменю цукерок і заходився швидко жувати. — Колись я їх найбільше любив. — Він розгриз чергову і схвально кивнув. — Вони були тільки на Різдво…

Шимон намагався уявити собі цього високого здорованя, який малим хлопчиськом нетерпляче крутиться під ялинкою, але йому забракло фантазії. Тож довелося повірити Шоґунові на слово, що безстрашний лев пустелі колись був маленьким, симпатичним хлопчаком. Досить ввічливим, щоб дістати «рачки» в різдвяному подарунку.

Чи тільки цукерки їх здружили? Чи, може, схожість життєвих спогадів?.. Згодом Шимон ніколи вже над цим не ламав голову. Вони завжди були разом. Навіть солдати жартували з цього приводу — мовляв, як подружжя. І так, аж поки повернулися. «Ми вдвох просто втекли від минулого, але кожен із нас по-своєму», — подумав Шимон, дістаючи з шухляди світлину, на якій вони стоять поруч, дивлячись в об’єктив. Молоді й засмаглі. Тоді ще повні мрій, горді з подарованого їм дару життя та блискучої нагороди, недбало вставленої у бавовняний мундир.

«Шкода, що я не зміг йому допомогти, — Шимон придивляється до обличчя Шоґуна. — Але як допомогти комусь, хто не може жити без ризику і страху? Я навіть не знаю, коли в ньому помер герой Америки і на його місце прийшов вічно п’яний валютник, відомий як Майор. Легенда половини світу, король ватаги малих злодіїв… Ще ніби мій друг, але вже чужа й далека людина…»

Він стає під вікном і, на мить замислившись, набирає з пам’яті кілька цифр на срібному екрані мобільного телефону.

— Привіт, товариш по нещастю, — кидає він у телефон. — У мене є прохання. Ні, я тобі не наказую! — Ґродський посміхається з несподіваною теплотою. — Але це дуже важливо для мене… Ідеться про твоїх маленьких солдатів… Я хотів би позичити одного з них. Його звати Віктор Мільнович. Звісно, ти отримаєш докладні інструкції. Залюбки розкажу тобі коли і чому…