Samotni.com

Йоанна по той бік дзеркала

Софія Мйодовська, вихователька першого ліцею, полоністка і шанувальниця пісень Марії Пешек, намагалася ретельно обтрусити чоботи. Пакет з учнівськими роботами не полегшував цієї мороки. Перш ніж взуття повернулося до рідного оливкового кольору, пакет тріснув, й окремі аркуші встелили паперовим килимом коридор.

— Зосю! Що це ти накоїла?

Сповнений невдоволення голос належав власниці рудих кучерів і зелених очей, які грізно приглядалися до винуватиці безладу. За мить з-за дверей з’явилася вся постать — неймовірно барвиста, вона загрозливо розмахувала шваброю.

— Привіт. Падаю з ніг… — простогнала Зося, безпорадно випускаючи з руки порожній тріснутий пакет.

— …а я з шоку! Я щойно вимила коридор, а ти закидала його трьома класами!

— Двома, — виправила Зося, обнімаючи сестру вільною рукою. — Дивись, що я купила на обід!

Зелені очі вп’ялися в паперовий пакунок.

— Песто? Моя улюблена паста? Гаразд, один клас я тобі пробачаю, але іншим скажи: «Побачимося після зимових свят!»

Вони сиділи на кухні, дивлячись голодними очима на те, як мляво готуються спагеті. Зося любила ті нечисленні миті спільного очікування страви. У неї було так мало часу для сестри.

«Добре, що ми хоч їмо вдома разом. У шкільній їдальні ми розбігалися б з тацями як чужі одна одній ненажери», — думала вона зараз, з недовірою придивляючись до Йоанни. Та знову добре підросла. Куплений кілька місяців тому светрик більше схожий на куцу камізельку, ніж на блейзер у барвисті смужки.

— Ти, мабуть, купуєш ріст на «Allegro»![3] — Вона зітхнула, закотивши очі. — Елегантні дівчата ростуть неквапом!

— Ти ще тішся, що чепуруха з мене ніяка, — розв’язно посміхнулася Йоанна. — Інакше тягнула б з тебе гроші! А мені досить нових джинсів та сорочки… Може, ще якогось шалика? Найкраще такого зеленого, з фіолетовим полиском…

— Шалик я тобі подарую! — кинула швидко Зося, передбачаючи, що сестра гляне на неї вовком, відірвавшись від спагеті.

Зося любить дивитися, як Йоанна жадібно і з вовчим апетитом наскакує на свою тарілку. Тут вона лишилася тією Асюлкою, яка півтора року тому збила її з пантелику.

Вона пам’ятає той день. Той самий пейзаж, і, можливо, також макарони з соусом песто на вечерю.

— Асюлко, ти можеш так не плямкати? — запитала вона її тоді, вражена прогалинами у вихованні молодшої сестри. — Тобі вже недовго бути дитиною…

— Я вже не плямкаю, — почула вона у відповідь. — А ти пам’ятаєш? Ти сказала, що після першої місячки більше ніколи мене так не назвеш.

Зося глянула на молодшу сестру, наче вони щойно познайомилися. Вона шукала потрібні слова, якийсь жест, але так і не знайшла. Проти неї сиділо якесь здихля, що стверджувало, буцімто воно — жінка, і підкреслено орудувало виделкою.

— Називай мене просто Йоанна, і все буде гаразд. — Виделка нерухомо застигла.

Відтак Зося обійняла її з великою ніжністю, замислившись над тим, як довго її маленька сестра бореться з цією несподівано набутою жіночністю.

А потім вони подалися на закупи. Шукали останні іграшки та перші дорослі трусики.

«Обов’язково рожеві і з мереживом», — зажадала Йоанна. Вона обрала плюшевого ведмедика, який ще й досі правив їй за снодійну пігулку. У відділі спідньої білизни пішло не зовсім так гладко. Дорослі труси, на думку Йоанни, мали бути вульгарні, бо вона вибрала варіант досить сміливий, з вечірніми мереживами і призначений радше для роздягання, ніж одягання.

— Тільки ці, — наполягла Йоанна, сповнюючи жахом продавчинь.

— Чому ти не їси? — в питанні Йоанни чаїлася готовність негайно допомогти сестрі впоратися зі стравою. — Якщо ти просто зараз перейшла на ту свою дієту, то я звільняю тебе від клопотів. Зрештою, сестри повинні допомагати одна одній, — докинула дівчина, жадібно стежачи за нерухомою виделкою.

— Забирайся з моєї тарілки! — загрозливо пробурмотіла Зося. — Нема ніякої дієти, проте є ідея… Як щодо невеличкого божевілля з нагоди першого дня канікул? Може б, ми в такий спосіб поміняли мої понаднормові на той нещасний шалик? — вона промовисто підморгнула своїй сестрі.

— Божевілля — це моя спеціальність! — І тарілка миттю приземлилася в зливальниці.

А за мить про наявність Йоанни у великій військовій куртці свідчили тільки непокірні руді кучері. Решта дівчини сховалася в зелених армійських штанах, які закінчувалися кострубатими черевиками.

— Тобі тільки гранати бракує, — зітхнула Зося, одягаючи своє зимове пальто.

Вони вертались, обминаючи скуті тоненькою кригою калюжі. Пообідня сльота не псувала чарівності млявоплинного дня. У сірому метушливому місті Йоанна сяяла від щастя, розмахуючи сумкою з новим светром. Шалик весело майорів на вітрі. Наче переможний прапор, який вибивався з-під солдатського мундира.

«їй пасує ця щаслива посмішка», — подумала Зоська.

На якусь хвилю весела балаканина сестри злилася з міською музикою клаксонів і уривчастих тротуарних балачок. А ще недавно було по-іншому. Зося заплющує очі й повертає картину дворічної давності. І навіть цілий альбом болісних фрагментів…

Бліде личко Йоанни над павутинням материних крапельниць, Йоанна благає матусю тремтячими губенятами сказати бодай одне-єдине слово; нічні кошмари Йоанни і безшумний плач в усипану сонечками подушку; Йоанну замкнули у лазничці на десять хвилин до похорону… Хтось увірвався туди, хтось інший м’яко підштовхнув її до виходу, наче ганчір’яну ляльку в святковому вбранні. І, нарешті, Йоася в церкві. Біла блузка, чорна спідничка. Чорна стрічка у рудому волоссі. Стиснуті губи, білі кулаки міцно вчепилися в стебла фіалок. Можна тільки безпорадно спостерігати за тим, як у зморщеному болем личку дозріває самотність її сестри.

Вона з посмішкою схопила долоню Йоанни.

— Якщо светрище виявиться завелике, я залюбки візьму його на зберігання, — сказала вона, приховуючи раптову хвилю емоцій.

— Ото ще вигадала! — Йоанна різко зупинилася. — Це я беру на свій клопіт твою сатинову блузку, оту з декольте до пупа!

— Мою шкільну? — Зося захлиналася сміхом, не помічаючи, що люди трохи спантеличені її поведінкою.

— А яку ж іще! Якщо у тебе в школі вона не пройшла цензуру, то, може, у моїй її схвалять?

— Швидше, виженуть… З тобою на пару!

— Виженуть… виженуть… — Йоанна раптом спохмурніла. — А й справді! Я не спитала про того, як там його… Вітольда…

— Віктора?

— Е-е… Ти переконала дирекцію чи його вигнали?

— Я переконала, але це початок дороги.

— Ти своє зробила, тепер його черга.

— Я теж так думаю, — вона подивилася на неї схвально. — Тільки він не такий розумник, як ти, і може про це не знати…

Вечір тихенько перейшов у ніч. Непомітно, як злодій. Зося поклала чергову перевірену роботу на стос уже переглянутих і рушила в кімнату своєї сестри.

— О леле! — застогнала вона. — Непогано ж я займаюся дитиною!

Йоанна спала в новому светрі, пригорнувшись до свого улюбленого ведмедика. Край книги лишив товстий рубець на її щоці. Один капець зісковзнув з босої ноги, а з маленьких навушників, надійно встромлених у вуха, лунали звуки чортячої музики.

«Як можна спати з цілою рок-групою в голові?» — уже вкотре загадалася Зося.

Вона акуратно забрала від сестри ревливі децибели і, злегка струшуючи її тендітні плечі, дочекалася, поки та розплющила здивовані зелені очі.

— Вдягай піжаму, щоб я тебе не смикала, — посміхнулася вона до напівсонного створіння.

— Тобі заборонено заходити в мою кімнату! — пробурмотіла Йоанна, недбало скидаючи один за одним предмети одягу. Вона ковзнула під ковдру і знову закрила лице ведмедиком.

Зося вправно склала покривало. Підняла книгу, яка, глухо стукнувши, впала на паркет. «Аліса в Країні Чудес», — прочитала вона і перевела погляд на сестру. Та вже спала.

«Моя маленька жінка з великим ведмедиком, — подумала вона наївно. — Миє, куховарить, робить закупи і мріє про декольте. А ввечері тікає по той бік дзеркала, щоб знайти якийсь утрачений у метушні шматочок себе. Ми вдвох його шукаємо. Кожна самотужки і потайки.

Вона ніжно цьомнула сестру в щоку і вимкнула нічник.

Чорнильна ручка Зосі не простоювала. Закутавшись у ковдру, з великим зошитом на колінах, жінка нотувала попередній день, не переймаючись послідовністю подій. Перш за все вона намагалася написати про те, що її турбує. Тоді про те, що її тішить, але часто перо спонтанно занотовувало її думки, а ті, опинившись за ґратками на білих сторінках, зараз же виструнчувалися, наче шкільні відмінники. Вона жартувала, що у неї два журнали: класний і особистий, який би не поміняла на жоден блог або мертві комп’ютерні сторінки.

«Віктор — це досі для мене загадка, — вивела вона улюбленим синім чорнилом. — Це його переможне ім'я і вічні поразки… Яка іронія долі! Мені хлопець подобається, хоча він так і намагається наструнчити всіх проти себе. Парубійко поняття не має, що замість пихи з нього струменить якась ніжність і чутливість, якої не посоромилися б і героїні мелодрам. Якби мене запитали, чому я борюся за чергового безнадійного втікача, я б відповіла, що кожен від чогось тікає. Усім не допоможеш, а Вікторові, якщо пощастить, напевно, можна.

Шкода, що він мовчить, коли я питаю його про щось складне. Одразу сповнюється недовірою й дрібкою нахабства. Бо ж не тільки він чекає когось. Напевно, він і не знає, що скоро набереться цілий клас «євросиріт». З Камілем, Конрадом і Войтеком на чолі. Мальвіна, сказати правду, відвідує батьків у Швеції, але не вертається у своє помешкання, яке винаймають чужі. У тітчиному домі вона спить із маленькими двоюрідними сестрами, про яких турбується як мати, тож не дивно, що часу в неї як кіт наплакав.

З Віктором інша річ. Адже хлопець здавна живе зі своєю бабусею, і останні кілька років усе було досить добре. Жодних проблем у гімназії, у тестах твердий середняк, поведінка бездоганна. То звідки ж така раптова зміна? Чого він підкреслено цурається класу? Чому зникає? А може, Віктор давно вже не з нами, а я цього досі не помітила? Але бачу я його з такими лобуряками, що страшно подумати, куди вони разом ходять…

Тепер плітки. Географічка. Пані Анна Торфовець. На кожній перерві частує мене іронією, наче носить її замість обіду. Називає мене «силачкою» або «нашою Мадзею Бшеською».[4] Тож у її рейтингу я щось середнє між навіженою активісткою і зразком наївності. Решта жіночого товариства — це Лоліти, пані Боварі, інфантильні Кареніни, тому врешті-решт нема на що сердитися. Мабуть, колись Анна Торфовець була гордістю учительського колективу. Приязна й шалениста. Така собі вигадниця. Тільки тоді, коли чоловік кинув її заради колишньої учениці, згіркла, мов полин. Ненавидить бабів і, до речі, інших покидячок. Бо ті ж Віктор і Мальвіна, Дагмара, та й, врешті, я теж були «полишені» або «розлучені». І ніхто з близьких не просив у нас на те дозволу.

Учора зателефонував Кшись. Із туристичної агенції. Скоро День святого Валентина, тож він запропонував поїхати кудись покататися на лижах. Я розчула в його голосі те велике прохання, що звучало як комплімент. Я лише зітхнула і вибачилася. Не цього разу. Після його останнього візиту Йоанна зробила все, аби я зрозуміла, що моє серце позбавлене права на почуття.

Вона мовчала тиждень, як стіна.

Вона дивилася на мене, наче я повбивала всіх молодших сестер.

Навмисно будила мене посеред ночі, нарікаючи на нічні кошмари.

Цілими днями не злізала зі свого ліжка.

На питання про школу — анічичирк.

І коли я спробувала з нею поговорити і пояснити, що маю право на почуття, сестра розплакалась і сказала, що якщо я хочу замінити її на якогось здоровила, то вона зараз же поїде геть. Вона й сама не знає куди, але яка мені різниця…

Може, я даремно тоді скипіла? Відрубала, що не збираюся бути сама ціле життя через її егоїзм і нерозуміння. Вона намагалася шантажувати мене, кричала, що мати дивиться на нас згори. І бачить цю несправедливість, а ще те, як вона, Йоанна, страждає. Це мене дістало. «Хай дивиться! — огризнулась я у гніві. — Нехай побачить, що вона накоїла!»

Так багато горя в її очах я ніколи не бачила. Знищила святиню. Наче щонайменше повиривала квіти на родинній могилі.

Ми більше не верталися до цієї розмови, але колись треба буде поговорити. Наразі я — її другий ведмедик. Я отримую свою порцію любові в обмін на мовчання і відданість.

Іноді так важко бути старшою сестрою і матір'ю одночасно. Не знаю, як узгодити наші взаємні очікування, щоби обом почуватися щасливими.

Чорнильна ручка чимраз важче виливала з себе залишки чорнила. Зося запхала зошит під подушку. Вона може спати до непристойності довго, бо завтра вихідний… «Справді?» — посміхнулася вона, згадавши про всілякі обов’язки. Треба влаштувати велике прання, зокрема випрати фіранки й постільну білизну. Потім — відвідування притулку. Йоанна знову заощадила гроші з кишенькових на їжу для котів та собак. Якщо Зоська докладе якусь копійку від себе, то вистачить на кілька торбинок ласощів. Цвинтар. Туди вона ніде по обіді. Якщо ж ні, Йоанна навіть песто не їстиме. Завжди так переживає візит до матері. Вона мовчить, а її улюблений mрЗ-програвач сміливо її товаришить. Зося вже давно збагнула, що віддає перевагу сестринській сварці перед гнітючою тишею, якої не порушить жодне слово. «А що, коли після цвинтаря заскочити до басейну? — замислилася вона, хоча думка про пустощі у воді переповнює її майже фізичною втомою. — Цікаво, як мама встигала все робити? Все-таки у неї було нас аж двоє…»

Вона поринає у приємне забуття. Існує ще чимало питань. Вони нервово прагнуть добитися до її свідомості, як непрохані гості. Хай стукають, гримають. Уже зачинено…

Йоанна легко відчиняє двері. У кімнаті Зосі темно. Вона вертається назад і пірнає під стіл. Витягає звідти великий ящик, який називається сховищем. Намацує знайомі форми альбомів і невелику коробку, в якій не один рік ховає матусині листи. Тягне скарби собі в ліжко. Тільки тепер вона вмикає невеличку лампу і розкладає свій мотлох на ліжку. Вона б торгувала спогадами, якби їх не збирала. Якби могла з ними розлучитися. Без спогадів іноді було б легше жити. Але що б тоді належало тільки їй?

Спершу листи. Сьогодні вона прочитає два. Вона знає їх напам’ять, але коли блукає по них очима, листи, написані матусиною рукою, звучать геть по-іншому. Крім того, старі листи з конвертами ще пахнуть нею. Невловимий аромат лаванди або якихось інших парфумів. Може, це нотка жасмину?

Тендітні картки на дотик пальців оживають тихим шелестом. Перший лист у конверті без адреси. Він так і не потрапив у поштову пригоду. Не знає він і що таке марка та листоноша. Йоанна отримала його на свій сьомий день народження, коли вже вміла читати. Починався він словами: «Люба крихітко, невдовзі я привітаю тебе у світі», і був сповнений кумедних подій з того часу, коли вона, Йоанна, ще ховалася в лоні під широкою матусиною спідницею. З тих слів випливало, що улюбленим заняттям Йоанни було копати матусю в живіт і шалено крутитися довкола її пупка. «Я народжу або футболіста, або водолаза», — нарікала мати в листі, додаючи, що удвох вони схожі на великий сонячний гарбуз.

Йоанна перериває читання і, як завжди, намагається собі уявити всміхнену гарбузову маму, але її місце вперто займає інша, з волоссям, розкиданим по подушці: вона ворушить сухими губами, майже непомітна на білій постелі.

Дівчина швидко дістає інший конверт, який знайшов її на іншому кінці світу. Лист походив з того часу, коли вона з батьками багато років жила в Сирії. Щоразу виїжджаючи надовго до Польщі, матуся намагалася черкнути бодай кілька слів. Іноді вона з’являлася швидше від власного листа, але Йоанні це було байдуже. Адже в запечатаному конверті вона завжди знаходила ніжність і пам’ять. А цього завжди замало. «То яка різниця, коли лист знайде одержувача?» — думала дівчинка у спекотному Дамаску, поринаючи в опис зими, яка зустріла матусю в аеропорту. Їй хотілося побачити заметілі та снігові кучугури. А ще — блискучі крижані бурульки над вікнами. Правду кажучи, тато обіцяв, що, повернувшись на батьківщину, вони зліплять разом сніговика, куплять ковзани, але спливали роки, і єдина справжня зима, яку Йоанна запам’ятала з дитинства, так і лютувала на вицвілих сторінках матусиного листа.

Вона покинула переглядати світлини. Знову встане вранці із заплаканими очима, і Зосі буде прикро. Йоанна позапихала у сховок безцінні пам’ятки і стала біля вікна. За шибкою сипав сніг, запинаючи білою полудою клинцюваті дахи бридких будинків. Завтра цей краєвид нагадуватиме витвір божественного архітектора, що за кілька нічних годин виправив вади міської історії. Лисому майданчику, що гордо лягає під пуховий килим, бракує хіба що товстобокого сніговика з очима-вуглинками. Такого одного разу пообіцяв їй тато. Шкода, що вони не встигли зліпити його разом.

— Посунься, ведмедику, — прошепотіла вона до іграшкового друга, мимоволі ховаючи обличчя в руде хутречко свого талісмана.