Samotni.com

Англійський туман

Небо над Лондоном затягнули хмари. Отже, сьогоднішній день у Великій Британії пройде під знаком опадів у вигляді дощу зі снігом. Буде холодно й туманно…

Хлопець чимраз краще розумів дикторку, яка читала прогноз погоди на британській радіостанції. Він уявляв її граційною білявкою з теплою посмішкою, хоча вона й віщувала англійську сльоту й грязюку. Попри це вона щебетала, мов щасливий колібрі, який обіцяє райську погоду. Віктор здригнувся від самої думки про те, щоб пройтися лондонськими вулицями.

«Цікаво, чи мама досі носить малиновий плащ?» — Він заплющив очі, щоб відтворити його в пам’яті. Той плащ дратував занадто глибокою барвою, надмірною яскравістю кольору, але якраз був придатний на таку погоду. Веселий. Коли п’ять років тому Віктор помічав його з вікон бабусиної кухні, то розумів, що мати йде додому. Що за хвилю вона поверне за ріг вулиць Довгої і Домбровського, промине старе фотоательє, зазирне у скляну вітрину, а відтак енергійно натисне дзвінок, що імітує зозулю.

Тільки-но вона торкалася дзвінка, як він широко відчиняв двері. Віктор заскакував її зненацька. Вона ще не була готова до бурхливого привітання, всіх цих обіймів і зачісування пальцями його волосся. Вона навіть здавалася йому якоюсь розгубленою, маленькою дівчинкою в чужому місті. Тільки кинувши «привіт!», він запускав потік материнських почуттів, а лавина слів, вочевидь, заглушала збентеження, від якого уже й сліду не лишалося.

Вона більше йому була до душі така: галаслива, сповнена обіцянок і планів. Йому подобалося, коли вона жваво запевняла: «за місяць почнемо з нуля», «скоро все зміниться», «нас чекає купа роботи»… Він сердився на бабусю, яка не схвалювала тих візитів. Говорила бабуся, щоправда, мало, але слова її дихали гіркотою й образою. Краще б вона взагалі мовчала — він хотів цього, коли вони втрьох сиділи за невеликим кухонним столом. Бабуся геть замовкала, але тільки тоді, коли мати заходилася пакувати коричневу сумку. Досить було, щоб зателефонував якийсь Джон, як зараз же зникали розкидані по квартирі вдяганки, пляшечки з ванної, мов крізь землю провалювалися туфлі на шпильках, що стояли в коридорі. Їхнє місце займали квапливі обіцянки: «краща робота», «нарешті власний куток», «буде кілька центів на чорний день»…

Іноді вона телефонувала. Але в далекій Англії її голос набував іншого відтінку. Вона любила його і сумно говорила про кілька фунтів, які похапцем «кидала» на картку. А потім зі слухавки вихлюпувався потічок бід і клопотів: «ти повинен бути терплячим», «ще трохи, синку», «обдурили мене, польські крутії, чорт би їх забрав!..»

— Вікторку, ти спиш? — почув він за стіною.

Хлопчина швидко схопився, аж скрипнули пружини старої канапи. Він забув про товар. Ще стільки треба встигнути, а вже одинадцята.

— Роблю нам сніданок, бабусю, — відказав він спокійно, як слон, і, посвистуючи, помчав на кухню.

Надворі він прикипів очима до світлофора. Коли отямився і в останню мить перебігав дорогу, в спину йому сипалися прокльони водіїв: ті ладні були зірватися з правої смуги. Мрячило, і щохвилі косий батіг зливи переганяв замерзлі крижинки.

— Як у Лондоні, — пробурмотів він, перевіряючи, чи на місці косметика, якою набита була торба.

Він рушив у бік житлової зони, де в цей час доби його клієнтки попивали собі маленькими ковточками каву з порцелянових горняток. Утомлені ранком, обсмикуючи вилоги домашніх халатів, вони вже чекали на торгівців, які вносили в їхнє життя хоч якусь приємну метушню. Вони ніколи не питали, звідки в нього такий ексклюзивний товар. Елегантні жінки не ставлять незручних запитань.

Пані Алінка відчинила йому двері в чудовому настрої. Вишуканій завивці потрібна була оправа, тому жінка одразу ж лишила собі половину здобичі. І навіть не сперечалася своїм звичаєм за ціну. А в примхливої леді Крисі він здибав двох її приятельок. Ті взяли всі парфуми, навіть не перевіряючи запах. До того ж мерщій повідомили власні адреси, готові двічі на місяць поповнювати запас косметики. Найдовше він позбувався «наборів» — тих палітр із мініатюрними пензликами і кумедними помадками. Його лякало, що він часто не знав, для чого застосовують ті дорогі засоби, які він висипав на мармурові кухонні стільниці, а жінки відразу ж занурювалися в цей дріб’язок, знаючи його марки, призначення і ціну.

Перш ніж увійти до затхлої кам’яниці, хлопчина ретельно розділив гроші. З недовірою перелічив свою частину. Незле! Вистачить на інгалятор.

Він ненавидів димне кубло Валека. Низьке помешкання густо виповнював запах нікотину. Задушлива волога і звалене начиння, що лежало недоладною пірамідою, знайшли тут собі майже музейні умови, щоб любісінько існувати. Головним експонатом був старезний стіл, який бряжчав брудними склянками. Саме за ним переростали у сварки торгові перемовини і надходила черга ділити здобич. Появу Віктора виказала пляшка з-під алкоголю, що валялася на підлозі, — хлопець випадково зачепив її носаком. Вона закружляла в несамовитому танці, перериваючи гучну суперечку. Приколіст сильним копняком підсунув йому стілець.

— Наш дженджик напевно сплавив усе, — зареготав він. — 3 його гладким обличчям тільки салон краси відкривати!

— Кохають тьоті-моті нашого маестро! — глузливо визнав Шланг, стріляючи недопалком у велику попільничку. — 3 такою фізіономією і без товару можна заробити, еге ж?

Валек, як зазвичай, потягнувся до пачки банкнот. Запала тиша, яку порушував хіба що шелест перераховуваних грошей.

— Нехило, — мовив хазяїн. — Хоч можна й краще, — хутко докинув він, зводячи втомлені очі на Віктора. — Чого чекаєш? Може, копієчку? — він грубувато розсміявся з власного жарту. Шланг і Приколіст, як за командою, зареготали теж.

Він перечекав цей концерт і, дивлячись Валекові в очі, озвався голосніше, ніж думав:

— Мені потрібні гроші. Я не знав, що я тут довбаний доброволець та й годі.

— Ого! — Валек підвівся зі стільця. — Ти диви! Маестро брикається! Тобі потрібні гроші, то зароби їх!

Ще одна хвиля неприємного сміху накотилася на Віктора.

«Що я тут роблю? — питав він себе, недовірливо дивлячись на своїх дивних друзів. — Зараз канікули. Мені треба було б сходити в кіно, у басейн, на ковзанку… склеїти літачок-авієтку,[5] з якою більше клопотів, ніж із «боїнгом»… А може, податися кудись у гори? Ліжко на дешевій турбазі, простіші стежки, але такі, щоб видертися високо-високо і побачити шматок землі з верхівки, як з літака. Я ніколи не був у горах…»

— Чуєш мене, маестро? — до гірської галявини, яка саме розгорнулася перед Віктором, долинув голос Валека. — Дістанеш свою пайку, але спочатку сплав камери! Чи ти хочеш стати королем помади, дурбецало?

Час у Валековому кублі вимірюється шеренгою з порожніх пивних пляшок. Вони зібрані в кутку кімнати, наче домогосподарки, що застоялись у довгій черзі. Віктор виміряв їх поглядом. Перелічивши випиті пляшки, хлопець може безпомилково визначити, коли нарешті вдасться вийти звідси на свободу без будь-яких дурнуватих коментарів і підозр. Приколіст уже умлів. Він задрімав край старої канапи, склавшись якимось недбало згорнутим млинцем. Шланг чимраз важче підкурює чергову сигарету.

— Я вже линяю, — оголосив він Валекові, марно намагаючись набрати якийсь номер у мобілці.

Віктор удав, що насилу застібає куртку. Він знав, що від Валека потрібно вийти відповідно п'яним, навіть якщо це не так.

— Візьми ось, — Валек згортає дві банкноти з гірки грошей перед собою і суне їх до Віктора. — Чого ти так дивишся? Це завдаток. Щоб дурна Червона Шапочка могла купити ліки для своєї бабусі.

Валек у захваті від свого чергового жарту, але вже виснажився, тож, замість дзвінкого сміху, дозволяє собі тільки гримасу втоми.

Надворі вже темно, але холодне повітря подіяло, як освіжаючий «Red bull». Після хвилини швидкої ходи Віктор уже ловив поглядом околиці похмурого передмістя — межа, де помирає темрява і починається місто. Ще кілька вулиць — й опинився серед вуличних ліхтарів. Його обступили знайомі будинки з освітленими вікнами, затишні вітрини невеликих ресторанів, схожих на якісь вуличні театри тіней. Кожен перехожий може зупинитися, глянути у вікна на незнаних акторів, які грають за круглими столиками п’єсу на тему дружби та любові.

«Як самому не щастить грати в такій п’єсі, то хоч подивлюся», — подумав Віктор, прикипаючи очима до одного з вікон кав’ярні. Занадто пізно, щоб спостерігати за виставою посмішок і мовчазних розмов. Зараз зачинять аптеку, а він обіцяв пані Ядвізі, його улюбленому фармацевтові, що сьогодні заплатить за останні покупки і, можливо, таки купить інгалятор.

З сусіднього кіоску запахло кебабом. Він вирішив, що з’їв би його навіть із привітним турком усередині, із тим, що раз у раз питає: "Хочеш іще кечу?" і, не чекаючи на відповідь, обливає булочку кетчупом. Отож тепер Віктор з’їв би кебаб і турка навіть без кетчупу, але натомість зробив глибокий вдих і підтюпцем помчав через вулицю.

В аптеці стояли дві черги. І страх які довгі. Він стовбичив за якимось жилавим гевалом, трохи притулившись до стіни. Тільки тепер пробіг очима покупців. Перед ним дві жваві дівчини з сумною матір’ю, поряд — чоловік в елегантному пальто. Останньою у другій черзі стоїть… О Господи! Він ніколи не бачив так багато диких рудих кучерів на одній голові! Вони спадали каскадом полум'я, чіпляючись за худенькі плечі.

«Оце так пощастило, — подумав він про чужу дівчину. — 3 таким волоссям тебе навіть у шапці всі помітять! Ну, хіба що ця краля тримає в шафі шапку-невидимку…»

Раптово він відчув на собі чийсь уважний погляд. Віктор швидко перевів погляд на пані Ядзю, схилену над рецептами, але ця втеча не надто його врятувала. Він знав, що та рудуля не відриває від нього очей. І робить це, закопиливши губки, з якимось докором і навіть образою, наче чудово знає, що він щойно дозволив собі поглузувати з її зачіски.

«У мене повно інших проблем, більших, аніж руда купа на чиїйсь голові, — сердито подумав він. — Пиндючна пава! Певно, прийшла сюди по трояндове мило і відбілюючу зубну пасту!»

Безшумні двері впустили досередини задихану бабусю. З нею зайшла дівчина з чепурною зачіскою. Струнка, як пляшечка з дорогими парфумами.

«Ця принаймні здається симпатичною», — подумав Віктор.

Старенька ледве зводила дух.

— Потримай, люба, мою сумочку, — попросила вона занадто голосно.

— Не кричи, — почувся дівочий голосок. — Я не глуха! І не сопи на всю аптеку, як морж.

— А хіба моржі сопуть? — уже тихіше здивувалася бабуся, намагаючись повернути розмову на жарт.

— Тут гармидер, наче всі зібрались на Леді Гагу! — пробурчала дівчина у відповідь. — Через тебе я прийду до Каськи останньою!

Внучка явно нічого не тямила у жартах. Вона несамовито вистукувала на рожевій мобілці, її обличчя спотворила гримаса невдоволення, з якою вона обзирала обидві черги.

Скривився не тільки Віктор. Хлопець з подивом зауважив, що руда дівчина і собі приглядається до тієї вискочки з мобілкою з неприхованим обуренням.

«Сучасні жінки… — вирішив він. — Одна скандалістка, друга якась чмошна… Добре, що є на світі нормальні пані Ядзі», — зрадів він, дивлячись на її обличчя у віконці.

— Здрастуйте.

— Рада тебе бачити, Вікторе, — щиро посміхнулась йому фармацевт. — Як там бабуся?

— Без змін. Але в мене є гроші… ті, які я заборгував, — вичавив хлопчина. — І, будь ласка, дайте інгалятор. Дешевший, — збентежено додав він, бо міг би заприсягтися, що руда його підслуховує.

— Дешевші кращі. Я знаю, що кажу.

Коробку з інгалятором хлопець підняв на висоту обличчя, так наче вона мала стати його шапкою-невидимкою, щоб затулити його від цієї аптечної метушні та зробити цілком невидимим.

Тільки на вулиці Віктор узяв її під пахву і, ледь чутно щось насвистуючи, рушив у напрямку дому.

На Голубиній вулиці хлопець сповільнився. Він любив повільно долати останні метри, що відокремлювали його від домівки, з цікавістю вивчаючи, що ж змінилось у довколишніх магазинах, поки він ходив.

Пані Беата знову здуріла у своєму бутику. Повтягала на вітрину лише червоне й біле. «Замість шмаття має польський прапор», — гмикнув він. О, у шевця Бакулки нове чоловіче взуття. Але чому сандалі? Зима ж надворі… Овочева крамничка сестер Варміцьких… Мабуть, вони колись були балеринами, а наразі танцюють навколо помідорів, адже за це більше платять. У них на вітрині лісові горіхи, але їх бабуся не любить. Занадто тверді. Він сам з’їв би цілу коробку, бо горіхи пахнуть святами… Цікаво, з чого живе кравець Менджак?.. Мабуть, підшиває гардини, бо ті його костюми хіба що в труну вдягати. У труні навіть найбільший модник не протестуватиме, що його вбрали у «шедевр» Менджака…

Біля фотоательє «Профіль. Батько і син» Віктор зупиняється. Чи не тому, що тут часто міняється експозиція? Тепер ось усе навпаки. Є світлини, які вже давно дивляться в глиб Голубиної вулиці, і коли вони кудись зникають, Вікторові здається, ніби йому бракує старих друзів. З правого боку висять традиційні портрети. Молоді пари у пристрасних обіймах, і навіть цілі родини, що насилу поміщаються на крихітних стільцях. Нижче — дівчатка в білих сукеночках. Вони схожі на великих убраних ляльок, бо їхній погляд застигає під впливом лампи-спалаху і виражає тільки подив. Кілька немовлят, і одне навіть реве… Світлини ті непогані, але їм далеко до колекції навпроти, де зображені колишні жителі.

Вони вже не ходять Голубиною вулицею, але Віктор чудово їх пригадує. Зрештою, він виріс тут із бабусею, з короткими перервами на мамине «турне» Польщею.

Пан Боло… Найщиріший, з рубцем на щоці та неодмінно з пляшкою пива… Був непоганий. Завжди частував Віктора цукерками, що смерділи тютюном. Віктор брав, дякував і не знав, чи можна їсти такі смердючі… А ось бабуся Довганя… Пані Кришко. Вона кликала свого онука вечеряти, махаючи з другого поверху, бо була німа… Довгань міг прикинутися, що не чує, хоча він усе бачив… Пан Каролек… Слюсар. Гість хоч куди. Він приходив до бабусі змастити їй двері й ніколи не просив грошей. Він говорив: «На тому світі розрахуємося, пані Каролова», а Віктор завжди загадувався над питанням, у чому ж той «розрахунок» полягає. Руки в нього були сильні, і через це Віктор завжди йому заздрив. А ось тут, унизу, пан Антоні Таймер. Він щось просто грає на своїй скрипці, трохи примруживши очі. Це фото Вікторові подобається над усе, бо вже сім років, як пан Антоній помер, а його музика ніби досі лунає в ательє і досі бринить у вухах.

Та й пейзажі міста нівроку. З них найкраще видно, як змінилася Голубина вулиця або сусідня — Крута. Центр міста вилюднів, а давня Садова вулиця, на якій повно фруктових дерев, перетворилася на один суцільний сумний паркінг.

Віктор зітхає і робить поворот на п’яті. Тоді довго теліпається через вузьку браму. Решту світлин хлопчина перегляне іншим разом, а про ті, на які встиг скинути одним оком, він розкаже бабусі. Вона ж любить усілякі оповідки про те, що діється на вітрині ательє «Профіль. Батько і син».

Чи в когось, окрім мене, трапляються побачення на бігу? Перші три зустрічі з Кшиштофом важко назвати інакше. Я досі не знаю, коли це він почав бігати моєю трасою. Він знай стверджував, що то я з'явилася на його доріжці, де люди бігають підтюпцем. Нахабна брехня! По-перше, я не бігаю аж так швидко, щоб купу часу не помічати гарного брюнета у мішкуватому спортивному костюмі. По-друге, навіть якби то я вискочила на його доріжку, гарний чорнявчик мав би бути в набагато кращій формі на такій доріжці. А так мені довелося удавати, ніби я зав'язую шнурки на своїх кросівках, аби він нарешті наздогнав мене і я могла краще його розгледіти.

У вересні, коли я побачила його вперше, на мене щось найшло. Спершу я уповільнилась, але він наближався до мене таким черепашачим кроком, що я вирішила вигадати прикол зі шнурками. Колись завдяки такій витівці моя подруга по навчанню класно вискочила заміж. Отож я вдала, буцімто стала жертвою кепського взуття, коли поруч зі мною загальмував Кшиштоф. Тоді він зворушливо запитав: «Чи можу я… якось допомогти… колезі?» А дихав юнак так важко, що я насилу зрозуміла, чого він хоче. Я відповіла, що, звісно, може. Шнурки в мене такі, що потрібні чоловічі навички зав'язування, тож у нього є нагода присісти і навколішки на пару зі мною з'ясувати, що з ними робити.

Він похапцем упав на коліна і взявся морочитися коло шнурків. З таким виразом, наче від зав'язаних кросівок залежало моє життя. Я намагалася пояснити йому, що це був просто жарт, і запитала, чи завжди він так серйозно сприймає всі жіночі забаганки. Він збентежився ще дужче і… Їй-бо!.. Він зашарівся! Затинаючись, хлопець пояснив, що як програміст, до того ж професійний, він вважає, що ми, жінки, — теж системи. До того ж контрольовані. Принаймні його мама і сестри напевно. Таким чином, коли система відмовляє, треба її запустити. Він додав, що в моєму випадку несправність проста, і закінчив аргументацію, зав’язавши шнурки чепурним метеликом.

Потім щоразу, коли ми зустрічалися на доріжці, у мене складалося враження, що гарний чорнявчик у завеликому спортивному костюмі більше «тестує програмне забезпечення», аніж бігає, — так його діймає інтерес до мене.

— Та де! — заперечив він з характерною задишкою, коли я йому на це натякнула. — Програмне забезпечення тестується для того, щоб досить швидко виявляти помилки. А ти… у тебе немає ніяких недоліків! — сказав він і запнувся своїм звичаєм, знову виглядаючи як розгублений ліцеїст.

Спочатку навіть Йоанна нічого не підозрювала. Вона задавалася питанням, чого це я більше бігаю підтюпцем, ніж готую конспекти уроків з польської.

— Мабуть, ти розминулася зі своїм покликанням, — мовила вона, побачивши стос просяклих потом футболок. — Твоїм фахом має бути фізичне життя, а не інтелектуальне, — розумувала вона, спираючись на якусь філософську книжку, в якій вирішила розібратися. — Мені дедалі більше соромно за тебе, — бурчала вона, кидаючи мої геть зношені кросівки в пральну машину.

І я весело сміялася, відчуваючи, як у мене всередині пурхають метелики, і була вражена, що можна бути такою щасливою. Божевільною і доброю до світу. Зокрема й до неї.

До Йоанни. Це був час, коли без жодних претензій я мила за неї купи посуду, робила закупи і терпляче поспішала на допомогу, коли вона забивалася в чергову печеру своєї великої туги і самотності. Одне почуття давало мені сили, щоб будувати те друге, сестринське. Одна любов викликала другу, важчу…

Яка ж я була дурна, думаючи, що це і є справжнє життя… Справжнє-бо воно тоді, коли Йоанна мирно спить, я не відповідаю на дзвінки Кшися, до півночі перевіряю контрольні роботи, а потім сиджу перед люстром, яке мене не любить, і, дивлячись собі в очі, наспівую Марію Пешек: