Samotni.com

Травневі блискавки

Травень. Я не можу повірити, що ось-ось відпустка, а після неї розквітнуть айстри і мій клас помалу, як-от перекручують кінострічку, щодня йтиме у своє майбутнє. Посвідчення особи, атестат зрілості, навчання. Перша робота. Перший шлюб у її класі… А проте вони зараз і досі сміються з мультфільмів, тішаться з раптового «вікна» на заняттях і потайки сьорбають пиво в дешевих кафе…

Я пам'ятаю, який кошмарний був початок цього виховання. Я боялася, що не зможу просто налагодити стосунки між нами, щоб вони шанували моє становище в класі й водночас хотіли мені довіряти. По-різному було раніше, але тепер, коли, нарешті, все почало складатися, треба поволі прощатися.

Я мала аналогічні проблеми, коли Йоанна і Віктор так покохали одне одного. Я була зла на себе, що сама зумовила цю ситуацію. І знову дістала по носі, бо моя власна сестра щодня переконує мене в тому, що перше кохання не обов'язково робить нещасливою цілу родину. Їхнє почуття гарне. Я відчуваю, що Йоанна захопилася дужче, ніж просто юна дівчина, але не обов'язково. Віктор розважливий, відповідальний. Вона торохтить, як вітряк, а він слухає. Вона каже, що «мусимо», він — «подумаємо». Він ще менше говорить тільки тоді, коли практикується в англійській мові. Бо його «вчителька» така вередлива, що Віктор залюбки прогуляє з нею урок…

Якась закохана ця наша домівка. Кшись чимраз частіше питає, чи знайду я в своєму житті вихідний день, щоб вийти заміж. Звичайно, знайду, тим більше що кандидат непоганий. Але хай почекає. Я зла на себе, що поводжуся, як мати-одиначка, яка мріє, що матиме власне щастя, коли дитина виросте. Але ж діти ніколи не виростають! Кшись трохи має рацію, сміючись, що я стану на весільний рушник, але як дружка… Йоанни! Нехай сміється! У нього ніколи не було дитини, тож я йому вибачаю.

Насправді, це несправедливо. Я намагаюся всю провину за власне боягузтво скласти на Йоанну. Так, я сама залишаюся у своєму омріяному «стародівоцтві», бо мені… зручно! Шкода розлучитися з комфортом упорядкованого життя. Поділеного між школою, домівкою, романтичними побаченнями. Більше жодних зобов’язань. Шкода тільки, що час від одного дня народження до іншого так жорстоко пришвидшується, не уповільнюючись, щоб розвіяти якісь дівочі сумніви. А може, викинути коника? Купити білу сукню і з мужністю зрілої жінки, нарешті, сказати «так»? Скромно, без помпезності й божевільного святкування?..

Аж ось щось сталося. Моє найбільше нещастя — шість запланованих одиниць з географії — це вже в минулому. Крім Мальвіни, всіх переведуть у наступний клас, а я замість радіти досі подумки повертаюся в ту сумну ситуацію за тиждень.

Почалося все безневинно. Від звичайних розмов в учительській на певну тему. Я мушу визнати, що виникали вони більше зі співчуття, ніж з утіхи роз’ятрювання Мальвіниних ран. Кожен із нас відчував я коюсь мірою провину чи відповідальність. Ніхто не помітив, як у колезі Торфовець дозріває стримувана агресія. Злякалися ми тільки тоді, коли з криком і перекошеним істерикою лицем вона кинула ошелешеному товариству: «Завжди винні ті молоді хвойди, ті безсовісні шльондри, що тягнуть на дно пристойних чоловіків», а потім розвинула власну, бридку версію подій і не змогла заспокоїтися. Тож ми викликали швидку допомогу. Бідолашна пані Анна. Страждання, якого вона ні на дрібку не позбулася, знов озвалося нервовим нападом і хворобою.

Новий географ, який був на заміні, здивувався, що серед відсталих учнів є талановиті перли. Віктор, щоправда, на «перлину» не тягнув, але він мав тверду трійку і привід тішитися.

Ми запланували з моїм класом, що наступного року поїдемо на три дні в Лондон. Усі погодилися. Крім Віктора, бо хлопець каже, що не може залишити на стільки часу бабусю. Гадаю, що в нього є й інші причини обминати Лондон десятою дорогою, але я поважаю його рішення. Доведеться мені взяти експрес-курс мови у своєї сестри. Але варто згадати про її викладацький садизм, як я зараз же хочу навчити англійців польської мови.

Мальвіна виїхала з батьками. Я шкодувала, але, може, так і треба. Є речі, важливіші за школу.

Я була здивована, коли після якогось уроку у двері класу постукала незнайома жінка. Я звідкись її знала. Звідки?.. Вона пояснила, що ми зустрічалися того злощасного дня в лікарні. Коли я заходила до Мальвіни, вона з чоловіком чекала в тому пропахлому ліками коридорчику, коли їх пустять до дочки. Вони дізналися про трагедію. І зараз же прибігли. Вона прийшла мені подякувати, бо бачила… ет, бачила, як доросла тітка зі сльозами на очах співає караоке під музику з музичної скриньки… Мені стало соромно за себе, за Армстронґа і сльози, але вона обняла мене. І подякувала за те, що її дитина в цій біді не лишилася сама…

А вчора я отримала від Мальвіни листівку. Стоїть у стокгольмському зоопарку. Позаду неї двоє слонів. І кожен із них так гордо піднімає хобот до неба, що за щастя Мальвіни я можу бути спокійна.

На базарі — травневий настрій. Квіти всюди, видимо-невидимо сонцезахисних окулярів і всіляких шапок. Ящики з цуценятами і розімлілі на сонці постійні завсідниці. Сидять собі на туристичних стільцях як на пляжі в Болгарії. Витирають паперовими серветками змучені сонцем обличчя. Підкочують квітчасті спідниці, щоб на бліді ноги лягла засмага. Шарварок і торгівля.

Віктор розгублено кружляв площею. Баронка змінила адресу, і не знати, на якій ятці тепер продається свіжа птиця.

— Пане Вікторе, намисто для дівчини! Купіть дешево! Зі справжнього пластику! — переконує його красномовно Півош, сусід із будинку навпроти. Усі тут знають Півоша, а він знає всіх.

— Дякую. Може, наступного разу, — обіцяє Віктор.

— Ходи сюди, красунчику, в мене є кремик, щоб чудово росло волосся! Ефект уже за місяць! — махає в його бік моторна бабега.

— За кілька років зайду, — посміхається хлопець, пригладжуючи пальцями густу чуприну.

— На вуса теж нічого! — не замовкає крамарка. — Парубок без вусів — все одно що дівчина без цицьок!

Зривається вітер, і тимчасові виставки починають небезпечно розгойдуватися. Продавці притискають до землі своє майно абичим. Вони накладають каміння по кутах столів, міцніше зв’язують манаття, що майоріє на тонких линвах, або починають швидко збирати крам, щоб за хвилю знову дбайливо розкладати свої скарби на газетних скатерках.

Віктор міг би годинами спостерігати за життям на базарі, але сьогодні йому треба поквапитися. Від завтрашнього бульйону так багато залежить. Він запросив Шимона і Йоанну, а двоє поціновувачів — це вже виклик.

— Доброго ранку, пані Мело. Я прийшов побурчати…

— А нащо тобі бурчати? Я тут для особливих клієнтів такі делікатеси тримаю, тож ти, Вікторку, ще мені доплатиш. Що мені за покупець трапився! А морквинки — як буряки, ось сам глянь! Або ця петрушка… чи бачив хтось таку гарну пані? На грядці перша була!

— Якщо перша, то я її візьму.

— А як здоров’я бабусі? Бо тут мені Генрикова каже, мовляв, вона приймає якісь чудодійні ліки і молодіє…

— Ну, Вікторку, хіба це неправда? — перекрикує вітер Генрикова, рум’яна, як стиглий грейпфрут. — Оля, ваша сусідка, про ці ліки розказує, як про диво. Що вони все лікують. Навіть геморой!

— Звичайно, лікують, але бабусю не вилікували.

— Що ти кажеш?.. — заламує руки пані Мела.

— Може, того, що моя бабуся на геморой не скаржиться, — весело усміхається Віктор.

— Ах, ти ж халамидник! — Генрикова махає на нього рушником для продажу й обидві базарні пані грубувато сміються.

— Де він візьме кращу птицю? Баронки вже нема…

— Обдурила нас, махлярка така! — обурюється пані Мела. — Пішла робити бізнес на Закрут. Ну, вона ще сюди з торбами вернеться… А йди-но до Мадейка. Он та жовта ятка. Неправильно поважене він продає лише з полудня. Зараз дістанеш гарний шматок, — жінки радять Вікторові й проводять його прихильними поглядами.

Перед «курячим» закладом Мадейка Віктор ні з того ні з сього розвертається. Адже без петрушки і селери про королівський смак бульйону можна забути.

Полишає за плечима ятку Мели та Генрикової. І раптом із вуст жінок, захоплених голосною розмовою, він чує своє ім’я. Парубійко хоче їх перекричати. Сказати, що він повернувся і йому потрібна та дурна петрушка.

Але чергові фрази мало-помалу складаються у якесь болюче ціле, долинаючи до Віктора спершу окремими складами, а тоді зловісним значенням. Сумка з городиною тисне. Віктор заплющує очі. Він хотів би втекти, але знає, що від цієї розповіді немає жодного порятунку. Що розповідь ця, як крам на продаж, викладений у людських головах, перекладений мовами базару. Доступний кожному, хто хотів би доторкнутися, помацати…

— Що виховується він без батька, це ще півбіди… — Мела витирає обвітрене обличчя.

— Але ж і без матері, без матері… А мати, моя люба, тільки одна…

— То я скажу вам, що дівкою була вона нерозумною, як ніхто інший! І я знаю, що кажу! Бо що з того, що гарна, що фігура нівроку. Щоки, що вам сказати, кров з молоком… А дитину нагуляла хтозна з ким…

— І ви кажете, що той Ґродський хотів? — Генрикова аж сопе від хвилювання.

— Страшенно хотів, скажу вам! Навіть із нагуляним хотів! Казав, що виховає як свого сина… І Каролова пояснювала… Боже мій, як вона просила! Аж на нитку скрутилася по тому, як дочка залишила дитину, а сама — пурх! — полетіла…

— Що той Ґродський хотів… Бо знаєте, чоловік він добрий у поводженні. Що то для нього, з доброї родини багату і навіть освічену наречену знайти… Якусь лікарку навіть…

— То для нього легко! — пані Мелу розбирають емоції. — Лікарка — це йому раз чхнути! Якби він хотів, то мав би, дорога пані… А він спакував валізу — і галасвіта! Тільки тепле місце від нього лишилося. Так і від неї.

— То, може, він через те кохання втік?

— Аякже! Через неї поїхав! Утік в Америку, перти на рожен у війську… Ось і змарнував життя… — Мела лізе по носовичок і витирає велику краплю поту.

— Та хіба якась вітролетка дала парубку щастя? — гойдається на своєму кріслі пані Генрикова.

Віктор спочатку повільно, а потім чимраз швидше перетинає площу. Тягнеться за ним «вітролетка», і очі опухають від раптового тягаря. Хлопчина похапцем проминає останні базарні розкладки, хутко вискакує на кинуті ящики та коробки. Нарешті він сам. З «вітролеткою» в голові та серці. З жалем у сухих зімкнених устах. Із власним життєписом, купленим серед овочів.

Вітролетка.

Сильний порив вітру спершу розриває шурхотом гілля старих дерев, але за хвилю починає піднімати і надимати розкидані довкола папери. Вони підпорядковуються волі вітру, і перед очима Віктора кружляє шалений танок сміття. Воно крутиться й опадає, щоб за мить після чергового повіву вітру приєднатися до летючих реквізитів базарного театру.

Вітролетка.

Спершу кілька, тоді ціла армія важких крапель спадає з барабанним боєм на металеві дахи базару. Вони б’ються об них чимраз дужче, і Віктор за це їм вдячний. Дощ кладе край усім балачкам і торгівлі. Припиняє десятки кепських оповідок. Кепських? Такі вже вони, людські теревені. Але ж недавно Шимон розказав йому іншу казочку. І тепер у нього, Віктора, теж є своя історія. Як назвати когось, хто народився з вітром? Вітролетка. І це не прокляття, а лише такий вибір…

Перша швидка блискавка розкраяла небо. Дощ посилюється. Тільки іноді слабшає, ймовірно, для того, щоб чергові важкі хмари могли перетворитися на гарматне небесне військо.

«Ти там, мамо, еге ж? — Віктор піднімає мокре обличчя до неба. — Десь між хмарою, вітром і дощем, — шепоче хлопчина, заплющуючи почервонілі очі. — Ширяєш наді мною, наче повітря, і тому я тебе не бачу. Але ти є. Я відчуваю тебе на щоці, у пориві вітру. І бачу, як ти сердишся. Світлом блискавки… Якщо ти мене любиш, то маєш бути там».

Дощ падає без упину. Віктор витирає обличчя рукою. Він не впевнений, чи це тільки дощ. Бо ні в чому не можна бути цілком певним. Сягає по пакет із розкиданими овочами. Акуратно кладе їх назад. Петрушку й селеру він купить у сестер Варміцьких. Давно він уже туди не заходив, а проте треба, треба час від часу відвідувати добрих знайомих…