Samotni.com

Сік зі шматочками комплексів

«Знову одне й те саме!» — зітхає Йоанна, поправляючи рюкзак, який з’їжджає з її плеча, мов справжній лижник.

За хвилю вона перетне межу шкільного паркану і залишить за ним спогади про канікули, прогулянки, недочитані книжки й кулінарні експерименти. Як там каже Зося? «Те, що сьогодні здається нам паскудним, завтра може обернутися несподіваною радістю…» Ох, ці її афоризми! «Що мені з завтрашньої радості, якщо сьогодні контрольна з фізики, історія з Мимрою, а на математиці — так звана російська рулетка». Рулетка — це найгірше… Витребенькуватий математик пан Талес полюбляє забавку «раз-два-три — вийди ти». І якщо черга «вийти» припаде їй, то з неї реготатиме хором увесь клас. Ясна річ! Гуртом так легко з когось знущатись і ламати. Без проблем. А вони зроблять це напевно. І навіть не тому, що вона їм не подобається. Бо в них є тимчасова перевага: поки що вони — гурт. А насправді вона, Йоанна, їм до лампочки. Старша на два роки, вона принаймні має той плюс, що дивиться на них трохи згори. Спершу вона намагалася триматися інакше, але незабаром з’ясувалося, що добре серце з-поміж цих дітей знайти важко. Вона любить називати їх подумки дітьми. Вони сповнюються до неї поваги лише перед уроком англійської, бо ту вона знає не гірше за вчительку. Але на інших предметах вона прагне триматися на рівні доброго середнячка. Так безпечніше.

Шкода, що навчальна програма в пакистанській школі, до якої вона ходила в Сирії, так сильно відрізняється від польської. Принаймні у цьому разі Зося справді має рацію. Бо хоч вона й мусить надолужувати втрачені роки навчання, її спогади та друзів із Дамаска в неї ніхто не відніме.

На викликане в пам’яті личко Сюзани, веселої сирійки та вірної подруги, несподівано накладається промениста посмішка Ірміни.

— Хеллоу!

Ірміна має в очах саму солодкість і німе прохання. Звісно, написати твір з англійської.

— Привіт! — відказує Йоанна, ледве повертаючись з неба на землю.

— О! Маєш кльовий шалик… Невже «Беннетон»? — улесливо каже подруга.

І нарікає на те, що ці канікули закороткі, вона навіть не встигла поговорити зі своїм хлопцем, тим самим, який іноді привозить її моднячим мотоциклом, і на якійсь вечірці вони були лише одненький раз. Зате на якій! Там розносили їжу і пускали тільки тих, кому за вісімнадцять! Краще хай Йоанна не питає, бо гріх розказати, що там коїлося. Про англійську — це зрозуміло, зараз вона щось нашкрябає, а мати, коли дізнається, то про грошенята доведеться забути, бо вона попереджала. Крім того, у неї ламаються нігті, тож вона мусила викинути купу грошей на вітаміни, а на «Allegro» застій у їхніх мегазапасах, лажа та й годі, ну, хіба що крім успішної операції вуличному котові. А тут ще й її знайшов черговий надокучливий чмошник, і хоч-не-хоч треба було з ним розбиратися…

«Вона така гарна, — думає Йоанна, придивляючись до тендітної подруги. — І ніби не дурна… Хоча зробила все, щоб стати клоном Каськи. Подбала навіть про хлопця з сумнівним минулим і ревучим двигуном. Просто, щоб заробити схвалення тієї ідіотки».

— Звичайно, ти хочеш, щоб я допомогла тобі написати твір, — перериває вона безладний монолог Ірміни.

— Ти справді можеш? — Ірміна благально чіпляється рукою за військову куртку Йоанни. — Я тобі відстебну скільки захочеш! І такий класний лак для нігтів підкину. Відпад! Кажу тобі! Лора хотіла його вициганити за…

— Я не хочу лаку. Я подивлюся, що можна зробити.

— Я тебе люблю!

Ніжність Ірміни липка, мов льодяник, коли вона виражає її гучним поцілунком, і Йоанні так і хочеться витерти щоку серветкою. Але вона не зробить цього.

Йоанна пам’ятає перший день у новій школі, коли всі дивилися на неї, як на рідкісного представника родини сирійських плазунів. Тільки Ірміна, вдаючи, що не бачить, як закопилила губи Каська, взяла її за руку і кинула по-простому: «Не хвилюйся, з новенькими так завжди. І ці дурбецали зараз дістануть від Талеса по одиниці й матимуть собі халепу». Після школи вони навіть разом подалися в місто, щоб поїсти піци і поплескати язиком.

«Шкода, Ірмо, що ти дозволила себе склонувати», — подумала Йоанна, обтрушуючи в роздягальні свою куртку від снігу.

На історії западає наполеонівська ніч. Монотонний голос вічно сонної вчительки змушує позіхати цілий клас. Це один із моментів шкільного життя, коли Йоанна заодно з цілим класом. Схилившись над блокнотом, вона пише листа. До матусі. Колись вона робила це потай від Зосі, але з’ясувала, що соромитися листа до матері не слід, як, приміром, нічного нетримання сечі. Таким чином, однієї чудової днини, коли сестра покликала її на вечерю, Йоанна крикнула у відповідь: «Зараз! Тільки закінчу листа до мами!»

Запала тиша. Коротка, як видих.

— Гаразд, — почула вона приглушений голос Зосі. — Тільки пиши без помилок! Адже я відповідаю за твій правопис.

Та й усе.

Листи клалися в конверти без адреси. Натомість на кожному стояла дата. Лежали вони на підвіконні або між книжками. Зося вирішила цю проблему, подарувавши Йоанні на день народження коробочку з жучком-сонечком, на якій старанно було виведено:. «Листи до мами».

— Чудово! — Йоанна згадує, як ласкаво ковзнула поглядом по сонечку і зворушено прошепотіла: «Сонечко, лети на небо…»

Перша річ, про яку слід було сказати мамі, — це Зосина ангіна. Звичайно ж, м’яко, щоб ця тема не викликала у матері смутку. «Але ж мигдалики недовго гнояться, — пише вона дрібно. — Хворіти на канікулах слід заборонити!» — занотувала вона і підкреслила це речення хвилястою лінією. Вона промовчала про те, що через хворобу сестри в неї купа клопотів. Бо навіщо морочити голову матері тим біганням по аптеках і крамницях, витиранням невидимої пилюки і щоденним миттям посуду? Зате похвалилася подвигами на ковзанці, а надто стрибком упівоберта, причому тільки раз вона приземлилася на сідниці. І, нарешті, Йоанна описала зиму. Вона зазначила, що вигляд з вікна класу не надто вражаючий, бо шубка в зими сіра, а гілля голих дерев — закошлане, як волосся. Але якщо піти в парк… Там зима струнка, як моделька! Вся в білих шатах і в прикрасах із крижаних бурульок… «Бо, знаєш, мамо, — дописала вона, подумавши, — навіть зима прогулює уроки, обминаючи нашу школу десятою дорогою. Якби я була пані Зимою, то робила б так само».

Продзвенів дзвінок, і голос історички завис на півслові. Її «ефірний час», як сказав би Тимек, закінчився, а разом з ним і низка перемог та поразок Наполеона.

Подих свободи дійшов і до Йоанниної парти. Дівчина загорнула зошит. Роззирнулася класом, що дедалі більше порожнів, вражена вправною евакуацією досі сонних сусідів.

— А ти залишся, — почула вона.

Палець Мимри чітко націлився у Йоанну. Відчуваючи на собі співчутливі погляди, дівчина опустилася на свій стілець. Коли за останнім щасливчиком зачинилися двері, вона підійшла до столу.

— Я бачила, що ти записувала. Одна-єдина. Отже, отримуєш плюс за активність. Добре, що в цій групі бовдурів, дармоїдів, хамів є принаймні одна нормальна людина, — спокійно говорила історичка, дивлячись скляним поглядом в обличчя першого П’яста.[6] — Ось тобі віддяка: ти роздаватимеш атласи та приноситимеш мапи…

— Але я не записувала, — залилася рум’янцем Йоанна.

— Що?

Йоанна подумала, що Мимра вперше у своєму житті виявила подив і скористалася знаком питання.

— Я не записувала, — повторила вона, уникаючи погляду вчительки.

— Але ж ти писала!

— Авжеж. Я писала листа. Вибачте.

— Забирайся геть.

«Ну от, я самохіть приєдналася до групи бовдурів, дармоїдів і хамів, — думала вона, прямуючи до класу Талеса. І хоча їй загрожувала російська рулетка, а також пресинг на наступній історії, йшлося їй по коридору якось добре. Радісно і з переконанням, що попри сумніви Мимри вона, Йоанна, цілком нормальна людина… Так само, як Маґда, з якою можна говорити про все, бо вона носить у сумці книги, а не модні каталоги. І як тілиста Кая, яка останньою приєдналася до їхнього класу. Чесна й довірлива, хоча їй нелегко пробиватися щодня крізь шкільний тунель злості… Конрад теж буває нормальний, коли поряд з ним нема жахливого Матеуша, шибеника з їхнього класу…

Верталася дівчина додому без тягаря. Вона несла в рюкзаку тверду трійку з математики, половину твору для Ірміни і незайманий сніданок. На вечерю купить піцу і ще теплою донесе до ліжка Зосі. Вони з’їдять її разом, розрізаючи на хтозна-скільки шматочків і сварячись між собою за більші.

— Йоанно, зачекай! — замахали в її бік барвисті рукавички. — Я хо… хотіла б тіль… тільки… по… поговорити, — насилу витиснула з себе Кая, долаючи височенькі горбки мокрого снігу. — Ти туди, на Словацького?

— Так. Я маю нагодувати хвору сестру якоюсь цілющою піцою. Найкращі печуть на розі вулиць Словацького та Банаха.

— Я знаю, бо теж там купую, — призналася вона. — Мабуть, надто часто…

Кая спалахнула, наче щойно відкрила Йоанні свою найбільшу таємницю. Страшенно сороміцьку. Хоча повнота однокласниці ні для кого не була секретом, її не можна було приховати ні під обтислим жилетом, ні під великими барвистими светрами.

— Нема нікого, хто цілком пишався б своєю зовнішністю, — посміхнулася Йоанна, думаючи про свої павучі руки, звичайний ніс і неслухняне волосся, що ніколи не хотіло бути по-модному прямим.

— Тоді можеш відправити їх до мене. Тих незадоволених! — сумно посміхнулася Кая. — Я лікую всі дівчачі комплекси розмірами своєї дупи. Я могла б наділити ними десяток анорексичок, але їм це, певно, ні до чого…

— Я знаю, як ти почуваєшся, — Йоанна приязно глянула на збентежену Каю. — Кепсько, коли ти наче якась біла ворона!

— А ти ніби щось можеш про це знати? — пирхнула Кая. — Ти й уявлення не маєш про те, що це таке. Правду кажучи, ти чимось викликаєш захоплення, а услід тобі в шкільному коридорі свистять, наче ти йдеш по статуетку Оскара, а мені кричать щось типу «надай, бомбо» або «посунься, товстухо»… Тільки не думай, що я заздрю! — злякалася вона своїх щирих зізнань.

— Ось ми і прийшли, — Йоанна зупинилася перед дверима піцерії. — Вип’єш апельсинового соку? Тут продають завжди свіжий, зі шматочками фруктів. Поки мою піцу приготують, ми можемо ще побалакати…

Вони сиділи біля вікна, крізь яке лилося тьмяне світло.

— Я колись жила у Сирії… — Йоанна розсміялася, побачивши на обличчі подруги здивування. — Країна як країна! Ну, може, трохи відрізняється від нашої, але коли ти живеш у ній постійно, вся та екзотика тебе вже не дивує.

— А як ти там опинилася?

— Просто. Спасибі татові археологу і закоханій у нього матусі. — Йоанна знизала плечима. — Поки я була мала і гралася в пісочниці, нічого не відбувалось, але коли пішла до школи в Дамаску, перший рік усі на мене витріщалися! Ну, хіба що крім європейських дітей, бо в їхніх країнах теж трапляються руді…

— Викликала захоплення, чи як? — Кая схвально дивилася на мідні кучері.

— Захоплення? Навіть дорослі тицяли на мене пальцями! Деякі діти боялися сидіти поруч, а побачивши мене, ще й могли розревітися. Я не хотіла виходити з дому без хустки, під якою доводилося ховати всю мою руду копицю. Тому, Кайко, я добре знаю, що відчуває кожен чужинець.

Кая бавилася соломинкою, встромляючи її у рештки соку.

— Розкажеш мені колись про Сирію? — запитала вона з посмішкою, в якій була вдячність, що не вимагала жодних пояснень.

— Звісно! Може, в п’ятницю, після школи? Я зроблю млинці з тертими яблуками. Любиш?

— Смакота! А ти їла млинці з чорницею? Певно, ні! То я принесу чорниці. У п’ятницю тітка ходить у театр або в кіно, то я втечу без проблем…

— Ти живеш із тіткою?

— Так. Загалом, я з села, але непогано вчилася там у школі, отож батькова сестра вирішила, що я поживу з нею в місті.

— Чудово!

— Річ у тім, що якби не вона, то я, напевно, пішла б працювати. Як моя мама.

— То я вже люблю твою тітку! — Йоанна струсила мокрі сніжинки з рукава кольору хакі.

— Я теж, хоча це непросто. — Кая помахала кольоровою рукавичкою і рушила до пішохідного переходу.

Картонна коробка з піцою якимось дивом не впала у снігову кашу. Вона танцювала в обіймах військової куртки, перш ніж опинитися на вулиці Домейко і звабити своїм ароматом Зосю, яка дедалі більше одужувала.

— Давай швидше, ти чудовисько! — хрипко привіталася з нею сестра. — Я вмираю з голоду!

— Якщо хтось умирає, то не вітає людину, яка стоїть на порозі з піцою, а залишає цей світ з почуттям власної гідності у своєму ліжку! — прощебетала у відповідь радісна Йоанна. Її настрій свідчив тільки про одне — вчитель Талес з Мілета на уроці математики поставив Йоанні непогану оцінку.

Хвороба, навіть банальна ангіна, іноді є порятунком. Останнім часом я почувалась, як пральна машина на високій швидкості, що працює в помешканні нечупар. Вкинута у невпинний вир, я не могла передихнути, не кажучи вже про хвилю зосередження.

Як добре часом уповільнитися, згорнутися під ковдрою і потай від усього світу поговорити з собою про важливі справи. Найгірше те, що мені вже не до снаги відділити свої важливі справи від справ Йоанни. Вони переплелися так тісно, що думати тільки про себе не випадає. Я весь час сердита на неї за Кшися, за те, що вона тероризує мене цілий день, за шантаж, яким вона діймає мене, мов хапугу-чиновницю. Але досить мені тільки легенько занедужати, як те хатнє чудовисько перетворюється на найніжнішого янгола.

Йоанна боїться за мене… І хоч сестричка ховає за цим турботу про себе, і хоч поводиться егоїстично, — вона неабияк мене розчулює. Мало який закоханий чоловік зміг би так догодити стражденній героїні. Своєю надмірною опікою і турботою Йоанна змусила мене зрозуміти, що в моєму житті бракувало таких почуттів. Навіть з боку мами. Її перший чоловік і мій нездарний батько, перш ніж перетворити нас на патологічну й ображену родину, забирав на себе всю мамину увагу. З іншого боку, я робила все, щоб бодай трохи полегшити її страждання. Не знаходилося четвертого, хто б подумав про мене. Хто пам'ятав би, що маленьких дівчаток треба пригортати. Ходити з ними на прогулянку. Бешкетувати в парку атракціонів. Купувати морозиво. І часом ставити одне з тих пікантних питань, винайдених для щасливих дітей: «Ну як ти, люба? Чого ти хочеш, дитинко? Ти щаслива?..»

Досить було глянути на мене, щоб знати відповідь на будь-яке з цих ніколи не поставлених питань. Я пам'ятаю, як сусідка з будинку, в якому ми жили майже до того дня, коли помер батько, одного разу запитала маму, яка саме виходила зі мною в дитячий садок: «Люба пані Анно, скажіть, будь ласка, чому та ваша гарна донечка ніколи не посміхається? Так, вона ніби і вихована, і приязна, а от посміхатися ви її не навчили…»