Samotni.com

Джентльмен і білка

Останній тиждень березня щодня щедро приносив весну. Після дощу залишалися рубці калюж, які раз у раз висушував теплий вітер.

— Застебни куртку, хлопче! — заламувала руки пані Батутова. — За дверима страх як холодно, а йому, бач, жарко! Як ти до дівчини зі шмарклями підеш? А нежить легше піймати, ніж дівчину!

— Я хотів би якийсь невеликий букетик, пані Ганю, найкраще весняний і не дуже дорогий.

— Тільки подивіться, який економіст! — буркотливо засміялася квітникарка. — Звісно, дешевий. Не пущу ж я тебе з орхідеєю до якогось дівчиська!

— Це для моєї вчительки, — Віктор одразу знищив ілюзії пані Гані.

— Та всі вони вчительки! — бурчала Батутова, вибираючи у відрі стрункі нарциси. — Так тебе навчать, що й думки не позбираєш! Стільки вистачить, — професійно оцінила вона скромний пучок, перев’язавши його стрічкою.

— Я б узяв ще три цих вербових гілочки, — Віктор сягнув рукою вниз по пухнасті котики, що стирчали на безлистій гілочці.

— Кара небесна з цими твоїми… вчительками! — радісно пожартувала пані Ганя. — Ледве виріс над прилавком, а вже двох сорок упіймав за хвіст! Ти за цими романами пильнуй, синку. Та застебни ж куртку, поки вовк тобі не заскочив під сорочку!

Місто пливло вперед у щоденній метушні. Віктор обережно поклав квіти в рюкзак, перш ніж пірнути у хвилю перехожих.

Він ішов повільно, сам здивований «квітковими» закупами.

«Нарциси для Зосі…» — розважав він. І не треба, мовляв, дякувати. Він скаже, що це так трапилося. Що він просто проминав якусь стареньку жінку і йому шкода було дивитися на бідолашну бабусю.

Мовляв, купив за копійки. Їх як поставити у воду, то, може, з день і постоять — запропонує він.

Гірше буде з котиками… Він ніколи ще жодній дівчині не дарував квіти. Колись дарував матері. Вкрадені з квітника. Заносив їх разом з дільничим. Дільничий тримав його за вухо, а Віктор так від болю стискав букет, що там лишилися самі стебла. Це були, мабуть, найдорожчі стебла у світі, але мати заплатила штраф із посмішкою… А може, лишити ті котики в рюкзаку? І нащо він їх купив?! Він наче збирався вручити їх Йоанні… Вона й справді виявилася дуже приємною. І взагалі не така бундючна, як він гадав раніше. Вони сміялися, пригадуючи чергу в аптеці. Хлопцеві довелося заприсягтися, що тоді, під час випадкової зустрічі, він не кепкував з її волосся, а просто милувався ним. Певно, милувався він не так, як слід, адже він розуміється на жінках як свиня на апельсинах. Знає тільки, що вони ні з того ні з сього ображаються і болісно реагують на щось своє. Його попустило, коли дівчина зізналася, що вона й сама мала про нього не кращу думку. І коли вона побачила його на порозі квартири, залюбки грюкнула б дверима…

Насправді, вони тільки-но почали балакати. Зося запізнювалася через затори, тож слово за словом… А слів чомусь виявлялося дедалі більше і більше. Немов здавна вони ховалися десь усередині, скрутившись і бунтуючи, проте й шукаючи нагоди своєчасно вискочити з криївки. Забриніти щирістю, заіскритись і назад заскочити. Коли вона розповідала йому про Сирію, в її очах світилося тамтешнє сонце і в кімнаті ніби з’явилися тіні старих друзів. Йому здавалося, що вдвох із нею він пірнає у вечірнє море і вишукує посеред теплих пісків живого скорпіона. Потім, за хвилину, завдяки рудокосій проводирці він оглядає десь на півночі, в далекій Тель-ель-Амарні,[17] візантійські мозаїки, і їх рятує батько Йоанни і міжнародна група археологів. А з розкопок він просто перескакує у Дамаск, під ятку-кухню, щоб очима їсти фалафель і шаурму. Зненацька він повернувся з екзотичної мандрівки, бо до кімнати увірвалася захекана Зося. Разом зі збираними зі столу світлинами зникали чарівні хвилі, короткі, як сирійський сон. Вони падали одна за одною в глибоченну коробку, а тоді разом із Йоанною вийшли з кімнати. Він сумно дивився на зачинені двері і вперше без ентузіазму записував еміграційні болячки поетів. Він не міг витиснути з себе якогось захоплення строфами, сповненими любові й болю, щоб потішити Зосю.

— О ні! — нарікала вона, підносячи руки до люстри. — Поет мало не помирає від тривоги, а тут позіхання! Що за бездушне покоління!

— Я сам умираю від тривоги! — зізнався він потім Зосі. — Замість просто сказати всім панянкам «я тебе кохаю», такий невдаха-романтик понаписував десятки книг. І я тих книг не прочитаю до кінця життя, не кажучи вже до іспиту.

— Ти щось маєш проти цих чудових освідчень? — спитала вона тоді, намагаючись вдати різкий тон.

— Я-то ні, але ці дівчата?.. — Він недовірливо похитав головою. — Їм довелося пробиратися через стільки рим, щоб зрозуміти, що їх хтось кохає…

— Так, їм пощастило! — заперечила Зося. — Сьогодні замість віршів ми отримуємо квиток у кіно або електронного листа: «Привіт, а ти крута ляля. Хочеш бути моєю дівчиною?» — вона процитувала уявні листи, голосно регочучи.

— Я б із цих двох вибрав квиток. Але на фільм про кохання, звичайно, — мирно закінчив хлопчина, зауважуючи в очах Зосі німий докір.

Відтоді кожен похід на вулицю Домейко перетворювався на подію. Вікторові раптом стало заважати занадто довге волосся. Він узявся оглядати свої нігті. З’ясував, що має геть нікудишнє взуття. І цей потертий светр з етикеткою «Made in England». Він подобався йому не менше, ніж раніше, але вперше хлопець відчув потребу стягнути його з себе. Ніби то не светр був старий, а картка із застарілою адресою, куди Віктор більше не вибереться.

Хлопець дивився на свій новий гольф. Графітова барва додавала йому серйозності, а трохи затертий картатий шарф — певної легковажності. Він нагледів його на базарі, за безцінь. Навіть Шимон протяжно свиснув, угледівши хлопчину, коли той, як нова копійка, зайшов учора до ательє.

— Нічогенько! — високо оцінив він хлопця. — А я думав, що ти підписав довічний контракт із фірмою, що шиє візерунчасті светри! — посміхнувся чоловік.

Йоанна ущедрила його на порозі найчарівнішою посмішкою.

— У мене є новина! — загадково заявила вона. — Для мене добра, для тебе — кепська! Зосі сьогодні не буде. Її щось у школі затримало, і вона телефонувала, щоб вибачитися. Тому я подумала, що ми могли б податися на Віслу…

Вона торохтіла, мов вітряк, наче хотіла швидкістю фраз, які вистрибували одна за одною, зберегти ніжний рум’янець, який легенько забарвлював бліді щоки.

— Трагічні новини, — тупцявся Віктор. — На щастя, мені подобаються уроки на природі, — докинув він мерщій. — Тільки, може, щось зроби з цими квітами. Вони для Зосі… — затнувся хлопчина, збентежений незручною ситуацією.

Йоанна з таким захопленням припала очима до жовтого букетика, що останнє речення він додав квапливо.

— Звичайно, для неї, — Йоанна сягнула рукою до квітів, що яскраво жовтіли в руках Віктора. — Зачекай, я поставлю на її письмовому столі, — вона зникла в кімнаті. — Я зараз накину куртку і швидко взуюсь. — Вона поморочилася з довгими шнурками і вже за хвилину могла б поповнити лави військового десанту.

— А це тобі.

Вона недовірливо дивилася на три гілочки кудлатих котиків. Вона хотіла щось сказати, але через Вікторове збентеження і ніякове мовчання дівчина взяла їх без жодного слова.

Йоанна встромила носика в скромний подарунок, а коли підвела очі, Віктор був вражений, що така простенька рослина може викликати стільки задоволення.

— Ти не глузуєш з мене? — спитав хлопець про всяк випадок.

— Ти, мабуть, жартуєш! — пирхнула дівчина, знову притуляючи букетик. — Я ніколи не отримувала квіти від… ні, взагалі… — затнулася вона, перш ніж рушити по другу вазу.

Вітер з-над річки переможно махав шаликом Йоанни. Із його сміливим штурмом розвіялося тепло березневого вечора. Дівчина відгорнула комір і засунула в кишені змерзлі руки.

— А ще хвилину тому тут була весна, — Віктор недовірливо роззирався довкола.

Вони поволі брели вздовж мерехтливої лінії берега.

— Я колись утік із дому і сховався… бачиш онде кущі глоду? Ото в них! Справді! — мовив він Йоанні, дивлячись у сповнені недовіри очі. — Мені було років шість чи сім… У квартирі був скандал. Мама складала валізи, бабуся з тріском грюкнула дверима у свою кімнату і, як усі бабусі, плакала. Ідеальна мить, щоб зникнути.

— Ти думав тоді про бабусю?

— Гм, — кивнув він. — Напевно, і про неї теж… Та більше про маму. Я хотів, щоб вона мене шукала і спізнилася на літак.

— Гарний план і підступний! — пошепки зауважила Йоанна. — І де вона тебе знайшла? Тут? Над Віслою?

— Вона мене не шукала.

Хлопець і дівчина йшли мовчки до закруту розгойданої річки.

— Я теж колись сховалася. — Йоанна стала біля похилого дерева: досить було трохи роздивитись, і воно вже стало для них лавкою. Дівчина і хлопець посідали на дуплавий стовбур, трохи збентежені раптовою близькістю. — Ну, я сховалась у ванній, — знов озвалася Йоанна, дивлячись на те, як котяться хвилі. — Це було того дня, коли ховали маму. Навіть Зося не знає, чому там…

— А навіщо? — Віктор охоче обійняв би її за тендітні плечі рукою, але сидів непорушно, боячись, що наполохає цю несподівану хвилю щастя.

— Бо ванну викладено кахлями. У спекотній Сирії я часто бавилася на кам’яній підлозі. Мама ніколи на це не нарікала… — Вона глянула на Віктора зі страхом: а що, як йому це не цікаво…

Він слухав уважно, дивлячись у сіру імлу.

— Коли я збирала білою сукенкою пилюку з кахляної мозаїки, матуся сиділа поруч, іноді затримуючи на мені погляд. Така вона була спокійна і… прояснена. Цей спогад найдужче гріє мені душу, — підсумувала Йоанна, і її голос ледь помітно тремтів.

Уява намалювала їй себе, молодшу на кілька років; ось дівчинка припала губенятами до кахельної підлоги, заплющує очі й навіть відчуває полегшення, яке дає в спеку камінний холод. Але її вона не побачила. Тієї давньої матусі. Вона бачила тільки іншу. Чужу і… і нерухому.

— Ти й досі ще там? Та картина повертається до тебе, наче бумеранг? — раптом почула вона голос Віктора.

— Ні, — заперечила дівчина, сумно посміхнувшись. — Принаймні тепер я можу говорити про це. Але образа на батьків залишилася. Дурнувата образа. За те, що наввипередки «виїхали» з мого життя, що підкинули мене Зосі. І найгірше те, що вони зникають і далі. Згладжуються, тануть. Що буде, коли вони візьмуть і зовсім зникнуть?

— Про померлих говорять або добре, або нічого, — прошепотів Віктор. Його обличчя застигло, а очі звузилися до двох горизонтальних щілин. — Я не приймаю виправдань. Бо їх нема.

Хлопчина відчув, що вона здригнулася. Він зав’язав Йоаннин розмаяний шалик кострубатим вузлом. Він би залюбки ще й заплів би строкаті торочки на шалику, але не вистачало сміливості.

— Тобі легко казати, — у голосі Йоанни він відчув щиру ноту ревнощів. — Ти можеш сердитися на своїх батьків, звинувачувати їх, ображатися, сваритися… Вони досі є.

— Це хто досі є? — пирхнув Віктор. — Батько, якого я ніколи не бачив? Якийсь солдат у відпустці чи будівельник супермаркету, що на якийсь час заїхав у місто? — похитав він головою з удаваною втіхою. — Або ж мати… Її можна запопасти по телефону двічі на рік. Брехунка. Втікачка. Як можна сердитися на людей-привидів? Уявляти романтичні сцени прощення? У мене є батьки, яких насправді нема. Як ти гадаєш, так краще? — він уп’явся в неї темними очима. Лагідними і повними прихованого болю.

Вона мовчала. Тільки її рука міцніше пригорнулася до нерухомої руки Віктора, а пальці після короткої і нетерплячої мандрівки знайшли притулок у його руці.

Вітер вирушив у свій нічний патруль, уперто гасаючи прибережними чагарниками. Він шелестів гілками глоду і шарпав вербу. Але на його подмухи і шарпання дивилися тільки жалібні графітові очі розколисаної річки — окремої, звиклої гордо опиратися пустощам вітру. Напроти великої самотності стихії доля поставила цих двох, і вони дедалі сміливіше ділилися першим поцілунком. Шепітні та боязкі, наче закомплексовані школярі.

— А як ти теж зникнеш від мене? — Йоанна раптом злякалася, намагаючись зазирнути у примружені очі Віктора.

— Не зникну, — відповів хлопчина спокійно, пригортаючи її з дивною сміливістю. — Я звик до білок, — посміхнувся він, зауважуючи її бунтівний вираз.

Вона жартома показала йому язика.

— А до страшенно лихих білок тим паче, — докинув він, знову обіймаючи її рукою.